Рамазан

Мусульманин повинен раз на рік постити. Мусульманський піст своєрідний: цілий день не можна ні їсти, ні пити, ні палити. Потрібно утриматись від всього, що може принести задоволення. У темний час доби піст уривається: знову можна їсти, пити, палити, поки не розвидниться. Сам піст по-турецькі називається оруч, від согдійського руч (день), але іноді його називають Рамазаном (Рамазан). По закінченню денної стриманості оповіщають ввечері по радіо і телебаченню.

Останні дні Рамазану призначені генеральному прибиранню в житлових будинках, установах, громадських будівлях. Починається підготовка до триденного свята разговенья, яким закінчується місячний піст. Всі дні релігійного свята визнані державою неробочими. Характерна мета свята – обмін подарунками, покупка обновок і поїдання всіляких солодощів: цукерок, зацукрованих фруктів, солодких пиріжків, пекземона (виноградний сік, виварений до густати меду).

Свято розговенья зветься по-турецькі шекер-байран (цукровий, тобто солодке свято). У ці дні йде обмін поздоровленнями і візитами. Домашня прислуга, ліфтери, офіціанти рано вранці поздоровляють своїх господарів, підлеглі наносять візити своїм начальникам і обов’язково дарують подарунки. У останній день свята відвідують сімями кладовища, покладають вінки і роздають милостиню жебракам.

А через два місяці і десять днів після початку Рамазану наступає головне свято мусульман – курбан-байрам (свято жертвоприношення). Він триває чотири дня. Всі ці дні також неробочі. Напередодні курбан-байрама міста заповнюють стада овець. Роги їх покриті позолотою і обвиті стрічками, шкури розмальовані фарбами. Їх продають в спеціально відведених місцях. Під час куй ран-байрама по всій країні забивають близько на півмільйона тварин. У перший день свята блищать гостро заточені ножі. Частину мяса належить роздати біднякам або влаштувати рясне пригощання для сусідів і знайомих.

Розділ ііі Матеріальна культура.

1. Поселення і житло

У Туреччині повсюдно переважають невеликі, малонаселені села. За винятком Західної Анатолії, де населення густіше і села розташовані близько одне від одного, у всій решті районів країни, особливо в степовій і гористій місцевості, селища розкидані в значному віддаленні. Це викликано історичними, економічними і фізико-географічними причинами. Рятуючись від свавілля султанів і феодалів, турецькі селяни у минулому селились у важкодоступних місцях. Зусилля зовнішньо торгівельних відносин з європейськими державами спричинило за собою зростання населення в портових районах, а після споруди доріг – і поблизу них.

У турецьких селах звичайно є мечеть, кав’ярня (кахвехане), заїжджий двір (канакхане) або кімната для тих хто приїжджає (масафір одаси), рідше лавка і ще рідше школа.

У багатьох селах є спеціальне водоймище, звідки населення бере воду (чеше). Вода проведена сюди по глиняних трубах з якого-небудь природного джерела. Водне джерело вважається священним: тут забороняється поїти худобу, умиватися. На кам’яних плитах, якими викладене водоймище, часто висічені імя улаштовувача і вислови з Корану. Найчастіше, проте, населення користується водою безпосередньо з найближчих річок, струмків, джерел. Колодязі нерідко забруднені, а влітку в степових районах висихають. У деяких безводних районах Центральної і Східної Анатолії жителі зберігають воду у великих глиняних судинах, наполовину укопаних в землю.²⁰

Зовнішній вигляд селищ, їх планування і характер житла залежить від особливостей району (мал.1 «а»).

Села Центральної Анатолії звичайно розташовуються у води. Річка і рельєф прилеглої до неї місцевості визначають зовнішній вигляд села. Наприклад, удома одного з сіл і районі Анкари розташовані терасами на лівому, піднесеному берегу річки. Дахи будинків нижнього ряду знаходяться на рівні полови будинків наступного ряду. Дома тиснуть один на одного; все село здалека виглядає, як безладне нагромадження жител. На правому, низовинному берегу річки розташовані городи, млини, а за ними – поля.

Деякі крупніші села розбиті на квартали, населені спорідненими групами.

У багатьох селах будинок виходить на вулицю глухою стіною, вікна обернені в двір, який відгороджений від зовнішнього світу високою огорожею. Вхід в будинок обов’язково через двір. У степових і без лісових районах села, як правило, позбавлені зелені і мають смутний вигляд.

