Додаткова література

1. Баулін О. До встановлення правового інституту процесу­альної незалежності слідчого // Право України. — 1997. — №7.

2. Брынцев В. Д. Судебная власть (правосудие): Пути реформирования в Украине. — Харьков, 1998.

3. Бушуев Г. И. Судья в уголовном процессе. — М., 1984.

4. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М., 1981.

5. Кузнєцов В. Вдосконалення правового регулювання відносин між особою, яка проводить дізнання, та начальником органу дізнання // Прокуратура. Людина. Держава. —2004. — №8.

6. Маляренко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у криміна­льному судочинстві. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

7. Мінюков П. І., Мінюков А. П. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу. — К., 2004.

8. Шпилев В. Н. Участники уголовного процесса. — Минск, 1970.

Тема 5. Докази та доказування у кримінальному процесі

Завдання до самостійної роботи

Час – 10 годин.

Опорні поняття: доказування, докази, предмет, межі, суб’єкти та елементи доказування, фактичні дані, допустимість, належність, достовірність доказів, джерела доказів, показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого

Після прослуховування лекції за темою „Загальнотеоретичні питання доказування у кримінальному судочинстві України” вкрай важливо закріпити та розширити набуті знання шляхом вивчення рекомендованої літератури та нормативно-правових джерел. Під час самостійної роботи рекомендовано проробити наступні питання, які входять до екзаменаційних питань дисципліни:

1. Поняття, мета і значення доказування.

2. Структура процесу доказування (елементи доказування).

3. Предмет, межі та суб'єкти доказування.

1. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кри­мінального процесу.

2. Поняття, ознаки і класифікація доказів.

3. Джерела доказів.

Методичні рекомендації

Розглядаючи перше питання слід звернути увагу на те, що у теорії кримінального процесу існує багато позицій щодо визначення поняття доказування. Практично кожний автор підручника з кримінального процесу пропонує своє авторське бачення вказаного питання. Це обумовлено, перш за все, різноманітністю думок щодо тих елементів, які необхідно включити до структури цього процесу. Тому, студенти, під час розкриття поняття доказування, повинні посилатися на літературне джерело своєї відповіді.

Також необхідно пам’ятати, що у вітчизняній юридичній літературі є суперечливим питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є встановлення об'єктивної істини. Цю концепцію побудовано на двох марксист­ських тезах:

1. світ може бути пізнано;

2. практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі. Для отримання високої оцінки студенти повинні вміти наводити аргументи в підтримку однієї або іншої концепції.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-проце­суальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

• тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;

• доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-право­вої категорії, як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

• правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

• всі питання, які виникають під час провадження у кримі­нальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно вста­новлених у ході доказування обставин;

• участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, пре­зумпції невинуватості);

• докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).

Під час підготовки до другого питання слід пам’ятати, що процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень. Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту (структури) кримінально-проце­суального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування. Тому не слід їх вживати як слова-синоніми.

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Деякі автори додають ще такий елемент, як фіксація.

На думку Ф. Н. Фаткулліна, Л.М. Лобойка такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі. Ці вчені вказують, що елементами процесу доказування у кримінальній справі є: 1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі. Студенти повинні вміти охарактеризувати кожен з цих елементів.

Для відповіді на третє запитання слід знати, що пред­метом доказування є перелік обставин, що підлягають обов’язковому встановленню у кримінальній справі. Цей перелік визначений у ст. 64 КПК України. У справа про злочини, що вчиненні неповнолітніми, додатково встановлюються обставини, що перелічені у ст. 433 КПК.

Межі доказування — це такі межі доказової процесуальної діяль­ності, які констатують:

1. повноту версій, які перевіряють;

1. "глибину" дослідження обставин, що підлягають встанов­ленню;

2. обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наяв­ності або відсутності цих обставин;

3. достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Суб'єкти доказування — це суб'єкти, які беруть участь у форму­ванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи:

1. державні органи і посадові особи, зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя — всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК);

2. особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішен­ня кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Готуючись до четвертого питання, слухачі повинні усвідомити, що процес доказування відбувається у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, залежно від особливостей кожної стадії.

Особливості процесу доказування полягають у такому.

1. Кожна стадія має притаманне тільки для неї коло засобів доказування — пізнавальних дій.

2. У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час пору­шення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, є органи дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя.

3. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64), все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром, винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадії порушення кримінальної справи та виконання вироку.

4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межі доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, який веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними особливостями розумової діяльності, життєвим та професійним досвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини, своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж дока­зування.

Готуючись до п’ятого питання, студенти повинні знати, що поняття доказів у кримінальному процесі є легальним (визна­ченим у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсут­ність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) до­статність (щодо сукупності доказів).

Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуаль­ного права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від об­ставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів":

• одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65 КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не могла підлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);

• одержання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

• одержання фактичних даних у належному процесуальному по­рядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

• належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слід­чих дій, протокол судового розгляду).

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.

Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну до­пустимість".

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обста­вини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в най­відповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу криміналь­ного переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії фор­мальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питан­ня достатності. Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обви­нувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок екс­перта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, що відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, по­ходження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприй­няття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформа­ції, чи з "других рук".

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відно­шенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинен­ня злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдуваль­ними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказу­вання. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування.

Готуючись до останнього навчального питання, необхідно усвідомити, що процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактич­них даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказа­ми у кримінальній справі, встановлюються:

1. показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинува­ченого;

2. висновком експерта;

3. речовими доказами;

4. протоколами слідчих і судових дій;

5. протоколами з відповідними додатками, складеними упов­новаженими органами за результатами оперативно-розшукових за­ходів;

6. іншими документами.

1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судді (суду).

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на під­ставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у поста­нові запитання.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одер­жання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КПК).

Якщо висновок первинної експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення про­цесуальних норм, які регламентують порядок призначення і прове­дення експертизи, призначають повторну експертизу. її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

Комплексну експертизу — якщо необхідно провести досліджен­ня за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

• були знаряддям вчинення злочину;

• зберегли на собі сліди злочину;

• були об'єктом злочинних дій;

• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудо­вого слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успіш­ному провадженню в справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видають копії.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за дер­жавними цінами, що є на момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, про­курора про закриття справи, при цьому:

1. знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

2. речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;

2. речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути вико­ристані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, — передають їм;

3. гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передають у дохід держави;

4. гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то докази переходять у власність держави.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваже­ними органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт, зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшукової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють. Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регла­ментовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатка­ми до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до по­рядку їх складання.

6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.

Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

• він містить відомості про фактичні обставини, що мають зна­чення для справи;

• наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;

• дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;

• наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нор­мативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані.

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає дока­зове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.