Розділ і Тюркські держави і етногенез (від тюрків до турків).

В Азії у VI –VII столітті тюрки створили державу, якій дали своє імя – Тюркський каганат. Каган, хакан або хан – так називалися у тюрків верховний правитель, «цар». Каганат розкинувся на великі території – від Хуанхе до Каспії, від Тибету до Приуралля. Тюрки внесли велике удосконалення в техніку верхової їзди: винайшли жорстке сідло і стремена. Екіпіровка коня «під верх», які ми знаємо і тепер, була закінчена. Це був новий етап в розвитку транспорту і військової справи. Модернізувалася і зброя: тюрки широко застосовували складно-складений лук, винайдений ще в хунські часи, крива шабля-шашка замінила прямий важкий меч. Інше важливе досягнення стародавніх тюрків сприяло підвищенню мобільності номадів: у середині І тисячоліття н.е. вони створили розбірну (гратчасту) юрту.⁸

Тюркські племена вели обширну мінову торгівлю з Китаєм.

Не дивлячись на сильну майнову і соціальну диференціацію, суспільство тюрків мало родоплемінну структуру: сімї об’єднувалися в роди і племена (ок, огуд), а ті в племінний союзи (ель). На чолі еля стояв хан (каган).

Історична доля Тюркського каганата: в VII столітті він розділився на західний (або середньоазіатський), східний і центральноазіатський. Перший Тюркський каганат проіснував до 740 р., другий – до 745 р.

Взагалі в раннє середньовіччя, після великого переселення народів, багато колишніх племінних обєднань розпадаються, а з їх колишніх складових елементів утворюються зародки майбутніх народностей. В цей час відбуваються не тільки великі етнічні зміни, але і революційні соціальні зрушення. Феодалізм, нова соціально-економічна формація, відтісняє колишні родоплемінні відносини у «варварських» народів і завдає нищівного удару по рабовласницькому суспільству в державах стародавньої цивілізації.

У VII столітті основним ареалом азіатських тюрків стала обширна область в Середній Азії, що одержала в іранських мовах назву «Туркестан» (Тюркський стан, Країна тюрків). Проте вже в VIII столітті велику частину Туркестану завоювали араби, що створили нову гігантську державу середньовіччя – Арабський халіфат. Середньоазіатські турки визнали владу халіфата, стали його союзниками, серед них почала розповсюджуватись релігія завойовників – іслам.

Але середньоазіатські турки не довго терпіли панування арабів. Вже в IX столітті вони створюють свою державу на чолі з ханом Огузом, вождем огузських племен. Огузи витісняють з Середньої Азії своїх суперників – печенігів, інше тюркське плем’я. Але огузська племінна конфедерація не створила міцного і стабільного обєднання і розвалилася під ударами східних кочівників. Проте, певні політичні і культурні інститути, що склалися в період племінної конфедерації, послужили надалі базою для складання крупних і сильних держав.

Однією з таких держав була держава Сельджуків. До складу складання цієї держави огузи в історичних хроніках все частіше стали називатися «туркменами». Таку зміну назви деякі дослідники пояснюють ухвалення ісламу. Саме мусульманська релігія сприяла досить істотним змінам в етносоціальній структурі тюркських кочівників. При цьому, зміни були як позитивного, так і негативного характеру. Впливу релігії на етногенез зверталося мало уваги, особливо, ісламу,⁹ а ще один з найважливіших чинників дії на етнографічну і культурну зовнішність етносу.

Звичайно, треба відзначити і історичну специфіку мусульманської віри – Головна перевага ісламу полягала, звичайно, в культурній першості мусульманського світу, однаково у області матеріальної і духовної культури того часу.¹⁰

Сельджуки були вихідцями з огузського племені киник. Прийнявши іслам, сельджуки вели війну зі своїми одноплемінниками під релігійним прапором. Після певних успіхів і зміцнення власного положення серед своїх одноплемінників, сельджуки зіткнулися з гезневідами. У 1040 році в сипких пісках Південної Туркменії у невеликій фортеці Данданакан відбулася вирішальна битва між армією гезновитського султана Еміра Маруда і сельджутською кіннотою під буттям на чолі Тугрул-бека, Чагри-бека і Мусибайгу. Перемога дісталась кочівникам.

