40. Інтелект,почуття, пам’ять і воля як здатності людини. Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною дійсності.

Почуття людини цілеспрямовано формуються в процесі виховання та історично змінюються навіть на принципово протилежні.

Деякі дослідники виділяють у людини десять основних почуттів (фундаментальних емоцій): цікавість, радість, здивування, гнів, горе, огида, відраза, страх, сором та вина.

Згідно з І.П.Павловим, однією з фізіологічних підвалин почуттів є динамічні стереотипи, тобто утворені за життя системи тимчасових нервових зв'язків

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні почуття. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.

Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе.

Естетичні почуття - це чуття краси в явищах природи, в праці, в гармонії барв, звуків, рухів і форм. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні, а й почуттями людина утверджує себе в предметному світі. Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними почуттями, вони є істотними чинниками у формуванні моральною обличчя людини.

Праксичні почуття - це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність - головна передумова виникнення й розвитку праксичних почуттів.

Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними почуттями. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби за високу продуктивність та якість праці.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгомін ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні свого розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Пізнавальні почуття своїм механізмом мають природжений орієнтувальний рефлекс.

Однак людина починає самозмінюватися не тільки завдяки почуттям. Самозміна відбувається і завдяки інтелектуальній діяльності. Для розкриття сутності інтелектуальної діяльності потрібно визначитися з поняттям "інтелект".

Інтелектом називають рівень здатності людини до мислення. При цьому мислення розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається згідно з правилами і законами логіки.

Інтелект пов'язаний з іншими внутрішніми властивостями людини, такими як сприйняття, пам'ять, мова, уява, самосвідомість, характер, володіння тілом, творчість, інтуіція.

Отже, поняття "інтелект" вживають для означення активного процесу мислення, який здатний перебудовувати, змінювати людину на якісно нову силу дійсності. Так, людина, володіючи знаннями законів хімічних перетворень, може виготовити матеріали, які не існують у природі.

Вживаючи поняття інтелект, передусім розрізняють здатність душі відчувати і мислити. Інтелект розглядають як здатність душі створювати абстрактні поняття, яким у повному обсязі не відповідають ніякі предмети дійсності.

При цьому абстрактні поняття можуть порівнюватися, співвідноситися та поєднуватися між собою незалежно від чуттєво даної об'єктивної дійсності на підставі законів логіки. Тому людський інтелект здатен будувати образ не­існуючого, але можливого та бажаного світу.

Однак побудова людиною (за допомогою почуттів та інтелекту) образу майбутнього і шляхів його досягнення є насамперед духовним процесом. Це означає, що почуття й інтелект керовані. Те, що виявляє себе як здатність керувати почуттями й інтелектом, отримало назву "воля".

Воля (волевиявлення) — це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечувати природні потреби, бажання тіла.

Людина з розвиненою волею, здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків, "володіє собою. Мобілізацію, прояв, напруження волі розглядають як визначальну властивість людини цілеспрямовувати свою діяльність. Воля при цьому стає надприродним чинником внутрішнього спонукання людини до активної дії згідно з ідеалом, що може не мати відповідника в існуючому світі. Це дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

Па́м'ять - психологічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Виділяють такі види пам'яті за методом запам'ятовування:

мимовільна — інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

довільна — цілеспрямоване заучування, за допомогою спеціальних прийомів, і ефективність запам'ятовування тут залежить від прийомів, цілей запам'ятовування;

За характером переважаючої психічної активності:

рухова — пам'ять на рухи та їх системи.

емоційна — пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності.

образна — пам'ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова.

словесно-логічна — специфічна людська, запам'ятовується думка у формі понять.

За тривалістю збереження інформації:

сенсорна пам'ять триває 0,2 - 0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні.

короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу - від кількох секунд до хвилини;

довготривала пам'ять — збереження інформації протягом тривалого часу;

оперативна пам'ять — проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

41. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «особистість», «індивідуальність». Підвищений інтерес до людини як індивідуального явища, як особи - характерна прикмета соціальної філософії.

