38. Середньонаддніпрянські говори української мови та їх історичне значення.

Середньонаддніпрянський говір — один з архаїчних говорів південно-східного наріччя, його генетичне ядро. Охоплює центральноукраїнський ареал середньої течії Дніпра, поширений у південних районах Київської, південно-західних районах Сумської, Черкаської, Полтавської, північних районах Кіровоградської і Дніпропетровської областей; межує на півночі з середньополіським і східнополіським говорами, на сході — зі слобожанським говором, на півдні — зі степовим говором, на заході — з подільським і волинським говорами. Внутрішню, відносно незначну диференціацію середньонаддніпрянського говору зумовлює поширення явищ, типових для південно-західного наріччя і північного наріччя; ряд виразних рис мають правобережночеркаська та східнополтавська говірки. Середньонаддніпрянський говір структурно близький до нової української літературної мови. Фонетичні ознаки: а) шестифонемний наголошений вокалізм; б) поширеними є зміни ненаголошених фонем [е] > [е^и], [и] , в частині говірок [е] > [а^е]; переважно у східнополтавських [и] > [е^и], [е]; [и] > [и^і], [і] перед складом з наголошеним í; укання — зміна [о] > [о^у], [у] переважно перед складом з наголошеними í, ý, рідше и́; в) переважно у північних говірках давня фонема [о] в новоутворених закритих складах змінилася на [і] непослідовно; г) нерегулярний розвиток давніх фонем: [о] як [е], [и] та [а]; [ę] як [і]; д) у частині полтавських говірок поширений особливий вияв [л] — ясенний або альвеолярний; ж) наявність протетичних приголосних [в], [г], [й]; у північних говірках протетичні часто відсутні; з) більшості говірок властиве пом'якшення приголосних [д],[т], [з], [с], [н] перед [і], що походить з давніх [о], [е]; е) збереження опозиції м'яких і твердих приголосних [т ~ т’], [ц ~ ц’], [p ~ р’], а для частини говірок і [ж ~ ж’], [ш ~ ш’], [ч ~ ч’] у позиції перед [а]; є) зміна сполуки ви на мн, сполуки чн на шн; и) в окремих словах заступлення [т’] на [к’]; і) протиставлення дзвінких і глухих приголосних переважно зберігається. Морфологічні ознаки: а) у Д.в. одн. іменників чол. р. в більшості говірок переважають закінчення -ові, -еві, тоді як у пн. говорах — -у; б) здебільшого зберігається протиставлення твердої і м'якої груп іменників, проте у ряді говірок відбувається уніфікація за твердим різновидом; в) у Р.в. одн. іменників жін. р. виступає закінчення -и; г) у Р.в. мн. іменники жін. р. мають різні закінчення: нульове та -іў, -иў, -оў; д) паралельні форми мають вказівні займенники та, ц'а у Р.в. і О.в. одн.; ж) інфінітив має форми на -ти і –т; з) майб. Час виражається двома формами бýду роби́ти і робитиму.

39. Явище аферези в говорах української мови.

Одним із засобів усунення збігу голосних (гіатусу чи роззіву) є афереза, тобто опускання ненаголошеного голосного при збігу з іншим голосним на межі або всередині слів. Найчастіше аферезі піддається початковий звук [о], який в українській мові є найпоширеніший з усіх голосних на початку слів та морфем. Причому найсприятливіші умови для дії аферези появляються за прискореного темпу мовлення на межі морфем та в тісніше граматично поєднаних між собою словах, зокрема в сполученнях службових слів (найчастіше прийменників) з повнозначними і в стійких висловах. Явище аферези має обмежене поширення на всій українській мовній території і трапляється в поодиноких словах і висловах типу білобрисий (білообрисий), довгобразий (довгообразий), тадже (та адже) тощо. Найбільш розвинене воно в поліських діалектах, зокрема в говірках Чернігівської області, північної частини Сумської, північно-східної Полтавської, північної Київщини, Житомирщини, на півночі Ровенської та Волинської областей, що пояснюється, як гадає більшість дослідників, меншою поширеністю в них приставних приголосних: до'чей (до очей). Зрідка зустрічається це явище в наддністрянських, карпатських і подільських говорах південно-західних діалектів.