У Сельджутській державі частково збереглося родоплемінне ділення. Так, огузська конфедерація, що складалася з 24 племен, ділилась на старші племена (праве крило) – «бузук» і молодші (ліве крило) – «учук». У Сельджутській державі таке ділення збереглося, що визначало заняття посад – бузуки користувалися більшим привілеєм.

Перший правитель сельджуків Тогрул-бек значно розширив володіння. У 1042 році був захоплений Гурган і Табарістан, 1043 рік – Рей, 1062 рік – Фарс, Шираз. Але головною метою Тогрул-бека було захоплення Багдада. Столиця халіфата фактично знаходилась в руках іранської династії Будов, відомої своєю орієнтацією шиїта. Цим і скористалися сельджуки, почавши ідеологічну пропаганду проти «нечистих мусульман». У 1055 році Тогру-бек оволодів Багдадом.

У кінці XI століття сельджуки захопили величезні простори Ірану, Іраку, Закавказзя і Малої Азії. Верховний султан дарував землі своїм підданим – огузській військовій аристократії, і на цих територіях поступово утворилися різні султанати.

У державі сельджуків незабаром виявилися з гострою силою суперечності, неминучі при переході кочового способу життя до осілої. Частина огузських племен стала засуджувати одноплемінників за різні заняття, невластиві кочовому воїну. Сите життя в оточенні слуг, посеред прекрасних садів Туркестану була для нових феодалів набагато привабливіше за минуле життя в степу. Частина зіткнень мала місця на релігійному ґрунті – султани запекло билися проти огузків-язичників, прагнули добитися від них ухвалення ісламу. Друге – палацові інтриги, що виникли на ґрунті боротьби за престол, групували різні племена за різними партіями, що ще більше підсилювало розкол. Взагалі, падіння держави сельджуків було зумовлено саме тим чинником, що кочівники завжди «розкладалися» в міських умовах при першій зустрічі з «елементами солодкого життя».

З цього ж періоду почали складатися держави і на їх основі тюркські етноси, що перейшли від кочового життя до осілого. На просторі, завойованими сельджуками, утворилася система султанатів, куди стікалися маси тюркських кочівників. Особливо притока тюркських кочівників посилилась в період монгольського нашестя. Разом з огузами у середньоазіатські султанати мігрували кипчаки, карлуки і інші.

Тюркиризація ж Малої Азії, де надалі утворилася найбільш могутня тюркська держава, почалося частково ще в досельджутську епоху, при Аббасидах, коли на охорону меж з Візантією притягувалися тюрки: карлеки, кипчаки, печеніги, огузи та інші. Але першою крупною і досить сильною тюркською державою став Сельджутський султанат. При зміцненні політичної влади соціально-етнічні процеси почали розвиватися на основі постійно діючих суспільних інститутів.

Сельджутська держава Малої Азії стала притулком для багатьох біженців з Середньої Азії. Віротерпимість султанів привертала в межі держави і християн. Тут йшла активна дифузія культур і релігій. Мусульмани-огузи прийняли багато релігійних звичаїв християн і багато місцевих християнських святинь стали об’єктом поклоніння також і мусульман. В цілому, це була держава, де рівні можливості мали всі, незалежно від релігії, етносу і походження. Сеїди, шейхи, сплямувались сюди, одержували землі, що щедро роздаються султаном. Останні заохочували будівництво, розвиток культури і літератури.¹¹ Також багато мігрували учених, богословів, поетів.

Привабливість правління тюрок сприяла тому, що багато місцевих жителів, стали активно брати участь в творенні тюркської держави, приймали іслам і ставали з часом частиною тюркського етносу. Навіть широкого ухвалення вірменами ісламу спричинило за собою звинуваченні їх в зраді з боку християн.¹²

Саме привабливість тюркського правління і ухвалення у зв’язку з цим багатьма християнами ісламу зіграло вирішальну роль в зміцнення етносу і запобігло асиміляції тюрок в місцевому середовищі. У Малій Азії був перекинутий міст між мусульманством і християнством.¹³ Велика кількість християн цілими селами переходили в іслам і саме завдяки привабливості «тюркського ісламу».

Одними з перших стали зливатися з тюрками кочівники – курди, близькі їм по образу життя і сповідавши одну віру – іслам. Частина цих курдів тюркиризувалися. Але і вони спричинили великий вплив на тюрків у їх культурі і звичаях.

