2.5. Вимова і наголос.

Кожна людина під час спілкування прагне справити приємне враження на свого співрозмовника. Важливими складовими усного спілкування правильна вимова і наголос. Усі ці питання розглядає розділ мовознавчої науки – орфоепія.

Орфоепія (від грецького orthos – правильний, epos – мова) – це система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення висловлювання відповідно до норм національної мови.

Основою правильної, літературної вимови є наявність нормальної артикуляційної бази, уміння правильно вимовляти звуки, інтонувати звуковий потік. Правильну артикуляцію слів допомагає випрацювати орфоепічний словник, спеціальні вправи.

Розрізняють два основні стилі вимови:

1. Повний – це вимова в офіційному публічному мовленні, перед великою аудиторією, по радіо, на телебаченні. Цей стиль відзначається особливою чіткістю.

2. Розмовний (звичайний) – не має підкресленої, спеціальної чіткості, використовується під час невимушеного спілкування.

Той, хто опанує обидва стилі вимови, вільно почуватиметься і під час офіційних виступів, і у вузькому колі співрозмовників.

Правильна, красива вимова значною мірою залежить від дикції – манери вимовляти слова, склади і звуки.

Причини помилок у вимові:

1. Українська вимова позначена говірковими діалектними особливостями, що не є нормативними. Позбутися їх можна шляхом корекції своєї артикуляції (наприклад, на південному заході України панує твердий р: [говорат], [перевіраю], на південному сході – м'які ж, ш, р [базар'], [біж'ат'], [лош'а].

2. Кожна людина може мати індивідуальні особливості вимови, інтонування звуків. Якщо ці особливості не пов’язані з вадами мовного апарату, то їх можна позбутися шляхом тренування мовних органів правильно вимовляти звуки. Наприклад, оглушення дзвінких приголосних перед глухими [вашко], [звjаски].

3. Нерозрізнення вимовних норм української та російської мов. Наприклад, м'яке фрикативне г, близьке до х, українці переносять у російську мову, а в російській мові воно ближче до к [денег ], [дорог ].

4. Неправильна вимова слів іншомовного походження . Наприклад, і та и в іншомовних словах в українській мові вимовляються чітко, так, як і пишуться: динаміка, директор, аспірин, юрист, кабінет.

У процесі мовлення не всі склади вимовляються з однаковою силою. Вимова одного зі складів з більшою силою називається наголосом. Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним, усі інші голосні і склади – ненаголошені.

Український наголос має такі особливості:

1. Наголос силовий, або динамічний. Це означає, що наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші.

2. Наголос вільний, тобто наголошеними можуть бути різні за порядком склади: сі-но, ка-за-ти, бу-ду-ва-ти.

3. Наголос в українській мові рухомий, тобто він може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при зміні його форми: руки – руки (з закінчення на основу), жито – жита, ловити – ловлю (з основи на закінчення). Така зміна наголосу може відбуватись і при словотворенні: молодий – молодь (з закінчення на основу), високий – високо (з суфікса на корінь), молотити – молотьба (з суфікса на закінчення).

4. За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів: замок – замок, мука – мука, кредит – кредит, дорога – дорога, заняття – заняття, – та їхні граматичні форми: стіни (Р.в., одн.) і стіни (Н.в., множ.); виходити (недок. вид дієслова) і виходити (док. вид дієслова); дядьків (присвійний прикметник) і дядьків (Р.в., множ. іменника). Напр.: Дорга додому. Дорога серцю людина. Заняття до душі. Заняття з української ділової мови.

5. Більшість слів в українській мові має один наголос, але складні слова можуть мати їх два й більше: високопродуктивний, високошановний, авіаескадрилья, авіамоторобудування, багатомільйонний, гідроелектростанція. Один із наголосів у таких словах є завжди основним, а інші – побічними. Окремі слова мають подвійний наголос: алфавіт і алфавіт; Анастасія і Анастасія; простий і простий; простору і простору; хустки, але: дві хустки; професори, але два професори; сивіти і сивіти.

6. В українській мові існує значна група власних географічних назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, напр.:

Київщина – (бо Київ)

Полтавщина – (бо Полтава)

Харківщина – (бо Харків)

Донеччина – (бо Донецьк)

7. Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нести, везти, принести.

Слід звернути увагу і на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання), вони наголошуються на тому складі, що й інфінітиви. Напр.: читати – читання, писати – писання, запитати – запитання, надбати – надбання, пізнати – пізнання, завдати – завдання, визнати – визнання.

8. Однаково наголошуються словосполучення: квартали будинків і квартали року. Пам’ятаймо і про наголошення таких часто вживаних іншомовних слів: діалог, каталог, монолог, міліметр, сантиметр, кілометр, демократія, бюрократія, аристократія, флюорографія.

9. Числівники в українській мові (на відміну від російської) 11, 14, 70, 80 та похідні від них наголошуються таким чином: одинадцять, чотирнадцять, сімдесят, вісімдесят.

Вимова одного зі слів чи словосполучення (для смислового виділення) з посиленням голосу називається логічним наголосом.

Важливою мовною ознакою є милозвучність мовлення, яка досягається природним чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, можливістю змінювати звуковий склад слова, не змінюючи його значення. Наприклад, чергування у – в, і – й.

Ці дві риси наголошення помітно впливають на мелодику української мови, на її гнучкість, звучність, роблять її, разом з особливостями вимови, однією з наймилозвучніших мов світу. Наприклад,