60. Мова як засіб комунікації та пізнаня. 1.Поняття про мову. -Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють: А) словниковий запас; Б) граматичну будову. А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання,пам»ті, мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови

• Комунікативна – мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються – мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає.

• Експресивна – мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне, на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість.

• Ідентифікаційна – мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших – засобом роз’єднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти.

• Гносеологічна – мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки.

• Мислетворення – мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.

• Естетична – мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів.

• Культурна – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови.

62.Поліструктурність мови. Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологічну, морфологічну, словотвірну, синтаксичну, лексичну, семантичну систему даної мови або (більш вузько) про системи (підсистеми) слововживання, дієслова та іменника, виду і часу, роду і відмінка і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63.Поняття соціокультурної комунікації. Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова, міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізує знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моноаспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об’єкт і предмет філософії історії. Історична дійсність як об’єкт філософського дослідження –утворення складне й багатогранне ,Вона не тільки твориться ,а й інтериоризується кожним з нас ,формуючи внутрішній ,духовний світ особистості .

Цілком закономірно ,що термін «історія» багатозначний , полісемантичний .Ці чисельні значення за спеціального ,фахового вивчення певним чином селекціонуються й групуються .Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії ,Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна : історія як оповідь ; історія як несподівана і ,зазвичай ,не дуже приємна подія ; історія як процес розвитку загалом ; історія як процес перебігу змін у житті суспільства ;історія як минуле ;історія як наука .

Таким чином , об’єктом філософії історії ,який є водночас об’єктом і нефілософської спеціально-наукової історії ,постає у Гегеля всесвітня історія ,але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього духовного змісту .Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією :

А) за їх предметами (при спільності об’єкта ) ;

Б)за ступенем рефлективності

Він доводив , і небезпідставно ,що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією ,самосвідомістю історичного процесу розвитку людства ,можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими.

До провідних ,визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести ,з певними засторогами ,такі три:

По-перше ,предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення .Філософія історії розглянута в ракурсі тлумаченого подібним чином її предмета ,визначається в одних випадках як «матеріальна філософія історії» , «субстанційна філософія історії»,в інших –«історіософія» ,або ж ще по-іншому – «філософсько-історична онтологія» , «філософська онтологія історії», «метафізика історії» або ж ,нарешті , -«історіографія» чи філософська історіографія».

По-друге , предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови,складові ,мета ,засоби ,рушії ,критерії ,результати тощо .У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання – в усіх його формах,рівнях і виявах .Її предметом є і поза наукове ,і наукове осмислення історичної реальності ,і дискурсивні ,і поза дискурсивні ,способи її осягнення

Розглянута в цій своїй іпостасі ,філософія історії називається ще, на відміну від першого аспекту,вже нематеріальною,а формальною філософією історії.

Між тим надто важливим і окремим ,спеціальним предметом дослідження ,принаймні у сучасній філософії історії , є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа ,механізми їх формування та використання .У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії .

65. Периодизація історії та її критерії. Існують дві найзагальніші моделі світового історичного процесу – лінйна та нелінійна – які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього.

Лінійна, або унітарно-стадійна (формаційна) модель виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємоповязаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Периодизація лінійної моделі історичного розвитку:

(Перший напрям лінійної моделі світового історичного процесу)

християнський період:

концепція Бога-творця: початок світу (акт творення світу Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог-людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Представником такої концепції був Августин Блажений, який розробив есхатологічну периодизацію історії міст суспільств, побудована за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдуться у Старому Завіті);

дуалістичний поділ на доу царства Бога-отця і добу Бога-сина

тріадна периодизація історії: період Старого Завіту та домінування страху й закону – царство Бога-отця; період Нового Завіту з приматами Віри й Любові – царство ога-сина; період Вічного Євангелія, царство Духа Святого. Троїстий підхід розроив Йоахим Флорський у своїй праці «Вічне Євангеліє». Цей підхід став парадигмальним. Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва.

2. Відродження і Просвітництво:

• А. Фергюсон виокремлює такі стадії: дикість, варварство й цивілізація, яким є три основні стадії його господарського розвитку:збиральництво, скотарство, землеробство.

• Схема розвитку К. А. Сен-Сімона складалася з 4 стадій поступу людства: фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього. Його схема постає вже як більш реальна і цілісна система.

