Об’єктивного спостереження і експерименту;

• замість умоглядних спекуляцій про існування і природу душі – спостереження за ходом психічних процесів.

Тіло і душа – це дві самостійні субстанції.

Матерія, тілесна субстанція характеризується перш за все

протяжністю (вона займає певне місце в просторі) і підпорядковується законам механіки.

Душа, розум не мають протяжності і не прив’язані до якоїсь фізичної субстанції.

Особливо революційний характер має ідея Р.Декарта про те, що, не дивлячись на всі відмінності душі і тіла, між ними можлива взаємодія: душа впливає на тіло, а тіло впливає на душу.

Природа тіла.

• Тіло складається з фізичної матерії, воно має спільні для всіє матерії характеристики – протяжність і здатність до руху.

• Якщо тіло матеріальне, то до нього можна застосовувати закони

фізики і механіки, що описують характер руху об’єктів у фізичному світі за законами механіки.

Йдучи за цими судженнями, Р.Декарт усі фізіологічні процеси став пояснювати у фізичних термінах. Розглядаючи природу тіла, Р.Декарт апелював до механіко-гідравлічної моделі.

Зовнішні предмети діють на закінчення нервових ниток, які є всередині нервових трубок, нитки натягуються, відкривають клапани, що з’єднують мозок з нервами. Через ці клапани з мозку поступають «тваринні духи», а ці духи роздувають м'язи, котрі мають відреагувати.

Р.Декарт описав праобраз відкритої згодом рефлекторної дуги як одного з механізмів психофізіології рухів.

За спостереженнями Р.Декарта, значна частина рухів людського тіла відбуваються без участі свідомості і волі. Тому його називають автором теорії рефлекторної діяльності.

Такі погляди передують уявленням біхевіористів про стимул-реактивному (S – R) принципі поведінки. Зовнішній об’єкт (стимул) є причиною мимовільної реакцій психіки живих істот.

Р.Декарт розглядає поведінку людини як детермінований, передбачуючий процес. Всі рухи чи дії механічного тіла можна перебачити завчасно, якщо відомі збуджуючі стимули.

Згідно розповсюдженим у той час поглядам, у тварин душі немає. Р.Декарт у відповідності «духу часу» в поглядах на поведінку тварин виходив із метафори годинникового механізму.

Душа, на думку Р.Декарта, нематеріальна (тобто не складається з якої-небудь матерії). Вона здатна усвідомлювати і мислити, даючи людині таким чином інформацію про зовнішній світ.

Розум не володіє ні однією із властивостей матеріального світу. Його основною характеристикою є здатність до мислення, що й відрізняє розум (душу) від всього матеріального світу в цілому.

Мислячий, відчуваючий і володіючи свободою волі розум має якимось чином впливати на тіло і сприймати його реакції.

Для того, щоб сформулювати свою концепцію взаємодії душі і тіла, Р.Декарту необхідно було відшукати фізичний орган, у якому вони могли б взаємодіяти.

Такий орган, на його думку, має знаходитися у мозку, оскільки чуттєві враження рухаються від периферії у мозок і, навпаки, всі імпульси руху виходять з мозку.

Таким органом, вважав Р.Декарт, є в шишковидній залозі мозку -гіпофізі. Саме цей мозковий орган він і оголошує місце зустрічі душі і тіла.

Р.Декарт описує взаємодію душі і тіла в механістичній манері: тваринні соки рухаються по нервових трубочках і певним чином фіксуються в шишковидному тілі.

Розум теж фіксує себе в шишковидному тілі направляючи токи тваринних соків до тих чи інших частин тіла.

Мозок відіграє особливу роль, на думку Р.Декарта, у всіх психічних процесах. У голові людини утворюються ідеї двох типів: вроджені і набуті.

Набуті ідеї – це такі ідеї, котрі виникають на основі досвіду, безпосереднього контакту з предметами зовнішнього світу (наприклад, із звуком дзвону чи виглядом дерева). Набуті ідеї є результатом чуттєвого досвіду.

Вроджені ідеї існують у розумі, свідомості. Вони не залежать від чуттєвого досвіду, хоча можуть виявляти себе у тих чи інших життєвих ситуаціях. До вроджених ідей, на думку Р.Декарта, відносяться ідея Бога, ідея Я, ідея досконалості і безкінечності.

Створений світ Р.Декарт поділяє на два роди субстанції - духовну і матеріальну. Духовна субстанція має в собі одвічно (первісно) властиві їй вроджені ідеї (Бога, число, фігуру, деякі поняття і аксіоми).

Визнання Декартом уроджених ідей не тотожне визнанню раціональної інтуїції. Тому що тут два різних питання:

1) чи існують до досвідні істини (проблема апріорізму)? і

2) чи здатний розум мислити істини без доказу (проблема пізнання)?

