86. Суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в Україні після проголошення незалежності.

Розгортання національно-визвольного руху в Україні:

-активізація суспільно-політичної активності населення (з 1988 р.) -перші масові мітинги, пікети, страйки з вимогами докорінних змін у державі; поширення національної символіки;

-виникнення нових громадських меншин (товариство української мови ім..Т.Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал»,

-критика існуючого ладу; відродження української історії;

-видання перших неформальних газет та журналів («Вибір», «Вільна Україна», «Український вісник», «Літературна газета» та ін..);

-відновлення діяльності Української Гельсінської Спілки; відродження заборонених церков і релігійних конфесій; активізація руху національних меншин (повернення департоварих татар до Крим, надання автономії Криму в результаті референдуму 1991);

-розгортання робітничого руху (шахтарський страйк у липні 1989 р, робітничий страйк у Донбасі в листопаді 1989р.).

Історія багатопартійності в Україні пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

I етап — ≪зародження багатопартійності≫ (середина 1988 — березень 1990 p.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії

— Української національної партії.

II етап — ≪вихід багатопартійності на державний рівень ≫ (травень 1990 — серпень 1991 p.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап — ≪становлення багатопартійності≫ (з серпня 1991 p.):

— розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 140 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).

Всі партії належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Лівого- Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є «Свобода», НРУ, УНР. Центристські партії – БЮТ, Партія регіонів.

84. Основні напрямки зовнішньої політики України після проголошення незалежності.

     Головні засади зовнішньої політики України чітко сформульовані у Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.), Основних напрямах зовнішньої політики (липень 1993 р.) та в Конституції 1996 р.

Зовнішня політика нашої держави була спрямована на виконання таких завдань: утвердження і розвиток республіки як незалежної демократич­ної держави; збереження територіальної цілісності та недоторканності її   кордонів; захист прав та інтересів громадян України, її юридич­них осіб за кордоном; розповсюдження у світі образу України як на­дійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких Україна реалізовувала свою зовнішню політику, ґрунтувалися на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Вона розбудовувала свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди та невтручання у внутрішні справи.

Україна беззастережно засудила війну як знаряддя міжнародної політики і прагнула вирішувати будь-які міжнародні суперечки лише мирними засобами. Вона не висувала жодних територіальних претензій до своїх сусідів і не визнавала територіальних претензій до себе.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України стали: розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі у європейському регіональному співробітництві, співробітництво у рамках СНД, членство в ООН та інших міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямками двохсторонніх відносин України стали відносини з прикордонними державами і західними країнами – членами НАТО та Європейського Союзу.

Із прикордонними державами Україна мала на меті укласти повномасштабні договори про добросусідство і співробітництво, у тому числі для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів.

Домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами є українсько-російські відносини.

Розбудова стосунків із західними державами мала на меті ство­рити умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською цивілізацією, прискорити демократизацію та ринкові реформи.

Основні напрями регіонального співробітництва України в Європі передбачали наступне: діяльність у рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, участь у Раді Північноатлантичного спів­робітництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів із Радою Європи та іншими європейськими структурами. У перші роки не­залежності перспективною метою української зовнішньої політики було набуття членства у провідних європейських співтовариствах.

У рамках СНД Україна розвивала співробітництво з усіма державами – учасницями союзного договору. Але наша держава розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів,  який доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами - учасницями і має на меті сприяти розв'язанню проблем, які постали після розпаду СРСР. Україна уникала участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність у наддержавну структуру федеративного або конфедеративного типу.

У рамках ООН та інших міжнародних організацій Україна співпрацювала у структурах, які забезпечували мир у різних куточках планети або сприяли вирішенню соціально-економічних проблем України.

У цілому зовнішня політика України була спрямована на гарантування національної безпеки; утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки і включення національного господарства у світову економічну систему та збереження територіальної цілісності держави і недоторканості її кордонів.