Сільські житла будуються з різних матеріалів. У лісових районах, як, наприклад, на побережжі Північної Анатолії, переважають деревяні будинки. У ряді районів зустрічаються дома, що мають деревяний каркас, заповнений доступним матеріалом – глиною, каменем, рідше – цеглиною.

У деяких районах (Конья, Кайзері) будинки складені із нетесаних каменів. Дахи кам’яних і цеглових будинків мають звичайно похилу форму і криті черепицею.

У Центральній Анатолії, де немає лісу, переважають низькі, близько двох метрів висотою, будинки з саманової цеглини, з плоским дощатим дахом, покритим очеретом, соломою, кукурудзяними стеблами і землею, перемішаною з каменем. Такий дах доводиться час від часу утрамбовувати, інакше його розмиває дощем. У Туреччині зустрічаються місцевості, де сільське населення використовує під житло печери.

Зовнішній і внутрішній вигляд сільських будинків цілком залежить від добробуту їх власників. Заможних селян в Туреччині небагато, тому переважають будинки такого типа, який описав Махмуд Макал: Коли я говорю сільський будинок, не подумайте, що в ньому є деревяна підлога, кімнати, кухня, комірка, ванна і убиральня і все, що вважається в хорошому міському будинку. Сільський будинок побудований з глини і складається з однієї закопченої кімнати, в якій люди живуть, готують їжу і сплять. Такі майже всі наші будинки. У маленькій кімнаті живе ціла сімя. Підлога в кімнаті земляна, уздовж стін – жердини, на яких висять старі тріснуті горщики і закопчені миски. У нашому будинку два вікна, причому одне з них є діркою посередині стелі, якраз над тандиром, покритий зверху на даху старим горщиком або глеком. Що ж до звичайного вікна в стіні, то в кожному будинку є тільки по одному вікну, розміром не більше журнального листа. Селяни не знають , що для вікон застосовуються стекла. Вікна відкриті і влітку і взимку. У холодні дні вікно в стелі закривають каменем, а в стіні – дошкою або ганчірям. Отвір в стелі має ще інше, важливіше значення: воно служить димарем, замінюючи собою трубу.²¹

Стіни багатьох селянських будинків обліплені коржиками кізяку.

Посеред кімнати в підлозі вирите вогнище – тандит, в метр завглибшки. Для тяги під стіною будинку викопаний отвір, сполучений з тандиром. Після топки отвір закривають ганчіркою. У тандирі готують обід, печуть коржики, зберігають в горщиках їжу, приготовану вдень на вечерю. Навколо тандита гріється вся сімя; навколо нього звичайно розташовуються на ніч на матрацах, ногами до тандиту. У спроможних будинках спеціально для приготування їжі є друге вогнище. У таких будинках тандит служить лише для випічки хліба.

У багатьох місцевостях з теплим кліматом, засобом опалювання є жаровня – мангал, який використовують і для приготування їжі. Мангал є таким, що стоїть на трьох ніжках, має мідну чашу сферичної форми з широким горизонтальним рантом і двома ручками для перенесення. У нього вставляється циліндрова на мідна або глиняна чаша для вугілля, забезпечена двома ручками.

Мангал має кришку сферичної форми, але з плоским верхом, на який ставлять посуд, і поряд отвір, що становлять геометричний орнамент. Мангал буває також чотирикутної і подовженої форми (мал..2 «1»).

Мангал найчастіше ставиться посередині кімнатина металевому листі. Вугіллю дають прогоріти поза кімнатою і потім вносять чашу, ставлять в мангал і накривають кришкою, яка уповільнює горіння, але, завдяки отворам, не заглушає його. При приготуванні їжі кришку знімають. Посуд ставлять не на вугілля, а на невеликий таган (мал..2 «2»). Вогонь роздувають особливими віялами.

У холодну погоду для збереження тепла над жаровнею встановлюють деревяний каркас, що покривається ковдрами. Члени сімї розташовуються навколо на лавках, подушках і покриваються ковдрами до поясу. Навколо нього часто гріються і в день. Все пристосування разом з деревяним каркасом в Стамбулі називається тандит.

У старовинних багатих будинках кімнати опалюються камінами.