До складу вроджених ідей Р.Декарт включив ряд категорій: буття, Бога, існування понять, числа, фактів свідомості, волі й інші.

Вродженими він вважав деякі судження-аксіоми: "з нічого не буває нічого", "у всякої речі, є причина", "сумнів є акт мислення" і ін.

З наведених суджень випливає, що ідея вродженості не була абсурдною: людство у своєму розвитку завжди спирається на досвід минулих поколінь, а частину цього "знання" людина одержує при народженні у виді задатків, здібностей, визначеного набору безумовних рефлексів, що самі по собі не є знання, але можуть і мають бути витлумачені як інформація.

У психологічному вченні Р. Декарт здійснив поворот від душі до свідомості, що полягає у висуненні наступних положень:

1. Душі визначено мати пряме і достовірне знання, яке тільки може бути у суб'єкта про власні акти і стани, що є невидимі ні для когось іншого.

1. Душа визначалася по єдиній ознаці - безпосередньої усвідомленості своїх явищ, що на відміну від явищ природи позбавлені довжини.

Відбувся поворот у понятті про душу, що став опорним для наступних етапів визначення предмета психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

Декартівський метод, вчення про душу і тіло ґрунтується на його сумнівах у вірогідності чуттєвого світу.

"Але настільки безглуздо вважати неіснуючим те, що мислить, у той час, поки воно мислить, що незважаючи на крайні припущення, ми не можемо не прийняти те, що висновок: я мислю, отже, існую, істинно, і тому є перше і найвірніше з усіх висновків, що представляється тому, хто методично будує свої думки".

Р. Декарт обирає новий спосіб дослідження: відмовляється від об'єктивного описування "Я" і звертається до розгляду тільки своїх думок - суб'єктивних станів. Свідомість у цьому зв'язку, - те, що виступає в самоспостереженні.

Так, як і у випадку з душею, поняття про яку пройшло складну еволюцію, а поняття про свідомість змінювало свій вигляд. Однак перш ніж це відбулося, воно мало б бути "винайдене".

Під словом мислення ("cogitatio"), Р. Декарт розуміє все, що відбувається в нас самих, що ми сприймаємо безпосередньо з середини себе, і тому не тільки розуміти, бажати, уявляти, але також відчувати означає те ж саме, що мислити.

Детерміністська концепція Р. Декарта відображена:

а) у вченні про рефлекс як закономірній руховій відповіді організму на зовнішнє фізичне подразнення (він пояснював це можливістю переміщення особливо малих часток - "тваринних духів" по особливих трубочках-нервах від мозку до відповідної частини тіла);

б) у вченні про "пристрасті душі" як психічні стани, що відчувається тілесним органом душі - епіфізом.

За всієї неточності розуміння Р.Декартом суті процесів передачі нервових збуджень загальна концепція трансляції виявилася перспективною. Принцип "автоматизму тіла" привів до створення концепції рефлексу.

Поняття про рефлекс стало фундаментальним для фізіології і психології. Відкриття рефлексу поєднане з питанням про співвідношення теорії і досвіду (емпірії).

Схема рефлексу Р.Декарта полягала в тому, що зовнішній імпульс приводить ці "духи" у рух, заносячи їх у мозок, звідкіля вони автоматично «відбиваються» до м'язів. Гарячий предмет, обпікаючи руку, змушує її відсмикнутися. Відбувається реакція, подібна до відображення світлового променя від поверхні.

Термін, що з'явився після Р.Декарта, "рефлекс" і означав відображення.

Один із найважливіших для психології творів Р.Декарта "Пристрасті душі".

"Пристрасть" і слово "душа" наділені в Р.Декарта особливим змістом. Під "пристрастями" малися на увазі не сильні і тривалі почуття, а "страждальні стани душі", - усе, що вони відчувають, коли мозок подразнюють "тваринні духи" (прообраз нервових імпульсів), що йдуть туди по нервових "трубках".

Інакше кажучи, не тільки такі м'язові реакції, як рефлекси, але і різні психічні стани виникають автоматично, виробляються тілом, а не душею.

За Р.Декартом, пристрасті - сприйняття і почуття, емоційні стани, що рухають "машиною тіла", викликаються, у свою чергу, якимось рухом "духів" (в основному через вплив зовнішніх предметів).

Пристрасті - це продукт двоякої природи людини. Вони виникають у шишкоподібній залозі від взаємодії бажань духовної субстанції і рухів субстанції тілесної. Це зіткнення перетворюється в зіткнення і боротьбу між пристрастями, тому пристрасті можуть приносити користь і шкоду.

