23.Винекнення та еволюція Українського козацтва ( до сер.XVII ст..)

Українське козацтво виникло в тяжкі для нашого народу часи, коли Україна втратила державність, а її землі захопили кілька держав, які часто-густо ворогували між собою. Це зумовлювалося розташуванням українських земель у зоні так званого Великого кордону. Той кордон - умовна межа, що розділяла два протилежні світи, між якими споконвіку тривало протистояння: європейський (християнський, хліборобський) та азіатський (мусульманський, кочовий).

Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі, переважно селяни, із Західної і Північної України, які, рятуючись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені вільні місця, де не було ще панського гніту. Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні. Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією.

Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між московським і литовським князями говориться, що того року загони козаків під проводом отаманів Богдана, Голубця

і Василя Жили з'явилися на низів'ях Дніпра, на лівому березі на Таванській переправі, розігнали татарську охорону, захопили в купців частину товарів, а деяких потопили.

1492 р. козаки напали на татарське судно під Тягиною на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, захопили майно, гроші, стада волів, коней та ін.

У 1494 р. козаки напали на посла московського князя боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря Стефана разом з його послом у Крим до Менглі-Гірея. їх

на шляху «козаки потоптали, все поймали, пеша оставили...»

У 1499 р. про козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки ходять з Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть там, платять воєводі десяту частину.

На основі цих та інших перших документальних звісток кінця XV — початку XVI ст. можна дійти висновків про те, що, по-перше, козаки — це місцеві, а не прийшлі звідкись люди («черкаси»), і, по-друге, оскільки уже наприкінці XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листуванні між урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло на той період певної сили, для досягнення якої йому потрібен був певний час. Отже, козацтво, мабуть, виникло не наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або принаймні у другій його половині. Найвідомішим з перших ватажків козацтва був Дмитро Вишневецький під керівництвом якого козаки робили свої походи. Після Вишневецького був,Богдан Ружинський, який також кілька разів ходив на Крим.

У перший час свого існування, козацтво до середини XVI ст. не становило окремої організованої суспільної групи населення. Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків населення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни — втікачі із Західної і Північної України, але «козакували» й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами — «ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населені місця, вони розпадалися. У походах проти татар і турків разом з козаками часто брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїнних старосте, повітів. Та вони не були ні організаторами, ні фундаторами козацтва, як про це твердили деякі історики. Окраїнні старости (староста канівський і черкаський Євстафій Дашкевич, староста хмільницький Представ Лянцкоронський та ін.) використовували сили і вміння козаків для охорони своїх повітів від татар і турків і «козакували разом з козаками», наживалися на походах, забираючи із здобичі «што лепшее».

Протягом першої половини XVI ст. козацтво в Україні кількісно зростало, набирало сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на напади козаків і їхні вимоги приборкати «свавільців». Козацтво було явищем, притаманним не тільки Україні.

Приблизно в один час з українським козацтвом сформувалося (також передусім із селян, що втікали від кріпосного гніту) російське козацтво на Дону.

У другій половині XVI ст. козацтво почало втручатися в молдовські справи під керівництвом Івана Підкови. Кількісному зростанню козацтва і формуванню його як потужного стану українського суспільства сприяли соціально-економічні зміни після унії 1569 р. На українські землі ринув потужний потік польських феодалів, шляхетсько-магнатське господарство розвинулося на повну силу.

З другої половини XVI ст. запорожці, крім походів суходолом під татарські замки на переправах, почали організовувати й походи на Чорне море. Початково в походах, переважно під Очаків і на узбережжя Чорного моря (Крим), брало участь по кільканадцять човнів, але вже наприкінці XVI ст. флот зріс до кількох сотень чайок, і походи здійснювалися й на турецькі міста, навіть на Константинополь.

Поширення козаччини в останні десятиліття XVI ст. було зумовлене масовим "покозаченням” вільного сільського й міського населення українських земель Литви. Селянство, невдоволене встановленими Польщею соціально-економічними порядками, привнесло в козацький рух нові настрої.

Під кінець XVI ст. розпочалися козацькі повстання під проводом Косинського, Северина Наливайка. Поразка повстань кінця XVI ст. на якийсь час призвела до розколу козацтва на дві течії: радикальну, що складалася з незаможного козацтва, вчорашніх селян ремісників, степових здобичників, і помірковану, до якої належали заможні статечні городові козаки, які мирним шляхом хотіли розширити свої права І привілеї в Польській державі. Ці дві течії об’єднав Самійло Кішка. Петро Сагайдачний(Хотинська війна) був найвидатнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького.

Українські і російські козаки відіграли велику роль у захисті від турецько-татарської агресії не Тільки півдня нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга козаків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх продуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в центрі визвольної боротьби українського народу, було осередком притягання всіх незадоволених соціальним і національно-релігійним гнітом.