Розділ III. Техніка ведення зовнішньоекономічних операцій

Тема 10. ДОГОВОРИ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

10.1. Поняття і види зовнішньоекономічних договорів. 10.2. Укладання договору купівлі продажу. 10.3. Структура договору купівлі продажу. Ключові поняття Зовнішньоекономічний договір (контракт). Сторони зовнішньоекономічного договору. Контракт міжнародної купівлі-продажу. Контракт разового постачання. Контракт із періодичним постачанням. Контракти на постачання комплект ного устаткування. Контракти з оплатою в грошовій і в товарній формі. Контракти з оплатою в змішаній формі. Бартерні угоди. Оферта. Акцепт. Преамбула. Предмет договору. Кількість та якість товару. Строк і дата поставки. Базисні умови поставки товарів. "Інкотермс 2000". "Франко". Ціна та загальна вартість договору. Умови платежів. Валютні застереження. Умови приймання здавання товару. Упаковка та маркування. Форс-мажорні обставини. Санкції та рекламації. Урегулювання спорів.

10.1. Поняття і види зовнішньоекономічних договорів

Зовнішньоекономічний договір (контракт) — матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на визначення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Порядок укладання та виконання зовнішньоторговельних договорів регулюють такі нормативно-правові акти України: — Цивільний кодекс України; — Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"; — Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"; — Закон України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах"; — Закон України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності"; — Указ Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 04.10.1994 p.; — Указ Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.1994 p.; — Указ Президента України "Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності" від 10.02.1996 p.; — Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 p.; — Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті" від 21.06.1995 р. № 444; — Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України "Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 06.09.2001 р. № 201. Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до законодавства України та/або закону країни, де він укладався. Зовнішньоекономічний договір укладається відповідно до законів України з урахуванням міжнародних договорів за участю України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України. Зовнішньоекономічний договір укладається суб'єктом ЗЕД або його представником у письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать чинному законодавству. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом ЗЕД України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. Для підписання зовнішньоекономічного договору суб'єкту ЗЕД не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищої організації, за винятком випадків, передбачених законами України. Суб'єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України. Зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів за участю України. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом країни її укладання. Угода, укладена за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержані вимоги законів України. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом країни її укладання, якщо сторони не погодили інше. Місце укладання угоди визначається законами України. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору або в результаті подальшого погодження. За відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів, застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: договори міжнародної купівлі-продажу — продавцем — у договорі купівлі-продажу; — наймодавцем — у договорі майнового найму; — ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; — охоронцем — у договорі зберігання; — комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консигнації); — довірителем — у договорі доручення; — перевізником — у договорі перевезення; — експедитором — у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; — страхувачем — у договорі страхування; — кредитором — у договорі кредитування; — дарувальником — у договорі дарування; — поручителем — у договорі поруки; — заставником — у договорі застави. До зовнішньоекономічних договорів про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де створюються передбачені договором результати, якщо сторони не погодили інше. До зовнішньоекономічного договору про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється і офіційно реєструється. До зовнішньоекономічного договору, укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа. Товарообмінні (бартерні) операції суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції України у порядку, встановленому Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність". Найбільшого поширення в ЗЕД набув контракт міжнародної купівлі-продажу — договір поставки товару, погоджений і підписаний експортером та імпортером. Обов'язковою умовою Договору купівлі-продажу є перехід права власності на товар від продавця до покупця. Цією умовою він відрізняється від усіх інших видів договорів — орендного, ліцензійного, страхування тощо. Контракт купівлі-продажу є основним засобом регулювання ділових відносин у сфері зовнішньоторговельного обігу, де діє принцип свободи договору. Цей принцип є результатом розвитку ширшого принципу, що діє і в національному законодавстві більшості країн, і у сфері міжнародного права принципу автономії волі. Керуючись цим принципом, суб'єкти ЗЕД самі вирішують, укладати договір, чи ні, з ким його укладати, яким буде його зміст і форма. В окремих випадках форма контракту передбачена правовими актами, а чинність контракту залежить від дотримання цієї форми. Існують різні види договорів купівлі-продажу. Контракт разового постачання — одноразова угода, що передбачає постачання узгодженої кількості товару до визначеної дати, терміну, періоду часу. Постачання товарів робиться один або декілька разів протягом установленого терміну. Після виконання прийнятих зобов'язань юридичні відносини між сторонами і, власне, контракт припиняються. Разові контракти можуть передбачати як короткі, так і тривалі терміни постачання. Контракт з періодичним постачанням передбачає регулярне (періодичне) постачання визначеної кількості, партій товару протягом встановленого умовами контракту терміну, який може бути короткостроковим (один рік), і довгостроковим (5— 10 років, а іноді і більше). Контракти на постачання комплектного устаткування передбачають наявність зв'язків між експортером і покупцем — імпортером устаткування, а також спеціалізованими підприємствами, що беруть участь у комплектації такого устаткування. При цьому генеральний постачальник організує і відповідає за повну комплектацію і своєчасність постачання, а також за якість. Залежно від форми оплати товару розрізняють контракти з оплатою в грошовій формі і з оплатою в товарній формі цілком або частково. Контракти з оплатою в грошовій формі передбачають розрахунки у визначеній сторонами валюті із застосуванням обумовлених у контракті способів платежу (готівковий платіж, платіж з авансом і в кредит) і форм розрахунку (інкасо, акредитив, чек, вексель). Значного поширення в сучасних умовах набули контракти з оплатою в змішаній формі, наприклад при будівництві на умовах цільового кредитування підприємства "під ключ", коли оплата витрат відбувається частково в грошовій, а частково в товарній формі. У нашій країні свого часу широко використовувались бартерні угоди — товарообмінні і компенсаційні договори, що передбачають простий обмін погоджених кількостей одного товару на інший. У цих угодах встановлюється або кількість товарів, що взаємно постачаються, або обумовлюється сума, на яку сторони зобов'язуються поставити товари. 10.2. Укладання договору купівлі-продажу Порядок укладання та виконання договорів купівлі-продажу регулюється Конвенцією Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. (Віденська конвенція), яка набула чинності для України з 01.02.1991 р. Укладання договору за цією Конвенцією має проходити дві основні стадії: — пропозиція укласти договір (оферта); — прийняття пропозиції (акцепт). Оферта має задовольняти дві вимоги: містити в собі всі істотні пункти майбутнього договору і бути адресованою конкретній особі або невизначеному колу осіб за умови можливої індивідуалізації одної або декількох із них, які бажають прийняти пропозицію. В останньому випадку має місце так звана публічна оферта, яка широко застосовується в торгівлі й інших сферах обслуговування громадян. Якщо одна із зазначених вимог не дотримується, пропозиції про укладання договору немає. На практиці часто трапляється звернення до широкого кола або окремих осіб, що не мають сили оферти, їх варто розглядати як запрошення до переговорів з приводу укладання договору. Сюди відносять різні форми реклами (каталоги, буклети) і оголошення. Вони не зв'язують осіб, що поширюють таку інформацію, якимись юридичними обов'язками щодо укладання договорів. Оферта набуває чинності, коли її отримав адресат оферти. Оферта, навіть коли вона є невідкличною, може бути скасована оферентом, якщо повідомлення про скасування одержане адресатом оферти раніше, ніж сама оферта, чи одночасно з нею. Поки договір не укладено, оферта може бути відкликана оферентом, якщо повідомлення про відкликання буде одержано адресатом оферти до відправлення ним акцепту. Оферта не може бути відкликана: — якщо в оферті зазначено через встановлення певного строку акцепту чи іншим чином, що вона є невідкличною; — якщо для адресата оферти доцільним було розглядати оферту як невідкличну й адресат оферти діяв відповідно. Оферта, навіть якщо вона є невідкличною, втрачає чинність після одержання оферентом повідомлення про відхилення оферти. Заява чи інша поведінка адресата оферти, що свідчить про згоду з офертою, є акцептом. Мовчання чи бездіяльність самі по собі не є акцептом. Акцепт оферти набуває чинності з моменту, коли зазначена згода одержана оферентом. Акцепт не має чинності, якщо оферент не одержує зазначеної згоди у визначений ним строк, а якщо строк не встановлено, то в розумний строк, беручи до уваги обставини угоди, у тому числі швидкість використаних оферентом засобів зв'язку. Усна оферта має бути акцептована негайно, якщо обставини не зумовлюють інше. Якщо через оферту або в результаті практики, що склалася у взаємовідносинах сторін, чи звичаю адресат оферти може, не повідомляючи оферента, висловити згоду шляхом вчинення якої-небудь дії, зокрема дії, що стосується відправлення товару чи оплати вартості, акцепт набуває чинності в момент вчинення такої дії за умови, що вона вчинена в межах передбаченого строку. Відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить доповнення, обмеження чи інші зміни, є відхиленням оферти і виступає зустрічною офертою. Відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить додаткові чи відмінні умови, які істотно не змінюють умов оферти, є акцептом, якщо оферент без невиправданої затримки не заперечить усно проти цих розходжень або не надішле повідомлення про це. Якщо він цього не робить, то умовами договору будуть умови оферти зі змінами, що містяться в акцепті. Додаткові чи відмінні умови щодо, поряд з іншим, вартості, платежу, якості й кількості товару, місця й строку поставки, обсягу відповідальності однієї зі сторін перед іншою або вирішення спорів вважаються такими, що істотно змінюють умови оферти. Відлік строку для акцепту, встановленого оферентом у телеграмі чи листі, розпочинається з моменту подання телеграми для відправлення, або з дати, зазначеної в листі, або, якщо така дата не зазначена, з дати, зазначеної на конверті. Відлік строку для акцепту, встановленого оферентом за допомогою телефону, телетайпу чи інших засобів моментального зв'язку, розпочинається з моменту одержання оферти її адресатом. Державні свята чи неробочі дні в межах строку для акцепту не виключаються при підрахунку цього строку. Якщо повідомлення про акцепт не може бути доставлене на адресу оферента в останній день зазначеного строку внаслідок того, що цей день у місці перебування комерційного підприємства оферента припадає на державне свято чи неробочий день, строк подовжується до першого наступного робочого дня. Запізнілий акцепт, однак, зберігає свою чинність, якщо оферент без затримки повідомить про це адресата оферти усно чи надішле йому відповідне повідомлення. Коли з листа чи іншого письмового повідомлення, що містить запізнілий акцепт, видно, що якби пересилання було нормальним, цей акцепт був би одержаний вчасно, запізнілий акцепт зберігає чинність акцепту, якщо оферент без затримки не повідомить адресата оферти усно, що він вважає свою оферту такою, що втратила чинність, або не надішле повідомлення про це. Акцепт може бути скасованим, якщо повідомлення про скасування одержане оферентом раніше того моменту чи в той момент, коли акцепт мав би набути чинності. Оферта, заява про акцепт або будь-яке інше висловлення наміру вважаються одержаними адресатом, якщо вони повідомлені йому усно чи доставлені будь-яким засобом йому особисто, в його комерційне підприємство чи на його поштову адресу, або, якщо він не має комерційного підприємства чи поштової адреси, на його постійне місце проживання. Договір вважається укладеним, якщо дві сторони — експортер та імпортер дійшли згоди в торговій угоді за всіма її істотними умовами. Місцем укладання договору за законодавством більшості країн вважається місце одержання акцепту, але в країнах "загального права" діє так звана "теорія поштової скриньки", згідно з якою місцем укладання договору вважається та країна, з якої відправлено акцепт.

10.3. Структура договору купівлі-продажу

Форма зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які укладаються суб'єктами ЗЕД, затверджена наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 р. № 201. Цей наказ визначає умови, які мають бути передбачені в договорі, якщо сторони такого договору не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися не укладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України. Реальні контракти, що укладаються суб'єктами ЗЕД, можуть містити, крім зазначених обов'язкових умов, і довільні умови, які не мають суперечити чинному законодавству. Розглянемо основні розділи зовнішньоекономічного контракту купівлі-продажу. 1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення. 2. Преамбула. У преамбулі зазначається повне найменування сторін — учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів ("Продавець", "Покупець", "Замовник", "Постачальник" тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (установчі документи тощо). 3. Предмет договору (контракту). У цьому розділі визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується. У разі бартерного (товарообмінного) договору або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини). Якщо товар (робота, послуга) потребує детальнішої характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то все це зазначається у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна примітка в тексті договору (контракту). Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація) крім того балансується ще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг). У додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки. Технологічна схема переробки давальницької сировини має відображати: — усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію; Договори міжнародної купівлі-продажу — кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обґрунтуванням технологічних втрат сировини; — втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.

4. Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).