Р.Декарт порушував питання про виховання пристрастей. Засоби виховання - досвід, розум і воля. Розум - це знання й оцінка життя. Воля - можливість відділення "тваринних духів" від шкідливого предмета, його переорієнтація. Досвід учить вчиняти в житті відповідно до визначених правил, а практика обмірковування своїх дій дозволить у несподіваних ситуаціях діяти однозначно.

Р.Декарт заперечує проти перебільшених уявлень про роль чуттєвого досвіду в пізнанні. Він зауважує, що сутності речей ми сприймаємо не за допомогою відчуттів, а за допомогою розуму, обмежувати який "тільки тим, що бачать очі, виходить, наносити йому велику шкоду".

Віддаючи належне відчуттям, Р.Декарт визнавав три види ідей у пізнавальних процесах: уроджені, чуттєвий досвід і "винайдені" - створені розумовою діяльністю людини. Ідеї чуттєвого досвіду мають переваги: їхня наочність "інтуїтивна" і вони переконливі.

Учений став творцем картини Всесвіту, що саморозвивається. Природа, за Р.Декартом, постійно удосконалюється й ускладнюється. Відбувається еволюція на основі загальних природних законів. Розвиваються речовини, планети, пристрасті людей і їхні душі.

Проголошуючи ідею розвитку в пізнанні, він доходить висновку, що природу матеріальних тіл "набагато легше пізнати, бачачи їхнє поступове виникнення, ніж розглядати їх як готові".

Р.Декарт висловив думку про необхідність застосувати ідеї еволюції до тваринного світу. Тим самим він першим серед учених XVII століття став на шлях природного історизму.

Моральний ідеал Р.Декарта полягав у земному щасті, що складається в ясній самосвідомості і спокої - рівновазі мислячої душі.

У цьому смислі ціль життя - це "душевна гармонія". Для досягнення цього стану розум має за допомогою знання підкорити собі пристрасті і зайнятися своєю природною діяльністю - пізнанням.

За Р.Декартом, процес мислення - моральна діяльність не тільки за результатом, але і за змістом, тому що живиться піднесеною пристрастю - замилуванням і радісним подивом перед істиною.

Істину Р.Декарт шукав усе життя. Він був переконаний, що реальне благо засноване на справжньому знанні, а всі пороки і зло походять від неуцтва, істина ж очищає від усякого зла. Знання істини несе із собою волю духу, усуваючи капризи і сваволю.

Звільнення тіла від душі було подією в наукових пошуках реальних причин усього, що відбувається в живих системах, у тому числі виникаючих у них психічних ефектів.

Через всю історію психології проходить контроверза душі і тіла. Р.Декарт, подібно безлічі своїх попередників (від древніх анімістів, Піфагора і Платона), протиставляв душу і тіло.

Р.Декартом була створена нова форма дуалізму. Тіло і душа - набули змісту, що був невідомий колишнім епохам:

а) вводилися критерії для виділення психіки - внутрішній світ людини, відкритий для самоспостереження і має особливе духовне буття;

б) обґрунтовувався новий метод: вимога звертання до розуму і самосвідомості виходячи з принципу очевидності;

в) розкривався механізм психічного життя – рефлекс;

г) протиставлялася психіка тілу і всьому зовнішньому матеріальному світу; їхня абсолютна різнорідність (дуалізм) - головний пункт вчення Р. Декарта.

Основні психологічно значимі ідеї Р.Декарта:

• З його іменем пов'язаний початок розвитку психології в рамках вчення про свідомість.

• Психіка прирівнюється до свідомості, а точніше до мислення.

• Головною ознакою і здібністю душі є мислення (cogito ergo sum).

• Вважав, що душа знаходиться в шишкоподібні залозі – гіпофізі.

• Організм людини працює подібно до механічної системи, «нервової машини».

• Душа і тіло розглядаються як самостійні субстанції: душа підпорядковуються одним законам, тіло іншим, але вони впливають один на одного (психофізична проблема).

• Тварини не наділені душою, а діють як автомати.

• Виділяє активні і страждальні стани душі (пристрасті душі), що в сучасній психології називається формами пізнавальної діяльності.

Ідеї Р.Декарта мали важливий вплив для розвитку науки. Його праці стали поштовхом для цілого ряду течій, що відіграли суттєву роль у розвитку психології.

Особливе значення мали його механістична концепція тіла, теорія рефлексів, уявлення про взаємодію душі і тіла.

Вчення Р.Декарта привело до нативістської теорії сприйняття (наша здатність сприйняття має вроджений, а не набутий характер), що повпливало на розвиток гештальт-психології.

Таке розмежування важливе і тому, що воно проявилося пізніше в протистоянні ранніх емпіриків і асоціаністів. Серед асоціаністів можна назвати Дж.Локка, а серед пізніх емпіриків Г.Гельмгольца і В.Вундта.