Розділ ііі. Розгром військ Тютюнника

Придушення повстанського руху в Україні. Тут немає перепочинку: між 1920 і 1921 р. різниці не буде. Приказ № 69 по київському округу, напевне ще 1920 р., говорить про примінення масового терору проти заможних селян аж до винищення їх «поголовно», приказ заявляв про розстріл всякого, у кого знайдеться хоча б патрон після строку здачі зброї і т.п. При активному спротиві терор, як завжди, перетворювався в кроваву бійню. Біля Києва виступає отаман Тютюнник – в Києві кожного дня розстріли декількох десятків чоловік. Ось офіційний документ, що відтворює протокол засідання від 21-го листопада 1921 р. спеціальної комісії – п’ятірки по розгляду справи розбитої і захопленої банди Тютюнника. Він констатує, що зарублено в бою більше 400 чоловік і захвачено 537. Комісія судила 443 – інші померли до суду. З них, 360, як «злісні і активні бандити», приговорені до розстрілу негайно; «інші направлені для додаткового допиту слідчими властями…Коли ми читаємо в петербурзькій «Правді», що в Києві розкрита змова, керована «Всеукраїнським повстанським комітетом» і що заарештовано 180 офіцерів армії Петлюри і Тютюнника, ми з впевненістю можемо сказати, що це повідомлення рівнозначне повідомленню про розстріл.

Прибувший в Польщу проф. київського політехнікума Коваль повідомляє про посилення терору в зв’язку з розкриттям в Києві «чергової змови». Кожну ніч розстрілюється 10-15 людей.¹⁰

Інше бачення подій у Олександра Удовеченка, котрий був сучасником згаданих подій і сам приймав у них участь.

За Удовиченком, до генерала Ю. Тютюнника поступово приєднуються окремі повстанські відділи з місцевих селян; окремі села розпочинають повстання, але більше половини людей не має рушниць. У той час совєтська кіннота безперестанно її переслідує, не дає змоги спочити. Великий обоз із пораненими й обмороженими вояками затримує її рух. Уже тиждень відділ ночує в лісах, у полі без гарячої страви. Не доходячи 40 кілометрів до Києва, група Тютюнника була повністю оточена та примушена пробиватися на захід, до польського кордону. Вона не змогла виконати свого завдання, хоч персональний склад її виявив величезний героїзм і витривалість. При відвороті біля села Миньки червоні війська рішуче атакують напівозброєних героїв. Відбувся останній бій. Ворожа кіннота увірвалася в лави повстанців, а за нею червона піхота добивала обезсилених, напівзамерзлих вояків. Не бажаючи здаватися в полон, поранені й знесилені вояки пускали останню кулю в себе, підривали себе ручними гранатами, а 359 старшин і козаків попали в полон, бо були без зброї, до 500 – гине від ворожих куль чи шабель, а решта проривається і повертається до Польщі. Так трагічно скінчився національний порив 2000 вояків. 359 вояків, узятих в полон, було зачинено в церкві села Міньки. Героїзм наших повстанців вразив жорстоке, кровожерливе червоне командування, яке звернулося до полонених з обіцянкою повної амністії при умові, якщо вони перейдуть на службу до Червоної Армії. Наші герої категорично відмовилися. "Так ми вас розстріляємо!", – викрикнув Котовський, командир совєтської кінної дивізії. "Розстрілюйте! Ми всі готові вмерти, а вам служити не будемо! За нас помститься український народ!" – відповів козак 6-ї дивізії Щербак. У Базарі на Волині відбувся військовий "суд" над полоненими, де усіх 359 вояків було приговорено до розстрілу. Засуджених поставили над довгою траншеєю-могилою і розстріляли з кулеметів. Перед розстрілом один з наших старшин подав команду "струнко", та всі заспівали національний гімн "Ще не вмерла Україна!". Під звуки національного гімну гинули наші герої. Тих, що не вмерли відразу, добивала жорстока рука червоного ката. Так скінчилося заплановане повстання. Повстанці не змогли досягти поставленої перед ними мети, зате вони дали українському народу могилу 359 героїв під Базаром.¹¹