У цьому розділі визначається, залежно від номенклатури, одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики. Тут фіксуються такі параметри: 4.1. Одиниця вимірювання кількості. Такою може бути міра ваги, об'єму, довжини, площі, а також штуки. Вибір тієї чи іншої одиниці залежить від характеру самого товару та від існуючої практики міжнародної торгівлі. Наприклад, для визначення кількості таких товарів, як зернові, цукор, вугілля, руда, метали зазвичай використовують міри ваги, в торгівлі лісоматеріалами — міри довжини і об'єму (м, куб. м, коки), а в торгівлі нафтопродуктами — як міри ваги, так і об'єму (тонни, барелі). При продажу машин, одягу за одиницю вимірювання використовують штуки. 4.2. Порядок визначення кількості. Кількість товару, що підлягає поставці, може бути визначена: — чітко фіксованою цифрою; — у визначених межах; — застереженням "по опціону" або "по вибору", що означає надання права покупцеві закупити додаткову кількість товару з вказівкою періоду, протягом якого одна сторона повинна повідомити іншу про свій намір скористатися своїм правом; — застереженням "близько", яке допускає відхилення фактично поставленої продавцем кількості товару від обумовленої в контракті. Це застереження зазвичай використовується при морських перевезеннях і дає можливість продавцю максимально використати вантажопідйомність судна, не сплачуючи так званий "мертвий фрахт". 4.3. Визначення системи мір і ваги. У різних країнах застосовуються різні системи мір і ваги. Тому при визначенні кількості в одиницях, що мають різне значення в різних країнах, вказують еквівалент цієї кількості в метричній системі мір. У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) та термін їх виконання. 4.4. Визначення якості товару в контракті купівлі-продажу передбачає встановлення якісної характеристики товару, тобто сукупності властивостей, що визначають придатність товару для використання його за призначенням - вибір способу визначення якості залежить від характеру товару та від практики міжнародної торгівлі. Конкретні способи фіксації якості такі: — за стандартом. Цей спосіб передбачає поставку товару такої якості, що точно відповідає певному стандарту. Загальновизнаними є стандарти, розроблені Міжнародною організацією із стандартизації (ІСО). Такими є стандарти ІСО-9000 та інші, які прийняті багатьма країнами як національні; — за технічними умовами. Цей спосіб застосовується в тих випадках, коли на певний товар немає стандартів і коли відповідно до особливих умов експлуатації товару потрібні спеціальні вимоги до його якості. Технічні умови містять детальну технічну характеристику товару, опис матеріалів, із яких він має бути виготовлений, правила і методи перевірки та випробувань. Технічні умови наводяться або в самому тексті, або в додатках; — за специфікацією. Специфікація вказується в самому договорі і містить, як правило, необхідні технічні параметри, що характеризують товар. Розробляються специфікації як експортерами, імпортерами, так і міжнародними організаціями; — за зразком. Цей спосіб визначення якості товару застосовується порівняно рідко, в основному в торгівлі споживчими товарами, а також деякими видами машин та обладнання. У контракті обумовлюється кількість відібраних зразків і порядок зіставлення товару зі зразком. Як правило, відбирають три зразки: для покупця, для продавця і для зберігання нейтральною організацією (наприклад торговельною палатою); — за описом. Цей спосіб застосовується для визначення якості товарів, що мають індивідуальні ознаки. У контракті приводиться детальна характеристика всіх властивостей товару; — за попереднім оглядом. Цей спосіб надає покупцю право оглянути всю партію товару у встановлений строк. Продавець гарантує якість товару таким, яким його оглянув і схвалив покупець. Але фактично продавець не відповідає за якість поставленого товару, якщо тільки в ньому не було прихованих недоліків, які покупець при огляді товару встановити не міг і про які йому не було повідомлено до здійснення поставки. У контракті цей спосіб фіксують формулою "оглянуто — схвалено". — за вмістом окремих речовин у товарі. Цей спосіб визначення якості передбачає встановлення в контракті у відсотках мінімально допустимого вмісту корисних речовин і максимально допустимого сторонніх; — за виходом готового продукту. При цьому способі в контракті встановлюється показник, що визначає кількість кінцевого продукту, який має бути отриманий із сировини (наприклад, цукру-рафінаду із цукру-сирцю). Встановлюється показник як у відсотках, так і в абсолютних величинах; — за справедливою середньою якістю. При цьому способі в контракті зазначається, що якість товару має відповідати справедливій середній якості конкретного товару у відповідний період і в обумовленому місці відвантаження. Застосовується в основному при поставках зернових; — за натуральною вагою. Цим способом визначається якість зернових. Натуральна вага — це вага в кілограмах одного гектолітра (одиниці об'єму) зерна. Цей показник відображає фізичні властивості зерна і дає уявлення про можливий вихід готової продукції; — спосіб "тель-кель" означає поставку товару "яким він є". У цьому випадку продавець не несе відповідальності за якість товару, що поставляється, а покупець зобов'язаний прийняти товар незалежно від його якості, якщо він відповідає найменуванню. 5. Строк і дата поставки. При укладанні зовнішньоекономічних контрактів купівлі-продажу слід чітко розрізняти ці два поняття. Строк поставки — це момент, коли продавець зобов'язаний передати товар у власність покупцю чи за його дорученням особі, що діє від його імені. Є такі способи фіксації в договорі строку поставки: — визначенням календарного дня поставки; — визначенням періоду, протягом якого має бути здійснена поставка (місяць, квартал, рік); — застосуванням прийнятих у торгівлі термінів, таких як "негайна поставка", "швидка поставка", "без затримки", "зі складу" тощо. Поставка при цьому буде здійснена протягом 1—14 днів після підписання контракту; — шляхом зазначення кількості днів, тижнів, місяців, відлік яких починається з моменту здійснення однією або обома сторонами дії, передбаченої в контракті; — без зазначення точного строку: "після збирання врожаю", "протягом літа", "після відкриття навігації" тощо. Дата поставки — це дата передачі товару в розпорядження покупця. Нею може вважатись: — дата підпису транспортно-експедиційної фірми, що прийняла товар для перевезення; — дата складського свідоцтва у випадку, якщо покупець несвоєчасно надав судно під завантаження і продавець скористався своїм правом передати товар на зберігання за рахунок покупця; — дата підписання акта здачі-приймання. 6. Базисні умови поставки товарів. У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару). Ці умови називаються базовими, тому що вони встановлюють базис ціни. Витрати з доставки товару в міжнародній торгівлі суттєво відрізняються та складають інколи 40— 50 % кінцевої ціни. Вони можуть включати: — витрати на підготовку товару до відвантаження; — оплату завантаження товару на транспортні засоби внутрішнього перевізника; — оплату перевезення товару від пункту відправки до основних транспортних засобів; — оплату завантаження товару на основні транспорті засоби; — оплату вартості транспортування товару міжнародним транспортом; — оплату страхування вантажу в дорозі; — витрати на зберігання товару в дорозі і перевантаження; — витрати на розвантаження товару в пункті призначення; — витрати на доставку товару від пункту призначення на склад покупця; — оплату мита, податків і зборів при перетині митного кордону. З метою спрощення переговорів між продавцем і покупцем та уніфікації умов контракту в міжнародній торгівлі були спроби створити єдині правила для трактування комерційних термінів і тим самим повністю уніфікувати звичаї, що склалися в окремих країнах. Так, в 1936 р. Міжнародна торговельна палата опублікувала збірку правил з трактування міжнародних торговельних термінів під назвою "Інкотермс". Пізніше, в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 і 2000 pp. були внесені зміни та доповнення з метою приведення цих правил у відповідність до поточної практики міжнародної торгівлі. Цей документ не є обов'язковим, тому застосування правил у міжнародній практиці можливе тільки при наявності про це прямого посилання в контракті. В Україні застосування зазначених правил здійснюється відповідно до Указу Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.1994 р. У редакції 2000 р. основні терміни (їх 13) об'єднані в чотири групи (табл. 10.1): 1. Е — коли покупець отримує товар на складі продавця. 2. F — коли продавець зобов'язаний доставити вантаж у пункт, що зазначений покупцем для перевезення. 3. С — коли продавець зобов'язаний доставити вантаж, але не несе ризику випадкової втрати чи пошкодження товару після завантаження його на судно. 4. D — коли продавець несе всі витрати і ризики з доставки товару до місця призначення. Таблиця 10.1. Міжнародні комерційні терміни Поняття "вільно" (франко), що застосовується при позначенні базових умов, означає, що покупець вільний від ризиків і всіх витрат з доставки товару до пункту, зазначеного за словом "вільно". Розглянемо детальніше ці терміни. IE. Франко-завод (EXW) означає, що зобов'язання продавця з поставки вважаються виконаними після того, як він надав покупцю товар на своєму підприємстві (тобто на заводі, складі тощо). 2F. Вільно у перевізника в зазначеному пункті, або фран-J ко-перевізник (FCA) означає, що зобов'язання продавця з поставки вважаються виконаними після передачі товару, очищеного від експортного мита, під відповідальність перевізника, який названий покупцем, у погодженому місці. Під перевізником розуміють будь-яку особу, яка за договором перевезення взяла зобов'язання виконати чи забезпечити виконання перевезення товару будь-якими видами транспорту. За цієї базової умови продавець зобов'язаний: — поставити товар згідно з договором і надати документи, що засвідчують таку відповідність; — отримати на свій ризик і за свій рахунок експортну ліцен-| зію та виконати всі митні формальності, необхідні для вивезення товару; — на прохання покупця, на його ризик і за його рахунок, укласти договір перевезення; — передати товар вказаному покупцем перевізнику в погоджений день чи період часу в названому пункті. При цьому поставка вважається закінченою: • при перевезенні залізничним транспортом — після передачі вагона чи контейнера залізниці; • при перевезенні автотранспортом — після завантаження товару на автомобіль; • при перевезенні внутрішнім водним шляхом — після завантаження на судно; • при перевезенні морським шляхом — після передачі товару перевізнику; • при перевезенні повітряним транспортом — після передачі товару перевізнику; — нести всі ризики і витрати до передачі товару перевізнику; — повідомити покупця про те, що товар переданий перевізнику; — надати покупцю транспортний документ. За цих базових умов покупець зобов'язаний: — сплатити ціну, що передбачена в контракті; — отримати на свій ризик і за свій рахунок імпортну ліцензію; — за свій рахунок укласти договір перевезення із вказаного місця; — нести всі ризики і витрати з моменту поставки товару перевізнику; — повідомити продавцю назву перевізника, місце, дату і строк поставки. 3F. Вільно вздовж борта судна в зазначеному пункті (FAS) означає, що зобов'язання продавця з поставки товару вважаються виконаними, коли товар розміщено вздовж борту судна на причалі або на ліхтерах у зазначеному порту поставки. За цієї умови продавець зобов'язаний: — поставити товар згідно з договором і надати свідоцтва такої відповідності; — на прохання покупця надати останньому на його ризик і за його рахунок сприяння в отриманні експортної ліцензії; — розмістити товар вздовж борту судна в зазначеному порту на певну дату і способом, прийнятним у зазначеному порту; — нести всі витрати і ризики до моменту розміщення товару вздовж борту судна; — повідомити покупця про те, що товар розміщено вздовж борту судна. За цих базових умов покупець зобов'язаний: — сплатити ціну, що передбачена в договорі; — отримати експортну та імпортну ліцензії; — укласти за свій рахунок договір перевезення товару із погодженого пункту; — нести всі витрати і ризики з моменту розміщення товару вздовж борту судна; — повідомити продавця про назву судна, місце завантаження і дату поставки. 4F. Вільно на борту судна в зазначеному порту (FOB) означає, що зобов'язання з поставки вважаються виконаними після того, як товар переданий через поручні судна в погодженому порту відвантаження. Продавець при цьому зобов'язаний: — за свій рахунок поставити товар і документи, що підтверджують відповідність товару умовам контракту; — упакувати товар у морську упаковку; — отримати експортну ліцензію та виконати митні формальності; — завантажити товар на судно; — повідомити покупця про завантаження та передати йому документи, включаючи коносамент — свідоцтво про приймання вантажу для перевезення на судні. За цих базових умов покупець зобов'язаний: — зафрахтувати судно; — повідомити продавцю його назву, дату прибуття в порт завантаження, спосіб завантаження; — застрахувати вантаж; — сплатити ціну товару; — нести всі витрати та ризики після моменту навантаження товару на борт. 5С. Вартість і фрахт, порт призначення зазначений (CFP) означає, що продавець зобов'язаний оплатити витрати і фрахт, необхідні для доставки товару в погоджений порт призначення, однак ризик втрати чи пошкодження товару, а також ризик будь-якого збільшення витрат, що викликані подіями, які відбулись після поставки товару на борт судна, переходить з продавця на покупця в момент переходу товару через поручні судна в порту відвантаження. За цієї умови продавець зобов'язаний очистити товар від експортного мита. Для покупця зобов'язання залишаються тими ж, що й при FOB, але без оплати фрахту. 6С. Вартість, страхування і фрахт, порт призначення зазначений (CIF) означає, що продавець має такі самі зобов'язання, як і при попередній умові CFP, але з тим доповненням, що він має забезпечити морське страхування для усунення ризиків втрати чи пошкодження товару при перевезенні. Для цього продавець страхує товар від транспортних ризиків на умовах "вільно від окремої аварії" та вручає покупцю страховий поліс на ім'я покупця. 7С. Перевезення оплачено до... (СРТ) означає, що продавець у цьому випадку зобов'язаний: — укласти договір про перевезення товару до вказаного в контракті пункту; — передати товар до вказаного строку перевізнику та документи, що підтверджують відповідність товару умовам контракту; — оплатити вартість перевезення; — повідомити покупця і направити йому комплект документів; — отримати експорту ліцензію та оплатити експортне мито, податки і збори. За цих базових умов покупець зобов'язаний: — за свій рахунок застрахувати товар; — оплатити товар; — нести всі ризики і додаткові витрати з моменту передачі вантажу першому перевізнику. 8С. Перевезення і страхування оплачені до... (СІР) означає практично те саме, що й попередня умова СРТ, але тут продавець бере на себе зобов'язання застрахувати товар і передати покупцю в комплекті документів також страховий поліс на ім'я покупця. 9D. Поставлено до кордону (DAF) означає, що зобов'язання продавця вважаються виконаними в момент прибуття товару, очищеного від експортного мита в зазначений пункт і місце на кордоні, однак до надходження на митний кордон країни, що зазначена в договорі. Термін "кордон" можна використовувати для будь-якого кордону, включаючи країну експорту. Тому надзвичайно важливо, щоб кордон був точно визначений шляхом фіксації пункту і місця. Турбота про отримання імпортної ліцензії і виконання митних формальностей лежить на імпортері. 10D. Поставлено з судна (DES) означає, що продавець за свій рахунок поставляє товар у порт призначення і передає його покупцю на борту судна. Продавець бере на себе всі витрати і дотримання всіх формальностей до поставки товару в порт призначення. Він же несе всі ризики до моменту прибуття судна в порт призначення. Покупець платить за товар, оплачує розвантаження і виконує всі митні формальності. 11D. Поставлено з причалу (DEQ) означає, що зобов'язання продавця з поставки вважаються виконаними після того, як він передав товар у розпорядження покупця на причалі (набережній) в погодженому порту призначення, очищений від імпортного мита. Продавець повинен нести всі витрати і ризики, включаючи мито, податки та інші збори з доставки туди товару. Цю умову не слід застосовувати в тому випадку, якщо продавець не може отримати імпортну ліцензію. 12D. Поставлено без оплати мита (DDU) означає, що зобов'язання продавця з поставки вважаються виконаними після того, як він надав товар у розпорядження покупця в погодженому місці в країні імпортера. Продавець повинен нести витрати і ризики, пов'язані з доставкою туди товару (за виключенням мита, податків та інших офіційних зборів, що сплачуються при ввезенні), а також витрати і ризики з виконання митних формальностей. Покупець повинен оплатити будь-які додаткові витрати і нести будь-які ризики, що викликані його нездатністю вчасно очистити товар від імпортного мита. 13D. Поставлено, мито оплачено (DDP) означає, що зобов'язання продавця з поставки вважаються виконаними після того, як він надав товар у погодженому місці країни імпортера. Продавець зобов'язаний нести ризики і витрати, включаючи мито, податки і збори по поставці в це місце товару, очищеного від імпортного мита. У той час, як умова EXW означає мінімальні зобов'язання продавця, умова DDP означає максимальні його зобов'язання. 7. Ціна та загальна вартість договору. У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором, крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою. Якщо згідно з договором (контрактом) поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору (контракту). При розрахунках ціни договору (контракту) за формулою) зазначається орієнтовна вартість договору (контракту) на дату його укладення. У договорі (контракті) про переробку давальницької сировини крім того зазначається її заставна вартість, ціна та загальна вартість готової продукції, загальна вартість переробки. У бартерному (товарообмінному) договорі (контракті) зазначається загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), що імпортуються за цим договором (контрактом), з обов'язковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи Класифікатора іноземних валют. У цьому розділі контракту визначаються: одиниця виміру, за яку встановлюється ціна; базис ціни; валюта ціни; спосіб фіксації ціни; рівень ціни. Одиниця виміру, за яку встановлюється ціна, залежить від характеру товару і від традицій міжнародної торгівлі. Як правило, ціна в контракті встановлюється: — за певну кількісну одиницю (або за певне число одиниць) товару, яка зазвичай застосовується в торгівлі цим товаром (вага, довжина, площа, об'єм, штуки, комплект тощо) або в рахункових одиницях (сотня, дюжина тощо); — за вагову одиницю залежно від коливань натуральної ваги, вмісту сторонніх домішок і вологості; — за вагову одиницю, виходячи із базового вмісту основної речовини в товарі (для таких товарів, як руди, концентрати, хімікати тощо). Базис ціни фіксується в контракті застосуванням одного із термінів, що означає базові умови поставки відповідно до "Інко-термс-2000". Валюта ціни може бути валютою країни експортера, країни імпортера або третьої країни. У міжнародній торгівлі склались певні традиції, відповідно до яких ціни на кольорові метали, каучук прийнято вказувати в фунтах стерлінгів, а ціни на нафтопродукти, хутро — в доларах. При цьому експортер намагається зафіксувати ціну в стабільній валюті, а імпортер — в інфляційній. Спосіб фіксації ціни залежить від терміну виконання контракту та від стабільності ціни на цей товар на світовому ринку. Ціна може бути зафіксована в контракті на момент його підписання, протягом строку дії контракту чи на момент його виконання. Залежно від способу фіксації розрізняють такі види ціни: тверда, рухома, змінна, з наступною фіксацією. Тверда ціна застосовується в операціях з миттєвою поставкою, або з поставкою протягом короткого строку, а також в операціях, які передбачають значні строки поставки, але з застереженням "ціна тверда, не підлягає зміні". При встановленні рухомої ціни в контракт вноситься застереження: якщо на момент виконання контракту ціна на ринку зазнає зміни, то відповідно має змінитись і ціна, зафіксована в контракті. При встановленні рухомої ціни в контракті має вказуватися джерело інформації, на яке слід орієнтуватись при визначенні ринкової ціни. Звичайно при змінах ринкової ціни на 2—5 % перегляд зафіксованої ціни не проводиться. Змінні ціни застосовуються в контрактах на товари, що потребують значного строку виготовлення (промислове обладнання, судна тощо). При підписанні контракту в цьому випадку фіксується так звана базова ціна й обумовлюється її структура, тобто частка постійних витрат. Ціна, що фіксується в процесі виконання контракту, може визначатись за домовленістю сторін перед поставкою кожної Партії або перед початком календарного року. У контракті визначаються умови фіксації та принцип визначення рівня ціни. Покупцю надається право вибору моменту фіксації ціни із застереженням, якими джерелами інформації про ціни йому слід користуватись для визначення рівня ціни. Визначення рівня ціни в контракті відбувається на основі двох видів цін: опублікованих та розрахункових. Механізм ціноутворення при здійсненні зовнішньоекономічних операцій детальніше викладено в темі 8. 8. Умови платежів. Цей розділ визначає валюту платежу, строк платежу, спосіб платежу, форми розрахунків, валютні застереження та гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) зазначаються: — умови банківського переказу до (авансового платежу) та/ або після відвантаження товару або умови документарного акредитива, або інкасо (з гарантією), визначені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті" від 21.06.1995 р. № 444; — умови за гарантією, якщо вона є, або коли вона необхідна (вид гарантії: на вимогу, умовна), умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) без зміни гарантій. Валюта платежу. У тексті контракту фіксується, в якій валюті буде здійснена оплата поставленого товару: у валюті країни експортера; у валюті країни імпортера; у валюті третьої країни. Валюта платежу може збігатися з валютою ціни товару, а може і не збігатися. В останньому випадку в тексті договору має вказуватися курс, за яким валюта ціни буде перераховуватись у валюту платежу. Зазвичай перерахунок валюти ціни у валюту платежу здійснюється за курсом, що діє в країні, де здійснюється платіж. Строк платежу. У контракті фіксуються конкретні строки платежу. Якщо строки не встановлені прямо чи опосередковано, то платіж зазвичай здійснюється через певне число днів після повідомлення продавцем покупця про те, що товар переданий в його розпорядження; за інших умов поставки — через певне число днів після повідомлення продавцем покупця про відправку товару (залежно від торгових звичаїв, що прийняті в міжнародній практиці). Те, коли здійснюється оплата товару по відношенню до його фактичної поставки, залежить від способу платежу. Спосіб платежу. У міжнародній практиці застосовуються такі основні способи платежу: готівковий платіж, платіж з авансом, платіж у кредит, комбінований (поєднує три попередні). Готівковий платіж здійснюється через банк до чи проти передачі експортером товаросупровідних документів чи самого товару в розпорядження покупця. Цей спосіб платежу передбачає оплату повної вартості товару в період від його готовності для експорту до переходу в розпорядження покупця. Може здійснюватись повністю або частинами. Повний готівковий платіж передбачає оплату повної вартості товару за однієї з указаних умов: — при отриманні повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження; — при отриманні повідомлення капітана судна про закінчення завантаження товару на борт у порту відправлення; — проти вручення експортеру комплекту товарних документів, передбачених контрактом; — проти вручення товарних документів з наданням для оплати кількох пільгових днів (під банківську гарантію). Зазначені умови викладені в певній послідовності згідно з інтересами експортера. Для нього найбільш вигідна перша умова, а найменш вигідна — остання. Готівковий платіж частинами передбачає оплату вартості товару декількома частинами відповідно до умов контракту. Платіж може здійснюватися частинами за умовами поставки та в міру готовності товару. У першому випадку частина платежу (80—90 %) сплачується після відвантаження товару, а все інше — після приймання товару імпортером. У другому випадку виплата визначених у контракті сум здійснюється в міру виконання контракту, тобто виконання окремих частин замовлення. Платіж з авансом передбачає виплату покупцем продавцю погодженої в контракті суми в рахунок платежу до передачі товару в його розпорядження або до початку виконання замовлення. Цей спосіб виконує дві функції: — є формою кредитування покупцем продавця; — слугує засобом забезпечення зобов'язань, прийнятих покупцем згідно з контрактом. Сам аванс може бути наданий як у грошовій, так і в товарній формі. Його розміри коливаються в межах 10 % і залежать від Цілей авансу. Погашення авансу, як правило, здійснюється шляхом зарахування при поставках товару у відсотках від кожної партії товару. Платіж у кредит передбачає проведення розрахунків за операцією на основі наданого продавцем покупцю комерційного кредиту. Цей кредит надається, як правило, в товарній формі шляхом відстрочення чи розстрочки платежу. Форми розрахунків. Основними формами розрахунків є: акредитивна, інкасова, банківський переказ, розрахунки чеками, вексельна, за відкритим рахунком. Детальніше механізм використання конкретних форм розрахунків викладено в темі 12. Валютні застереження. Нестійкість курсів валют змушує торгових партнерів застосовувати додаткові заходи для запобігання втратам, пов'язаним зі зміною їх курсів, особливо при торгівлі товарами з тривалими строками поставки. Валютні застереження реалізуються через: — прив'язку курсу валюти, в якій виражена ціна, до іншої ВКВ, курс якої стабільний чи має тенденцію до зростання; — прив'язку курсу валюти, в якій виражена ціна, до середньоарифметичної величини курсів декількох перерахованих у контракті найбільш стійких валют. Таке застереження називається мультивалютним; — прив'язку курсу валюти ціни до курсу колективної чи міжнародної валютної одиниці (СДР, евро). Сенс усіх валютних застережень полягає в тому, що незважаючи на знецінення валюти, в якій виражена ціна товару, експортер отримує кількість одиниць валюти відповідно до курсу валюти чи кошика валют, вказаних у валютному застереженні. 9. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів. Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю — згідно з документами, що засвідчують якість товару. У результаті здачі-приймання товару покупець отримує можливість здійснювати повний контроль над товаром. Передача товару покупцю здійснюється за рахунок продавця. Приймання — це перевірка відповідності якості, кількості та комплектності товару його характеристиці та технічним умовам, що вказані в контракті. У цьому розділі фіксується: — порядок здачі-приймання; — вид здачі-приймання (попередня, остаточна); — спосіб перевірки кількості товару; — спосіб приймання товару за якістю; — метод визначення кількості та якості товару; — ким здійснюється здача-приймання. Попереднє приймання — це огляд товару на підприємстві продавця для встановлення відповідності його кількості та якості умовам контракту. Остаточна здача-приймання встановлює фактичне виконання поставки. Якщо в контракті є посилання на остаточний характер приймання, то покупець після цього не має права пред'явити вимоги в разі виявлення недоліків, незалежно від їх характеру. Місце фактичної здачі-приймання точно встановлюється договором. Строк здачі за кількістю та якістю зазвичай не збігаються. Покупець зобов'язаний здійснити приймання за кількістю одразу після прибуття товару. Для приймання за якістю зазвичай встановлюється більший строк. У практиці міжнародної торгівлі використовують два основних методи перевірки кількості та якості фактично поставленого товару: вибірковий метод і метод перевірки всього товару. У випадку застосування вибіркового методу в контракті визначається частка у відсотках від усієї партії, що підлягає перевірці, спосіб відбору цієї частки. 10. Упаковка та маркування. Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування тощо), а за необхідності також умови її повернення. Цей розділ контракту має містити такі відомості: вид і характер упаковки, її якість, розміри, спосіб платежу за упаковку, маркування. У практиці міжнародної торгівлі вид упаковки залежить від її призначення: — для фасування товарів; — для рекламних цілей; — для збереження товару в різних зовнішніх середовищах; — для захисту виробу від механічних пошкоджень при перевезенні та перевантаженні; — для механізації завантажувально-розвантажувальних робіт. Вимоги до упаковки можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні вимоги до упаковки визначаються зобов'язанням усіх експортерів забезпечити фізичну цілість вантажів при поставці на базових умовах. Наприклад, експортери, що продають товар на умовах ФОБ, ФАС, СІФ, відповідно до "Інко-термс-2000" зобов'язані поставити товар в морській упаковці. Експортери завжди несуть відповідальність за пошкодження товару, якщо воно сталося через невідповідність упаковки базовим умовам контракту. Спеціальні вимоги до упаковки висуваються імпортерами. Вони можуть бути найрізноманітнішими і приймаються експортером за умови оплати додаткових витрат на таку упаковку. Маркування вантажів є важливим елементом у технології зовнішньоторговельних операцій. Воно виконує такі функції: — надає товаросупровідну інформацію, яка містить: реквізити імпортера, номер контракту, номер трансу, характеристики ваги та габаритів, номер місця та число місць у партії чи трансі; — є вказівкою транспортним фірмам щодо поводження з вантажем; — за необхідності використовується для попередження про] небезпеку, яка може виникнути при поводженні з вантажем. 11. Форс-мажорні обставини. Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами. Такі обставини називаються обставинами нездоланної сили, або форс-мажорними обставинами. Форс-мажор буває: довгостроковий (заборона експорту-) імпорту, війна, блокада; валютні обмеження) і короткостроковий (пожежі, повені, замерзання портів, морів, закриття морських проток, відхилення в дорозі через воєнні дії). Сторони звільняються від виконання зобов'язань на строк дії обставин нездоланної сили або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Сторони повинні інформувати одна одну про такі обставини та надати відповідні документи, якими, як правило, служать довідки національних торгових палат. 12. Санкції та рекламації. Контракт має містити гарантії, достатні для захисту інтересів сторін на випадок порушення договору однією із них. Як правило, це: — пені, неустойки, штрафи, що сплачуються стороною, яка не виконала своїх зобов'язань; — норми завантаження та порядок обчислення, обліку ста-лійного часу (максимального часу для завантаження); договори міжнародної купівлі-продажу — умови призначення стивідорів (у трюми, на розвантаження) та агентів (на митницю); — ставки, умови та порядок оплати перевізнику демереджу (штраф за перевищення сталійного часу) та диспачу (винагороди за його скорочення); — умова, що жодна зі сторін не має права передавати свої права та зобов'язання за контрактом третій стороні без письмової згоди другої; — умова, що після укладання контракту все попереднє листування втрачає силу; — умови договору, що визначають порядок його зміни чи анулювання. Цей розділ визначає порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та пред'явлення рекламацій у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов'язань. При цьому мають бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів — від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір), строки, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, права та обов'язки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій. Рекламація — це претензія, що пред'являється покупцем продавцю у зв'язку з невідповідністю якості та кількості поставленого товару умовам контракту. Рекламації можуть стосуватися питань, які не були предметом здачі-приймання товару, при невідповідності документів продавця фактичним даним. У контракті обумовлюють: — строк, протягом якого рекламація може бути заявлена; — права та обов'язки сторін у зв'язку з пред'явленням рекламації; — способи врегулювання рекламації. Рекламація подається в письмовій формі й має містити: найменування товару, його кількість і місцезнаходження; основу для рекламації із зазначенням конкретних недоліків; конкретні вимоги покупця щодо врегулювання рекламації. Способи врегулювання рекламації: — відвантаження недопоставленого товару окремою партією чи при наступних поставках; — шляхом повернення товару та оплати його вартості; — усуненням дефектів у товарі за рахунок продавця; — заміною товару іншим, що відповідає умовам контракту; — наданням знижки з ціни чи шляхом уцінки. 13. Урегулювання спорів у судовому порядку. У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та або не належного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватися цим судом, та правил процедури судового урегулювання Спірні питання можуть бути вирішені в арбітражному суді країни експортера, країни імпортера, третьої країни або в арбітражному суді Міжнародної торгової палати. В Україні такі функції виконує Міжнародний комерційний арбітражний суд. 10 червня 1992 р. Торгово-промислова палата затвердила його регламент. Правовою основою його стали положення Типового закону про міжнародний торговий арбітраж, прийнятий Комісією ООН з прав міжнародної торгівлі 21 червня 1985 р. 14. Місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін. При цьому зазначаються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (номер рахунку, назва та місцезнаходження банку) контрагентів договору. 15. Доповнення і додатки до контракту. Всі додатки до контракту (технічна документація, специфікації тощо) є його не від'ємними частинами. Доповнення до контракту — це зміни чи доповнення раніше погоджених умов контракту. За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися також інші умови: страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників, визначення норм завантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок внесення змін до договору (контракту) тощо.

Тема 11. ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ НА СВІТОВОМУ РИНКУ ТЕХНОЛОГІЇ

11.1. Світовий ринок технології: суть і структура. 11.2. Ліцензійна торгівля в міжнародній економіці. 11.3. Специфіка економічних розрахунків при купівлі прода жу ліцензій. 11.4. Франчайзинг як сучасна форма міжнародного руху технологій. 11.5. Державне та міждержавне регулювання передачі технології. Ключові поняття Світовий ринок технології. Унікальна, прогресивна, тради ційна, морально застаріла технологія. Коефіцієнт технологічної місткості торгівлі. Форми міжнародного трансферу технологій. Інтелектуальна власність. Промислова власність. Ав торське право. Патент. Ліцензія. Ноу хау. Копірайт. Промисловий зразок. Товарна марка. Патентні угоди. Ліцензійні уго ди. Інжиніринг.Патентні, безпатентні, повні, виключні, не-виключні, чисті, супутні, примусові, поворотні ліцензії. Суб ліцензія. Крос ліцензія. Ціна ліцензії. Поточні (періодичні) пла-пгежі-роялті. Паушальні платежі. Франчайзинг. Франчайзер Франчайзі. Франшиза. Товарний, виробничий, діловий франчайзинг. Державне та міждержавне регулювання передачі технології. Принцип національного режиму. Право конвенціонального пріоритету. Принцип запобігання можливим зловживанням.

11.1. Світовий ринок технології: суть і структура

Прискорення НТР привело до утворення в другій половині XX ст. нового світового ринку — технологічного, що функціонує поряд зі світовими ринками товарів, праці й капіталу. Матеріальною основою виникнення і функціонування цього ринку є міжнародний поділ технології, тобто історично сформоване або набуте зосередження цього фактора виробництва в окремих країнах. У міжнародній економіці технології зазвичай розглядаються як розвинутий фактор виробництва, що має міжнародну мобільність, а саме поняття "технологія" трактується як сукупність науково-технічних знань, котрі можна використовувати при виробництві товарів та послуг. Поняття міжнародного технологічного трансферу, як правило, трактується двояко: у широкому розумінні — як проникнення будь-яких науково-технічних знань і обмін виробничим досвідом між країнами, а у вузькому — як передача науково-технічних знань і досвіду, що стосуються конкретних технологічних процесів. Усі форми технологічного трансферу обумовлені змістом технології і відображають діалектичний процес її зародження, розквіту, старіння і заміни новою. Етапам циклу життя технології відповідають такі її види: 1-й етап — унікальна; 2-й етап — прогресивна; 3-й етап — традиційна; 4-й етап — морально застаріла. До унікальних технологій відносять винаходи й інші науково-технічні розробки, захищені патентами або такі, які містять ноу-хау, що унеможливлює їх використання конкуруючими організаціями. Основні риси унікальної технології: — має новизну, найвищий технічний рівень, і може бути використана у виробництві на умовах виняткової монополії; — створюється в результаті НДДКР і винахідницької діяльності фахівців; — при визначенні ціни такої технології на ринку враховується її спроможність створювати максимальний додатковий прибуток. До прогресивної технології належать розробки, що мають новизну і техніко-економічні переваги порівняно з технологіями-аналогами, що використовуються потенційними покупцями нової технології і їхніми конкурентами. Основні риси прогресивної технології: — на відміну від унікальної технології, що має абсолютну перевагу над будь-якою технологією у відповідній галузі, переваги прогресивної технології є відносними; — прогресивність тієї або іншої технології може виявлятися в межах окремих країн, різних підприємств, у різних умовах її застосування; — зазначені технології не захищаються патентами і не мають яскраво виражених ноу-хау, але забезпечують досить високі виробничі переваги, що гарантують їх покупцям одержання додаткового прибутку; — такі технології можуть бути створені в результаті не тільки науково-технічної і винахідницької діяльності вчених та інженерів, але й "еволюції" унікальних нововведень, що поступово втрачають свою новизну. Традиційна (звичайна) технологія — це розробки, що відображають середній рівень виробництва, досягнутий більшістю виробників продукції в якійсь галузі. Основні риси традиційної технології: — така технологія не забезпечує її покупцю значних техніко-економічних переваг і якість продукції порівняно з аналогічною продукцією головних виробників, і розраховувати на додатковий (понад середній) прибуток у такому випадку не доводиться; — її перевагами для покупця є порівняно невисока вартість і можливість придбання перевіреної у виробничих умовах технології; — традиційна технологія створюється, як правило, у результаті старіння і широкого поширення прогресивної технології; — продаж такої технології зазвичай здійснюється за цінами, що компенсують продавцю витрати на її розробку і одержання середнього прибутку. Морально застаріла технологія належить до розробок, що Не забезпечують виробництво продукції середньої якості і з техніко-економічними показниками, яких досягають більшість виробників аналогічної продукції. Використання таких розробок закріплює технологічну відсталість її власників.

11.1.1. Структура світового ринку технології

Світовий ринок технології (СРТ) — це сукупність міжнародних економічних відносин з приводу прибуткового використання прав власності на його об'єкти: технології продуктів, процесів та управління. Об'єкти цього ринку можуть мати уречевлений або неуречевлений вигляд. До уречевлених належить товарна продукція виробничої сфери, яка переміщується між країнами каналами міжнародної торгівлі. Товари класифікуються за коефіцієнтом технологічної місткості торгівлі, який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на виробництво товарів і торгівлю ними. Так, високотехнологічномісткими вважаються: аерокосмічне устаткування, комп'ютери, електроніка, ліки; середньотехнологічномісткими — автомобілі, хімікати, різна промислова продукція; низькотехнологічномісткими — будівельні матеріали, продукти харчування, чорні метали, текстиль, одяг, взуття. Об'єкти світового ринку технології у неуречевленому вигляді представлені результатами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і є нематеріальними носіями технологій продуктів, процесів та управління. Класифікувати їх за внутрішньою цілісністю можна лише умовно на позаринкові: інформаційні масиви друкованої спеціальної періодики, довідників, підручників, науково-технічних видань; знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо; потенційно ринкові: патенти, "ноу-хау", науково-технічна документація, копірайт, управлінський консалтинг тощо; ринкові: патентні й безпатентні ліцензії, інжиніринг, копірайт, франчайзинг, наукоємні послуги у сферах виробництва, обігу та управління, підготовка персоналу тощо. На сучасному світовому ринку технології функціонують суб'єкти всіх структурних рівнів міжнародної економіки: — на моно- і мікрорівнях — університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, частка яких становить до 2/3 світового обсягу "чистих" новацій; — на мезорівні — транснаціональні та багатонаціональні корпорації, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами та забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій; — на макрорівні — держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції цього ринку є визначальною; — на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні діяльність підприємств на світовому ринку технологи угруповання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямах НТР; — на метарівні — міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких слід особливо вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомерційна дифузія технологій). Географія поширення досягнень НТР є дуже нерівномірною і в основному залежить від науково-технічних потенціалів країн. Так, 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки припадає на десять розвинутих країн: США, Японію, Велику Британію, Німеччину, Францію, а також Італію, Нідерланди, Швецію, Швейцарію. Хоча ці країни є основними "постачальниками" технологій на СРТ, більшість із них залишається нетто-імпортерами, їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, Велика Британія та Швеція. Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації світового ринку технології, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньокорпоративними каналами, відповідна частина платежів надходить від закордонних філій до материнських компаній.