3. Формаційний (марксистський) підхід.

В основу формаційного підходу покладено ідею про шістьсуспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії:первісно-общинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначеною основою кожного з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Маркс прагнув подати історію людства цілісною, і це певною мірою йому вдалося.

Другий напрям лінійної філософії історично зорієнтований на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і новоеволюціонізм.

• Еволюціоністську концепцію найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англ. етнограф Едуард-Бернет Тейлор.

• Новоеволюціонізм репрезентує амер. Дослідник К. Поланьї, який у своїй книзі «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» дослідив економічні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії 3 основних періоди: первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожномуу етапу відповідає особливий тип матеріальних благ.

• Теорія стадій (Вольт-Вітмен Ростоу) виокремлювала такі стадії: «традиційні стадії з властивим їй низьким рівнем споживання; стадії «передумов», «піднесення»; високоіндустріалізована стадія «масового споживання».

• Концепція єдиного індустріалізованого суспільства (Раймон Арон, В. Ростоу та Д. Белл) розглядає історичний процес як перехід від традиційного (аграрного) до індустріального (промислового) суспільства.

• Концепція постіндустріального суспільства (Д. Белл, З. Бжезинський, Р. Гароді та ін.).

Нелінійна, або плюрастично-циклічна концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визначає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією.

Периодизація нелінійної моделі історичного процесу:

• Антична філосфія є філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних свтових пожеж (Геракліт), душепереселень і душевтілень (Платон). Стверджувався кругообіг у всьому.

• Доба Відродження (М. Кузанський, Н. Макіавелі, Дж. Бруно). Дж. Віко виокремлював 3 «родові періоди у культурній історії»: первісне варварство з міфологічною формою осягнення світу, панування дикунства і злиднів; героїчний (феодалізм), коли було закладено основи культури і монархічної форми правління; класичний (людський) із максимальним розвитком літератури та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей. Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав історичний дух (розум), а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів.

• Цивілізаційний напрям у світовій філософії історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, О. Тойнбі). Історія людства постає у формі реальних, окремих,самодостатніх соціокультурних світів.

66. Пролеми спрямованності, сенсу історії та її цінностей. Статус історії як світоглядної категорії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її смисл .Історія не тільки об’єктривний процес ,наділений сутнісними характеристиками , вона розглядається також і як особливого роду цінність. Призначення філософії – спираючись на визначену нею світоглядну позицію , на синтез історичного знання ,зрозуміти історію як ціле, що має смисл цінності існують не лише в площині сучасного, вони ніби живуть у динаміці часу, що передбачає також наявність минулого й майбутнього .У цьому й полягає специфічне буття історії як особливого роду ціннісної предметності .

67. Поняття суспільного та соціального у філософії. Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук – суспільствознавство (політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія і т.д.). Навідміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ.

Суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т.д. Для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, навідміну від законів природи, виникають пізніше, є більш складними за механізмом прояву, не так чітко функціонують і реалізуються, що важливо, лише в свідомій діяльності людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. Скільки людей – стільки й різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо.

Отже, суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття «соціум». Соціум – це система суспільного спвжиття людей. Походить від лат. слова «соціо», що означає зєднати, поєднати, розпочинати соціальну працю.

Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.

Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності звязків та закономірностей розвитку суспільства:

• натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особливостями георгафічного та природно-кліматичногосередовища (Ш.Монтескє, Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (соціобіологи Е. Уїлсон, Р. Докінс)

• ідеалістичний підхід сутність звязків, що обєднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів.

• Третій підхід повязаний з філософським аналізом міжлюдських звязків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер. Тут можливі варіанти:

  1. атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, повязаних певним договором (Т. Гоббс). Суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними звязками;

  2. органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої – особливі утворення. Відносини людей визначаться не за договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги обєктивнізакономірності історичного розвитку;

68. Основні характеристики суспільства. Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло в процесі розвитку природи і з самого початку мало характерні риси:

1. специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

2. суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.

3. головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвитку воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в соціальних критеріях. Головними показниками розвитку суспільства завжди були:

• характер суспільних відносин;

• рівень духовності людського фактора;

• рівень демократичності соціальних структур;

Виходячи із цього, характерними рисами сучасного суспільства є:

1. глобальні маштаби виробництва (матеріального і духовного);

2. утвердження демократичних форм життєдіяльності;

3. інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;

4. випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства;

69. Соціальна структура суспільства. Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами у життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних звязків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, племя, народність, нація) та соціально-демографічна, яка повязана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементівсоціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної праці і працівники розумової, родина.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

• великі (класи, нації, професійні та галузеві групи);

• середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

• малі (родина та ін.);

Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури.

Сьогодні існує множинність теоретичних моделей бачення класової структури. Найбільш відомими є такі:

• класово-статусна модель М. Вебер: клас власників, клас робітників, дрібна буржуазія, інтелігенція і білокомірцеві службовці. Причому,класами називаються групи, які мають доступ до ринку і пропонують ті чи інші послуги;

• дихтомна класова модель К. Маркса: буржуазія і пролетаріат, між якими розміщається дрібна буржуазія, виокремлюють ще селянство, інтелігенцію. Еволюція класової структури йде в напрямку посилення антагонізму між двома основними класами, що зумовлює соціалістичну революцію, яка знищує поділ суспільства на класи;

• класова модель Р. Дарендорфа: панівний клас, підлеглий клас, безкласові групи, диференційовані на основні ставлення до влади. Класові відносини постійно поєднують у собі конфліктуючі інтереси;

• класова модель Е. Гідденса: вищий клас, середній, нижчий, або робітничий. Критерій поділу – відмінності ринкових можливостей індивідів, що визначаються відносинами власності, освітньою та технічною кваліфікацією, становищем у владних структурах;

• класова модель Е. Райта: буржуазія, дрібна буржуазія, робітничий клас. Критерій поділу – власність, обмін та влада. Поряд з класами існують суперечливі соціальні утворення, що посідають проміжне становище в соціальній структурі, а саме: дрібні підприємці, напівсамостійні працівники, менеджери і контролюючі особи;

• класова модель Д. Девіса: вищий клас, середній клас, робітничий клас і нижчий клас. Критерій поділу – рівень освіти, професійний престиж, власність і прибуток;

• класова модель Дж. Голдорпа: клас послуг, що обєднує професіоналів, менеджерів і адміністративних працівників; робітничий клас; проміжний клас, що включає службовців, дрібних підприємців і самостійних працівників, а також технічний персонал;

В інформаційному суспільстві ХХ ст. в економічно розвинених країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас виробничих і невиробничих працівників (наймана робоча сила) і середній клас.

Вищий, або правлячий клас обєднує власників основних засобів виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в управлінні фірмами, державними структурами і т. д.

Клас виробничих і невиробничих працівників, що обєднує осію найманої праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею.

Середній клас – це насамперед дрібні підприємці. До нього належать також більша частина інтелігенції та середня група службовців.

70. Сім'я як соціальна ланка суспільства. Сім'я – найважливіша форма організації життя людей. Людина народжується у сім'ї як особистість, вчиться мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і різних сферах діяльності, готується до майутньої ролі чоловіка ао дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сімї готують молодь до різноманітних складних і суперечливих соціальних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють зміну і сімї – її форми, структури, впливають на осоливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сімю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сімї і суспільства.

Сім'я я мікросоціальна група – соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, атьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Як спільнота сімя пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого відозмінювалися внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Більшість дослідників вважає, що сімя як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм. Їй передував період проміскуїтету – стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще називають «стадією зоологічного індивідуалізму».

Первинною формою сімї вважають кровоспоріднену, яка складалася із кровних родичів – батьків і дітей, між якими були заборонені статтеві звязки.

Наступним етапом була групова сімя в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений)варіантах, де заборонялися статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Родовід визначався материнською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сімя, де вже конкретно визначені чоловік та жінка обєднувалися на більш-менш тривалий термін їхнього життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сімї ув нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяло появі патріархальної сімї. Це була перша історична форма моногманої сімї, хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Згодом церква освятила шлюб – визнану суспілством форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наголосивши на елементах рівності його субєктів.

Основними суспільними функціями сімї є:

• репродуктивна (дітонародження), повязана з відтворенням соі подібних, тобто населення країни;

• виховна, яка пов'язана з батькывською та метринською любов'ю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей особи;

• господарсько-побутова (економіна), пов'язана із заезщпеченням матеріального доробуту сім'ї;

• рекреативна, що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини;