Структура політики

Структуру політики визначають такі її елементи:

• Політична діяльність

• Політична система

• Політичні відносини

• Політична свідомість

Тому політику ще можна визначити як мистецтво управління відносинами між великими групами людей (класами, націями, державами, військовими угрупуваннями тощо) в конкретно-історичній політичній системі за умови формування відповідної політичної свідомості.

Серед розмаїття суб’єктів політики чільне місце займає, безумовно, держава – ядро політичної системи суспільства. Схематично структуру держави можна зобразити через зв’язок її головних ознак:

• Суверенітет

• Влада: законодавча, виконавча, судова, інформаційна

• Податки

• Територія (через апарат та військо)

Умовно розрізняють внутрішню і зовнішню політику, що взаємопов’язані.

Серед усіх ознак держави найважливішою є влада. Влада – це здатність і можливість впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, права, насильства тощо. Водночас політична влада – це здатність і можливість великих чи малих груп людей, окремої особистості проводити свою волю в політиці та правових нормах. Особливість державної влади в тому, що вона поширюється на все населення та застосовує всі можливі засоби впливу. Незважаючи на те, що в історії людства виникали й зникали назавжди сотні держав, їх сутність залишається незмінною – організація й використання політичної влади в інтересах економічно панівних сил суспільства.

Державний апарат, що складається з обраних всенародно чи призначених на відповідні посади людей, безпосередньо реалізує державну владу, проводячи ту чи іншу внутрішню й зовнішню політику.

Адміністративно-територіальний поділ держави на республіки, області, міста, райони пов’язаний із системою державних представництв на місцях. Через представників державного апарату на місцях здійснюється єдина державна політика. Державний апарат забезпечується фінансами за рахунок податків з населення.

Держава як головний інститут політичного життя суспільства виконує багато функцій. Проте головними її функціями є такі, як:

• Організаційна

• Управлінська, яка передбачає досягнення загальних цілей суспільства

• Збереження життєдіяльності

• Досягнення «загального блага»

• Забезпечення єдності, правопорядку

• Регулювання взаємовідносин держави й народу, нації, етносу

• Приборкання антидержавних виступів

• Створення правової системи та управління нею

• Керівництво роботою державного апарату

• Міжнародне співробітництво в розв’язанні економічних, політичних, глобальних проблем і питань культури.

Держава не існує сама по собі. Суспільство неоднорідне, його складають різні соціальні групи, верстви, етноси і т. ін., що мають власні інтереси в боротьбі за владу. Тому влада дозволяє приймати закони та забов’язує населення відповідної території їх виконувати. З допомогою держави встановлюється й закріплюється політичне панування окремої групи людей, яким протистоять інші соціальні групи.

82. Поняття політичної системи та її структури. Сукупність суспільних інститутів, організацій, партій, рухів утворює політичну систему суспільства. Звичайно, кожне суспільство має власну політичну систему, але, узагальнюючи політичний досвід людства її складають:

• Політичні партії

• Союзи

• Рухи

• Організації

• Профспілки

• Творчі спілки

Політична система суспільства – це цілісна упорядкована система політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, які підпорядковуються кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям, настановам політичного режиму конкретного суспільства.

Політичну систему конкретного суспільства визначають такі чинники:

• Соціальна структура суспільства (відносини між основними і неосновними класами, націями тощо)

• Форма правління (парламентська, президентська тощо)

• Тип держави (монархія, республіка)

• Політичний режим (демократичний, тоталітарний, деспотичний)

• Соціально-політичні відносини (стабільні чи нестабільні; помірковані, гостороконфліктні або консенсусні)

• Політико-правовий статус держави (конституційний, при розвинутих чи нерозвинутих правових структурах)

• Політико-ідеологічні і культурні відносини і суспільстві (відкриті чи закриті, з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них)

• Історична й національна традиція устрою політичного життя (політично активне чи пасивне населення, кровно-родинні зв’язки чи ні, розвинуті чи не розвинуті громадянські відносини тощо).

Як одна із форм соціального руху матерії, політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей – політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей:

• Бере участь у розв’язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей

• Монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату

• Має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотній зв’язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою.

Політична система має монополію на здійснення влади.

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообов’язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.