11.1.2. Форми міжнародного трансферу технологій

Міжкраїнний рух технології має дві основні форми: комерційну (міжнародна торгівля товарами і послугами та трансфер неуречевлених технологій) і некомерційну (науково-технічні публікації, проведення виставок, ярмарків, симпозіумів, міграція фахівців, діяльність міжнародних організацій зі співробітництва в області науки та техніки тощо). У більшості країн нова технологія захищається одним або декількома правовими інструментами: патентами, ліцензіями, ноу-хау, копірайтом, промисловим зразком, товарним знаком. Ці інструменти включають в себе поняття "інтелектуальна власність", яке поділяється на дві складові: 1. Промислова власність — патенти на винаходи і промислові зразки, сертифікати, що підтверджують реєстрацію товарних знаків і знаків обслуговування. Все це охороняється Паризькою конвенцією 1883 р. 2. Авторське право — поширюється на будь-які творчі твори незалежно від форми, призначення і достоїнств твору (лекції, доповіді, статті, брошури, книги, технічні описи, інструкції з експлуатації, ілюстрації будь-якого виду, малюнки, плакати, фотографії і т. п.) і означає, що без згоди автора або його правонаступників ніхто не може ні в якому вигляді відтворювати або будь-яким іншим способом використовувати об'єкти, і що охороняються цим правом. Авторські права охороняються національними законами, а на міжнародному рівні — Бернською конвенцією 1886 р. і Всесвітньою конвенцією 1952 р. Розглянемо більш детально окремі інструменти. Патент — це документ, що видається компетентним державним органом винахіднику, і засвідчує його авторство та І пріоритет, а також дає йому монопольне право на використання нововведення протягом певного часу (звичайно 15—20 років) на території певної країни. Ліцензія — дозвіл, що видається власником технології (ліцензіаром), захищеної або не захищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіату) на використання цієї технології протягом певного часу і за певну плату. Ноу-хау — це технічний досвід і секрети виробництва, інформація, які мають комерційну цінність. Ноу-хау може бути представлене у вигляді програмного забезпечення, прийомів і навиків виробництва, схем, креслень, описів, рецептів тощо. ! Копірайт (право відтворення) — ексклюзивне право автора ; твору на показ і відтворення своєї роботи. Копірайт захищає від копіювання головним чином твори мистецтва і літератури — 1 книги, фільми, радіопередачі, аудіо-, відеопродукцію тощо. Однак часто копірайт поширюється і на знання у вигляді ескізів, макетів, малюнків, креслень, що використовуються у виробництві. Промисловим зразком називається нове художньо-конструкторське вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд. За допомогою промислового зразка встановлюється монополія на форму (орнамент) продуктів праці. На промислові зразки, так само як і на винаходи, видаються патенти. Товарна марка (товарний знак) — символ певної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і ! який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника. Зазвичай це малюнок, графічне зображення, сполучення літер, ім'я засновника або власника підприємства. У країні походження товарний знак може викодіяльність підприємств на світовому ринку технологи ристовуватися, якщо його приналежність ніким не оскаржена протягом установленого законодавством терміну. У випадку експорту товару товарна марка зазвичай реєструється в країнах експорту. Міжнародна передача технології здійснюється в таких формах: 1. Патентна угода — міжнародна торгова угода, за якою власник патенту поступається своїм правом на використання винаходу покупцеві патенту. Зазвичай малі вузькоспеціалізовані фірми, що не в змозі самі впровадити винахід у виробництво, продають патенти великим корпораціям. 2. Ліцензійна угода — міжнародна торгова угода, за якою власник винаходу або технічних знань дає іншій стороні дозвіл на використання у визначених межах своїх прав на технологію. 3. "Ноу-хау" — надання технічного досвіду і секретів виробництва, що включають відомості технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги. Предметом купівлі-продажу в цьому випадку звичайно є незапатентовані винаходи, що мають комерційну цінність. 4. Інжиніринг — надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин і устаткування. Вони включають широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів, здійснення консультацій, нагляду, проектування, іспитів, гарантійного і післягарантійного обслуговування. 5. Франчайзинг — продаж права на ведення бізнесу під ім'ям або торговою маркою франчайзера. 6. Договори з приводу копірайту — відступлення виключного права автора на інтелектуальну власність, зокрема друковану продукцію. 7. Надання наукоємних послуг у сферах виробництва, обігу та управління, включаючи інжиніринг, консалтинг, інформінг, менеджмент, підготовку персоналу тощо.

11.2. Ліцензійна торгівля в міжнародній економіці

Як і будь-які міжнародні торговельні операції, ліцензійна торгівля на світовому ринку здійснюється шляхом укладання угод. Ліцензійна угода — це договір між двома сторонами про умови передачі й експлуатації науково-технічних, економічних або будь-яких інших знань, які мають, або не мають правового захисту. Ліцензійні угоди відбивають специфіку об'єкта ліцензії яким можуть бути: патенти; промислові моделі і зразки; товарні знаки і торгові марки; незахищені ноу-хау. Вперше термін "ноу-хау" був використаний у практиці укладання договорів у США й Англії. Згодом він став широко вико-1 ристовуватися і в інших країнах. Спочатку цей термін використовували на позначення інформації, необхідної для реалізації винаходу, спеціально опущеної заявником у патентному описі й розуміли під терміном "ноу-хау" "знати, як застосувати патент". Сьогодні під ноу-хау в міжнародній торгівлі ліцензіями розуміють конструктивні, технологічні, управлінські, комерційні або фінансові секрети виробництва, які не забезпечені патентним захистом. Ліцензійне співробітництво здійснюється, як правило, на платній основі, а винагорода у більшості випадків виплачується в грошовій формі. В угоді фіксуються обмеження на використання, експлуатацію, встановлюється вид прав на використання, та період, на який вони передаються (частіше усього 5—10 років). Нерідко обумовлюються можливості й умови продовження договору. Розрізняють договір про уступку права на патент і ліцензійну угоду. У першому випадку право власності на винахід або інший об'єкт промислової власності переходить до нового патентовласника (відбувається зміна патентовласника). У другому випадку право власності на продукти інтелектуальної діяльності (у тому числі винаходи, товарні знаки, ноу-хау і т. п.) зберігається за її власником. Покупець ліцензії одержує лише дозвіл на право використання об'єкта ліцензії за плату, на певний строк і у визначених межах. На практиці використовуються такі види ліцензій: — патентні ліцензії — ліцензії на використання науково-технічної або іншої інтелектуальної продукції, що мають правову охорону (захищені патентами винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки); — безпатентні ліцензії — ліцензії на використання науково-технічної або іншої інтелектуальної продукції, що не має правової охорони; — повна ліцензія — це патентна ліцензія, відповідно до якої в повному обсязі передаються права на винахід на весь термін дії патенту. В наш час практично не використовуються, оскільки за своєю суттю вона практично збігається з відступленням прав на патент; діальність підприємств на світовому ринку технології — виключна ліцензія характеризується наданням ліцензіату виключних прав використовувати об'єкт ліцензії у межах, обумовлених в угоді. При цьому ліцензіар не має права на території дії цієї угоди одноосібно використовувати об'єкт ліцензії і видавати ліцензії третім особам. — невиключна (проста) ліцензія дозволяє ліцензіату використовувати об'єкт ліцензії, але не захищає його від конкурентів, оскільки в цьому випадку ліцензіар зберігає за собою право видавати аналогічні ліцензії третім особам, а також право самому використовувати об'єкт ліцензії на тій самій території; — чиста ліцензія — ліцензія, предметом угоди якої є передача невтілених знань (хоча вони можуть супроводжуватися зразками продукції); — супутня ліцензія — ліцензія, що надається при укладанні договорів про постачання устаткування, виробничої або іншої продукції, без якої реалізація цієї продукції приведе до порушення права власності постачальника; — субліцензія — ліцензія, надана третій особі ліцензіатом, що володіє повною або винятковою ліцензією, на підставі права, наданого йому ліцензіаром. За обсягом прав субліцензія відповідає простій ліцензії, винагорода за неї розподіляється між ліцензіаром і ліцензіатом; — поворотна ліцензія характеризується наданням ліцензіару права використовувати удосконалення об'єкта ліцензії, здійснені ліцензіатом; — примусова ліцензія — дозвіл компетентного органа зацікавленій особі використовувати запатентований винахід без згоди патентовласника в тому випадку, якщо протягом установленого законодавством терміну патентовласник не використовує винахід; — крос-ліцензія — взаємне надання (обмін) прав на використання об'єктів інтелектуальної власності. Практикується тоді, коли сторони не можуть здійснювати свою діяльність, взаємно не порушуючи прав. Укладання ліцензійної угоди має певні позитивні та негативні наслідки для її сторін. Так, продавець ліцензії за її допомогою може вийти на такий ринок, куди іншим способом не можна проникнути через високе ввізне мито або наявність імпортних квот, заборон, занадто великі транспортні витрати чи сильну конкуренцію з боку інших фірм. При продажу ліцензій має місце економія на капітальних витратах і мінімізація комерційних ризиків. Продавець ліцензії може також скористатися торговельною мережею покупця і наявною клієнтурою (покупцями). Недоліком продажу ліцензії з погляду продавця є можлива конкуренція з боку її покупця. Коли мине термін ліцензійної угоди, власник ліцензії отримує собі конкурента в особі покупця ліцензії. Крім того, покупець ліцензії, якщо навіть він до-сяг погодженого мінімуму її комерційного використання, не завжди може заповнити ринок, залишаючи ніші для конкурентів. Тим самим власник ліцензії неминуче втрачає контроль над операціями на цьому ринку. Контроль якості товару, що виробляється за ліцензією, також ускладнений, а ліцензійна винагорода звичайно менша від прибутку, який продавець міг би отримати, самостійно використовуючи об'єкт ліцензії. На додачу часто виникають суперечки з покупцем ліцензії з приводу її використання, навіть якщо угода була укладена з усіма застереженнями.

11.3. Специфіка економічних розрахунків при купівлі-продажу ліцензій

Одним із найважливіших питань при укладанні ліцензійної угоди є визначення ціни ліцензії та вибір форми платежів, що безпосередньо пов'язано з питанням визначення ефективності ліцензування як способу виходу на міжнародні ринки. Ціна ліцензії визначається часткою продавця в прибутку покупця ліцензії. Ліцензійна угода укладається, якщо прибуток ліцензіара від продажу ліцензії буде більшим, ніж від інших форм освоєння ринку об'єктом ліцензії, а прибуток ліцензіата від реалізації закупленої ліцензії буде вищим, ніж прибуток його конкурентів, навіть з урахуванням виплати ліцензійних платежів. На практиці використовуються декілька видів ліцензійних платежів: періодичні (роялті), паушальні, комбіновані, на компенсаційній основі, фіксовані. Поточні (періодичні) платежі-роялті — це платежі, що виплачуються ліцензіатом ліцензіару протягом усього терміну дії ліцензійної угоди, починаючи з дати набуття чинності угоди, або, що трапляється частіше, із початку комерційного використання об'єкта ліцензії. роялті як форма виплати ліцензійної винагороди вигідні ліцензіату, а в ряді випадків і ліцензіару. В основі роялті лежить реальний прибуток, який одержує ліцензіат за ліцензією. Ставка роялті може бути виражена у вигляді: — відсотка від ціни продукції, виробленої за ліцензією; — відсотка від суми продажу продукції за ліцензією; — твердо встановленого збору з одиниці продукції за ліцензією; — відсотка від собівартості продукції за ліцензією. На розмір ставок роялті впливають такі чинники: 1) технічна цінність об'єкта ліцензії (новий об'єкт на ринку або удосконалення відомого); 2) економічна ефективність використання об'єкта ліцензії; 3) стадія розробки або впровадження (ідея чи промислово освоєний об'єкт); 4) наявність і надійність патентного захисту; 5) ступінь новизни і передбачувана тривалість її зберігання; 6) вид ліцензії за обсягом прав (повна, виняткова, невиключна); 7) об'єм ноу-хау і ризик його розкриття; 8) місткість ринку і перспективи збуту; 9) обсяг виробництва за ліцензією; 10) надання товарного знака; 11) постачання ліцензіаром сировини, матеріалів, устаткування; 12) розмір капіталовкладень для організації виробництва за ліцензією та адаптації технології ліцензіара до умов виробництва ліцензіата. Паушальні платежі — це визначена і зафіксована в тексті ліцензійної угоди сума, що фактично не залежить від ступеня освоєння і комерційної реалізації об'єкта ліцензії. Паушальні платежі застосовують: — коли ліцензіар продає ліцензію маловідомому йому ліцензіату; — немає реальної можливості здійснити ефективний контроль за діяльністю ліцензіата з використання ліцензії; — існує необхідність одержання одноразової значної суми грошей, необхідної для покриття ліцензіаром витрат, пов'язаних із розробкою об'єкта ліцензії і підготовкою укладання ліцензійної угоди. Паушальна форма платежу має певні переваги для сторін ліцензійної угоди. Вона захищає ліцензіара від ризику, пов'язаного із зривом або невдалим використанням об'єкта ліцензії ліцензіатом, зумовленим сформованою кон'юнктурою, посиленням конкуренції тощо. У випадках надання повної або виняткової ліцензії, а також при передачі ноу-хау, що супроводжує ліцензії, вона виступає також інструментом хеджування ризиків, оскільки в цьому випадку ліцензіар змушений розкривати всі секрети об'єкта ліцензії без серйозних гарантій з боку ліцензіата. Для ліцензіата ця форма платежу означає відсутність контролю за його виробничою і комерційною діяльністю з боку ліцензіара та можливість отримання всього прибутку від реалізації об'єкта ліцензії. Недоліком паушальних платежів для ліцензіара є те, що вони практично завжди загалом менші за виплати, отримані у вигляді періодичних відрахувань, що знижує цінність такого платежу, а для ліцензіата — необхідність одноразових великих витрат. Крім того на ліцензіата лягає практично весь ризик від невдалого використання об'єкта ліцензії, навіть якщо це зумовлено низькою якістю об'єкта ліцензії, за що відповідальність має покладатися на ліцензіара. Технічно паушальні платежі здійснюються в один або декілька прийомів. Звичайно надходження паушальних платежів починаються з моменту підписання ліцензійної угоди і закінчуються з початком комерційної реалізації об'єкта ліцензії. Комбінована форма виплати ліцензійної винагороди передбачає виплату початкових платежів (як правило, в один прийом) та виплату другої частини ліцензійної винагороди у вигляді роялті у звичайному порядку після закінчення кожного звітного періоду. Ліцензійні платежі на компенсаційній основі — це виплата ліцензійної винагороди продукцією, зробленою за ліцензією. При цьому ціна ліцензії спочатку розраховується в грошовому вираженні, а потім переводиться в натуральну форму з урахуванням встановленої для виробленого за ліцензією продукту ціни. Фіксовані платежі, як і паушальні, не залежать від фактичного обсягу виробництва і продажу продукції за ліцензією, однак виплачуються протягом усього терміну дії ліцензійної угоди.

11.4. Франчайзинг як сучасна форма міжнародного руху технологій

Останнім часом найбільш поширеною формою господарської взаємодії великого і малого підприємництва, особливо у сфері послуг і торгівлі, стала система договірних відносин типу "франчайзинг". Назва походить від французького "франчайзер що означає пільга, привілей. Корисність пільги, потрібної малому бізнесу, полягає у можливості використовувати ефективні технології, відому і популярну торгову марку, навчати персонал і одержувати необхідні консультації. Франчайзинг — підприємницька діяльність, за якою на договірній основі одна сторона (франчайзер) зобов'язується передати іншій стороні (франчайзі) за винагороду на визначений строк комплекс виключних прав на використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, послуг, технологічного процесу і (або) спеціалізованого обладнання, ноу-хау, комерційної інформації, що охороняється законом, а також інших передбачених договором об'єктів виключних прав (франшизу). Франчайзер, як правило, видає ліцензію або передає право на використання свого товарного знака, ноу-хау та операційних систем за франчайзинговим договором. У цьому договорі франчайзі зобов'язується продавати продукт або послуги за заздалегідь визначеними законами і правилами ведення бізнесу, які встановлює франчайзер. В обмін на дотримання цих правил франчайзі одержує дозвіл використовувати ім'я франчайзера, його репутацію, продукт і послуги, маркетингові технології, експертизу, і механізми підтримки. Щоб одержати такі права, франчайзі повинен: — сплатити початковий внесок для одержання права на навчання, використання імені, девізу, торгового знака тощо; — сплачувати постійні внески — найчастіше у вигляді частки від обороту — за поточне керівництво і навчання; — сплачувати внески на цілі маркетингу і збуту (на покриття витрат на рекламу, просування товару, дослідження ринку тощо) — знову ж таки найчастіше у вигляді частки від обороту; — суворо дотримуватися запропонованих форм і методів роботи, включаючи порядок управління і процедури управління, стандарти якості, уніформу співробітників тощо. Франчайзер, зі свого боку забезпечує франчайзі: — початковим навчанням з управління і ведення справ; — постійною допомогою в підготовці і перепідготовці кадрів; — консультаціями з усіх питань управління і маркетингу. Франчайзинг — свого роду оренда, тому що франчайзі не є повним власником товарного знака, а просто має право використовувати його на період сплати відповідних внесків. Суми цих внесків обумовлюються у франчайзинговому договорі (контракті) і є предметом переговорів. Франчайзинговий пакет (повна система ведення бізнесу, передана франчайзі) дає змогу відповідному підприємцю вести свій бізнес успішно, навіть не маючи попереднього досвіду чи знань у певній галузі. Хоча франчайзі сам сплачує витрати на заснування бізнесу, франчайзер зазвичай надає дуже вигідні знижки при постачанні матеріалів і витратних засобів. Ці знижки надають можливість франчайзі купувати продукти у франчайзера за нижчими цінами, що робить його бізнес більш ефективним, ніж без франчайзера. Світовий досвід засвідчує, що будь-який вид бізнесу можна перетворити у франшизу. Міжнародна асоціація франчайзингу виділяє 70 галузей господарства, у яких можна використовувати цю форму трансферу технології. Є три основних види франчайзингу. 1. Товарний франчайзинг, який іноді називають "франчайзинг продукту (торгового імені)". Це франчайзинг у сфері торгівлі та продажу готового товару. У товарному франчайзингу франчайзером звичайно є виробник, що продає готовий продукт чи напівфабрикат дилеру-франчайзі. Останній здійснює передпродажне і післяпродажне обслуговування продукції франчайзера і відмовляється від продажу товарів конкурентів. Це правило є істотним для взаємин партнерів — франчайзера і франчайзі-дилера. Цей вид діяльності передбачає придбання в провідної компанії права на продаж товарів під її торговою маркою. У цьому випадку франчайзі купує у франчайзера товари і перепродує їх від імені франчайзера. В окремих випадках провідна компанія бере участь в оплаті гарантійних послуг, відшкодуванні витрат на спільну рекламу. Як правило, для товарного франчайзингу характерна вузька спеціалізація франчайзі на реалізації одного виду товарів і послуг. Типовою сферою застосування цієї форми контрактних відносин є продаж і обслуговування вантажних і легкових автомобілів, роздрібний продаж нафтопродуктів, безалкогольних напоїв. В наш час франчайзинг у форматі "продукт і торгова марка" становить близько 30 % від усіх франчайзингових угод. 2. Виробничий франчайзинг — це франчайзинг у виробництві товарів. У цьому випадку фірма, що володіє технологією виготовлення якогось продукту, продає місцевим чи регіональним заводам сировину для виготовлення (наприклад, завод з розливу безалкогольних напоїв). Дрібна фірма за таких умов не просто виступає під торговою маркою франчайзера і реалізує його продукцію та послуги, але і включається в повний цикл господарської діяльності великої корпорації, виконуючи рівні з нею вимоги технологічного процесу, якості, навчання персоналу, виконання плану продажу, оперативної звітності. Ця форма передбачає тісний контакт франчайзера і франчайзі, детальну регламентацію діяльності і високий ступінь відповідальності малого підприємства. 3. Діловий франчайзинг називають "франчайзинг бізнес-формату". За такого способу франчайзер продає ліцензію приватним особам чи іншим компаніям на право відкриття магазинів для продажу покупцям набору продуктів і послуг підім'ям франчайзера. Франчайзі сплачує постійні внески, а також робить внески в рекламний фонд, що контролюється франчайзером. Франчайзер може здати в оренду франчайзі основні фонди, запропонувати йому фінансування; він може також виступати і як постачальник для своїх франчайзі. "Бізнес-формат" найчастіше використовується при організації підприємств швидкого харчування, готелів, роздрібної торгівлі промисловими товарами, обслуговуванні бізнесу, торгівлі нерухомістю. Бувають також певні національні моделі франчайзингу. В американській моделі основний акцент робиться на те, що франчайзинг — система договірних відносин, яка застосовується в основному у сфері розподілу продукції і послуг. Французька модель франчайзингу практично збігається з американської з тією відмінністю, що постійні внески за поточне управління та навчання, а також внески на цілі маркетингу і збуту є фіксованою сумою, а право користування торговою маркою не обмежується терміном дії контракту, а закріплюється за одержувачем франшизи назавжди. Італійська модель франчайзингу передбачає, що франчайзер надає франчайзі виключне право на виробництво і збут під його торговою маркою певних товарів і послуг на конкретному ринку. Франчайзинг як форма господарської взаємодії великого і малого бізнесу має певні переваги: — орієнтація франчайзингу на успіх для його учасників — те, що відрізняє його від інших концепцій бізнесу. Характерною рисою франшизи є не продукт або послуга самі по собі, а якість системи; — значні можливості для бізнесменів. Ця система дозволяє здійснювати успішний бізнес, навіть якщо він і невеликий, дає йому великі можливості для розвитку, не змушуючи жертвувати правом власності; — швидке розширення свого бізнесу без потреби в кредитах і без серйозних фінансових зобов'язань; — більш ефективний контроль з боку виробника за реалізацією своєї продукції порівняно з іншими способами; — мінімізація ризиків, пов'язаних із початком нової справи; — використання чужого досвіду, набутого методом спроб і помилок; — економія на рекламі та інших маркетингових витратах; — запозичення управлінського досвіду шляхів мінімізації податків тощо. Батьківщиною франчайзингу є США. Найвищий підйом у його розвитку спостерігався тут у період з 1975 по 1990 р. Сьогодні майже половина роздрібної торгівлі в цій країні має франчайзингову форму. Франчайзинг набув значного поширення у мережі закладів швидкого харчування. Яскраве підтвердження тому — франчайзингова система "МакДональдс". На початку 50-х років XX ст. це було придорожнє кафе біля містечка Сан-Бернардіно в американському штаті Каліфорнія, власники якого брати Ричард і Моріс МакДональди задумалися над тим, як поліпшити обслуговування своїх клієнтів і, природно, збільшити прибуток. Вони знайшли вдалий спосіб: скоротили число позицій у меню до трьох блюд, стандартизували технологію на основі конвеєрної системи й уніфікували рецептуру приготування блюд. Така однаковість створила нове покоління клієнтів, які точно знали, що де б вони не були, скрізь у "МакДональдс" стандартне і швидке обслуговування, звичний асортимент блюд. "МакДональдс" сьогодні — це потужна транснаціональна корпорація, що обслуговує на своїх 15 тис. підприємствах у різних країнах світу сотні мільйонів клієнтів. Франчайзинг довів свою високу ефективність і життєздатність. Дослідження, проведені американськими вченими в галузі підприємництва, свідчать, що через 5 років рівень банкрутств нових компаній досягає 70 % . Показово, що франчай-діяльність підприємств на світовому ринку технологи зинг — абсолютна протилежність цій статистиці. За даними Міжнародної франчайзингової асоціації кількість банкрутств серед її членів складає 1—2 % .