Суть людини як суб'єкта всіх видів діяльності проявляється завдяки взаємодії з іншими суб'єктами, а також з власним середовищем проживання - суспільством і досліджується в системі: людина - людина, людина - спільність людей, людина - суспільство, людина - світ. Людина — родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи — людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

Якщо поняття “людина” містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття “індивід” характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні властивості.

Індивід (лат. individuum — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність.

З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття “індивідуальність”, яке виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт), і по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання.

Індивідуальність — сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Поняття “особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття “особа” від поняття “індивід” і “індивідуальність”. Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.

Сучасний єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що «особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності - я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: «Ти сам - остання із всіх таємниць».

Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до істинного життя. Це може здійснити людина майбутнього - надлюдина, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще немає. її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди мають однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до людства.

42. Проблема визначення сутності людини. Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Філософія завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею людина - це особливий високоорганізований механізм; 2) соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3) визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

Людина являє собою біо- психо- соціальну цілісність, при визначенні ролі соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності – суспільство.

Питання про сутність людини можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях

Паралельно з питанням про сутність людини центральне місце займає проблема місця людини в сучасному світі, котра розкриває все різномаїття особливостей сучасного стану розвитку людства, його проблем, шляхів їх вирішення та перспектив діяльності людини в питаннях самопізнання. Сучасна техногенна епоха ставить перед людиною багато завдань та викликів, подолання котрих має призвести до фундаментальних змін і зрушень в розвитку людства, характер котрий залежить від рівня свідомості та відповідальності кожної людини особисто.

Поняття “природа людини” звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.

Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.

43. Проблема сенсу життя людини. Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, як і пов'язана з нею проблема свободи волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світі.

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:

Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя?

Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?

Чи пов’язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?

Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя. В самому загальному вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:

цінності творення (творча трудова діяльність);

цінності переживання (краса природи, мистецтва);

цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);

цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами, потягами, пристрастями).

Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам’яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення смислу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський» сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними пов'язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування, окремі

2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення – в першому разі діяльність самої людини, в другому – ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, – у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому – до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.

44. Проблема свободи і відповідальності. Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. Тому особа неможлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Свобода і відповідальність особи — провідна тема екзистенціалізму. Він визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, яка дозволяє людині творити себе і обирати образ майбутнього світу. Людина одвічно вільна. Її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Свобо́да — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Свобода - в найбільш загальному значенні, наявність можливості вибору, варіантів витоку подій. Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи. Свобода є одним з проявів випадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). В цьому значенні, поняття "свобода" протилежно поняттю "необхідність".

В філософському, широкому розумінні свобода це — можливість поступати так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалося вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода як раз повинна мати на увазі етику, щоби зробити людей необмежно відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність, Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, так як вона не свободна.

В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від перешкод (примусу, причинності, долі). В древній філософії (в Сократа і Платона) мова йде перш за все про свободу в долі (приреченні), потім про свободу від політичного деспотизму (в Арістотеля та Епікура) і про біди людського існування (в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі). В середні віки малася на увазі свобода від гріха та прокляття церкви, причому виникав розлад між морально необхідною свободою людини та і необхідною всемогутністю Бога. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкоднє всестороннє розгортання людської особистості.

За часів просвітництва виникає поняття свободи, запозичене з лібералізму і філософії природнього права (Альтузій, Гоббс, Гроцій, Пуфендорф; в 1689 в Англії — Білл про права), стримуване поглибленим науковим поглядом, що признає панування всемогутньої природньої причинності та закономірності. В нім. теології і філософії, починаючи від Мейстера, Екхарта, включаячи Лейбніца, Канта, Ґете та Шіллера, а також нім. ідеалізм до Шопенгауера і Ніцше, ставить питання про свободу як питання про постулат морально-творчої відповідності сутності і її розвитку.

У кантівській філософії людина в один і той же час належить до двох світів: світу природи, явищ емпіричного буття, простору і часу, зовнішньої необхідності, а також — до іншого світу, ноуменального, поза простором і часом. Свобода у Канта — ключ для пояснення автономії волі, в метафізичному аспекті моральність тотожна свободі.

