6. Інші види обставин, що виключають злочинність діяння. Фізичний або психічний примус.

Діяння людини, для того, щоб закон визнав його злочинним, повинне бути актом свідомої діяльності, тобто вольовим. Як тоді повинно розв’язуватися питання про кримінальну відповідальність, якщо діяння вчинене в результаті фізичного або психічного примусу?

Дія або бездіяльність особи, вчинена під впливом застосування до неї фізичного або психічного примусу, і яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, за певних обставин розглядається як вибачальна з позицій кримінального закону, а отже, така, що виключає злочинність діяння.

Частина 1 ст.40 КК передбачає, що не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями.

Підставою виключення злочинності діяння у випадку, що аналізується є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

Фізичний примус (насильство) — це протиправний фізичний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню у сховище, видати чуже майно тощо). Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особа цілком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

Види дій, що становлять собою фізичний примус поділяються на такі, що:

• позбавляють особу, відносно якої застосовані дії, фізичної можливості діяти;

• спрямовані на те, щоб зламати психологічний опір особи і змусити її чинити заборонене законом діяння.

Ознаками, що характеризують «діяння» особи, яка зазнала непереборного фізичного примусу, є: 1) збіг діяння з об’єктивними ознаками якогось злочину і 2) відсутність волі особи в такому діянні.

Вчинені особою дії або бездіяльність за об’єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошенням відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим становищем тощо. Але дані дії, проте, злочинними не визнаються, оскільки позбавлені такої обов’язкової ознаки кримінально-правового діяння, як волевиявлення (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Психічний примус — це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин. Психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте ніколи не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має можливість обрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

До психічного примусу відносяться:

• застосування чи погроза застосування насильницьких дій відносно близьких, рідних, інших осіб, доля яких є важли­вою для особи, яку схиляють до вчинення певних дій чи бездіяльності;

• погрозу застосування певного фізичного насильства, в тому числі і зброї;

• погрозу знищення або саме знищення майна, яке належить потерпілому чи його рідним, близьким або іншим особам, доля яких є важливою для нього;

• погрозу розголошення відомостей, які особа хоче зберегти в таємниці.

Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа зберігає можливість керувати своїми діяннями.

Метою примусу є домогтися від особи відповідної поведінки або позбавити її можливості діяти за своїм розсудом, що призводить до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Неможливість особи керувати своїми вчинками, як обов’язкова ознака розглядуваної обставини, виключає вину особи, а отже, і кримінальну відповідальність.

Згідно з ч.2 ст.40 КК питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень ст.39 КК, тобто за правилами крайньої необхідності. Це означає, що особа, щодо якої здійснюється примус, має можливість визначити напрямок своєї поведінки. І навіть якщо ця поведінка завдасть шкоду правоохоронюваним інтересам, вона буде визнана вибачальною, а отже, правомірною, якщо: 1) завдана шкода менша, ніж шкода відвернута; 2) запобігти відвернутій шкоді іншими засобами було неможливо.

За таких обставин реальна загроза позбавлення життя чи здоров’я буде переважати над загрозою заволодіння злочинцем матеріальними цінностями. В інших випадках питання вирішується шляхом оцінки всіх обставин справи на підставі вказаних правил. Скажімо, видача касиром грошей злочинцям під впливом катування, погрози з демонстрацією зброї, погрози вбити його буде оцінюватись як правомірна поведінка. Видача злочинцеві чужих цінностей під загрозою втрати своїх має оцінюватись у кримінально-правовому плані залежно від конкретної ситуації і не є обов'язковою підставою звільнення особи від відповідальності.

Якщо буде визнано, що застосований до особи примус не звільняє її від кримінальної відповідальності за заподіяну нею під його впливом шкоду (скажімо, вбивство людини під загрозою позбавлення власного життя), така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п.6 ч.1 ст.66 КК).