11.5. Державне та міждержавне регулювання передачі технології

Головними цілями державного регулювання трансферу технології є створення оптимальних умов для ефективної реалізації національного та іноземного науково-технічного потенціалу всередині країни і за кордоном, а також забезпечення надійного захисту національних ринків від захоплення іноземними конкурентами. Діючі у країнах системи державного регулювання технологічного обміну мають низку функцій: — створення законодавчо-нормативної бази, яка забезпечує національним підприємствам умови для вільного обміну технологією усередині країни і на світовому ринку; — охорона об'єктів інтелектуальної власності; — запобігання безконтрольному вивезенню високих технологій в інші країни; — контроль за дотриманням антимонопольного законодавства; — контроль за ліцензійними договорами про закупівлю закордонних технологій; — укладання міжурядових договорів і участь у міжнародних угодах, які стосуються взаємного обміну технологіями між краї-нами-учасницями, а також передачі технології в інші країни. Основні принципи державного регулювання економічних відносин в галузі інтелектуальної власності базуються на загальноприйнятих у світовій практиці підходах, суть яких зводиться до таких основних методів регулювання: — вплив на систему ліцензування прав на об'єкти промислової власності (видача примусових ліцензій, надання прав на використання об'єктів промислової власності в режимі відкритої ліцензії тощо); — економічні санкції за порушення прав патентовласників і авторів; — надання податкових пільг на різні види інноваційної Діяльності; — цільове державне фінансування інноваційних програм і проектів. У сучасному світі передача технології пов'язана з великими труднощами та ризиками політичного, оборонного та іншого характеру. Можливі такі причини обмеження передачі технології: — конкурентна боротьба на світовому ринку; — прагнення утримати технологічне лідерство; — вимоги національної безпеки; — політичні та ідеологічні мотиви; — збереження вітчизняних робочих місць; — національні технічні стандарти; — вимоги міжнародних угод. За останні два століття держави напрацювали відповідні механізми регулювання міжкраїнного трансферу технології. Основними з них є: — пряме державне регулювання вивезення і ввезення технології, яке здійснюється органами експортного контролю методами митного і прикордонного контролю; — непряме регулювання передачі технології, яке здійснюється в більшості країн через державну систему реєстрації патентів і торгових знаків; — система спеціальних дозволів уряду для одержання права експортувати той або інший технологічно місткий товар; — кримінальна відповідальність за порушення законів, що регулюють міжнародну передачу технології. В усіх країнах основними засобами державного регулювання науково-технічної діяльності на зовнішньому і внутрішньому ринках є міжнародна договірна практика і національна законодавчо-нормативна база. Міжнародна договірна практика реалізується через різні міжнародні конвенції, угоди, економічні й регіональні союзи, міжурядові двосторонні і багатосторонні договори з питань інтелектуальної власності й науково-технічного співробітництва. Серед міжнародних організацій, що працюють у сфері інтелектуальної власності, особливе місце займає Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) зі штаб-квартирою в Женеві. ВОІВ є однією з 16 спеціалізованих організацій, що входять у систему ООН, і виконує функції адміністративного управління багатосторонніми міжнародними договорами, які стосуються інтелектуальної власності. Перша група договорів запроваджує міжнародну охорону, тобто це договори, на основі яких здійснюється юридичний захист на міжнародному рівні. До цієї групи відносять, наприклад, договори з промислової власності: Паризька конвенція з охорони промислової власності, Мадридська угода про боротьбу з фальшивими або оманливими даними про походження товару і Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження і їх міжнародної реєстрації. До другої групи відносять договори, які сприяють міжнародній охороні. До цієї групи входять: Договір про патентну кооперацію, який передбачає подачу міжнародних заявок на патенти, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію товарних знаків, Договір про реєстрацію товарних знаків, Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури і Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків. До третьої групи входять договори, які встановлюють системи класифікації і процедури їх вдосконалення: Страсбурська угода про міжнародну патентну класифікацію, Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Віденська угода про створення міжнародної класифікації зображувальних елементів товарних знаків, Локарнська угода про створення міжнародної класифікації промислових зразків. Можна виділити три основних види діяльності ВОІВ. Це реєстраційна діяльність, сприяння міжнародному співробітництву в управлінні інтелектуальною власністю і матеріальна або програмна діяльність, тобто сприяння більш широкому прийняттю державами — членами світового співтовариства існуючих договорів, їх оновлення й укладання нових договорів. Основною міжнародною угодою в цій галузі є Паризька конвенція з охорони промислової власності. Перша редакція цієї конвенції була підписана 11 державами в Парижі в 1883 р. Надалі Конвенція неодноразово переглядалася і доповнювалася. У країнах-учасницях Паризька конвенція діє в різних редакціях залежно від того, який із її текстів ратифікований країною. Учасники Конвенції утворюють так званий Міжнародний союз з охорони промислової власності (Паризький союз). Паризька конвенція ставить за мету надання пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами і не передбачає створення міжнародного патенту, міжнародного промислового зразка і міжнародного товарного знака. Ця конвенція базується на таких основних принципах. Принцип національного режиму передбачає надання громадянам і підприємствам будь-якої країни-учасниці такої ж охорони промислової власності, яка надається або буде надаватися в майбутньому громадянам і підприємствам цієї держави. Охорона надається також громадянам держав, що не входять до Паризького союзу, якщо вони постійно проживають в одній з країн цього Союзу або мають там свої підприємства. Право конвенціонального пріоритету означає, що заявка, подана в країні — учасниці Конвенції, має пріоритет протягом року з моменту подачі заявки в першій країні. Це положення найчастіше застосовується на практиці і має особливе значення, оскільки при патентуванні винаходу за кордоном питання про його новизну ускладнюється тим, що винахід, запатентований в одній державі, може не бути новим і, отже, непатентоспроможним в іншій країні. Країна, що володіє правом конвенціонального пріоритету, може запатентувати винахід одночасно в кількох державах. Відповідно до принципу запобігання можливим зловживанням, пов'язаним із реалізацією виключного права, наданого патентом, патентовласник, отримавши патент на винахід у певній країні і володіючи виключним правом, може сам не використовувати і не дозволяти іншим застосовувати цей винахід. Паризька конвенція передбачає, що в цих випадках видаються примусові ліцензії на умовах, передбачених Конвенцією. Якщо видача таких ліцензій виявиться недостатнім заходом для запобігання зловживанням, може бути поставлене питання про позбавлення прав на патент. Існують також регіональні угоди, що регулюють охорону промислової власності. У 1973 р. на конференції в Мюнхені була підписана Конвенція, що передбачає видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил. У кожній країні — учасниці Конвенції, за винятком країн ЄС, цей патент діє як національний, а на території ЄС (відповідно до Люксембурзької конвенції 1975 р.) — як патент Співтовариства. Європейська патентна система заснована на активному співробітництві Європейського патентного відомства з національними відомствами договірних держав і передбачає узгодження національного патентного права з Конвенцією про видачу європейських патентів. Міжурядовою організацією, значення якої в міжнародній системі охорони інтелектуальної власності швидко зростає, є Світова організація торгівлі (СОТ). У рамках СОТ діє багатостороння Угода про торгові аспекти інтелектуальної діяльності, яка встановлює стандарти з надання всім державам-учасницям однакового режиму захисту прав інтелектуальної власності, у тому числі передбачає і низку заходів для примусового виконання прав. Вагому роль у здійненні технічного розвитку і співробітництва з метою стимулювання процесу розвитку в країнах відіграють також організації та установи ООН. Серед них такі. ПРООН (Програма розвитку ООН) є центральним органом системи ООН у фінансуванні програм і проектів технічного співробітництва. її діяльність пов'язана також з передачею технологій. Під егідою ПРООН реалізуються проекти, що передбачають надання консультаційних послуг у сфері промисловості, стандартизації і метрології, промислові проекти і відповідна технічна документація, організуються спільні наукові дослідження, розробка нової й адаптація імпортної технології. ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку) — головний орган, у якому відбувається обговорення і переговори з питань міжнародного економічного співробітництва, розширення експортних і зміцнення технологічних можливостей. ЮНІДО (Конференція ООН з промислового розвитку) — центральний координуючий орган у галузі промислового розвитку. ЮНІДО сприяє зміцненню співробітництва між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, з питань прискорення світового промислового розвитку, надаючи можливості і кошти для виконання контрактів, проведення консультацій і переговорів, заохочуючи залучення капіталовкладень, підтримуючи процес передачі технології країнам, що розвиваються. ЮНІДО розробила й успішно застосовує в усьому світі методологію передачі технологій і залучення інвестицій. Центри ЮНІДО працюють практично у всіх країнах світу. У них існують спеціальні, створені відповідно до єдиного класифікатора ООН бази даних по пакетах технологій, готових до передачі зареєстрованому клієнту. У такий пакет може входити: власне технологія, у вигляді ліцензії на виконання проекту, проведення експертизи, постачання устаткування, пропозиція про перепідготовку кадрів та ін. Можна передавати як пакет цілком, так і окремі його частини. За нестачі коштів для передачі технології ЮНІДО, крім пошуку клієнтів, бере на себе пошук компанії або фонду, які будуть фінансувати проект. Можуть бути використані можливості міжнародних фінансових організацій (МВФ, ЄБРР, МБРР). Найважливішими виконавчими структурами в міжнародному механізмі передачі технології, які забезпечують швидкий пошук партнерів, стали міжнародні регіональні Центри трансферу технологій і посередницькі фірми маркетингу науково-технічного обміну. У Європі таким Центром є Європейська асоціація професіоналів у галузі трансферу технологій і сприяння інноваціям, створена за підтримкою ЄС у 1984 р. Основна її мета — сприяти розвитку професійних служб сприяння інновацій у Європі. До складу Асоціації входять університети, державні дослідницькі центри, інноваційні центри, фінансові установи й ін. Членами асоціації є консультанти з інновацій, інжинірингу; технологічні брокери і радники з питань інтелектуальної власності, спеціалісти за базами даних, організатори технологічних і торгових ярмарків та ін. Національна законодавчо-нормативна база як засіб державного регулювання в галузі інтелектуальної власності представлена системою законів, підзаконних нормативних актів, постанов, розпоряджень, інструкцій, правил у галузі патентно-ліцензійної, зовнішньоекономічної, антимонопольної діяльності, оподатковування, контрактного права, регулювання інвестицій тощо. Патентне законодавство в різних країнах світу, як правило, включає блок законів, які передбачають правову охорону і використання різних об'єктів промислової власності, що визначається їх різноманіттям і специфікою. Окремими законами регулюється порядок охорони і передачі прав на основі ліцензійних договорів на винаходи, промислові зразки і корисні моделі, а також товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження. Специфіка передачі прав на досягнення в галузі рослинництва, програми для ЕОМ, бази даних, топології інтегральних мікросхем та інші об'єкти авторських і суміжних прав відображається у відповідних законах про їх охорону і використання. Патентні закони практично всіх країн світу передбачають обов'язковий порядок укладання ліцензійних договорів при наданні патентовласниками виключних прав, що їм належать, на винаходи й інші об'єкти промислової власності зацікавленим особам. Вони запроваджують санкції за будь-яке використання винаходів, які охороняються патентами, без згоди на це патентовласників. Патентні законодавства передбачають обов'язковий порядок письмового оформлення ліцензійних договорів на передачу права на користування винаходами, промисловими зразками, корисними моделями, товарними знаками й іншими об'єктами промислової власності. Крім об'єктів промислової власності, які є предметами ліцензійної торгівлі, у патентних законах визначені різні види ліцензій, які використовуються у внутрішній та міжнародній торгівлі (зворотні, перехресні, примусові, відкриті, обов'язкові і субліцензії). Відповідно до закону за ліцензійним договором можуть бути надані невиняткова, виняткова і повна ліцензії, передбачена також можливість відступлення права на патент на основі договору купівлі-прода-жу. Аналіз патентного законодавства країн світу дозволяє скласти класифікацію усіх видів ліцензійних договорів за певними ознаками, котрі можуть бути використані сторонами при підготовці ліцензійного договору. Патентні закони більшості країн визначають порядок реєстрації ліцензійних договорів і угод про відступлення права на патент. Реєстрація ліцензійних договорів може мати обов'язковий і добровільний характер, однак незареєстровані ліцензійні договори, як правило, вважаються недійсними щодо третіх осіб, які пред'являють претензії за порушення їх прав у зв'язку з договором. При реєстрації ліцензійних договорів в окремих країнах здійснюється контроль щодо їх відповідності діючим у країні законодавчим актам у галузі ліцензійної торгівлі. В наш час у практиці закордонного ліцензування широко використовується антимонопольне законодавство, яке захищає інтереси національних продавців і покупців ліцензій, спрощує процес переговорів при укладанні ліцензійних договорів і сприяє вирішенню спірних питань і протиріч при їх розгляді у судах і арбітражах. Законодавство про обмін технологіями регулює порядок укладання, схвалення, введення в дію, реєстрації і виконання ліцензійних договорів та інших комерційних справ з передачі науково-технічних досягнень, причому в деяких країнах воно є частиною законодавства про зовнішню торгівлю. Порядок продажу і купівлі ліцензій установлюється законодавством відповідно до цілей надання прав на використання об'єктів інтелектуальної власності: підтримка і створення умов для продажу ліцензій на внутрішньому і міжнародному ринках, контроль за експортом високих технологій і дотримання міжнародних зобов'язань з передачі технологій. Якщо в більшості промислово розвинутих країн порядок передачі технології значною мірою лібералізований, а законодавче регулювання спрямоване в основному на охорону прав промислової власності, припинення несумлінної конкуренції і запобігання безконтрольного вивезення технологій, то в законодавстві країн, що розвиваються, орієнтованих на купівлю закордонної технології, увага зосереджується на контролі за технічним рівнем, актуальністю придбаних технологій для економіки країни, витратою валютних коштів, а також на захист місцевих товаровиробників від закордонних монополій і вирішення проблем зайнятості. Порядок укладання і виконання ліцензійних угод на імпорт технологій у закордонних країнах, як правило, поширюється не тільки на ліцензійні договори, які стосуються придбання прав на об'єкти промислової власності, що охороняються, але і на ноу-хау, інші результати науково-технічної діяльності. Важливим засобом проведення ліцензійної політики в закордонних країнах є участь держави в регулюванні патентно-ліцензійного обміну. Урядові органи різних країн безпосередньо беруть участь в укладанні міждержавних угод у сфері науково-технічного співробітництва, що сприяють комерційному обміну технологіями на ліцензійній основі. Роль держави в подібних угодах полягає у визначенні найважливіших напрямків і проектів співробітництва між країнами, реалізація яких здійснюється приватними компаніями. У таких проектах, як правило, використовується значна кількість об'єктів промислової власності і ноу-хау, що передаються за допомогою укладання ліцензійних договорів.

Тема 12. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЗЕД

12.1. Суть, способи та форми.розрахунків у ЗЕД. 12.2. Акредитивні розрахункові операції. 12.3. Інкасова форма платежу. 12.4. Механізм здійснення платежів чеками. 12.5. Вексельна форма платежу. Міжнародні розрахунки. Способи платежу: готівковий, авансовий, у кредит, комбінований. Форми розрахунків: акредитивна, інкасова, банківський переказ, розрахунки чеками, вексельна, за відкритим рахунком. Акредитиви: документарний (товарний), грошовий (циркулярний), авізований, відкличний, безвідкличний, підтверджений, непідтверджений, подільний, неподільний, компенсаційний, зустрічний, резервний, револьверний, відновлюваний, кумулятивний, із червоною смугою. Рамбурс. Інкасо: чисте, документарне. Чек: іменний, ордерний, пред'явницький, банківський, фірмовий. Вексель: простий, переказний. Тратта. Індосамент. Алонж.

12.1. Суть, способи та форми розрахунків у ЗЕД

Міжнародні розрахунки — це система організації, регулювання та здійснення платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, які виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, підприємствами і громадянами різних країн. Міжнародні розрахунки охоплюють зовнішню торгівлю товарами й послугами, міжкраїнний рух факторів виробництва, а також некомерційні операції. Міжнародні розрахунки включають, з одного боку, умови та порядок здійснення платежів, вироблені на практиці і закріплені міжнародними документами та звичаями, а з іншого — щоденну практичну діяльність банків щодо їх здійснення. Більшість розрахунків проводиться безготівково, через записи на банківські рахунки. Основними суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери та банки, що їх обслуговують. Останні виступають не тільки в ролі посередників між експортерами й імпортерами. Вони виконують функції кредиторів, що фінансують зовнішньоторгові угоди, функції контролю, виступають також в ролі гарантів. Банки можуть висувати свої вимоги до умов розрахунків і форм платежу, які експортери й імпортери зобов'язані брати до уваги. У сучасній міжнародній економіці діє розгалужена система способів, форм і засобів платежів, що формують цілісний, гнучкий і ефективний механізм розрахунків. Спосіб платежу залежить від механізму оплати товару з огляду на момент його фактичної доставки. В міжнародній практиці застосовуються такі основні способи платежу: готівковий платіж, авансовий платіж, платіж у кредит, комбінований (поєднує три попередні). Готівковий платіж здійснюється через банк до чи проти передачі експортером товаросупровідних документів чи самого товару в розпорядження покупця. Цей спосіб платежу не означає, що розрахунки ведуться готівковими грошовими знаками. Поняття "готівковий платіж" використовується як протиставлення авансовому та кредитному способам платежу і передбачає оплату повної вартості товару в період від його готовності для експорту до переходу в розпорядження покупця. Може здійснюватись повністю або частинами. Повний готівковий платіж передбачає оплату повної вартості товару за однієї із зазначених умов: — при отриманні повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження; — при отриманні повідомлення капітана судна про закінчення завантаження товару на борт в порту відправлення; — проти вручення експортеру комплекту товарних документів, передбачених у контракті; — проти вручення товарних документів з наданням для оплати декількох пільгових днів (під банківську гарантію). Зазначені умови викладені в певній послідовності з огляду на інтереси експортера. Для нього найбільш вигідна перша умова, а найменш вигідна — остання. Готівковий платіж частинами передбачає оплату вартості товару кількома частинами відповідно до умов контракту. Платіж може бути розбитий на частини за умовами поставки та в міру готовності товару. В першому випадку частина платежу (80—90 %) сплачується після відвантаження товару, а все інше після приймання товару імпортером. У другому випадку виплата визначених у контракті сум надходить у міру виконання контракту, тобто виконання окремих частин замовлення. Авансовий платіж передбачає виплату покупцем продавцю погодженої в контракті суми в рахунок платежу до передачі товару в його розпорядження або до початку виконання замовлення. Цей спосіб виконує дві функції: — є формою кредитування покупцем продавця; — слугує засобом забезпечення зобов'язань, прийнятих покупцем за контрактом. Аванс може бути наданий у грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировинних матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виготовлення замовленого товару. Аванс у грошовій формі передбачає виплату покупцем узгоджених у контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту. У світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках коли: — продавець сумнівається в платоспроможності покупця; — політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця не стабільна; — постачається дороге обладнання; — тривалі строки виконання контракту. Аванс може надаватися як на повну вартість, так і у вигляді певного відсотка від неї. Його величина залежить від мети авансу» характеру товару, його новизни, вартості й строків виготовлення. У світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10—ЗО % від суми контракту. Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова має фіксуватися в контракті. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків вигідні для експортера і менше — для імпортера. Для імпортера вони є ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гарантії належного виконання контракту). Платіж у кредит передбачає проведення розрахунків за операцією на основі наданого продавцем покупцю комерційного кредиту. Останній сплачує суму, обумовлену в контракті, через певний час після поставки товару. Цей кредит надається, як правило, в товарній формі шляхом відстрочення чи розстрочки платежу і класифікується як комерційний, фірмовий товарний кредит. Кредит дається не на всю суму контракту, а на 80—85 %, решту покупець сплачує авансом, що дозволяє продавцю покрити свої витрати, якщо покупець порушить свої зобов'язання за контрактом. Межа кредиту, тобто максимальний розмір кредиту, що надається покупцю, визначається розмірами капіталу останнього і зазвичай не перевищує 10 % від капіталу покупця. За термінами комерційні кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (1—5 років) та довгострокові (5—10 років і більше). У контракті обумовлюється вартість кредиту, виражена у процентах за рік, термін використання кредиту, строк погашення кредиту, пільговий період, протягом якого за кредитом не відбувається погашення процентів, та інші умови. При наданні комерційного кредиту виникає питання про гарантії платежу. Серед способів запобігання неплатежу чи затримці платежу основними є гарантії банків У тому чи іншому вигляді. Основними формами розрахунків при здійсненні зовнішньоекономічних операцій є: акредитивна; інкасова, банківський переказ, розрахунки чеками, вексельна, за відкритим рахунком.

12.2. Акредитивні розрахункові операції

Акредитивна форма платежу вимагає найбільш активної участі банків у здійсненні розрахунків і спрямована, головним чином, на захист інтересів продавця. З метою спрощення та уніфікації понять, пов'язаних з акредитивами, Міжнародна торговельна палата виробила "Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів". На сучасному етапі діють Правила в редакції від 1993 р. (публікація МТП № 500). В Україні застосування акредитивної форми розрахунків було закріплене Указом Президента "Про заходи упорядкування розрахунків згідно з договорами, укладеними суб'єктами підприємницької діяльності" від 04.11.1994 р. Переконливо рекомендує застосовувати акредитив та інкасо спільна постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки у валюті" від 21.06.1995 р. "Уніфіковані правила" визначають: — види акредитивів; — спосіб та порядок їх виконання і передачі; — зобов'язання та відповідальність банків; — умови, яким мають відповідати надані за акредитивом документи. Крім того, в цьому документі подаються тлумачення різних термінів, вирішуються інші питання, які виникають у практиці акредитивних розрахунків. Уніфіковані правила поширюються на всі документарні акредитиви і є обов'язковими для всіх сторін за відсутності прямої вказівки про протилежне. Документарний акредитив — це будь-який договір, як би він не був названий і визначений, за яким банк-емітент (банк, що виставив акредитив), діючи на прохання та згідно зі вказівками імпортера (наказодавця), бере на себе зобов'язання здійснити платіж третій особі (бенефіціару) або за його наказом, або розпорядитись, щоб такі платежі були зроблені чи такі тратти оплачені, акцептовані чи негоційовані іншим банком проти обумовлених документів і згідно з обумовленими умовами. Акредитив за своєю природою є операцією, відокремленою від договору купівлі-продажу, на якому має ґрунтуватись. Тому банки не повинні займатись такими договорами, а тільки слідкувати за дотриманням умов акредитива. Якщо ж ці умови не будуть виконані продавцем, то банк не виплатить йому гроші, хоча умови поставки товару і будуть виконані. Порядок здійснення розрахунків має повністю визначатись інструкцією покупця (наказодавця). Акредитивна форма розрахунків проходить, як правило, чотири етапи: 1. Імпортер, за погоджене число днів до початку поставки чи після отримання повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження, дає доручення своєму банку відкрити в банку експортера (або в іншому визначеному банку) акредитив на певну суму та на обумовлений строк на користь експортера. У дорученні про відкриття акредитива імпортер повідомляє банку перелік документів, після пред'явлення яких експортеру може бути сплачена сума з акредитива. 2. Банк імпортера відкриває в банку експортера (або в іншому визначеному банку) акредитив, після чого банк експортера повідомляє експортеру про його відкриття і за необхідності підтверджує акредитив. Якщо протягом строку дії акредитива він не буде використаний, то за згодою покупця чи за умовою контракту акредитив може бути продовжений на визначений строк чи відкликаний покупцем. 3. Експортер, відвантаживши товар, пред'являє банку, в якому відкрито акредитив, документи, що засвідчують поставку товару, перелік яких міститься в контракті й отримує проти цих документів належну йому суму платежу. 4. Банк експортера пересилає товарні документи банку імпортера, а той вручає їх імпортеру, який відшкодовує йому суму акредитива. Акредитивна форма розрахунків виконує три основні функції: 1. Визначає порядок платежу за поставлений товар. 2. Гарантує продавцю від імені банку, який відкрив акредитив чи акредитивний лист, своєчасну виплату погодженої вартості поставленого товару. 3. Слугує засобом короткострокового фінансування зовнішньоторговельних операцій. Акредитиви, що застосовуються на практиці, можна класифікувати за певними критеріями. За способом використання акредитиви поділяються: — на документарні (товарні), які використовуються для розрахунків за товари та послуги при наданні обумовлених в акредитиві документів; — грошові (циркулярні) — акредитиви, виплата за якими не обумовлена наданням документів. За формою акредитиви поділяються на документарні акредитиви та акредитивні листи. Особливість акредитивних комерційних листів у тому, що вони направляються не банку в країні продавця, а безпосередньо бенефіціару. При цьому банк у країні продавця може використовуватися лише як проміжна інстанція. Бенефіціар, після відправлення товару та отримання усіх необхідних, передбачених у акредитивному листі документів, може або передати їх банку, вибраному на свій розсуд, або направити для сплати безпосередньо банку, який виписав акредитивний лист. За способом повідомлення бенефіціара про відкриття акредитива на його користь акредитиви поділяються: — на прямо авізовані; — авізовані через авізуючий банк; — попередньо авізовані. Прямо авізовані акредитиви банк-емітент направляє безпосередньо бенефіціару без втручання іншого банку. Бенефіціар у свою чергу повинен звертатися з вимогами до закордонного банку, що його обслуговує. Ця форма авізування має низку недоліків, які проявляються при розрахунках. Перш за все бенефіціар не має необхідних умов для контролю "справжності" акредитива, більше того, це ускладнює процес з'ясування платоспроможності банку-емітента. Авізований акредитив — це акредитив, за яким банк-емітент звертається з дорученням до іншого банку (авізуючого) щоб сповістити бенефіціара про відкриття акредитива без будь якого зобов'язання з боку авізуючого банку. Акредитив із попереднім авізо — це акредитив, за яки банк-емітент звертається з дорученням до іншого банку (авізу ючого), щоб попередньо сповістити бенефіціара про відкриття акредитива без будь-якого зобов'язання як з боку авізуючого банку, так і з боку банку-емітента. За ступенем гарантованості сплати сум, які мають бути сплачені експортеру, акредитиви поділяються на відкличні та без відкличні. Відкличний акредитив — це акредитив, який може бути в будь-який час змінений або відкликаний (анульований) банком-емітентом за дорученням імпортера, що доручив банку-емітенту відкрити цей акредитив, без обов'язкового повідомлення бенефіціара. Оскільки відкличний акредитив не створює додаткових зобов'язань імпортера в частині сплати куплених ним товарів, експортери не вважають його достатньою гарантією і в зовнішньоторговельних розрахунках він використовується досить рідко. У випадку, коли імпортер та експортер усе ж таки дійдуть згоди щодо використання у міжнародних розрахунках відкличного акредитива, останній може бути використаний як інструмент, який завдяки своїй простоті, точності та невеликій вартості, порівняно з безвідкличним акредитивом, забезпечить: — платіж у встановлені терміни, роблячи зручнішим управління грошовими ресурсами продавця; — контроль банком розпоряджень продавця, що стосуються документів про відправку товару. Юридичне зобов'язання банку-емітента, який відкрив безвідкличний акредитив, не може переглядатися у межах встановленого терміну дії без згоди всіх зацікавлених сторін (покупця, його банку та продавця). Виникає юридичний зв'язок, з одного боку, між покупцем та банком, а з іншого — між банком та експортером. Однак слід зазначити, що у цій конструкції немає прямого зв'язку між покупцем та продавцем. Справді, лише торговельний контракт пов'язує їх та накладає зобов'язання на експортера за поставку товару, а на імпортера — за оплату цього товару. За наявністю або відсутністю підтвердження акредитива з боку авізуючого або іншого банку акредитиви поділяються на підтверджені та непідтверджені. Безвідкличний акредитив може бути авізований бенефіціару через інший банк без будь-якої відповідальності з боку авізуючого банку. Разом з тим безвідкличний акредитив за дорученням банку-емітента може бути підтверджений іншим банком (безвідкличний підтверджений акредитив). Банк, який підтвердив акредитив, зобов'язаний перед бенефіціаром своєчасно здійснити обумовлені акредитивом платежі. Тому підтвердженим може бути тільки безвідкличний акредитив. При виконанні акредитива не банком-емітентом, а іншим банком, останній отримує за акредитивом право на вимогу від емітента платежів для відшкодування своїх виплат бенефіціару. Вимогу платежу за акредитивом, яку називають рамбурсом, можуть направляти не тільки банку-емітенту, а й третьому банку, якщо емітент уповноважив його на здійснення платежів за відповідним акредитивом. У будь-якому випадку банк, якому виставляють рамбурс за акредитивом (тобто банк, який забезпечує відшкодування платежів за акредитивом) є рамбурсувальним банком. Таким чином, підтверджений безвідкличний акредитив —- це акредитив, за яким банк-емітент звертається з проханням до іншого банку (досить часто — до авізуючого банку) взяти безпосередню участь в операції шляхом надання свого власного зобов'язання до безвідкличного зобов'язання банку-емітента. Між продавцем та підтверджуючим банком встановлюються нові юридичні відносини, які дають змогу експортеру скористатися двома взаємодоповнюючими банківськими зобов'язаннями. Підтверджуючий банк зв'язаний із банком-емітентом. Останній повинен виставити рамбурс банкові, який робить підтвердження, якщо той здійснив платіж. Безвідкличний підтверджений акредитив дає експортеру ту перевагу, що перед ним відповідає не тільки банк-емітент, але й банк, який підтвердив акредитив. Останній бере на себе ті ж зобов'язання, що й банк-емітент. Якщо акредитив підтверджений іншим банком, експортер отримує додаткові гарантії від деяких ризиків, які не можуть бути забезпечені банком-емітентом (наприклад, ризиків, пов'язаних із забороною в країні імпортера здійснювати виплати іноземною валютою за торговельним зобов'язанням). Банки, які підтверджують акредитиви, як правило, страхують себе від зазначених ризиків, вимагаючи при підтвердженні від банку-емітента негайного перерахування коштів у рахунок покриття платежів за акредитивом, а це призводить до заморожування коштів імпортера на період від відкриття акредитива до виплати коштів за ним. За нормальних умов торгівлі підтвердження акредитивів вимагається експортером лише у тому випадку, коли він не зовсім довіряє банку-емітенту. Непідтверджений акредитив — це акредитив, який не містить зазначеного вище зобов'язання. У цьому випадку авізуючий банк обмежується тільки авізуванням експортера щодо відкриття акредитива та платить лише у тому випадку, коли банк-емітент (банк імпортера) перерахує йому відповідну суму. За валютою платежу акредитиви поділяються на такі, що сплачуються: — у національній валюті бенефіціара; — національній валюті імпортера; — третій валюті. Якщо за акредитивом платіж передбачено в іншій валюті, ніж валюта, в якій відкрито акредитив, у його умовах має чітко зазначатися курс перерахунку з валюти акредитива у валюту платежу, який необхідно використовувати при здійсненні виплат за акредитивом. За характером платежу у зв'язку з можливістю (неможливістю) здійснювати часткові поставки продукції акредитиви поділяються на подільні та неподільні. За подільним акредитивом передбачається виплата експортеру відповідно до контракту сум після кожної часткової поставки. За неподільним акредитивом уся сума, яка належить експортеру, буде сплачена після завершення поставок або після останньої часткової поставки. Такий акредитив використовується зазвичай при постачанні окремими партіями обладнання, технологічно тісно пов'язаного, тобто коли непоставка однієї або кількох партій робить неможливим використання обладнання, яке надійшло раніше. Неподільний акредитив, таким чином, захищає інтереси покупця (імпортера). За місцем та суб'єктом виконання акредитиви поділяються на такі, що: — виконуються банком-емітентом у країні імпортера; — виконуються авізуючим або підтверджуючим банком, який знаходиться у країні бенефіціара (експортера); — виконуються за участю третього банку. У тих випадках, коли виконуючим банком є банк-емітент, строк дії акредитива закінчується у країні банку-емітента, і акредитив сплачується тільки після отримання та перевірки документів, необхідних для розкриття акредитива. У випадку, коли виконуючим банком є авізуючий банк, можливі кілька видів оплати документів залежно від того, який спосіб оплати зазначено в умовах контракту. Залежно від виду зовнішньоекономічної діяльності (експорту чи імпорту товарів та послуг) акредитиви поділяються: — на акредитиви на імпорт — використовуються для розрахунків за імпортовані товари та надані послуги і відкриваються вітчизняними банками за дорученням вітчизняних підприємств-імпортерів. — акредитиви на експорт — використовуються для розрахунків за експортовані товари та надані послуги і відкриваються іноземними банками за дорученням іноземних підприємств-імпортерів. Одним із видів імпортних акредитивів є транзитні акредитиви. Вони можуть авізуватися, підтверджуватися та виконуватися уповноваженими банками за дорученням іноземних банків-кореспондентів, які відкривають ці акредитиви в інших країнах. Як правило, транзитні акредитиви авізуються за рахунок іноземного банку-емітента, який також сплачує комісійні та інші витрати авізуючого банку. Підтвердження та виконання транзитних акредитивів доцільно здійснювати тільки в особливих випадках, наприклад за умови надання уповноваженому банку з боку банку-емітета попереднього валютного покриття. За способом виконання акредитиви поділяються на акредитиви, які виконуються шляхом: — платежу за пред'явленням; — акцепту; — платежу з відстрочкою; — негоціації. Платіж за пред'явленням здійснюється, як правило, авізуючим або підтверджуючим банком у країні експортера при наданні відповідних фінансових та комерційних документів. Такий спосіб виконання акредитива дає змогу експортеру отримати платіж одразу після надання відповідних документів до банку-платника. Акредитиви, які виконуються шляхом акцепту, передбачають видачу векселя. Незалежно від того, на кого виставлено вексель, банк-емітент, а за необхідності — підтверджуючий банк, зобов'язуються акцептувати та здійснити платіж у зазначений строк. Акредитиви, які виконуються шляхом платежу з відстрочкою. Вибір між відстроченим платежем та акцептом обумовлюється головним чином звичаями та законодавством країни-експортера. Наказодавець може уникнути оплати мита та митних зборів на цінні папери ряду країн, якщо вибрав відстрочений платіж замість акцепту. За такого способу виконання платежу банк-емітент та підтверджуючий банк (якщо акредитив підтверджений) зобов'язуються здійснити платіж у визначений термін. Акредитиви, які виконуються шляхом негоціації. За такої форми виконання акредитива банк-емітент зобов'язується платити експортеру за пред'явленням або шляхом акцепту, але передбачається також можливість негоціації. Як правило, банк-емітент відправляє безпосередньо на адресу бенефіціара листа, у якому передбачається: — термін дії для негоціації у країні бенефіціара; — уточнення про добропорядність, за яким банк-емітент зобов'язується платити пред'явнику акредитива з доданими до нього оформленими належним чином документами. На практиці банк-емітент для передачі акредитива бенефіціару досить часто використовує послуги банку-кореспондента, якому відводиться допоміжна роль при пересиланні акредитива та засвідченні підписів, поставлених в акредитиві, і який не отримує повноваження на здійснення платежів. При виконанні акредитива бенефіціару не обов'язково звертатися до банку, який передав цей акредитив, за винятком випадку, коли банк-емітент обмежив негоціацію визначеним банком. Залежно від наявності депонованих грошових коштів у підтверджуючому банку акредитиви поділяються на покриті та непокриті. Покритими вважаються такі акредитиви, при відкритті яких банк-емітент попередньо надає у розпорядження виконуючого банку валютні кошти (покриття) у сумі акредитива на строк дії зобов'язань банку-емітента з умовою можливості їх використання для виплат за акредитивом. Валютне покриття може надаватися шляхом: — кредитування на суму акредитива кореспондентського рахунку виконуючого банку в банку-емітенті або іншому банку; — надання виконуючому банку права на списання всієї суми акредитива з кореспондентського рахунку, відкритого у нього банком-емітентом у момент отримання акредитива до виконання; — відкриття банком-емітентом у виконуючому банку депозитів покриття або страхових депозитів. Непокритими вважаються такі акредитиви, при виставленні яких банк не депонує кошти клієнта на окремому рахунку і відповідно не надає попередньо у розпорядження виконуючого банку валютні кошти (покриття). Залежно від наявності інших бенефіціарів акредитиви поділяються на переказні (трансферабельні) та непереказні. Переказним (трансферабельним) є акредитив, за яким бенефіціар (перший бенефіціар) має право уповноважити банк, що здійснює платіж, платіж з відстрочкою платежу, акцепт чи негоціацію, на те, щоб акредитивом могли користуватися повністю або частково одна чи декілька інших осіб (другі бенефіціари). Таким чином, переказний (трансферабельний) акредитив Надає бенефіціару право давати розпорядження банку, який здійснює оплату, акцепт або купівлю тратт (документів), передати акредитив повністю або частково одному або кільком третім особам (іншим бенефіціарам). Другі бенефіціари не мають права подальшого переказу трансферабельного акредитива. Права за акредитивом передаються для того, щоб постачальник міг профінансувати субпостачальника (субпостачальників) за рахунок коштів за акредитивом. Частини трансферабельного акредитива можуть бути переказані окремо, якщо часткові відвантаження не заборонені умовами акредитива. Трансферабельний акредитив частіше використовується у межах однієї країни. Право на переказ акредитива в іншу країну має вказуватися в його умовах. У свою чергу акредитив, який не може бути використаний іншим(и) бенефіціаром (бенефіціарами), є непереказним акредитивом. Крім розглянутих вище традиційних форм, в міжнародній практиці використовуються також спеціальні форми акредитивів. Компенсаційний акредитив має багато схожого з трансферабельним, але існують також і суттєві відмінності. При трансферабельному акредитиві виставляється лише один акредитив, який потім переказується першим бенефіціаром (посередником) іншому бенефіціару. При компенсаційному акредитиві використовуються два акредитиви. Перший акредитив (основний акредитив) за дорученням іноземного покупця виставляється банком покупця, у цьому дорученні посередник виступає у ролі бенефіціара. Другий акредитив за дорученням посередника виставляється банком посередника, у цьому дорученні справжній постачальник товарів виступає у ролі бенефіціара. Компенсаційні акредитиви не відображені в "Уніфікованих правилах". Слід зазначити, що посередник та його банк будуть домагатися виконання постачальником умов другого акредитива таким чином, щоб посередник, у свою чергу» мав можливість виконати належним чином умови першого (основного) акредитива. При компенсаційному акредитиві посередник звертається з дорученням до свого банку про прийняття основного акредитива як "забезпечення" для другого акредитива. Тому банк-емітент для виставлення другого акредитива прагне впевнитися, що платіж за основним акредитивом буде здійснено належним чином. Отже, найоптимальнішим є такий варіант, коли основний акредитив є підтвердженим безвідкличним акредитивом. Умови основного акредитива можуть бути схожими з умовами другого акредитива, за винятком того, що: — ціна за одиницю та за весь товар за основним акредитивом має бути нижчою, ніж за другим акредитивом; — дата відправки товарів за основним акредитивом має передувати даті відправки за другим акредитивом; — дата закінчення строку платежу за основним акредитивом має передувати даті іншого акредитива. Зустрічні акредитиви схожі з компенсаційними за винятком того, що при зустрічному акредитиві банк-емітент для другого акредитива не приймає перший (основний) акредитив як "забезпечення". Замість цього банк отримує інструкції дебетувати рахунок експортера (посередника) за всіма платежами, які здійснюються за другим акредитивом. Перший (основний) акредитив використовується як потенційне джерело надходження грошових коштів на рахунок експортера (посередника). Резервні акредитиви, або акредитиви "стендбай", які інколи ще називають "чистими", є спеціальними видами акредитивів і за своєю суттю більше тяжіють до банківської гарантії. На відміну від документарних акредитивів, які забезпечують перш за все інтереси експортера, резервний акредитив як інструмент забезпечення платежів є значно гнучкішим та універсальнішим. Так, резервний акредитив може використовуватися і як документарний акредитив, і для додаткового забезпечення платежів на користь експортера (скажімо, при розрахунках у формі інкасо або банківського переказу). Але такий акредитив (як аналог авансової гарантії або гарантії виконання) може виступати і як забезпечення повернення раніше виплаченого імпортером (замовником) авансу або виплати неустойок та штрафів на користь імпортера при неналежному виконанні експортером контракту. Таким чином, резервний акредитив (як і банківську гарантію), на відміну від документарного акредитива, можна віднести до непрямого забезпечення платежу. Такий акредитив може бути реалізовано лише у тому випадку, коли наказодавець резервного акредитива не виконає свої зобов'язання. Резервні акредитиви набули значного поширення у міжнародній практиці. Тому вони також стали предметом уніфікації та підпорядковуються "Уніфікованим правилам". З цього погляду резервні акредитиви мають певні переваги порівняно з банківськими гарантіями, які підпорядковуються національному законодавству. Оскільки резервні акредитиви належать до категорії незабезпечених кредитів, більшість банків виставляє їх за дорученням тих клієнтів, які мають у них свої рахунки. Існують фінансова і комерційна моделі акредитива "стендбай". Фінансова модель акредитива "стендбай" фактично розглядається як міжнародна гарантія, в той час як комерційний "стендбай" може розглядатися як гарантія за документарним акредитивом. Характеризуючи фінансову модель акредитива "стендбай" як міжнародну гарантію, що адресована бенефіціару, необхідно акцентувати увагу на кількох особливих моментах. Бенефіціар — це покупець, який є бенефіціаром фінансового акредитива "стендбай". Наказодавець є експортером. Тобто на-казодавець та бенефіціар абсолютно відрізняються від тих осіб, котрі беруть участь у виконанні документарного акредитива або в акредитиві "стендбай", який гарантує оплату товару. Комерційна модель акредитива "стендбай" у вигляді гарантії оплати товару стосується усіх підприємств, як експортерів, так і імпортерів. Акредитив "стендбай" як гарантія оплати товару може застосовуватися у ситуації, коли експортер наполягає на безвідкличному акредитиві, а покупець не має достатньої суми власних грошових коштів, і банк не бажає або не має змоги надати покупцеві кредит для оплати товарів експортеру. Таким чином, комерційна модель акредитива "стендбай" — це безвідкличне зобов'язання банку-емітента оплатити товар у випадку неналежного виконання акредитива покупцем. Револьверні та відновлювані акредитиви виступають альтернативними акредитивами "стендбай" у ситуаціях, коли: — імпортер отримує регулярні поставки товару з-за кордону від іноземного постачальника; — постачальник наполягає на платежі у формі акредитива; — банк не бажає виставляти акредитив на повну вартість товарів, які періодично постачатимуться певний час. Револьверні акредитиви — це акредитиви, які автоматично поновлюються на їх початкову суму або після закінчення визначеного заздалегідь періоду, чи в міру використання у межах наперед визначених загальної суми та терміну дії. Таким чином, акредитиви зможуть поновлюватися щомісяця, щокварталу або певну кількість разів. Револьверні акредитиви використовуються у тих випадках, коли продаж товару за кордон — не одноразова угода, а іноземний покупець є постійним клієнтом експортера. Використання такого акредитива дає експортеру змогу отримувати грошові кошти під належним чином оформлені документи, які відповідають умовам акредитива, за кожну кратну поставку (здійснювану переважно за графіком), що зафіксовано у контракті (найчастіше — при поставках сировини). У свою чергу револьверні акредитиви поділяються на кумулятивні і некумулятивні. Так званий кумулятивний револьверний акредитив дає змогу переносити можливий залишок з поточного періоду на наступний. Це дає змогу уникнути відкриття цілої послідовної мережі акредитивів та є дуже зручним, особливо при регулярних, розбитих на частини поставках (наприклад, щотижневе забезпечення фруктами у період збирання врожаю, рибою — у сезон). Однак слід зазначити, що оскільки поновлення здійснюється автоматично, ризик, який бере на себе банк-емітент у день відкриття акредитива або підтверджуючий банк у день його підтвердження, стосується усієї суми за операцією, а не частини, яка належить до якогось періоду. Некумулятивні акредитиви — це акредитиви, за якими невикористаний залишок повертається. Порівняно з відновлюваним акредитивом, коли банк виставляє револьверний акредитив, він та його клієнт беруть на себе зобов'язання щодо всієї суми, а не її частини, яка стосується якогось певного періоду. Таким чином, револьверний акредитив, що виник для задоволення потреб торгових партнерів, дає змогу координувати поставки з використанням документарного акредитива за операціями, що передбачають відправку товарів частинами. Акредитив із червоною смугою. За таким акредитивом авізуючий або підтверджуючий банк здійснює авансування бене-фіціара (експортера) до надання визначених документів. Ця спеціальна умова зазначається в акредитиві за вимогою заявника акредитива (покупця/імпортера). Це не передоплата, а угода, за якою постачальник (бенефіціар) отримує аванс від авізуючого/підтверджуючого банку до відправки товарів. Таким чином, покупець звертається з дорученням до банку-емітента уповноважити авізуючий/підтверджуючий банк на здійснення платежу експортерові за товари до їх відправки. Тому акредитив із червоною смугою можна характеризувати як джерело передвідвантажувальних коштів у формі: — позики від авізуючого/підтверджуючого банку, яка надається бенефіціару (експортеру); — платежу апліканта (імпортера). Іншими словами, аплі-кант може взяти на себе всю відповідальність за надання авансу експортеру, при цьому сам він не надає такого авансу. Ця роль відводиться авізуючому/підтверджуючому банку проти забезпечення акредитива з червоною смугою. Слід також зазначити, що акредитив з червоною смугою названий так тому, що первісно в такий акредитив уписувалося застереження, написане червоним чорнилом, тобто спеціальна умова. Сума, яку належить авансувати бенефіціару за акредитивом із червоною смугою, визначається аплікантом такого акредитива за погодженням із банком-емітентом. Аплікант також вирішує, як забезпечується позика, що надається авізу-ючим/підтверджуючим банком бенефіціару/експортеру, а саме: — шляхом простого письмового підтвердження бенефіціа-ра/експортера про те, що гроші будуть використані виключно на закупівлю товарів для відвантаження їх згідно з умовами акредитива (чистий акредитив із червоною смугою): — шляхом письмової гарантії або застави, які бенефіціар повинен належним чином оформити та надати повний комплект документів до авізуючого/підтверджуючого банку в межах зазначеного в акредитиві періоду (документарний акредитив із червоною смугою). Позика, надана бенефіціару авізуючим/підтверджуючим банком, разом із певним відсотком за користування нею, має бути потім повернута авізуючому/підтверджуючому банку, але тільки після того, як бенефіціар надасть документи, необхідні для розкриття акредитива та які повністю відповідатимуть умовам акредитива. Однак якщо бенефіціар не зможе надати такі документи і відповідно не зможе отримати за цим акредитивом гроші, а відтак не в змозі буде повернути позику, то у такому випадку авізуючий/підтверджуючий банк матиме право вимагати рефінансування (з відсотком за позику) від банку емітента. У свою чергу останній матиме право регресу щодо апліканта акредитива. Таким чином, аплікант нестиме відповідальність за усі витрати, що виникли у банку емітента, авізуючого/підтверджуючого банку за акредитивом із червоною смугою.

12.3. Інкасова форма платежу

Розрахунки у формі інкасо, так само як і у формі акредитива, набули значного поширення в міжнародній практиці. Інкасо використовується як при розрахунках на умовах платежів готівкою, так і в розрахунках на умовах комерційного кредиту. Інкасова форма розрахунків є однією з найстаріших форм банківських операцій. Вона регулюється спеціальним документом — "Уніфікованими правилами по інкасо", розробленими Міжнародною торговою палатою. Сьогодні діє редакція Правил 1995 р. (публікація МТП № 522), яка визначає види інкасо, порядок надання документів до платежу і здійснення платежу (акцепту), повідомлення про здійснення платежу (акцепту) чи неплатежу та інші питання. Згідно з Уніфікованими правилами, інкасо означає операції, які здійснюються банками на основі отриманих інструкцій з документами з метою: — отримання акцепту і платежу; — надання документів проти акцепту і платежу; — надання документів на інших умовах. Інкасова форма платежу передбачає передачу експортером доручення своєму банку на отримання від імпортера певної суми платежу проти пред'явлення йому відповідних товарних документів і може здійснюватись за принципом "платіж проти документів" або "акцепт проти документів". Відповідальність банків при здійсненні інкасових операцій обмежується, в основному, пересилкою і наданням документів проти оплати чи акцепту, але без власного зобов'язання виконати платіж, якщо покупець не виконає своїх обов'язків по інкасо. Документи, за якими здійснюються операції по інкасо, розподіляються на дві групи: — фінансові документи (переказні векселі, прості векселі, чеки, платіжні розписки, інші документи, що використовуються для отримання платежів готівкою); — комерційні документи (рахунки, документи на відвантаження, специфікації, сертифікати). У зв'язку з цим визначають два види інкасо: чисте і документарне. Чисте інкасо — інкасо, в якому задіяні лише "фінансові" документи. До них належать: тратта (переказний вексель), простий вексель або чек. Найпоширенішим документом є тратта. Згідно з чистим інкасо, комерційні (транспортні) документи, які належать до тратти, можуть бути передані і відправлені безпосередньо імпортеру, минаючи банк. Коли коносамент або транспортний документ передається безпосередньо імпортеру, імпортер стає власником товаророзпорядчих документів. Ці транспортні документи називають такими, що "безпосередньо передаються". У такому випадку імпортер стає власником товарів до оплати або акцепту тратти шляхом оплати транспортній компанії фрахту (якщо фрахт сплачує покупець) і відповідних витрат. Таким чином, роль банку експортера (банку-ремітента) полягає лише в пересиланні тратти інкасуючому банку для оплати або акцепту. Документарне інкасо передбачає надсилання разом із фінансовими комерційних (транспортних) документів, види і кількість примірників яких мають визначатись вимогами країни-імпортера. До таких документів можуть належати: — термінова тратта або тратта на пред'явника; — коносамент або інший транспортний документ; — комерційні рахунки-фактури або інвойс; — свідоцтво про походження товару; — страхові поліси або сертифікати тощо. Згідно з документарним інкасо, банк експортера (банк-ремі-тент) надсилає документи та свої інструкції зі вказівками щодо стягнення інкасо до банку в країні імпортера (інкасуючого банку). Ці інструкції визначають терміни та умови видачі документів імпортерові. Імпортер отримує документи тільки після виконання відповідних умов. Порівняно з чистим інкасо використання документарного інкасо менш ризикове для експортера, тому що пересилання товаророзпорядчих документів захищене. Якщо оплата здійснюється у формі документарного інкасо, то, як правило, в цьому беруть участь чотири сторони. Трасант (експортер) — клієнт, який доручає інкасо за своєю траттою та комерційними документами банку в своїй країні. Трасанте також називають принципалом, тобто одержувачем коштів. Банк-ремітент — банк, обраний експортером для пересилання документів до країни імпортера з метою здійснення інкасо через інкасуючий банк. Інкасуючий банк (на відміну від банку-ремітента) — будь-який банк, який займається обробкою інкасо. Він надає імпортерові тратту та комерційні документи проти отримання платежу чи акцепту. Здебільшого інкасуючий банк визначається експортером на засадах пріоритетної угоди з імпортером і є банком імпортера. Як альтернативу банк-ремітент обирає своє відділення, філію або кореспондента в місті (країні) імпортера. Трасат (імпортер) — сторона, якій надають документи відповідно до інструкції. Банк-ремітент готує інструкції на підставі доручень, отриманих від експортера, які описують терміни та умови, за яких інкасуючий банк має видати документи імпортеру. Ґрунтуються вони на попередній домовленості між імпортером та експортером. Інкасова форма розрахунків проходить такі етапи: 1. Відвантаживши товар, експортер передає своєму банку інкасове доручення та товарні документи. 2. Банк експортера, який прийняв інкасове доручення, направляє його разом з товарними документами банку-кореспонденту в країні імпортера. 3. Банк-кореспондент у країні імпортера пред'являє товарні документи імпортеру та видає йому їх проти вказаної в інкасовому дорученні суми платежу. 4. Отримана від імпортера сума платежу переводиться банком імпортера на рахунок банку експортера, а той зараховує її на рахунок експортера. Реалізація цієї форми розрахунків розпочинається з узгодження умов інкасо між експортером та імпортером і визначення їх в угоді про купівлю-продаж. У пропозиції продавця та в договорі про купівлю-продаж установлюють умови платежу "документи проти платежу готівкою" або "документи проти акцепту". Вручити документи проти платежу інкасуючий банк може платнику тільки проти негайної оплати. "Негайно" згідно з міжнародним звичаєм означає "найпізніше — при надходженні товару". Якщо продавець не хоче довго чекати грошей, він в інкасовому дорученні повинен вимагати "платежу після першого представлення документів". У цьому випадку договір про купівлю-продаж і рахунок мають містити положення, згідно з яким документи потрібно пред'являти платнику негайно після їх надходження в інкасуючий банк. Вручити документи проти акцепту інкасуючий банк може платнику проти акцепту тратти, яка підлягає оплаті, як правило, протягом ЗО—180 днів після пред'явлення або тратти, яка підлягає оплаті у визначений термін. Акцептування векселя на пред'явника можна порівняти з оплатою готівкою проти квитанції. Так, трасат до здійснення платежу вже вступає у право володіння товаром; він може продати його терміново, отримавши таким чином необхідні кошти для оплати векселя. Отже, акцепт визначає для нього термін платежу і дає змогу уникнути короткострокового фінансування складських запасів. Для продавця після видачі товару забезпеченням може бути тільки акцепт трасата. Тому до настання терміну платежу за векселем він може вимагати, щоб акцепт був доповнений авалем інкасуючого або іншого першокласного банку. Авалем є гарантія за векселем, яка надається написом на лицьовому боці або чіткою позначкою про аваль на зворотному боці векселя чи на додатковому аркуші. Разом з підписом має бути зазначено, що поручництво надано за трасата. Поручитель (аваліст) з векселя несе солідарну відповідальність разом з трасатом, тобто він може відповідати за векселем, якщо трасат до настання терміну оплати векселя не виконає своїх платіжних зобов'язань. Після укладання зазначеної угоди продавець відвантажує замовлений товар безпосередньо на адресу покупця. Одночасно він готує всі необхідні документи (рахунок-фактура, коносамент, страховий сертифікат, свідоцтво про походження товару тощо) і надсилає їх разом з інкасовим дорученням своєму банку (банку-ремітенту). При складанні інкасового доручення продавець повинен: — чітко вказати повну і точну адресу платника; — зазначити спосіб вручення документів покупцю; — перевірити наявність усіх документів, що вимагаються покупцем або обумовлені договором про купівлю-продаж, та правильність їх заповнення; — врахувати нормативи країни-імпортера при виставленні документів; — перевірити однаковість позначення назв портів та номерів в усіх документах і відповідність їх маркуванням на упаковці; — перевірити, чи підписані всі документи, чи поставлені передавальні написи (якщо це необхідно) на зворотному боці коносамента, страхового документа та векселя; — зазначити точну адресу інкасуючого банку; — зазначити представника у країні імпортера, який у разі неплатежу потурбується про товар (адреса третьої особи); — зазначити вказівку банку про заявления протесту в разі несплати або неакцепту. Банк-ремітент передає документи з необхідними інструкціями банку в країні платника. Здебільшого останній представляє документи безпосередньо платнику. За певних обставин він доручає представити документи іншому банку. Інкасуючий банк, що представляє документи платнику, називають "представляючим банком". Цей банк інформує платника про надходження до нього документів. У повідомленні представляючого банку або в авізо платник знаходить необхідні дані про відвантажений йому товар. Авізо дає змогу йому зробити висновок про можливість на основі документів, які має банк, отримати товар та сплатити мито. При бажанні платник може перевірити документи в представляючому банку. Але банк без спеціального дозволу довірителя не може дозволити огляд товару, який прибув за місцем призначення. Представляючий банк переводить виручку банку-ремітенту, як тільки в його розпорядження надходить необхідна сума валюти. При інкасо "документи проти акцепту" акцептований вексель після отримання документів трасатом (залежно від інструкцій довірителя) залишається в інкасуючому банку або повертається банку-ремітенту. Останній передає вексель своєму довірителю, який дисконтує його або може отримати належну суму при настанні терміну платежу. При середньому терміні дії векселя за певних обставин можливі форфетування або перефінансування. Як компенсацію за послуги при здійсненні документарного інкасо представляючий та інкасуючий банк нараховують комісійні та накладні витрати. Здебільшого йдеться про комісійні за вручення документів проти акцепту або платежу, оплату акцепту. Залежно від способу здійснення інкасо можуть нараховуватись додаткові накладні витрати та комісії за пролонгацію векселів, за додаткові повідомлення про документи, за повернення документів, оголошення протесту, а також поштові збори та інші фактичні витрати. Інкасова форма розрахунків вигідна експортеру тим, що банки захищають його право на товар до моменту оплати документів чи акцепту тратт (якщо експортер не дав інструкцій про видачу документів без оплати). Право на товар імпортеру надають товаророзпорядницькі документи, які він отримує в своє розпорядження після їх оплати (акцепту тратт), якщо експортер не дав інструкцій про видачу документів без оплати. Основним же недоліком інкасової форми розрахунків є тривалість руху документів через банки і, відповідно, періоду їх оплати (акцепту), який може тривати від кількох тижнів до місяця. Крім того, імпортер має право відмовитись від оплати наданих документів. У зв'язку з цим у розрахунках по інкасо можуть використовуватися різні засоби прискорення і додаткового забезпечення платежів. У розрахунках за комерційним кредитом інкасо документів і векселів супроводжується наданням згідно з дорученням імпортера банківської платіжної гарантії на користь експортера, яка забезпечує платіж у випадках несплати імпортером документів (векселів) у встановлений строк. Банківські гарантії можуть надаватися і для забезпечення акцепту тратт, направлених на інкасо.

12.4. Механізм здійснення платежів чеками

В ЗЕД інколи використовується також чекова форма розрахунків, яка реалізується шляхом видачі чекодавцем розпорядження своєму банку здійснити із наявних коштів чекодавця виплату певної суми чекоотримувачу чи перерахування цієї суми на його рахунок. Чек може передаватись однією особою іншій шляхом внесення в нього передавального напису (індосаменту). Чек — це безумовна пропозиція власника рахунку (чекодавця) банку здійснити платіж зазначеної у чекові грошової суми певній особі або пред'явникові (чекоотримувачу) готівкою чи перерахуванням грошей на рахунок у банку. Чек дуже зручний для розрахунків тоді, коли платник побоюється віддавати гроші до отримання товару, а постачальник не хоче передавати товар до одержання гарантій платежу. Як засіб платежу в зовнішніх операціях чек використовують при кінцевому розрахунку за товар і надані послуги, врегулюванні рекламацій і штрафних санкцій, погашенні боргу, а також у розрахунках з неторговельних операцій. Чек можна використовувати для отримання готівки, для безготівкового платежу і в інших формах, пов'язаних з обігом чеків як засобу платежу. Використання чека як засобу платежу дає змогу заощаджувати на обігу готівки і прискорює платежі, оскільки всі чеки оплачують після подання. Виписаний чекодавцем документ повинен мати відповідне фінансове покриття на його банківському рахунку. Законодавство багатьох країн передбачає кримінальну відповідальність за виставлення чека без покриття. Чеки, які клієнт виписує банку, видають у межах суми, наявної на його поточному та інших рахунках, включаючи суми, які надійшли на ці рахунки в результаті надання банками кредиту. Слід пам'ятати, що чек є приватним зобов'язанням і не має сили законного платіжного засобу. Видача чека ще не є погашенням боргу, для цього чек має бути перетворений у гроші або в зобов'язання банку сплатити гроші. Кредитор, який отримав чек в оплату боргу, повинен його перевірити і приймати тільки в тому випадку, якщо він впевнений, що чек може бути перетворений у гроші. При цьому банк, на який виписаний чек, не несе відповідальності перед отримувачем чека за його оплату, а виступає як агент чекодавця, який має депозит в банку і відповідає тільки перед чекодавцем за оплату правильно оформленого чека в межах наявних на рахунку коштів. Форми чеків і їх обіг регламентує національне законодавство і норми міжнародного права — Женевська конвенція 1931 p., що встановила "Однотипний закон про чеки". Країни, які не входять до системи Женевського чекового права, регулюють обіг чеків національними правовими нормами. Відповідно до міжнародного права при вирішенні суперечностей, пов'язаних з формою та обігом чеків, застосовується право тієї країни, де був виписаний чек. Чек має строго визначену форму письмового документа; його виписують на спеціальному бланкові, виданому чекодавцю банком. Текст чека має містити такі основні елементи: 1. Назва "чек" тією мовою, на якій він виписується. 2. Просте і нічим не обумовлене розпорядження платнику сплатити зазначену в чеку суму, зазначену прописом. 3. Найменування платника, яким є банк, де чекодавець має свій поточний чи інші рахунки. 4. Місце платежу (найчастіше збігається з місцем розташування банку). 5. Дата та місце виписування чека. 6. Підпис чекодавця. Жодні поправки чи виправлення на чекові не допускаються. Відсутність у ньому якогось із зазначених елементів позбавляє цей документ сили чека. Згідно з Женевською конвенцією термін подання чека до оплати у країні його видачі дорівнює восьми дням, у платіжному обороті між країнами Європи — двадцяти, а в міжконтинентальному платіжному обороті — сімдесяти дням. Ці терміни діють з дня, вказаного у чеку, як дата виставлення чека. Розрізняють такі види чеків: 1. Іменний — чек на користь певної особи. Такий документ не може бути переданий за допомогою звичайного індосаменту. Передача здійснюється цесією — передавальним написом із застереженням "Не наказу", завіреним у нотаріальному порядку відповідно до норм цивільного права. 2. Ордерний — виписаний на користь певної особи чи за її наказом. Передається за допомогою індосаменту із застереженням "Наказу" чи без нього. Цей вид чека широко використовують у міжнародному платіжному обороті. 3. Чек на пред'явника. Виписують пред'явникові, він може бути переданий іншій особі як з індосаментом, так і без нього. Чекодавець надає його своєму партнерові за кордоном, який при отриманні чека виставляє його обслуговуючому банкові для кредитування свого рахунку. У такий спосіб, за допомогою чека на пред'явника, чекодавець здійснює платіж безпосередньо своєму партнерові. Цей платіж відбувається швидше, ніж платіж банківським переказом. Тому чеки на пред'явника також широко використовують у міжнародному обороті. 4. Банківський чек — чек, виписаний банком на свій банк-кореспондент. У тексті таких чеків немає найменування підпри-ємства-чекодавця, ним виступає банк боржника. Оплату за цими чеками здійснюють за рахунок коштів банку чекодавця на його рахунку в банку-кореспондентові за кордоном. У міжнародному платіжному обороті найчастіше використовують банківські ордерні чеки. Розрізняють авізовані та неавізовані банківські чеки. Перші містять в тексті вказівку на те, як банк-платник може отримати покриття за чеком, або банк-чекодавець окремим листом (авізо) направляє банку-платнику покриття (кредитове авізо), або сповіщає про те, в який банк це покриття направлене. Авізовані банківські чеки можуть замінювати банківські перекази. Неавізовані чеки для одержання платежу вимагають інкасації, тобто представлення для оплати вказаному в чеку банку-платнику безпосередньо або через інший банк. В окремих випадках можуть використовуватися сертифіковані банком чеки, які є одним із способів засвідчення надійності платника. Вітчизняне законодавство, як і Уніфікований чековий закон, не визнають акцепт чека платником. Здійснений на чеку напис про акцепт вважається ненаписаним. Чекові закони в низці країн допускають акцепт чека банком-платником, який, як правило, відіграє роль посвідчення банком-платником наявності покриття за цим чеком, а іноді і зобов'язання банку, що акцептував чек, блокувати це покриття до моменту платежу за чеком або закінчення строку його пред'явлення до оплати. Таким чином, сертифікацією банк засвідчує на чеку підпис, наявність на рахунку платника коштів у банку і виписану суму, яку він зобов'язується виплатити при пред'явленні чека. 5. Фірмовий (комерційний) чек — документ, виписаний клієнтом банку (чекодавцем) на пред'явника (одержувача). Цей чек відрізняється від інших тим, що приймається тільки на інкасо від бенефіціара і передачі не підлягає. Оплата за такими чеками проводиться за рахунок коштів чекодавця. При прийомі банком від клієнта чека на інкасо з нього береться застава. Є дві форми оплати чеків, які практикуються в іноземних банках, — "cash" і "collection". При оплаті "cash" іноземний банк негайно (3—14 днів) зараховує всю необхідну суму на покриття відправлених йому чеків, а потім перевіряє можливості платежу, зв'язуючись з банками-платниками, на які виписані чеки. При оплаті "collection" іноземний банк кредитує рахунок банку тільки після всіх можливих перевірок, що гарантують остаточне зарахування. Оплата "cash" здійснюється без стягнення комісії банку. А при прийнятті чеків від клієнтів для направлення їх в іноземні банки-кореспонденти на інкасо, як правило, в одному випадку в одну відправку включається така кількість чеків, щоб комісія банку (її розмір від номіналу чека) окупила витрати на відправку чеків і принесла дохід. Якщо при передачі чека не передбачено отримання готівки, то використовують кросування та розрахункові чеки. Прикметна ознака кросованого чека — дві паралельні лінії (загальне перекреслення), нанесене по діагоналі на його лицьовому боці. Одна особа може передавати чек іншій шляхом внесення у нього передавального напису — індосаменту, який роблять на зворотному боці чека або на доданому до чека листі (алонжі) і підписується особою, котра зробила цей напис (індосантом). Передавальний напис (індосамент) має бути простим і нічим не обумовленим. Він засвідчує передачу прав за чеком іншій особі, а також передбачає відповідальність індосанта перед усіма наступними власниками чека. Оформлений індосаментом чек має бути вручений індосантом індосаторові. Індосамент може бути (так само, як і чек) іменним, ордерним, бланковим. Якщо ж індосамент містить слова "на інкасо", "валюта на отримання", "в депозит", "як довіреному" або рівнозначні вирази, то такий індосамент називається передорученим. Міжнародна банківська практика виробила універсальний текст передорученого чекового індосаменту, коли замість зазначення в індосаменті найменування банку, якому доручається інкасація із написанням зазначених вище слів, проставляється штамп з таким текстом: "платіж чеком", "негоціація чека", "гарантія платежу за чеком". Алгоритм розрахунків за допомогою чеків такий. Імпортер, разом із платіжним дорученням для депонування коштів, подає до свого банку заяву на отримання чекової книжки. Банк імпортера, отримавши відповідні документи, надає останньому чекову книжку. Постачальник (експортер) відвантажує товари (роботи, послуги) покупцю (імпортеру), за що отримує чек на суму поставленого товару, який далі передає до банку експортера для здійснення оплати. Банк експортера, перевіривши справжність чека і відповідність його вимогам, надсилає вимогу банку імпортера переказати зазначену суму грошей. Після виконання вимоги банком імпортера банк експортера надсилає письмове повідомлення своєму клієнту про зарахування коштів на його рахунок. Незважаючи на відносну простоту чекових розрахунків, ця форма поки що не набула належного поширення в практиці розрахунків за зовнішньоторговельними угодами. 12.5. Вексельна форма платежу Як у міжнародній, так і вітчизняній практиці широко використовується вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити з настанням строку певну суму грошей власнику векселя (векселетримачу). При розрахунках за зовнішньоекономічними операціями використовуються простий ("соло") і переказний вексель (тратта). Якщо у розрахунках, оформлених простим векселем, беруть участь дві сторони — продавець (кредитор) і покупець (боржник), тобто векселедавець і векселетримач відповідно до загальновизнаної термінології, то в операціях з переказним векселем кількість задіяних осіб розширюється. За класичною схемою у переказному векселі беруть участь три особи: — трасант (він же векселедавець); — трасат (платник — той, кому трасант дає наказ платити); — ремітент (перший векселеодержувач, він же векселетримач). Простий вексель (соло) виставляє не кредитор, а боржник (векселедавець), який бере на себе зобов'язання сплатити кредитору певну грошову суму в обумовленому місці у визначений термін. Однак частіше застосовують переказний вексель, який є безумовною пропозицією трасанта (кредитора), адресованою трасату (боржнику), сплатити третій особі (ремітенту) в становлений термін визначену суму. При виникненні такого грошового зобов'язання трасант виступає і кредитором щодо боржника (трасата), і боржником щодо ремітента. У сфері міжнародного вексельного обороту застосовуються норми національного і міжнародного права. Так, у 1930 р. в Женеві ряд країн підписали Конвенцію, якою запроваджено "Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі". Україна приєдналася до Женевської конвенції 6 липня 1999 р. відповідно до Закону № 826-XIV та уніфікувала національне вексельне законодавство, прийнявши 5 квітня 2001 р. Закон "Про обіг векселів в Україні". Деякі країни не приєдналися до Конвенції, користуючись національним вексельним законодавством. Тому в міжнародних розрахунках необхідно враховувати цю обставину. Відповідно до "Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі" вексель складають у письмовому вигляді. Простий вексель має містити такі обов'язкові елементи: — назву "простий вексель", яка включена в текст документа і вказана тією мовою, якою цей документ складений; — безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей; — зазначення строку платежу; — зазначення місця, в якому має здійснитися платіж; — найменування особи, якій або з наказу якої має здійснитися платіж; — зазначення дати і місця видачі простого векселя; — підпис особи, яка видає документ (векселедавець). Перевідний вексель (тратта) має містити крім вказаних пунктів найменування того, хто повинен платити (платника). Документ, у якому немає будь-якого з реквізитів, обов'язкових для простого і переказного векселів, не визнається векселем. Винятком є: — вексель, строк платежу в якому не зазначено, вважається таким, що підлягає оплаті за пред'явленням; — якщо немає спеціальної вказівки, місце, де виданий документ, вважається місцем платежу і, разом з тим, місцем проживання векселедавця; — вексель, в якому не вказано місце його видачі, вважається виданим у місці, зазначеному поруч з найменуванням векселедавця. У багатьох країнах світу для зручності операцій з векселями, що використовуються у комерційному обороті, розроблені вексельні формуляри, які відповідають вимогам вексельного законодавства. Можна виставити і вексель, не оформлений на спеціальному бланку, але за умови, що він містить усі необхідні реквізити. Оскільки переказний вексель сам по собі не має сили законного платіжного засобу, а є лише "представником" справжніх грошей, у міжнародній практиці прийнято, що боржник-трасат зобов'язаний письмово підтвердити свою згоду здійснити платіж за векселем у зазначений термін (здійснити акцепт тратти). Акцепт здійснюють у вигляді надпису на лицьовому боці векселя і засвідчують підписом акцептанта. Акцепт тратти може бути загальним чи обмеженим. Обмежений (частковий) акцепт — це письмова згода боржника сплатити тільки частину суми, вказаної у тратті. Необхідність акцепту тратти зумовлена тим, що обов'язок трасата сплатити її виникає тільки після акцепту. Тому для належного виконання трасатом своїх зобов'язань експортер, передаючи у банк з інкасовим листом товаровідвантажувальні документи, додає до них тратту. В інкасовому дорученні експортер вказує, що товаровідвантажувальні документи, за якими імпортер може отримати товар, мають бути передані інкасуючим банком імпортеру проти акцепту виставленої на нього тратти. Якщо тратта підлягає акцепту до поставки товару, експортер пересилає тратту імпортеру. Імпортер акцептує її і передає акцептовану тратту банкові з дорученням видати її експортеру тільки після отримання трасатом товаророзпорядчих документів, що засвідчують поставку товару. Акцепт тратти може здійснювати і банк. Такий банківський акцепт використовують для дострокової негоціації тратти. Негоціація тратти — це продаж векселя векселеутримувачем банкові до настання терміну платежу за векселем. При цьому векселеутримувач отримує не повну суму векселя, а тільки її частину, яка залишилася після вирахування відсотка за негоціацію та банківського збору. Після цього банк може у вказаний термін пред'явити трасату вексель до оплати. Надійнішою гарантією, порівняно з акцептом за траттами та простими векселями, у міжнародній торгівлі є їх схвалення (підтвердження) банками. Аваль виступає вексельним поручительством, до якого застосовується вексельне право. Це поручительство означає гарантію платежу за траттою чи простим векселем (повністю чи частково) з боку банку, якщо боржник не виконав у термін зобов'язання за векселем. Платіж за векселем може бути забезпечений повністю або в частині вексельної суми через аваль — поручительство за векселем, за яким аваліст (особа, яка поручилася) бере на себе відповідальність за оплату векселя будь-якою зобов'язаною за векселем особою (акцептантом, векселедавцем, індосантом). Це забезпечення дається третьою особою або навіть однією з осіб, котрі підписали вексель. Аваль може бути здійснений при видачі векселя або на будь-якому іншому етапі його обігу. Банк може здійснювати ввалювання векселя на підставі договору з будь-якою зобов'язаною за векселем особою. Аваль векселя банком здійснюється лише після ґрунтовної перевірки його юридичної та економічної надійності. Він не втрачає своєї сили внаслідок недійсності зобов'язання, за яке він був наданий (недійсності підпису юридичної особи, її фінансової неспроможності тощо). Аваль проставляється на векселі або на додатковому аркуші із зазначенням місця його видачі. Він виражається словами "вважати за аваль" або будь-яким іншим рівнозначним формулюванням. Для авалю достатньо одного лише підпису, поставленого авалістом на лицьовому боці переказного векселя, якщо тільки цей підпис не поставлений платником або векселедавцем. В авалі має бути вказано, за кого він виданий. У разі відсутності такої вказівки він вважається виданим за векселедавця. У міжнародному платіжному обороті вексель вважається оборотним фінансовим документом. Це означає, що з передачею векселя іншій особі до неї переходять усі права, вимоги та ризики за цим документом. Передачу векселя здійснюють простим врученням чи за допомогою передавального напису (індосаменту). Такий напис роблять на зворотному боці векселя, його підписує індосант. Індосамент може мати вигляд передавального напису з відмовою від відповідальності, що випливає з тратти. Тоді роблять напис "без обороту на мене", а передавальний напис називають безоборотним індосаментом. Будь-який переказний вексель, навіть виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту. Якщо векселедавець написав на переказному векселі слова "не за наказом" або будь-яке рівнозначне формулювання, то документ може бути переданий тільки з дотриманням форми і з наслідками звичайної цесії. Індосамент може бути здійснений навіть на користь платника, незалежно від того, чи акцептував він вексель чи ні, або на користь векселедавця, або на користь будь-якої іншої зобов'язаної за векселем особи. Ці особи можуть у свою чергу індосувати вексель. Індосамент має бути простим і нічим не обумовленим. Будь-яка умова, що його обмежує, вважається не написаною. Частковий індосамент є недійсним. Індосамент на пред'явника має силу бланкового індосаменту. Індосамент має бути написаний на векселі або на прикріпленому до нього аркуші (алонжі). Його має підписати індосант. Індосамент може не зазначати особу, на користь якої він зроблений, або ж він може складатися з одного підпису індосанта (бланковий індосамент). У цьому випадку індосамент для того, щоб мати силу, має бути написаний на звороті векселя або на додатковому аркуші. Індосамент переносить усі права, що випливають з переказного векселя. Якщо індосамент бланковий, то векселеутримувач може: — заповнити бланк або на своє ім'я, або на ім'я будь-якої іншої особи; — індосувати в свою чергу вексель через бланк або на ім'я будь-якої іншої особи; — передати вексель третій особі, не заповнюючи бланк і не здійснюючи індосаменту. Якщо індосамент вміщує застереження "валюта до отримання", "на інкасо", "як довіреному" або будь-яке інше застереження, яке має на увазі просте доручення, векселеутримувач може здійснювати всі права, що випливають з переказного векселя, але індосувати його він може лише шляхом передоручення. Зобов'язані особи можуть у такому разі заявляти проти векселеутримувача лише такі заперечення, які могли б бути протиставлені індосанту. Доручення, яке вміщується в передорученому індосаменті, не припиняється у зв'язку зі смертю передоручителя або настанням його недієздатності. Якщо індосамент вміщує застереження "валюта в забезпечення", "валюта під заставу" або інше застереження, що має на увазі заставу, векселеутримувач може реалізувати всі права, що випливають з переказного векселя, але поставлений ним індосамент має силу лише як передоручений індосамент. Зобов'язані особи не можуть заявляти проти векселеутримувача заперечень, що ґрунтуються на їхніх особистих стосунках з індосантом, якщо тільки векселеутримувач, одержуючи вексель, не чинив свідомої шкоди боржнику. Індосамент, здійснений після терміну платежу, має ті самі наслідки, що і попередній індосамент. Однак індосамент, здійснений після протесту з приводу неплатежу або після закінчення терміну, встановленого для здійснення опротестування, має наслідки лише звичайної цесії. Якщо протилежне не буде доведено, недатований індосамент вважається здійсненим до закінчення терміну, встановленого для здійснення опротестування. Облік або дисконт векселів полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явнику, а платіж отримує тільки з настанням зазначеного у векселі терміну. Економічною суттю операції обліку є дострокова грошова реалізація векселя його утримувачем банку і переведення комерційного кредиту в банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у термін платежу, називається обліком або дисконтом. У разі неодержання платежу за вексель банк зобов'язаний подати його для опротестування від імені довірителя (якщо останній не дав розпорядження повернути йому неоплачений вексель), а також повідомити його про виконання доручення. За виконання доручення щодо інкасування векселів банк має право: — на відшкодування витрат за відправлення та отримання векселів і одержання платежу, коли платіж за векселем необхідно одержати в іншому місці; — винагороду (комісію) за виконання доручення. На інкасування не рекомендується приймати векселі: — неакцептовані переказні; — недоміцильовані; — терміном платежу менше десяти днів від моменту прийняття на інкасо. Доміциляцією називають призначення платником за векселем будь-якої третьої особи, а такі векселі — доміцильованими. Зовнішньою ознакою доміцильованих векселів є напис на лицьовому боці векселя "доміцильований" або "платник (банк)" і підпис доміциліата. Банк може за дорученням векселедавця або трасата здійснювати платежі за векселем у встановлений термін. Банк у цьому разі, на відміну від інкасування векселів, не є одержувачем платежу, а стає платником. Виступаючи доміциліатом, банк не ризикує, оскільки він оплачує вексель лише в тому випадку, якщо платник вніс йому раніше вексельну суму або якщо платник має у нього на своєму розрахунковому (поточному) рахунку достатні кошти і уповноважує банк списати з його рахунку суму, необхідну для оплати векселя. У протилежному разі банк відмовляє в платежі, і вексель опротестовується звичайним порядком проти векселедавця. За оплату векселя як особливий платник банк може стягувати комісію, а оплачені векселі відсилає клієнтові. Для осіб, які мають у цьому банку розрахунковий (поточний) рахунок, оплата доміцильованих векселів може здійснюватися безплатно.

Тема 13. КРЕДИТУВАННЯ ЗЕД ПІДПРИЄМСТВ

13.1. Необхідність кредитування ЗЕД, його суть і види. 13.2. Комерційний міжнародний кредит. 13.3. Банківське кредитування ЗЕД. 13.4. Міжнародні лізингові операції. Ключові поняття Міжнародний кредит. Суб'єкти, джерела, принципи міжнародного кредиту. Види кредитів: валютні, товарні, комерційні, банківські, урядові, надані міжнародними валютно-фінансови ми організаціями, довго , середньо і короткострокові, готівкові, акцептні, забезпечені, бланкові. Ціна кредиту. Способи нарахування і виплати процентів: прогресивний (лінійний),регресивний (штафельний), пропорційний (змішаний).Кредитний ризик. Вексельний кредит. Кредит за відкритим рахунком. Перевідний вексель (тратта). Згода на оплату (акцепт). Факторинг. Види факторингу: конвенційний, конфіденційний, відкритий, закритий. Форфейтинг. Міжнародні лізингові операції. Об'єкт лізингу. Суб'єкти лізингу: лізингодавець, лізинго-одержувач. Види лізингу: фінансовий, оперативний. Форми лізингу: зворотний, пайовий, міжнародний, експортний, імпортний, сублізинг. Лізингові платежі.