Тюрки, наприклад, запозичили у курдів легке кочове житло – «чорну палатку» (кара-чадир). Вона найкраще підходить до клімату Анатолії, де немає ніяких холодних зим, як в Середній і Центральній Азії. Покриття «чорної палатки» ткется з чорної козячої шерсті. Тканина натягується на шести, вбиті в землю, у вигляді двосхилого тенту, котрий добре пропускає повітря, але під час дощу, коли він промокав він повітря не пропускав.

У тюрків став розповсюджуватися звичай одружуватися на іноплемінницях і це зіграло велику роль в етногенезі. В гареми сельджуків поступали гречанки, вірменки, грузинки. При османцях цей вибір став ще ширший – від арабок і африканок до словянок з Балкан, полячок, венгерок, українок і черкесок. Особливо славилися красою в Терції черкески. Їх доставляли з Кавказу по Чорному морю на судах, перевозили по суходолу караванами верблюдів. Султанші частіше всього не були турчанками. Ось, як наприклад, Орхан, Мурад І, Баязид І були одружені на візантійських принцесах. Однією із дружин Абдул Меджида була вірменка. Дружина Сулеймана Велеколепного, полонена українка з Подолії, властелюбива красуня з таємним скіфським імям Роксолана.

Звичай одружуватись на іноплемінницях і чужоземках був характерний не тільки для султанів, але і для багатьох імущих і знатних людей.

Султани прощали шлюби між мусульманами і християнками. І при цьому дружини зберігали право сповідати християнство.

Схильність тюрків, сельджуків і османців до шлюбів з іноплемінницями витікала з родоплемінних звичаїв. В суспільстві, де ці звичаї зберігаються, схоже регулювання шлюбних відносин закономірно. Етнографи називають його ендогамією – «внутрібрачієм», т. є. правилом заключати шлюби всередині певної етнічної спільності, наприклад, всередині плем’я. Проте ендогамія завжди якась однобічна: її закони стосуються тільки жіночої половини плем’я. Своїх дівчат «на сторону», чоловікам чужих племен, не віддають, але «зі сторони», з інших племен, можна брати дружин безперешкодно. Шлюби своїх чоловіків з іноплемінницями навіть поощеряются. Здавна у міжплемінних війнах захоплені жінки були самою цінною добичею, вони ставали не тільки рабинями-наложницями, але і повноправними дружинами.

Ендогамія вела до тюркоризації дітей від змішаних шлюбів, особливо чоловічого потомства. По мові і культурі вони ставали турками. Але зовнішність таких турків зберігала і материнські риси, що відобразилось згодом на різновиді антропологічних типів турецького народу, складених іншими факторами змішання з представниками багатьох і багатьох народів.

Антропологи обачно відносять турок до середземноморсько-балканської групи південних європеоїдів. Для неї характерні мякі, злегка в’юнкі чорне або каштанове волосся, смуглявий колір шкіри, широко відкриті, мигдалеподібні, частіше всього чорні або карі очі, сильно виступаючий вузький ніс, трохи потовщені губи, слабкий розвиток скул. На сході Анатолії серед турок поширений так званий вірменоїдний тип, якому властиві густі зрощені брови, рясна борода і вуса, орлиний ніс, масивний череп і невисокий зріст. Серед турок зустрічаються і блакитноокі блондини, північноєвропейської зовнішності, і смугляві «пекучі» брюнети, схожі на африканців. Таким чином, зовнішність турок відобразила, немов дзеркало, всі особливості їх походження.

Турки – (самоназва) тюрк. До складу турків входять субетнічні групи скотарів-кочівників і напівкочівники. Говорять на турецькій мові тюркської групи алтайської сімї. Діалекти: анатолійська група (з південно-західними, центральними, східними, північно-східними, чорноморськими, південно-східними, кастамонуйськими, Караванськими діалектами) і румелійська. Переважна більшість турків – мусульманє-сунніти. Турецька народність склалась до середини XVI століття з двох основних етнічних компонентів: тюркських кочових племен скотарств, головним чином огузських і туркменських, мігруючих в Малу Азію зі сходу в період сельджутських і монгольських завойовників XI – XII століть, і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, лазів, курдів і інших. Частина тюрків проникла до Малої Азії з Балкан (узи, печеніги). Формування турецької нації завершилося до початку XX століття, до часу розпаду Османської імперії, і утворення Турецької Республіки.¹⁴