Внутрішнє убрання селянських будинків знаходиться в повній відповідності з їх зовнішнім виглядом. Ліжок, столів, стільців основна маса селян не знає. Проте обов’язкову приналежність будь-якого селянського будинку залишає прикрашена деревяна лава нареченої (гелин іскемлесі). Їдять, сидячи на підлозі, сидять і сплять на матрацах або підстилках, які зберігаються в стінній ніші, замінюючи шафу. Матраци, ковдри, подушки – головне багатство сімї, особливо бідної. Іноді підлога житлової частини кімнати дещо підведена, щоб відокремити її від вогнища. Поряд з вогнищем висить полиця з набором кухонного начиння, що складається з декількох горщиків, мисок і деревяних ложок. У ході глиняні горщики і миски. Нерідко горщики роблять самі селяни. У багатьох будинках є верстат.

У дворах зазвичай ставлять хлів і навіс для соломи, часто під одним дахом з житловою кімнатою. Комори у вигляді окремої споруди є тільки у не багатьох заможних селян. Більшість селян зберігають зерно у ямах, виритих перед будинком. У деяких селах стіни цих «комор» обмазують вапном. Зерно, що зберігається в ямах, часто псується від вологи.

У деяких районах, переважно в Західній Анатолії, у заможного селянського населення зустрічаються двоповерхові деревяні будинки (мал.1 «б»). На першому поверсі звичайно розташовані хлів, сіни, комора. На другому, куди ведуть зовнішні сходи, прибудовані збоку будинку, розміщені житлові кімнати, кухня і сіни – язлик, відкриті із зовнішньої сторони. Щоб діти не потрапили на вулицю, язлик перегороджують однією-двома щаблинами. У будинках заможних селян є дві або три кімнати, з них одна – «вітальня», інша – для жінок. Спеціальна кімната-ніша з деревяною підлогою і строком для води служить ритуальних обмивань. У таких будинках можна зустріти килими і меблі – стінні шафи, ліжка, столи, дивани, стільці, іноді прикрашені різьбленням, лави покриті шкурами ангорських кіз або килимами.

Для приготування їжі в містах і серед заможних верств сільського населення поширений мідний лужний посуд. Оригінальні штамповані орнаментовані миски і блюда кругової і овальної форми з високими куполоподібними і колоподібними кришками (мал..2 «6;7»). Для варки їжі служать також мідні казани і сковороди. Поширений фаянсовий і скляний посуд «мал..3). Під час трапези сімя сідає на невеликий матрац або рогожі, перед якими на деревяну підставку, замінюючи стіл, ставлять піднос або миску з їжею. У спроможних сімях підставку накривають скатертиною. Їдять ложками з одного посуду.

Кочові скотарські племена живуть в палатках. Напівосілі влітку живуть в палатках, а взимку в будинках, нагадуючи формою палатку, але зроблених з каменя, самана або тросніка, обмазаного глиною.

Юрюкі мають палатки двох типів: карачадир і калачик. Її виготовляють з чорної козячої шерсті. Зовнішній вигляд нагадує чотирьохстінний будинок. Зимою вхід в палатку відкривається на схід, назустріч сонцю, влітку на захід. Посередині палатки розташоване вогнище. У племінної знаті для жінок ставиться особа палатка. Калачик – палатка у формі тунелю.

Кожне плем’я встановлює палатки по-своєму: одні в напрямку вітру з півночі на південь, інші – з сходу на захід.

Для освітлення більшість селян використовують лучину.

2. Одяг

Традиційний одяг зберігається переважно в селах. Чим ближче до міста, чим більше спілкується сільське населення з міським, тим більше традиційний одяг витісняється.

Чоловічий одяг в селах полягає з штанів, сорочки, жилета, куртки, поясу і головного убору. Штани, жилет і куртку шиють з тканин темних тонів, як правило, власного виготовлення. Штани (дон, або шаль вар) широкі в тазу, звужуються до щиколоткі і стягуються на поясі шнурком (очкур); зустрічаються і короткі штани, до гомілки. Сорочку (гєльмєк) носять заправленою в штани; шиють її з домотканого полотна. Короткий (до поясниці) жилет (йєлєк) надягається поверх сорочки.

Куртка (хірка) також коротка, до поясниці і облягає корпус. Куртку носять поверх жилета або сорочки. Зимові куртки, як і жилети, простьобані на ваті. Неодмінну частину чоловічого туалету складає пояс. Він досягає в довжину 3 – 4 метри і дуже широкий. За поясом турки тримають різні дрібні речі – тютюн, сірники або трут, гроші і інше. За минулих часів за пояс затикалася зброя – пістолет, ножі, кинджали. Пояс роблять з яс карих тканин, частіше всього червоного кольору. У гірських районах носять шерстяні плащі ( єнтарі).