Марксизм рахує свободу фікцією; людина міркує і поступає в залежності від спонукань і середовища (див. ситуація) причому основну роль в її середовищі грають економічні відносини і класова боротьба. Карл Маркс визначав свободу як усвідомлену необхідність.

Постметафізичний дискурс про свободу окреслює питання специфіки етико-онтологічного відношення суб’єктів до свого власного буття, а також і до всіх не антропних типів буття. Людина не лише усвідомлює, оцінює себе, але й конституює себе як етико-онтологічну цінність. Таке етико-онтологічне ставлення людини до власного буття мислителі постметафізичного дискурсу позначують словом «турбота» (Гайдеггер), «турбота про себе» (Фуко), а етику такого піклування людини про себе, зокрема практику вирізнення й культивування себе — «практикою свободи», котра розглядається як найвище призначення людини, її покликання. Важливими ознаками постмодерністської концепції свободи є: а) визнання безперечної цінності особистості; б) тільки особистість має право вирішувати вибір свого шляху — між будь-якими полярними позиціями(моральними, соціальними, світоглядними, естетичними та ін.). Людина перестає бути суб’єктом свободи, коли забуває про цю турботу про себе, коли ставиться до свого буття лише прагматично або по-консюмеристському, піклування про себе перекладає на плечі Іншого і звільнює себе від відповідальності.

Отже, свобода як духовна категорія тісно пов’язана з відповідальністю, бо Свобода — то і є Відповідальність. В постметафізичному дискурсі свобода людини — розглядається як етико-онтологічне, тобто відповідальне, ставлення до свого буття, інших не антропних типів буття.

45. Свідомість як найвища форма відображення. Свідомість – вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень.

1.Носить соціально-історичний характер - відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду, накопленного людством;

2.Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення (у тварин є тільки наглядне дійове мислення);

3. Відображення носить цілеспрямований характер(спрямоване на досягення певний цілей)

4. Відображення носить прогнозуючий характер(прогнозувати хід подій тощо)

5. Відображення носит творчий характер (златне перетворювати дійсність)

6. Відображення базується на використанні,насамперед,мови.

7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе (наявність у людини

самосвідомості)

Додатково: Це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості:

А.Необхідною складовою свідомості є знання.Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет– значити включити його в систему свіїх знань та віднести

до певного класу предметів, явищ.

Свідомість– це знання:

-про зовнішній та внутрішній світ

-про самого себе.

Свідомість– це узагальнені знання навколишньої діяйсності.

Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості єпереживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до:

-обставин, які уже існують або передбачаються; -до власної діяльності та її результатів; -до інших людей;

- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо.

46. Феноменологічна концепція свідомості

Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:

1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;

2.Свідомість – вища форма відображення дійсності;

3.Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.

5. Свідомість детермінована біологічно,генетично;

6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.

Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження– земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга

– констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція– матеріалістична. Друга– феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок– феноменологічний– представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю“Феноменологія духу”. Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької)– явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту”свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини– родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а“основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”.

47.Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості. Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей"сталий" внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії(філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу(понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е.В.Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому"ідеальність" є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям"психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість— це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно- мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості— складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції— це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття(радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти(лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.

48. Еврестична і творча функції інтуїції. Причетність інтуїції до творчого процесу стала для багатьох дослідників такою очевидною, що перетворилася на умову і початковий пункт позитивного рішення як тій, так і іншої проблеми. Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем- прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу. Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного в значній мірі ускладнюється тим, що зміст самого поняття“творчість” залишається навряд чи змістовнішим, ніж поняття “інтуїція”.

Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке неможе бути без“інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” - не більше ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.

У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

50. Несвідоме, свідоме і над свідоме. Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик Зігмунд Фрейд(1856-1939) наприкінці19-на початку20 ст.в рамкахпсихоаналітичного підходу.

Ванатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. «Над-я»- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки», які виконують роль»цензора» (надсвідоме?)

Аналізуючи«Воно», Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:

1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг);

2)агресивну (потяг до руйнування,смерті,війни).

Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс феру«несвідомого» Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензуру«свідомого» і виявляються у вигляді«символів»:

а) все, що виробляє людина(твори культури, мистецтва) - це символізація«витіснених у підпілля несвідомих потреб»

б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя(обмовки, снобачення);.

в) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.

Взаємодія трьох компонентів:

«Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»і «Над –я»несумісні. Тому«Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:

а) сублімація- механізмі, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом трансформації інстинктивних форм поведінки в більш прийнятні для індивіда та суспільства. (Конкретним випадком є переключення енергії лібідо на процеси творчості);

б) проекція– неусвідомлене наділення іншої людини притаманними для даної людині мотивами, рисами та властивостями;

в) витиснення. процес, в результаті якого неприйнятні для індивіда думки, спогади, переживання«виганяються» із свідомості і переводяться в сферу несвідомого, але при цьому вони продовжують впливати на поведінку індивіда і переживатися ним у вигляді тривоги, страху та ін.

в) заміщення– зміна об»єкта, на який спрямовані почуття, Включається тоді, коли пряме

вираження почуттів стосовного даного об»єкта може мати загрозу і викликає тривогу.

Це й підхід використовувався для

а) спершу для лікування психічних захворювань,

б) а згодом застосував для пояснення ролі несвідомого у житті людини.

Позитивні моменти та дискусійні питання теорії Фрейда щодо свідомого та несвідомого:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності особистості).

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними(сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Пізніше виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін. Один із його представниківЕ. Фром (1900-1980) – німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняття«соціального характеру », трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

51. Основні складові пізнавальної діяльності:суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат. Пізнання -це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання. Під суб’єктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонують(сім’я, група). Суб’єкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Об’єктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. В принципі об’єкт також знаходиться в процесі розвитку. Об’єкт і суб’єкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою. Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких мидосягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно- історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні(знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні(категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і

точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття"об'єкт" та"об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

52. Гносеологія та епістемологія. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання— матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання— чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає:

оптимізм— світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм— світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм— ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Епістемологія —філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософіїXX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції«суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція«об'єкт— знання».

Епістемологи виходять не з«гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони«життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків(номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання(ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань(реальність).

53. Можливості та межі пізнавального процесу. Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії"суб'єкт" та"об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ(матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний)образ,суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54. Проблема істини в теорії пізнання. Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття«істина» людство поєднало з моральними поняттями«правда» і«щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт),отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття«ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень«квант— одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація— спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах— як комбінації(комплекси) відчуттів; Гегель— як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях,судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бутифактичним(за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття(споглядання) якості та відношення(«червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів(«спін», «валентність» тощо). У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову(мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття.

55. Абсолютність і відносність як властивості істини. Діамат сполучає воєдино такі сторони знань, як істинність і мінливість. Цей синтез знаходить своє втілення в понятті відносної істини. Відносна істина- це знання, яке приблизно і неповно відтворює об'єктивний світ. Наближеність і неповнота- специфічні властивості відносної істини. Якщо світ представляє систему взаємозв'язаних елементів, то звідси витікає, що будь-яке знання про світ, що абстрагується від деяких його сторін, буде свідомо неточним і огрубленим. Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Як показав Ф. Енгельс в"Анті-дюрінге", статус вічної істини можна приписати лише дуже невеликому числу, як правило, банальних тверджень. Проте спроби вживання поняття абсолютної істини до істотніших положень науки, наприклад до законів, виявляється безуспішними. Таким чином, виникає своєрідна дилема: якщо абсолютна істина розглядається як абсолютно повне і точне знання, то вона лежить поза межами реального наукового пізнання; якщо вона розглядається як сукупність вічних істин, то поняття абсолютної істини непріменімо до найбільш фундаментальних видів наукового знання. Дилема ця- результат однобічного підходу до проблеми, що виражається в тому, що абсолютна істина ототожнюється з виглядом знання, відособленого від відносної істини. Референт поняття"абсолютна істина" розкривається лише в процесі розвитку наукового знання. Він полягає в тому, що під час переходу наукового знання від рівня до рівня, наприклад від однієї теорії до іншої, старе знання не відкидається повністю, а в тій або іншій формі включається в систему нового знання. Саме це включення, спадкоємність, що характеризує істину як процес, і складає вміст поняття абсолютної істини. Абсолютна істина- це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість об'ектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання.