13.1. Необхідність кредитування ЗЕД, його суть і види

Кредит відіграє важливу роль у розвитку міжнародних економічних відносин. Стимулюючи додатковий попит на ринку з боку позичальників, він сприяє збільшенню обсягів світової торгівлі. Умови кредитування експорту є важливим чинником конкурентної боротьби окремих підприємств і держав за ринки збуту. З початку 60-х pp. XX ст. експортний кредит став нормою міжнародної торгівлі багатьма видами товарів. За деякими оцінками, довгостроковий міжнародний кредит у тій чи іншій формі обслуговує в наш час до 80 % експорту машин і обладнання. Зовнішньоекономічна діяльність, особливо зовнішня торгівля, потребують значних джерел фінансування, як внутрішніх, так і зовнішніх. Експортер намагається отримати повний розрахунок одразу ж після відвантаження товару, а імпортер намагається купити товар у кредит, з оплатою після його реалізації. Тим самим кредит стає органічною складовою міжнародних економічних зв'язків. Міжнародний кредит — рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості і сплати процентів. Кошти для міжнародного кредиту мобілізуються на національних і міжнародному ринках позичкового капіталу, а також за рахунок використання ресурсів державних, регіональних і міжнародних організацій. Розмір кредиту й умови його надання фіксуються в кредитній угоді (договорі) між кредитором і позичальником. Суб'єктами міжнародного кредиту є: приватні підприємства, банки, державні установи, уряди, міжнародні й регіональні валютно-кредитні та фінансові організації. Джерелами міжнародного кредиту є: тимчасово вільні грошові кошти підприємств; грошові заощадження держави та приватного сектору, мобілізовані банками. В наш час кредит обслуговує більшість видів ЗЕД — зовнішню торгівлю, обмін послугами, закордонну інвестиційну діяльність, виробничі і науково-технічні зв'язки тощо. У процесі ЗЕД підприємства й організації, як правило, одночасно виступають і боржником, і кредитором, отримуючи і надаючи необхідні кредити. Міжнародне кредитування здійснюється з дотриманням певних принципів. Повернення кредиту. Цей принцип виражає необхідність своєчасного повернення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завершення їх використання позичальником. Він знаходить своє практичне втілення в погашенні конкретної позики шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок кредитора. Терміновість кредиту. Він відображає необхідність повернення кредиту не в будь-який прийнятний для позичальника час, а в точно визначений термін, зафіксований у кредитному договорі або в документі, що його заміняє. Порушення зазначеної умови є для кредитора достатньою підставою для застосування до позичальника економічних санкцій у формі збільшення процента, а при подальшому відстроченні — пред'явлення фінансових вимог у судовому порядку. Платність кредиту. Цей принцип виражає необхідність не тільки прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але й сплати ціни за їх використання. Економічна сутність плати за кредит відображається у фактичному розподілі додатково отриманого за рахунок його використання прибутку між позичальником і кредитором. Платність кредиту стимулює позичальника до найбільш продуктивного його використання. На практиці цей принцип реалізується через встановлення розміру позичкового процента за кредит. Ставка (або норма) позичкового процента, розрахована як відношення суми річного прибутку, отриманого на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, є ціною кредитних ресурсів. Принципово відрізняючись від традиційного механізму ціноутворення на інші види товарів, визначальним елементом якого виступають суспільно необхідні витрати праці на їх виробництво, ціна кредиту відображає загальне співвідношення попиту і пропозиції на ринку позичкових капіталів і залежить від низки чинників, у тому числі суто кон'юнктурного характеру: — циклічності розвитку ринкової економіки (на стадії спаду позичковий процент, як правило, збільшується, на стадії швидкого підйому знижується); — темпів інфляційного процесу, які на практиці навіть дещо відстають від темпів підвищення позичкового процента; — ефективності державного кредитного регулювання, що здійснюється через облікову політику центрального банку в процесі кредитування ним комерційних банків; — ситуації на міжнародному кредитному ринку; — динаміки грошових накопичень фізичних і юридичних осіб (при тенденції до їх скорочення позичковий процент, як правило, збільшується); — динаміки виробництва й обігу, що визначає потреби в кредитних ресурсах відповідних категорій потенційних позичальників; — сезонності виробництва; — співвідношення між розмірами кредитів, наданих державою, і її заборгованістю (позичковий процент стабільно зростає при збільшенні внутрішнього державного боргу). Забезпеченість кредиту. Цей принцип виражає необхідність забезпечення захисту майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником прийнятих на себе зобов'язань і знаходить практичне вираження в таких формах кредитування, як позички під заставу або під фінансові гарантії. Цільовий характер кредиту. Поширюється на більшість видів кредитних операцій, виражаючи необхідність цільового використання коштів, отриманих від кредитора. Знаходить практичне вираження у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну ціль надання позики, а також у процесі банківського контролю за дотриманням цієї умови позичальником. Порушення цього зобов'язання може стати основою для дострокового відкликання кредиту або введення штрафного (підвищеного) позичкового процента. Диференційований характер кредиту. Цей принцип визначає диференційований підхід з боку кредитної організації до різних категорій потенційних позичальників. Практична реалізація його може залежати як від індивідуальних інтересів конкретного позичальника, так і від державної політики підтримки окремих галузей або сфер діяльності (наприклад, малого бізнесу тощо). Кредити, що застосовуються в зовнішньоторговельній практиці, можна класифікувати за декількома головними ознаками і видами, що характеризують окремі аспекти кредитних відносин сторін: за об'єктом кредиту (валютні і товарні); за кредитором (комерційні, банківські, урядові, надані міжнародними валютно-фінансовими організаціями); за терміном кредитування (довго-, середньо- і короткострокові); за цільовим призначенням (на завершення виробництва експортного товару, зберігання, складування тощо); за умовою реалізації (готівкові або акцептні); за способом надання (видача авансу, відстрочення або розстрочка платежу); за способом забезпечення (забезпечені й бланкові). Комерційні, банківські та державні кредити, як правило, є товарними кредитами, тобто слугують для забезпечення товарної угоди з метою купівлі (продажу) конкретних товарів. Надаються такі кредити в основному експортерам. Зовнішньоторгові кредити практично ніколи не покривають усю вартість товару, що експортується. Певна їх частина сплачується покупцем готівкою (при отриманні товаросупровідних документів) і авансовими платежами. На міжнародному ринку позичкових капіталів практикою вироблені певні звичаї в оформленні й порядку виконання кредитних операцій. Знання процесу кредитування (види кредиту, етапи й умови його надання) як для продавців, так і для покупців є ключовим моментом у здійсненні експортно-імпортних операцій. Це пов'язано насамперед із тим, що в наш час практично жодна зовнішньоторговельна операція не обходиться без кредиту в тій або іншій формі.

13.2. Комерційний міжнародний кредит

Комерційний (фірмовий) кредит може надаватися за двома напрямками: експортером імпортеру — у формі відстрочення платежу за проданий товар; імпортером експортеру — у вигляді авансу. Відстрочення платежу передбачає взаємозв'язок торгової і кредитної угоди. Закінчення торгової операції тут збігається з початком кредитної угоди, яка у свою чергу буде завершена при погашенні підприємством-позичальником заборгованості за позикою. Особливість відстрочення платежу полягає в тому, що угода позики не є головною метою. Вона лише "супроводжує" угоду купівлі-продажу, сприяючи реалізації товару. Для експортера комерційна вигода кредитування поставки товару визначається, по-перше, тим, наскільки це сприяє збільшенню збуту його товарів, а по-друге, вартістю експортних кредитів і можливістю покрити витрати на кредитування з виторгу за проданий товар. Саме з цієї причини експортери, хоча вони і змушені під тиском конкуренції йти на певні поступки покупцям щодо термінів і деяких інших умов наданих ними кредитів, у питанні вартості цих кредитів займають ясорстку позицію. Імпортери ж досить часто за прийнятний варіант визнають зовнішньоторговельні операції, які поєднують покупки за готівку й у кредит. Покупець з ряду причин більше схильний вдатися до розстрочки платежу, ніж отримати банківський кредит для негайної оплати поставленого товару. Це пояснюється тим, що банківський кредит ускладнений безліччю формальностей, часто дорогий і не завжди доступний. Досягти взаємної домовленості з партнером завжди простіше, особливо за наявності позитивного досвіду співпраці. Прагнення покупця платити в розстрочку обумовлене його бажанням негайно отримати право власності на товар, на його використання у процесі виробництва або перепродажу, у той час як платіж в погашення заборгованості він може провести пізніше. Що ж до авансового платежу, який сплачує імпортер, то відповідно до світової практики він виступає лише як платіжний механізм, як двостороння угода партнерів і не має чітко вираженої кредитної спрямованості. Тому зазвичай термін "комерційний кредит" використовується лише стосовно розстрочки платежу. Крім того, до фірмових кредитів слід відносити лише ті, що надаються за рахунок власних коштів підприємства. Але часто сюди залучаються і позичкові кошти (особливо при середньо- і довгостроковому кредитуванні). Тому часто межа між комерційним і банківським кредитом розмита. При наданні комерційного кредиту контрактом визначається його вид, термін і ціна, валюта погашення, спосіб погашення основного боргу, умови нарахування і виплати процентів, гарантії тощо. Крім того в контракті визначається графік погашення основного боргу і виплати процентів. У світовій практиці розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 5 років) і довгострокові (5—10 років) комерційні кредити. Термін конкретного кредиту визначається, по-перше, тим, яка стадія руху товару покривається кредитом. Так, кредити, пов'язані з процесом обігу, як правило, короткострокові, а кредити, призначені для використання імпортованого товару в процесі виробництва, — середньострокові. По-друге, на термін кредиту безпосередньо впливає характер товару, який поставляється. Так, короткострокові кредити надаються при поставках товарів широкого вжитку, а при імпорті обладнання — середньострокові. Якщо ж контракт передбачає поставку комплектного, складного обладнання, то мова йде про довгострокові кредити під гарантію уряду або комерційного банку. На термін кредиту впливають також обсяг угоди, фінансовий стан покупця і продавця, ціна кредиту, наявність тривалих зв'язків між покупцем і продавцем, стан конкурентного середовища на конкретному сегменті ринку тощо. Для постачальника комерційний кредит не тільки прискорює реалізацію продукції, але й приносить додатковий прибуток у формі процента, який включається до контрактної ціни. Розмір процента залежить від багатьох чинників, в першу чергу від становища грошового ринку країни-кредитора на момент надання кредиту. Він відображає співвідношення попиту і пропозиції позичкового капіталу, але залежить у кінцевому результаті від економічної кон'юнктури, а також валютного і банківського законодавства країни-кредитора. Розмір процента залежить також від розміру кредиту, його тривалості, типу валюти, ризику неплатежу і виду забезпечення (банківська гарантія, акредитив тощо). Зокрема, чим триваліший термін кредиту, тим, звичайно, вища ставка річного процента. Крім того, якщо валюта кредиту сильна і стійка, кредитні проценти будуть нижчими, ніж у разі використання слабких валют, курс яких може зазнавати значних коливань. При визначенні показників процентних ставок у міжнародній торговій практиці враховуються також такі чинники, як економічні і політичні умови країни-імпортера, які визначають характер ринку збуту. Зокрема, нестабільні політичні й економічні умови, ризиковий характер ринку зумовлюють збільшення плати за кредит. Доцільність зовнішньоторговельних операцій на умовах фірмового кредитування визначається реальною економічною ефективністю отримуваної продукції порівняно з ціною кредиту. Ціна кредиту не обмежується лише величиною нарахованих процентів, а комплексно відображає всі витрати імпортера, пов'язані з отриманням розстрочки платежу. Вона складається з основних і додаткових витрат. До основних належать ті витрати, які надходять як дохід кредитору; до додаткових — усі ті, які, будучи витратами для позичальника, не складають доходу для кредитора, а йдуть третім особам, залученим до розрахункової операції — банкам та ін. До додаткових витрат, наприклад, належить комісія, яку сплачує імпортер банку, який гарантує експортеру своєчасне погашення боргу. Ці витрати за кредитом належать до розряду одночасних і прихованих. Загальна сума витрат з кредиту може бути також представлена у процентах річних. Для цього треба, перш за все, відобразити величину всіх додаткових витрат за кредитом у вигляді річної процентної ставки. Сума основних і додаткових витрат за кредитом, виражених у процентах річних, відображає загальні витрати за кредитом у процентах річних. В умовах посилення конкуренції на ринку товаровиробників постачальники, надаючи розстрочку платежу, часто погоджуються на невелику плату за кредит або не беруть ніякої. Однак у таких випадках покупець повинен знати, що далеко не завжди незначна процентна ставка відповідає його фактичним витратам за кредит. У більшості випадків друга частина плати за кредит береться постачальником у вигляді "прихованого процента", шляхом відповідного підвищення ціни товару. При цьому ступінь підвищення ціни, особливо при поставках дорогого обладнання індивідуального виготовлення, визначити досить важко. Включення плати за кредит повністю чи частково в ціну товару зумовлюється, в першу чергу, прагненням постачальника зробити умови свого кредиту більш привабливими для покупця порівняно з конкурентами. Вибір типу нарахування і виплати процентів — важлива умова контракту, особливо в умовах інфляції. У світовій практиці використовують такі способи нарахування і виплати процентів: прогресивний (лінійний), регресивний (штафельний) і пропорційний (змішаний). При прогресивному способі проценти нараховують з суми наступної тратти від дати її виставлення до дати оплати, тобто для кожної частини кредиту окремо від дати його надання. При цьому сума процентів, яка виплачується з першої тратти, буде найменшою, далі сума виплачених процентів буде збільшуватися. При регресивному способі нарахування процентів здійснюється із залишкової суми заборгованості від дати останнього платежу. При цьому з першим платежем виплачується найбільша сума процентів, потім вони поступово зменшуються. Пропорційний (змішаний) спосіб нарахування процентів полягає у підрахуванні загальної суми процентів за кредит і її поділі на число платежів (траншів). При такому способі проценти сплачуються рівними внесками. Проценти за фірмовим кредитом зазвичай починають нараховувати з моменту закінчення поставки, а їх виплату здійснюють регулярними внесками одночасно з оплатою кожної частини платежу за контрактом. Поширеною є практика виставлення векселів на частину основного боргу, що підлягає сплаті, і нарахованих процентів. У контракті, а також у рахунку-фактурі зазвичай чітко фіксується графік оплати основного боргу і нарахованих процентів. Оскільки при фірмовому кредитуванні експортер передає покупцеві товаророзпорядчі документи до того, як останній оплачує товар, він втрачає контроль над відвантаженим товаром і зобов'язаний у зв'язку з цим визначити форми і засоби гарантії оплати товару в належному обсязі й у погоджені терміни. Без цієї неодмінної умови будь-яка кредитна угода не тільки не буде економічно ефективною, але й може бути зовсім збитковою. Визначення ступеня ризику, пов'язаного з конкретним позичальником та з видом кредиту, має здійснюватись до моменту видачі кредиту та впродовж усього терміну дії кредиту (ступінь ризику часто змінюється з часом). Оцінка кредитної пропозиції, представленої потенційним позичальником, є, в кінцевому підсумку, оцінкою різних видів ризику, які виникають при наданні кредиту. Кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, може бути визначений як невпевненість кредитора в тому, що позичальник буде здатний і матиме бажання виконати свої зобов'язання відповідно до термінів та умов кредитної угоди. Ситуація неповернення боргу може бути викликана: — непередбаченими несприятливими змінами в діловому, економічному та політичному середовищі, у якому працює позичальник; — нездатністю позичальника створити адекватний майбутній грошовий потік; — невпевненістю в майбутній вартості та якості (ліквідності та можливості продажу на ринку) застави під кредит; — недоліками в діловій репутації позичальника тощо. Кредиторові слід отримати інформацію щодо призначення, суми кредиту та графіка обслуговування боргу (виплати процентів та основної суми боргу), а також інформацію про фінансове становище позичальника. Крім того варто детально вивчити фінансові звіти, включаючи баланси, декларацію про доходи, звіт про прибутки і збитки та звіт про рух грошових коштів позичальника. Аналіз кредитного ризику підприємства-позичальника передбачає два основних напрями: оцінку бізнес-ризику і аналіз фінансово-майнового стану позичальника. З метою оцінки бізнес-ризику доцільно проаналізувати такі чинники: — зовнішнє ринкове середовище підприємства-позичальника; — якість управління підприємством; — характер взаємовідносин підприємства з клієнтами. Знання ринку, на якому функціонує клієнт, необхідне не тільки для оцінки результатів минулої діяльності, але й для розуміння усіх припущень, що лежать в основі фінансових прогнозів. Наявні та потенційні ринки підприємства мають бути чітко визначені як клієнтом, так і кредитором. Привабливішими галузями є такі, які вирізняються стабільно високим рівнем попиту та порівняно невисокою конкуренцією. Для оцінки частки ринку клієнта необхідно прослідкувати тенденції протягом кількох останніх років, виявити основних конкурентів та оцінити їх вплив на ринок, порівняти становище на ринку з ринковою стратегією компанії клієнта. Але слід пам'ятати, що розмір ніші на ринку, яку займає клієнт, не завжди є показником його фінансового добробуту. Підприємство повинне гарантувати, що його продукція не застаріває. Необхідно оцінити частоту випадків повернення продукції і рекламацій, а також політику щодо контролю якості. Також слід перевірити страхування відповідальності за якість продукції, оцінити ризик, пов'язаний зі зміною технології або втратою частини кваліфікованого персоналу. Підприємства, пов'язані з високими технологіями, є особливо вразливими щодо мінливих потреб ринку. Керівництво об'єкта кредитування повинне бути досвідченим та компетентним, особливо у сферах торгівлі, виробництва і фінансів. Високоякісний підбір складу працівників управління є вирішальним чинником для досягнення успіху і, відповідно, кредитоспроможності підприємства. Успіхи та прорахун-ки в діяльності в минулому дають інформацію про якість управління та мають бути ретельно проаналізовані. Вид та термін кредиту мають відповідати меті кредитування, можливості погашення боргу та джерелу погашення. Якщо початковий розмір позики є завеликим, то необхідно реструктурувати його до прийнятної величини. Водночас потрібно звести до мінімуму ймовірність вимушеного звернення компанії за додатковими коштами. Сума кредиту, що надається, має відповідати власним ресурсам компанії. Частка фінансової участі клієнта у проекті також має бути значною. Природно, що прибуток, який передбачається отримати від кредитування, має бути виправданий з огляду на розмір капіталу, яким ризикує кредитор. Якщо оцінка бізнес-ризику позичальника була задовільною, доцільно провести фінансово-майновий аналіз його діяльності, який включає: — компаративний комплексний аналіз фінансового становища, рентабельності та ділової активності підприємства; — аналіз грошового потоку підприємства; — визначення якості майна під заставу. На стадії надання кредиту дуже важливим є аналіз бухгалтерської звітності та фінансового становища позичальника. Форми звітності, що надходять, можуть бути різними, але кредитор повинен уніфікувати ці дані. Комерційні кредити оформлюються у вигляді боргового зобов'язання, що має дві форми: вексельний кредит і кредит за відкритим рахунком. Вексельний кредит зазвичай виписується експортером на ім'я імпортера. Найбільш поширена його форма — тратта — перевідний вексель. Сума боргу за векселем включає і проценти за користування кредитом. Сторонами вексельного кредиту виступають: векселедавець (експортер), векселедержатель (кредитор або ремітент), платник, що має оплатити вексель (імпортер). Надання вексельного кредиту має певні етапи: — поставка товару; — передача векселя; — акцепт векселя в банку; — передача платіжних доручень банку експортера; — облік векселя (з наданням кредиту); — пред'явлення векселя до оплати; — отримання платежу. Важливе значення має акцепт (згода на оплату). Платник дає акцепт лише на частину суми тратти, основна ж сума боргу акцептується банком-акцептантом (часто на прохання експортера). При цьому банк-акцептант не є кредитором, ним стане банк, який здійснить облік цього векселя (банк-акцептант — гарант векселя, а акцепт — засіб отримання кредиту). Акцептовані тратти — основна форма зобов'язань за середньо- та довгостроковими кредитами у ЗЕД. Вони вільно обертаються на фінансовому ринку і є (внаслідок надійності банку-акцептанта) досить надійним засобом платежу. Кредит за відкритим рахунком використовується партнерами, які добре знають один одного, при регулярних поставках. При настанні строку платежу банк імпортера перераховує суму боргу і проценти за кредит банку експортера навіть без надання експортером платіжних документів. Використовується рідко внаслідок високого комерційного ризику.