Функції політичної системи суспільства:

1. Визначення цілей і завдань суспільства

2. Мобілізація ресурсів

3. Владно-політична інтеграція суспільства

4. Регулювання режиму соціально-політичної діяльності

5. Легітимізація, тобто досягнення необхідного ступеня відповідальності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи – 1, 2, 4; інші є функціями також духовно-культурної,

економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов’язане з визначення стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угрупувань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

83.Держава — складова політичної організації суспільства. Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його жит'тєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політцчних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження. Поняття "держава" виникло близько трьох тисячоліть тому Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правитєлів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Держава виникла як результат процесів, що відбу лися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб.У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави( теологічна, патріархальна, договірна,психологічна, теорія насильства).

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Держава як політична організація — це такий спільний механізм, який покликаний захищати інтерей людей певної території і регулювати за допомогою пр| вових норм взаємовідносини між ними, використову»' чи при необхідності спеціальні органи примусу.

1. Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином відділення суспільної сутності від самого суспільстві Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі.

1. Держава-нація — це відповідний рубіж, де держа заперечує сама себе, бо кінцеве відокремлення її від і спільства в цьому разі відбувається в тотожності з ним. Обриси держави як самостійного суб'єкта повільно розмиваються, і держава-нація набуває відповідної форми при цьому відбувається рух суперечності між індивідом і суспільством.

Які ж властивості виділяють державу з-поміж іній організацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенїтет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших 5 спільних властей. Вона застосовує владні методи, ' разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм вєлінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.

Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані "захистити" цільний розвиток нації як складової світового співтовариства.

84.Правова держава і громадянське суспільство:поняття,проблеми формування і розвитку. Зміст поняття громадянського суспільства включа всю сукупність неполітичних (недержавних) відносм, у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-ду^ ховні, релігійні, національні. Громадянське суспіль ство — це сфера спонтанного самовиявлення вільні індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добрвільно сформувалися і захищені законом від прямо втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства власність в усій багатоманітності її форм, насампер приватна, кооперативна, асоційована, колективна тон Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує зако ном кожній людині вільний вибір свого економічн буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду,-гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні? Як відомо, в Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми громадянського суспільства і держави. Головними засадами, на яких має грунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гарантування рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.

Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількістю політичних партій і громадських організацій ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порівняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власності і ринок "втягує" все нові й нові прошарки населення. Складніше справа виглядає, на нашу думку, з головним — етносом громадянського суспільства, громадянином, орієнтованим на високі моральні цінності та зразки поведінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого — політична апатія, утриманська свідомість, прагнення до повернення під владу "сильної руки". Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.

Саме поняття "суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів суверенна" і "національна", що характеризують сис-іемну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, дер-кавних і особистих прав, під суверенітетом слід розумі-ііі сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається на-' ' амперед у можливостях її вільного політичного само-шізначення, в правах нації на територію, що історично

• клалася і яку вона займає споконвіку, її природні ре-і урси і копалини, а також у верховенстві її законодав-• і на та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності осоті в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяєься на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суве рснітєту, а неподільна синкретична сукупність суверені тету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-філософських теоріях ідея національно^ держави виникає як доповнення до ідеї правової дер' жави. Якщо ліберально-демократична програма, обст~ юючи рівність громадянських прав людини, не розв'% зує питання про рівність прав кожного народу, зокрем про його право на державне самовизначення, то націой нальна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що на£ магається вирішити не лише проблему правової рівност,' людей різних національностей, а й проблему рівнос',; націй у розумінні їхнього права на самостійний еконс мічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальь єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розві; ток національного ринку та збереження національн культури, не може не бути водночас правовою, демокр, тичною державою і не захищати інтереси приватної особ, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що га рантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес етановлення і розвитку правових, демократичних гарант з боку держави щодо людини, індивіда як необхідн умов для формування національної держави, то в іст ричному плані можна виділити кілька періодів.

2. Перший період (XVI —XVIII ст.) — загроза фізичи безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального наси ства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, "держ авну монополію" на владу.

3. Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: ва людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

• Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що ви дить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку. У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній дерржаві.

Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної націо нальної державності до будівництва національної дер жави, оскільки всім нам належить пройти, пережити не четкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життє діяльності людини, що пов'язується насамперед з роз робкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.