Турки круглий рік носять прикрашені орнаментом шерстяні носки домашньої в’язки. Взуттям служать черевики, напівчеревики або туфлі без каблуків. Але понад усе поширене деревяне взуття або постоли з сиромятої шкіри (чарик). У вживанні ще знаходяться мякі черевики (ляпчік), поверх які іноді надягають грубі черевики (кундура), замінюючи голоши. Чоловіки, що живуть близь міст, із спроможних сімей носять грубе і дешеве міське взуття, а хто бідніше – голоши, виготовлені з червоних автомобільних покришок. Деякі заможніші селяни купують фабричні голоши.

Святковий чоловічий одяг по крою не відрізняється від буденного. Святкові куртки іноді прикрашені на спині, грудях, уздовж рукавів шнурками або тасьмою. Точно також прикрашаються іноді галуном уздовж шва, від кишені вниз короткі брюки.

Як головний убір, після заборони в 1925 році носіння фесок і тюрбанів (тюрбани дозволено носити тільки духовим особам), найбільше поширена в селі кепка (каскєт). Користуються також башликами (мал..4).

Жіночий одяг складається з широких шароварів, надітої поверх них довгої сорочки, іноді спідниці (фистан) і короткого суконного каптана (чепке), або ж довгого до п’ят, схожого на халат плаття (ентарі). Звичайно в селах, віддалених від міст, весь жіночий верхній наряд обмежується шароварами і сорочкою; навпаки, в селах, що мають зв'язок з містом, плаття все більш витісняє шаровари, особливо в середовищі спроможних селян. Спеціального зимового одягу у більшості селянок немає. Коли стає холодно, жінки надягають декілька сорочок і три-чотири пари шароварів, а голову щільно закутують хусткою, поверх якої накидають покривало. На голові селянки носять шаль або хустку (чембер), часто прикрашену монетами, намистами або іншими дрібничками. Поширене колись покривало (фередже), що закривало всю фігуру і особу, за винятком очей, зараз носять небагато, звичайно старі туркені. Селянки і раніше носили його не часто, оскільки на нього йшла велика кількість тканини і воно заважало працювати. Не вживається покривало на обличчя (пече). Проте і зараз багато молодих жінок старанно прикривають лоб і шию хусткою (мал.5).

Жіноче взуття в селах відрізняється від міського простою формою і грубістю матеріалу, з якого вона зроблена. Найбільше поширені туфлі або черевики на цвяхах з грубої чорної шкіри. Заможні селянки часто носять сап’янове взуття, яке стоїть в три-чотири рази дорожче за звичайну, або ж – поблизу міст – міське взуття. Як і чоловіки, селянки носять шерстяні панчохи власної в’язки, прикрашені орнаментом, але, поки дозволяє погода, більшість селянок взагалі ходять босоніж.

Святковий жіночий одяг відрізняється більшою барвистістю. У селянській сімї докладають великі зусилля, щоб забезпечити дівчат доданим і весільним подарунком. Весільне плаття шиють з матеріалу яскравих кольорів. У спроможних сімях його роблять з червоного оксамиту (останнім часом часто з шовку), обробляють мішурою або тонким білим дротом. Поверх плаття надягають жакет з червоного або зеленого оксамиту. Крім того, для нареченої шиють декілька янтарі. Весільний наряд дорогий і навіть в спроможних сімях він переходить два-три рази від одного покоління до іншого.

Повсякденний одяг переважної більшості селян далекій від описаних зразків національного одягу. Навіть спроможний селянин не має всіх її елементів. Селянин, споживаючий три пари панчіх в рік, вважається багатою людиною. Узагальню вальну картину стану одягу основної маси селян дав Махмуд Макал, книга якого багата подробицями побуту сучасного турецького селянина. Він пише: У нас одяг справляють насилу, один раз в п’ять-десять років, причому зроблена вона з матеріалу найнижчої якості, непридатної навіть для теплої погоди. Піджаки тут рідко хто носить – тільки жилет і брюки; деякі люди похилого віку пристосовують старі солдатські куртки, які вони перефарбовують і носять поверх старих штанів (щонайменше десятирічної давності) і сорочки, а іноді і просто поверх нижньої білизни.

У більшості на ногах деревяні черевики. Навіть грубе шкіряне взуття мають лише небагато. Влітку чоловіки носять саморобне взуття з овечих шкур, а взимку більшість чоловіків ходять в деревяних черевиках. Рідко у кого є шкарпетки. Що ж до жінок, то вони зовсім не мають верхнього одягу.