13.3. Банківське кредитування ЗЕД

Зазвичай фінансування зовнішньоторговельних операцій прямо або опосередковано здійснюється комерційними банками, а експортер (або імпортер) виступає ініціатором і є особою, яка відповідає за своєчасне погашення кредиту і пов'язаних із цим витрат. Найпоширенішими формами банківського кредитування ЗЕД є факторинг та форфейтинг. Факторинг — це комісійно-посередницька діяльність, пов'язана з поступленням банкові клієнтом-постачальником не-оплачених платежів-вимог (рахунків-фактур) за поставлені товари, виконані роботи, послуги і, відповідно, права одержання платежу за ними, тобто з інкасуванням дебіторської заборгованості клієнта (одержанням коштів за платіжними документами). Мета факторингу — усунення ризику, що є невід'ємною частиною будь-якої кредитної операції. Факторинг уперше виник у США наприкінці XIX ст., потім він набув поширення в промислово розвинених країнах Західної Європи. Особливо широко факторинг почав застосовуватися у практиці комерційних банків в останні десятиліття. Банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їх несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору банк зобов'язується сплатити суму переданих йому платіжних вимог незалежно від того, чи сплатили свої борги контрагенти-постачальники. В цьому і полягає відмінність між факторингом та банківською гарантією. При банківському гарантуванні банк зобов'язується у разі несплати клієнтом у термін належних сум здійснити платіж за свій рахунок. Метою ж факторингового обслуговування є негайне інкасування коштів (або одержання їх на визначену у факторинговому договорі дату) незалежно від платоспроможності платника. Вартість факторингу вища на 5—20 % за звичайну банківську позику чи банківську гарантію, оскільки включає не тільки оплату кредиту, але і ціну інших послуг. Джерелами формування коштів для факторингу є власні кошти банку (прибуток, фонди), залучені і позичкові кошти. Факторингові компанії, які зазвичай є структурними підрозділами комерційних банків, крім власне факторингу, надають ще низку сервісних послуг, таких як ведення бухгалтерського обліку для підприємств-клієнтів, аудит, підготовка статистичних звітів тощо. Слід також враховувати, що факторинговому обслуговуванню не підлягають: — підприємства з великою кількістю дебіторів, заборгованість кожного з яких виражається невеликою сумою; — підприємства, що займаються виробництвом нестандартної або вузькоспеціалізованої продукції; — будівельні й інші фірми, що працюють із субпідрядниками; — підприємства, що реалізують свою продукцію на умовах післяпродажного обслуговування, або практикують компенсаційні (бартерні) угоди; — підприємства, що укладають зі своїми клієнтами довгострокові контракти і виставляють рахунок після завершення відповідних етапів робіт або до здійснення поставки (авансові платежі); — приватні особи. Факторинг передбачає постійні відносини між банком і постачальником, оскільки вимагає нагляду і контролю за фінансовим становищем постачальника, а також платоспроможністю покупців. Як правило, у факторингових операціях беруть участь чотири сторони: — експорт-фактор, тобто факторингова компанія (або факторинговий відділ банку), що купує рахунки-фактури в експортерів; — імпорт-фактор, тобто факторингова компанія (або факторинговий відділ банку) в країні імпортера; — клієнт (постачальник товару, кредитор) — промислове або торгове підприємство, що уклало угоду з факторинговою компанією; — покупець — імпортер товару. У міжнародній торгівлі застосовуються чотири моделі факторингу: двофакторний; прямий імпортний; прямий експортний; "бек-ту-бек" (back-to-back). Двофакторна модель дозволяє розділити функції і ризики між імпорт-фактором, розташованим у країні імпортера, і експорт-фактором, розташованим у країні експортера. Головна мета цієї моделі — зменшити ризики кредитування підприємства-імпортера, передавши частину робіт імпорт-фактору, зменшивши накладні витрати в адміністративній сфері. Друга модель міжнародного факторингу — прямий імпортний факторинг. Його головна мета — забезпечення платежів через імпорт-фактора, тобто факторингову компанію в країні імпортера. Прямий імпортний факторинг має сенс лише в тому випадку, коли експорт здійснюється в одну або дві країни. Якщо експортер має контрагентів у багатьох країнах, то укладання однієї угоди з факторинговою компанією своєї країни буде зручнішим, ніж значна кількість прямих угод із факторинговими компаніями інших держав. У випадку прямого імпортного факторингу факторингова компанія країни-імпортера укладає угоду з експортером про переступлення їй боргових вимог по цій країні, здійснюючи страхування кредитного ризику, облік та інкасування вимог, які є для неї внутрішніми. Третя модель міжнародних факторингових операцій — прямий експортний факторинг, при якому факторингова компанія в країні імпортера не задіяна. Недоліком цієї моделі є труднощі в оцінці кредитоспроможності підприємств-імпортерів, які знаходяться в іншій країні. Тому для оцінки ризику або для перестрахування експорт-фактор може підключити товариство зі страхування кредитів у країні імпортера або підстрахувати себе гарантіями відповідної державної організації. При використанні цього варіанта факторингу можна отримати вигідні умови фінансування експортних поставок при покритті з боку державної страхової компанії. Останній тип міжнародного факторингу — "бек-ту-бек". У трьох розглянутих вище моделях міжнародних факторингових операцій фінансування вимог концернів не передбачається. Цю функцію виконує факторинг "бек-ту-бек". Реалізація угоди за цією технологією схожа на комбінацію двофакторної схеми і звичайного внутрішнього факторингу. Здійсненню факторингової угоди передує серйозна аналітична робота. Отримавши заявку від підприємства, факторингова компанія вивчає економічне і фінансове становище потенційного клієнта, характер його ділових зв'язків. Якщо підприємство стало клієнтом факторингової компанії, то клієнт направляє останній усі рахунки-фактури, виставлені на покупців. За кожним документом клієнт повинен дістати згоду на оплату (за аналогією з акцептом платіжних вимог). Факторингова компанія вивчає всі рахунки-фактури, визначаючи при цьому платоспроможність покупців. Факторингова компанія може оплатити рахунок у момент настання терміну платежу або достроково. В останньому випадку вона виконує функції банку, тому що дострокове надання коштів клієнтові рівноцінне видачі йому кредиту. Найважливішою послугою тут є гарантія платежу клієнтові. Ця гарантія охоплює повний обсяг внутрішніх і міжнародних операцій: факторингова компанія зобов'язана сплатити клієнтові всі акцептовані рахунки-фактури, навіть у випадку неплатоспроможності боржників. При цьому банк визначає максимальну суму за операціями факторингу, у межах якої постачання товару або надання послуг може проводитися без ризику неотримання платежу. Основою факторингових операцій є договір факторингу, який фіксує умови здійснення таких операцій: реквізити платіжних вимог, частки сум платежу від суми за операціями факторингу, розмір компенсаційної винагороди, умови розриву факторингового договору та інші умови за домовленістю сторін. Також у ньому визначається відповідальність кожної зі сторін у випадку невиконання або неналежного виконання взятих на себе зобов'язань. При цьому обидві сторони відповідальні одна перед одною. Якщо факторинговий відділ не може виконати прийняті зобов'язання, то майнову відповідальність несе банк, при якому він створений. Але сам відділ не несе відповідальності за невиконання договірних зобов'язань за поставками. Розрізняють два види факторингу — конвенційний (широкий) і конфіденційний (обмежений). Історично першим виник конвенційний факторинг. У сучасних умовах це універсальна система фінансового обслуговування клієнтів, що включає бухгалтерський облік, розрахунки з постачальниками і покупцями, страхове кредитування, представництво тощо. За клієнтом зберігається тільки виробнича функція. Така система дає змогу підприємству-клієнту скорочувати витрати виробництва і реалізації продукції. Таке факторингове обслуговування звичайно здійснюється з "дисконтуванням фактур". Це означає, що банк купує у свого клієнта право на одержання грошей від покупців, при цьому відразу ж зараховує на його рахунок близько 80 % вартості відвантаженого товару, а іншу частину суми — в обумовлений термін незалежно від надходження грошей від дебітора. По суті це кредит під відвантажені товари, за які клієнт сплачує визначений процент. В останні роки значного поширення набув конфіденційний факторинг, що обмежується виконанням тільки деяких операцій: поступка права на одержання грошей, оплата боргів тощо. Він є формою надання постачальникові — клієнту факторингу — кредиту під відвантажені товари, а покупцеві — клієнту факторингу — платіжного кредиту. За проведення факторингових операцій клієнти вносять передбачену в договорі на обслуговування плату, що за своїм економічним змістом є процентом за кредит. Розрізняють відкритий і закритий факторинг. При відкритому факторингу покупця повідомляють про те, що в угоді бере участь фактор (посередник). У випадку ж закритого факторингу покупцю не повідомляють про наявність факторингового договору. У світовій практиці вартість факторингових послуг складається з двох елементів: плати за обслуговування (комісії) і плати за надані в кредит кошти. Плата за обслуговування стягується за звільнення від необхідності вести облік, за страхування від появи сумнівних боргів і розраховується як певний процент від суми рахунків-фактур. Розмір цієї плати може варіювати залежно від масштабів виробничої діяльності постачальника і надійності його контрактів, а також від експертної оцінки факторинговим відділом ступеня ризику неплатежу і складності стягнення коштів з покупців і становить у середньому 0,5—3 % від вартості рахунків-фактур. Розмір плати за обслуговування може визначатися не тільки у процентах від суми платіжних вимог, але і шляхом встановлення фіксованої суми. Наприкінці кожного місяця банк підраховує належні йому комісійні проценти, а також виявляє залишок неінкасо-ваних фактур, на який виписується рахунок, що передається клієнтові. Плата за надані у кредит кошти. Якщо проводиться попередня оплата, то розмір її розраховується за період між викупом платіжної вимоги і датою інкасування. Плата за кредит у більшості країн зазвичай на кілька відсоткових пунктів перевищує ставки, що застосовуються банками при короткостроковому кредитуванні підприємств. Це пов'язано з необхідністю компенсації додаткових витрат і ризику факторингового відділу банку. Існує ряд причин, з яких факторинговому відділу невигідно попередньо сплачувати повну вартість боргових зобов'язань. Насамперед можливі спірні моменти і помилки у рахунках. Якщо постачальник припиняє свою діяльність або з будь-яких причин порушує умови факторингового договору, то факторинговий відділ не має іншого страхового покриття попередньо сплачених сум, окрім самих платіжних вимог. Таким чином, різниця в 10—20 % від вартості рахунків-фактур потрібна для того, щоб за необхідності можна було компенсувати попередньо оплачені суми. Це цілком відповідає факторинговій практиці країн з розвиненою ринковою економікою. Отже, факторинг — це особливо вигідна для підприємств дрібного і середнього бізнесу форма фінансування, що дає змогу експортерам сконцентруватися на виробничих проблемах. Вона прискорює одержання більшої частини платежів, гарантує повне погашення заборгованості і знижує витрати на ведення рахунків. Факторинг дає гарантію платежу і звільняє постачальників від необхідності брати додаткові і дуже дорогі кредити в банку. Все це сприятливо впливає на фінансове становище підприємств. Операцією, подібною до факторингу, є форфейтинг — одна з форм короткострокового й середньострокового кредитування зовнішньоторговельних угод у формі придбання банком платіжних зобов'язань, поданих у формі векселів, без права зворотної вимоги до продавця. На відміну від факторингу форфейтинг виключає регрес до експортера. Основними учасниками такої угоди є продавець (експортер, який приймає векселі в оплату вартості поставлених товарів і звільняється від усіх ризиків, пов'язаних з отриманням платежу за векселями), а також покупець (імпортер), форфейтер (покупець векселя чи той, хто здійснює плату за векселем при кредитуванні у формі форфейтинга) і гарант. При форфейтуванні продавець вимоги, наприклад, переказ-ного векселя, захищає себе від будь-якого регресу (регрес — зворотна вимога відшкодування сплаченої суми) включенням до індосаменту слів "без обороту". Продавцем векселя, що фор-фейтується, зазвичай є експортер; він акцептує його як платіж за товари чи послуги і прагне передати всі ризики і відповідальність за інкасування форфейтера (тобто банк, що обліковує векселі) в обмін на негайну оплату готівкою. Форфейтер, придбавши платіжні зобов'язання, відмовляється від свого права висувати зворотні вимоги до будь-якого з попередніх власників зобов'язання. Предметом угоди форфейтування є дебіторська заборгованість покупців товарів, як правило, у формі переказних чи простих векселів. Використання векселів як форфетованих платіжних зобов'язань зумовлене їх широким застосуванням у кредитуванні торговельних операцій, простотою оформлення, уніфікованістю й стандартизованістю вексельного обігу в більшості країн світу. Рахунки дебіторів і розстрочки платежів, які використовуються при акредитивній формі розрахунків, також можуть бути предметом угоди форфейтування, але ці документи застосовуються значно рідше. Якщо імпортер не є першокласним позичальником, який користується безсумнівною репутацією, будь-яка заборгованість, що форфейтується, обов'язково має гарантуватися у формі авалю або безумовної безвідкличної банківської гарантії, прийнятної для форфейтера. Виконання цієї умови є особливо важливим, якщо розглядати угоду як незворотну, тому що у випадку неплатежу з боку боржника форфейтер може покластися тільки на цю форму банківської гарантії як на свою єдину гарантію. Форфейтування зазвичай є середньостроковою угодою на термін від шести місяців до 5—6 років. Проте кожен форфейтер установлює свої часові межі, виходячи, головним чином, із ринкових умов для визначеної угоди. При форфейтуванні купівля векселів здійснюється з відрахуванням (дисконтом) процентів авансом за весь термін кредиту. Експортер, таким чином, фактично перетворює свою кредитну операцію з торгової угоди на операцію з готівкою. У цьому випадку він відповідає одноразово лише за задовільне виготовлення і постачання товарів, а також за правильне оформлення документів за зобов'язаннями. Ця остання обставина разом із наявністю фіксованої процентної ставки, стягнутої за всю операцію на самому її початку, робить форфейтування цілком прийнятною послугою для експортера і порівняно недорогою альтернативою іншим сучасним формам комерційного рефінансування (погашення заборгованості за рахунок нових кредитів). Процес оформлення угоди форфейтування має кілька етапів. На першому з них експортер звертається до форфейтера, бо не має можливості надати імпортеру відстрочення платежу. Форфейтер збирає й аналізує інформацію про учасників угоди, вивчає фінансовий стан імпортера. На другому етапі експортер має короткий проміжок від часу отримання пропозиції фор-фейтера про надання кредиту до прийняття кінцевого рішення про укладення договору. Після його підписання учасники угоди повинні виконати взаємні зобов'язання: форфейтер — придбати векселі за фіксованою процентною ставкою, а експортер — надати такі векселі. Таким чином, у результаті цієї угоди складається така ситуація: 1. Форфейтер втрачає право регресу до експортера і отримує вкладені кошти в міру погашення покупцем простих чи переказних векселів. 2. Покупець отримує кредит строком до 5 років. 3. Експортер відразу отримує кошти від обліку простих чи переказних векселів. Оскільки договір про форфейтування підписується задовго до фактичного відвантаження товару, між укладанням договору на купівлю векселів і фактичним здійсненням угоди може минути досить тривалий період. Експортер виплачує форфей-теру в цей період комісійні за зобов'язанням, які становлять певний процент від суми угоди (від 0,075 до 0,125 % щомісячно). Комісійні щомісяця сплачуються авансом. Це викликано тим, що форфейтер зобов'язаний у цей період у будь-який момент виконати свої зобов'язання і неможливістю використати кошти на інші інвестування. Крім того, форфейтер несе валютний і процентний ризики, оскільки повинен залучати кошти із грошового або валютного ринку для фактичного обліку векселів. Форфейтування з погляду ризикованості кредиту передбачає для експортера і переваги, і недоліки. До переваг належать: — звільнення експортера від боргів, які мають бути сплачені іноземним покупцем; — поліпшення стану ліквідності експортера, оскільки він негайно отримує готівку; — зростання шансів експортера отримати банківську позику, оскільки форфейтинг не впливає на інший кредит, що надається банком; — зменшення можливості втрат, пов'язаних з частковим державним або приватним страхуванням, і можливих ускладнень з ліквідністю, неминучих у період пред'явлення застрахованих раніше вимог; — відсутність ризиків, пов'язаних із коливанням процентних ставок; — відсутність ризиків, пов'язаних з курсовими коливаннями валют і зміною фінансового становища боржника; — відсутність ризиків і витрат, пов'язаних з діяльністю кредитних органів і стягненням грошей за векселями та іншими платіжними документами. Основним недоліком форфейтингу є його вартість — це досить дорогий вид банківських послуг, що пояснюється ризикованістю цієї операції для форфейтера. Але, використовуючи форфейтування, підприємство-експортер керується стратегічними міркуваннями, згідно з якими форфейтування може виявитись дуже вигідним для нього.

13.4. Міжнародні лізингові операції

Специфічною формою кредитного обслуговування зовнішньоекономічних зв'язків є лізингові операції — підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування лізингоодержувачу на визначений строк майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержува-чем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізинго-одержувачем періодичних лізингових платежів. Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів. Суб'єктами лізингу можуть бути: — лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу; — лізингоодержувач — підприємство, яке одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу; — продавець лізингового майна — підприємство, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу. Розрізняють такі види лізингу. 1. Фінансовий лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу має включати не менше 60 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. 2. Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 % вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізинго-давцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу. Є різні форми лізингу. 1. Зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг. 2. Пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 % від вартості набутого для лізингу майна. 3. Міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. 4. Експортний лізинг — угода, за якою лізингова компанія купує об'єкт лізингу в національної компанії і передає його закордонному лізингоодержувачу. 5. Імпортний лізинг — лізингодавець купує предмет лізингу в іноземного підприємства і надає його вітчизняному лізингоодержувачу. 6. Сублізинг — операція, у якій беруть участь основний лізингодавець, зареєстрований в одній країні, і посередник іншої країни, що передає об'єкт лізингу лізингоодержувачу. Істотними умовами договору лізингу є: — найменування сторін; — об'єкт лізингу (перелік і вартість майна), умови та строки його поставки; — строк, на який укладається договір лізингу; — розмір, структура та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду; — умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з чинним законодавством; — умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача; — умови страхування об'єкта лізингу; — умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану; — умови реєстрації об'єкта лізингу; — умови повернення об'єкта лізингу чи його викуплення після закінчення дії договору; — умови дострокового розірвання договору лізингу; — умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача; — відповідальність сторін; — дата і місце укладення договору. На відміну від традиційної оренди об'єкт лізингової угоди обирається лізингоодержувачем, а лізингодавець купує устаткування за свій рахунок. Термін лізингу коротший за термін фізичного зносу устаткування. Після закінчення терміну лізингу клієнт може продовжувати оренду на пільгових умовах або купити майно за залишковою вартістю. У світовій практиці лізингодавцем звичайно є лізингова компанія, а не комерційний банк. Сьогодні лізинг є одним із основних фінансових інструментів, що дозволяє здійснювати великомасштабні капітальні інвестиції в розвиток матеріально-технічної бази будь-якого виробництва. Порівняно з іншими способами придбання устаткування (оплата за фактом постачання, покупка з відстрочкою оплати, банківський кредит тощо) лізинг має низку істотних переваг: 1. Лізинг дає можливість підприємству-орендарю розширити виробництво і налагодити обслуговування устаткування без значних одноразових витрат і необхідності залучення позичкових коштів. 2. Пом'якшується проблема обмеженості ліквідних коштів, витрати на придбання устаткування рівномірно розподіляються на весь термін дії договору. Звільняються кошти для вкладення в інші види активів. 3. Не залучається позиковий капітал, і в балансі підприємства підтримується оптимальне співвідношення власного і позикового капіталів. Поряд з тим лізинг має й певні недоліки: — операції, пов'язані з лізингом, відрізняються значною складністю як щодо розробки прийнятної схеми, формулювання умов угоди, так і щодо документального її оформлення; — лізингодавець повинен мати значний початковий капітал або мати стабільне джерело коштів; — лізингоодержувач програє на підвищенні залишкової вартості лізингового майна, зокрема через інфляцію; — вартість лізингу вища, ніж ціна покупки, позички (банківського кредиту), оскільки ризики зносу (морального старіння) об'єкта лізингу несе лізингодавець, який закладає їх у вартість лізингу. Лізингова операція відрізняється досить складною організацією. Угода часто складається як мінімум з трьох контрактів: — між орендарем і орендодавцем; — між постачальником і орендодавцем; — між орендодавцем і його банком. Звичайно перед укладанням угоди справа клієнта ретельно аналізується. Цей аналіз включає: — оцінку спроможності клієнта виплатити орендні платежі і його попередніх прибутків від використання орендованого устаткування; — оцінку товарів (попит на них з позицій можливого перепродажу). Якщо це міжнародний лізинг, то особливої ваги набувають: вибір валюти контракту, оцінка ризику зміни курсу валюти, митний режим орендаря, рівень податків, що накладаються на орендодавця, наявність угод про уникнення подвійного оподатковування між країнами, захист права власності іноземного орендодавця в країні орендаря. При лізингу з додатковим залученням коштів особливо гостро постають питання заставного права, страхування, різних гарантій. Важливі також питання надання технічних гарантій виробником. Необхідно відзначити, що в галузі лізингу рухомого майна за останні роки були вироблені, хоча і з деякими нюансами, стандартні типи контрактів, у той час як в галузі лізингу нерухомого майна окремі пункти контрактів складаються, як правило, в індивідуальному порядку з урахуванням розміру об'єктів і більш тривалих термінів дії укладених контрактів. Важливим моментом при укладанні контракту є розрахунок і обґрунтування лізингових платежів, які лізингоодержу-вач вносить за користування об'єктом лізингу. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і може бути нерівномірною. Лізингові платежі включають: — суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; — суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; — платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; — відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; — інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу. Розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лізингу за домовленістю сторін. Ці платежі можуть бути одноразовими і періодичними, пропорційними і прогресивними. Вибір принципової моделі платежів залежить від форми лізингу. Лізингові платежі відповідно до законодавства України відносяться на валові витрати виробництва та обігу лізингоодержувача. Погашення лізингових зобов'язань може відбуватися як у грошовій, так і в іншій формі. Так, при лізингу в країнах, що розвиваються, часто використовуються елементи бартерної угоди. В рахунок орендних платежів приймається товар, вироблений орендарем. Лізингові угоди можуть передбачати зобов'язання орендодавця здійснювати ремонт і технологічне обслуговування устаткування. Це особливо важливо при лізингу складного устаткування, що вимагає залучення висококваліфікованого персоналу для пусконалагоджувальних робіт, ремонту й обслуговування. Практично на умовах лізингу можна одержати об'єкт "під ключ", передавши здійснення усіх формальностей лізинговій компанії, і завдяки цьому сконцентрувати зусилля на вирішенні інших питань. Лізинг дозволяє орендарю періодично оновлювати устаткування, що морально старіє. Лізинг широко поширений у США, Італії, Великій Британії, Німеччині, Японії. Кожна країна по-своєму використовує лізинг у розвитку національної економіки і міжнародної діяльності. Переважна частина лізингових операцій в країнах — членах Європейської асоціації лізингових компаній припадає на угоди з рухомим майном. Однак в останні роки намітилася тенденція до збільшення частки лізингу нерухомого майна. Збільшення обсягу орендних операцій у міжнародній торгівлі потребує залучення значних фінансових коштів. Тому невипадково великі комерційні банки багатьох країн активно беруть участь у фінансуванні лізингових компаній, що потім переходять часто в їхню власність.

Тема 14. ТРАНСПОРТНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕД ПІДПРИЄМСТВ

14.1. Транспортні послуги в системі зовнішньоекономічних відносин. 14.2. Організація зовнішньоекономічних перевезень. 14.3. Специфіка діяльності транспортно-експедиційних підприємств. 14.4. Міжнародна логістика. Ключові поняття Транспортні послуги. Міжнародні перевезення. Транспортні операції. Види транспорту. Види вантажу: генеральні, масові, особливо режимні. Морські перевезення. Контейнеровози. Ліхтеровози. Ролкери. Поромні переправи. Танкери. Лінійне судноплавство. Коносамент. Чартер. Тайм-чартер. Бербоутчартер. Залізничний, повітряний, автомобільний, трубопровідний транспорт. Контейнеризація. Транспортно-експедиційні підприємства. Міжнародна логістика. Закупівельна, виробнича, збутова, маркетингова,розподільча, транспортна логістика.

14.1. Транспортні послуги на світовому ринку послуг

Зовнішньоекономічна діяльність загалом і зовнішньоторговельна зокрема тісно пов'язані з транспортними операціями. Транспортні операції починають і завершують процес реалізації зовнішньоторговельної угоди і тим самим не тільки обумовлюють практичну реалізацію договору купівлі-продажу, але і помітно впливають на контрактну ціну товару. Зусилля підприємства навіть за високої якості експортної продукції можуть бути зведені нанівець незадовільною організацією транспортного обслуговування і помилками при виборі базисних умов постачання товарів, транспортних умов у договорах купівлі-продажу. Здійснюючи ЗЕД, учасники транспортного процесу вступають у складні відносини, механізм яких формується під впливом політичних і економічних чинників, комерційних і правових міжнародних і національних норм, актів, звичаїв. У цих умовах власникові вантажу все складніше орієнтуватися в транспортній ситуації, що залежить від стану міжнародних ринків і позицій клієнтури, транспортної політики окремих країн і міжнародних союзів. Усе гостріше відчувається потреба у професійних знаннях, у тому числі і знаннях законодавства різних країн, міжнародних угод (конвенцій), звичаїв, техніко-економічних характеристик транспортних засобів, пунктів перевантаження і перевалювання вантажів, ринку транспортних і посередницьких послуг. Продукцією транспорту є безпосередньо сам процес переміщення товарів від виробника до споживача. У цьому й полягає суть транспортних послуг. Вони — основна з'єднувальна ланка між продавцем і покупцем. Транспортні послуги, як і будь-яка послуга, мають свої особливості. 1. Транспорт не виробляє нового товару чи продукту, але саме завдяки їх переміщенню з одного місця в інше забезпечується продовження процесу виробництва та обігу, має місце кінцеве споживання вироблених товарів. Переміщення товарів, продукції з місця виробництва до місця споживання і є тією споживчою вартістю, яку створює транспорт, його транспортні послуги. 2. Реалізація транспортних послуг виражається в тому корисному ефекті, який не може виникати, зберігатися і реалізовуватися у відриві від транспорту. Разом з тим виробництво транспортних послуг не відривне від їх споживання. Транспортні послуги задовольняють потреби в момент свого прояву, тобто створення таких послуг збігається з їх споживанням. 3. Транспорт займає особливе місце в міжнародному товарообігу. З одного боку, він є необхідною умовою здійснення міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. З другого боку — транспортна індустрія виступає на світових ринках експортером своєї продукції — транспортних послуг. 4. На транспортні послуги, що надаються у сфері ЗЕД, впливають всі фактори, що характеризують розвиток ринкової економіки. Насамперед це коливання попиту і пропозиції товарів, цін на нафту, валютного курсу, ступінь втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, стан політичних та економічних відносин різних держав тощо. Міжнародні перевезення або міжнародні сполучення — це перевезення вантажів або пасажирів між кількома країнами, особливістю яких є обов'язковий перетин кордону як мінімум хоча б двох суміжних країн. Здійснюючи міжнародні транспортні операції, перевізники надають власникам вантажу транспортні послуги, що є специфічним товаром міжнародної торгівлі. Міжнародні транспортні послуги продаються і купуються на міжнародних транспортних ринках. Ціни транспортних послуг та інші умови їх надання в одних випадках є предметом переговорів між зацікавленими сторонами, в інших — установлюються самими перевізниками. До міжнародних транспортних операцій відносять також і перевезення пасажирів між різними державами. Послуги з доставки пасажирів у міжнародних сполученнях продаються і купуються на відповідних транспортних ринках. Важливу роль при цьому відіграють туристичні агентства та інші подібні організації, що мають тісні зв'язки з підприємствами повітряного, морського, річкового, автомобільного і залізничного транспорту. Таким чином, послуги з перевезення вантажів і пасажирів є предметом купівлі-продажу на різних міжнародних транспортних ринках. Країни, що беруть участь в міжнародних економічних зв'язках, продаючи і купуючи через своїх власників вантажу, транспортні, туристичні й інші організації транспортні послуги, здійснюють їхній експорт і імпорт. Зміст транспортних операцій у зовнішньоекономічній діяльності визначається характером міжнародних сполучень, які можна класифікувати за низкою ознак (табл. 14.1). Учасники ЗЕД планують і враховують транспортні операції при підготовці контракту, здійснюючи їх у процесі виконання останнього. Такі операції проходять послідовність етапів. На першому етапі, до укладання контракту, необхідно: — провести аналіз кон'юнктури ринків транспортних послуг, умов постачання товарів, рівня тарифних і фрахтових ставок (тобто вартості доставки одиниці вантажу наземним, водним або повітряним транспортом); — визначити і конкретизувати транспортні умови і базисні умови постачання для їх включення в договір купівлі-прода-жу, організувати виконання цих умов; — визначити частку витрат на транспортні операції (транспортну складову) в контрактній ціні товару; — передбачити в кошторисі транспортні витрати. На другому етапі, у процесі реалізації зовнішньоторговельної операції, необхідно: — укласти договори на перевезення товарів, оформити їх відповідними транспортними документами (накладними, чартером, коносаментом); — запланувати перевезення вантажів, що проходять через морські, річкові порти і прикордонні станції (оперативне місячне планування); — підготувати товар до перевезення (упакувати, замаркіру-вати тощо); — оформити договір транспортного страхування вантажів, одержати страховий поліс; — підготувати й оформити технічну і товаросупровідну документацію; — перевірити розрахункову документацію і зробити розрахунки з перевізником; — виконати необхідні прикордонні, митні, санітарні, ветеринарні формальності; оформити відповідні документи: вантажну митну декларацію, паспорт угоди, необхідні сертифікати; оплатити митні збори, податки, мито; — організувати нагляд за просуванням вантажу по всьому транспортному циклу від вантажовідправника до вантажоодержувача. На третьому етапі, після завершення зовнішньоторговельної операції, необхідно: — зробити додаткові взаєморозрахунки, якщо є така не обхідність; — вирішити спірні питання, якщо вони виникли між учасниками транспортного процесу; — за необхідності пред'явити у встановленому порядку претензії і позови, оформити необхідну документацію. Отже, транспортне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності — це система технічних, технологічних елементів, економічних, комерційно-правових, організаційних чинників, методів управління транспортними операціями у сфері виробництва, обігу і споживання товарів, що переміщуються між країнами