56. Проблема критеріїв істини. Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис об'єктивного світу, то ми можемо дізнатися про її відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ета геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в його"Тезах про Фейєрбаха". К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу п'ятого постулату Евкліда, встановлену Лобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системи(теорема Геделя) і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з об'єктом є практика- матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є об'єктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ета двоєдина(дуальна) природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу. Тут слід виділити два моменти: 1. Аби встановити відповідність знань об'єктивному світу, необхідно зіставити знання з самим об'єктивним світом. Як це зробити? У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю об'єкту, що вивчається. Аби зіставити думку з об'єктом, необхідно зробити їх однопорядковимі. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення- не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матерії(як, наприклад, швидкість– властивість літака, що швидко летить), що має матеріальні форми свого вираження. Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальна кода ідеального вмісту- уявних об'єктів, які репрезентують об'єкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці. Тут матеріальне виступає вже не як кода, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання. 2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з об'єктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії. Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою- частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як об'єктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам об'єктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони об'єктивного світу зроблять практику нееффектівной- нееффектівной в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, – літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань.

57. Істина і правда. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

· Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом .Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом відносної істини є правда(!)

·Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1. Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне сприйняття істини.

2. Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського.

Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає". 58. Поняття методу та методології -Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні об»єктивних умов виникнення та функціонування об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація – передбачає розкриття своєрідності кожної особистості,притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, та і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, що відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. В ідеї органічно поєднані істинне знання про дійсність і суб’єктивна мета її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, головними з яких є:

• Підведення підсумку досвіду попереднього розвитку знання

• Синтезування знання в цілісну систему

• Евристичне пояснювання явищ

• Пошук нових шляхів розв’язання проблем

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної дійсності, усвідомлення мети та проектування подальшого розвитку пізнання й практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.

Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання, вона відображає дійсність тут і тепер існуючою, а також пропонує її розвиток у перспективі. Отож, ідея фіксує не лише суще, але й належне.

Ідея спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно з змістом наявного знання. Але знання – проблематичні.

Проблема – це форма знання і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістових елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням певної ситуації, що об’єктивно виникає у процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних і теоретичних діях та незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Розвиток пізнання – своєрідний ланцюжковий перехід від постановки проблем до їх розв’язання. Згодом виникають нові проблеми, які потребують розв’язання.

Необхідною передумовою наукового відкриття є побудова та перевірка гіпотези.

Гіпотеза – це науково обґрунтоване ймовірне знання, істинність якого ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу він невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для розв’язання якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей теорії з негативними даними експериментів. Гіпотеза – знання ймовірне, тому потребує перевірки, доведення, внаслідок чого вона перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою у процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередню залишили непізнаною на певному етапі: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому попередня гіпотеза, зрештою, постає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, в якому формулюється один з можливих варіантів розв’язання проблеми. Вона існує в діалектичній єдності з науковою концепцією, що обґрунтовує головну ідею теорії.

Щоб побудувати теорію, потрібно мати концепцію.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, який є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії.

Концепція – це науково обґрунтований і загалом доведений вираз головного змісту теорії, який ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія – це най адекватніша форма наукового пізнання; система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотез є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.

Теорія дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, що уможливлює розуміння її загальних, необхідних, суттєвих, внутрішніх, закономірних властивостей та зв’язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Вона є знанням достовірним. Від інших видів достовірного знання теорію відрізняють точно логічна організація та об’єктивний зміст, а отже, і пізнавальні функції. Теорія сприяє розумінню об’єкта пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, тобто як системи.

Так теорія пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Найважливішими функціями теорії є: опис об’єкта, пояснення, доведення, передбачення.

Усі форми теоретичного знання та методи наукового пізнання (поняття, судження, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) є діалектично взаємопов’язаними, взаємообумовленими і взаємопроникними.