Тема 3. Історія політичної думки україни

Ми не робимо з політики релігії,

ані з релігії політики

В’ячеслав Липинський

Мета: розглянути особливості і основні напрямки української політичної

думки, тлумачення у ній проблем влади та держави.

Ключові слова: світська та церковна концепції державної влади,

гуманізм, соборність, євроцентризм, консерватизм.

ЗМІСТОВНИЙ БЛОК

Вузлові питання теми

1. Політична думка Київської Держави.

2. Політична думка козацько-гетьманського _______періоду.

3. Політична думка Нової доби.

3.1. Політична думка Київської Держави

Політична думка давніх жителів українських земель існувала у вигляді

суспільно-політичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер.

Найчастіше вони були пов'язані із практичним життям та основними

потребами.

Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про

божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні

відносини, що регулюються божеством. Ось чому в суспільній свідомості

поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного

походження влади і пов'язаних із нею певних політичних сил.

Важливим чинником, що сприяв об'єднанню Київської Русі та

перетворенню її у велику феодальну державу, посиленню політичної влади

правління, було введення християнства на Русі. Його утвердження сприяло не

тільки розвиткові суспільно-політичної думки, а й посиленню економічних і

культурних зв'язків з Візантією та іншими європейськими країнами. Під

впливом візантійської філософії формувалась теологічна та політична думка. Ці

процеси сприяли народженню єдності суспільно-політичного устрою,

суспільних відносин і права.

Центральною політичною проблемою того часу була проблема

взаємовідносин світської та церковної влад.

З одного боку, церква в Київській Русі прагнула піднятися над

великокнязівською адміністрацією, намагалася стати центром єднання

удільнороздрібненої держави, що знайшло своє концептуальне відображення у

38

церковному вченні про богоугодного владаря, в основі якого лежала ідея

родового, династичного князювання. З іншого боку, відображаючи інтереси

світської влади, поступово склалася концепція одновладдя, верховенства тільки

світської влади.

В основі першої концепції про богоугодного владаря лежали думки отців

церкви – Василя Великого, Іоанна Златоуста (IV ст.) про духовне провідництво

в державі як запоруку добробуту й миру, дотримання заповідей Божих,

припинення удільної боротьби за владу. Спираючись на них, печерський ігумен

Феодосій заклав основи теологічної концепції. Він зазначав, що світські владарі

не зберігають, а лише захищають віру, стоячи на процерковних позиціях.

Займаючи ортодоксальну позицію, Феодосій стверджував, що шлях до істини

лежить через східне християнство (православ'я). Згідно з даною концепцією

важливим аспектом була централізація держави, але під керівництвом церкви.

Погляди Феодосія розвинув диякон Нестор, автор літопису під назвою

«Повість временних літ», який був творцем головної ідеї першої православної

церковної доктрини – династичного князювання. В літописі на першому місці

стоїть Володимир Великий, який хрестив Русь. Проте центром єдності держави

давньоруських князів мала б бути не великокнязівська влада, а церква.

Творцем другої концепції був митрополіт Іларіон. Йому належить відома

праця «Слово про закон і благодать». Він вважав, що одновладдя є опорою

християнської віри. Завдяки великокнязівському централізму православ'я

утвердилося на Русі, саме йому воно має завдячувати своїм існуванням. В

одновладній монархії Іларіон бачив головний гарант єдності і сили держави, її

територіальної цілісності. Тому християнство повинно служити консолідації

країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму.

Одним із найвідоміших представників політичної думки Київської Русі

був Володимир Мономах. Зокрема, він вважав, що здійснювати беззаконня не

мають права не тільки сини князів, але й службові люди. Князь є державним

мужем, носієм закону. На його думку, владар повинен пам'ятати, що разом із

владою зростає і відповідальність.

Із татарською навалою державність, політичне життя надалі зберігалися

лише у Галицько-Волинській державі. З того періоду найважливішим джерелом

політичної думки залишився Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), що доніс

інформацію про політичну діяльність князя Данила Галицького. Перед

обличчям татаро-монгольської навали політичні погляди того часу зводилися

до необхідності європейського об'єднання.

3.2. Політична думка козацько-гетьманського періоду

На початку козацько-гетьманської доби важливим осередком суспільно-

політичного життя залишалась галицька земля. Такі зв'язки із

західноєвропейською культурою сприяли поширенню ідей гуманізму. Серед

представників цього напряму в політичній думці можна виокремити Юрія

Котермака-Дрогобича і Станіслава Оріховського.

39

Зокрема, Юрій Дрогобич висловлювався за зміцнення сильної

королівської влади, що обумовлює зверхність світської влади над церквою.

Щодо ідей Станіслава Оріховського, то він вважав, що керування державою

повинне здійснюватись методами переконання, владар повинен здобути повагу

і любов підданих, бо без того він не може стати авторитетом і його влада буде

слабкою.

Серед видатних мислителів козацько-гетьманського періоду виділяється

Іван Вишенський. Церкву і суспільство в цілому він уявляв в образі заснованої

на братерстві й рівності соборності. Лише дотримання принципу соборності й

забезпечувало б рівність усіх людей як у церковно-релігійному, так і суспільно-

політичному житті, усунення несправедливості, гноблення, визиску і тиранії.

Одержавши владу від Бога, будь-який правитель не зможе користуватися нею

на свій розсуд, свавільно, бо це є грубим порушенням божих настанов про

рівність. Вишенський виступав за поширення освіти, пов'язував її і виховання

народу з політичним та соціальним відродженням України.

Значне поширення освіти в Україні стало важливою умовою створення

Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним

закладом на східнослов'янських землях. Її засновником був Петро Могила. Він

не виокремлював державу і суспільство один від одного. На його думку,

держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на базі

закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання,

згуртовує та захищає людей. Як вважав Петро Могила, метою людського життя

є діяльність у поєднанні з чеснотами.

Професорами Києво-Могилянської академії, які зробили значний внесок в

українську політичну думку, були Феофан Прокопович і Стефан Яворський.

Феофан Прокопович вважав, що природним для людини є творити добро,

це дар її природи, як і совість, що спонукає людину на це добро. Влада держави

потрібна для охорони природного закону, закони потрібні, щоб не порушувати

природних прав, а влада є силою, що гарантує їх виконання. Щоб цього

досягти, народ через договір передає свою волю правителю. Верховна влада у

своїй діяльності повинна дотримуватися принципу загальної користі,

опікуватися народом, дбати про його добробут і безпеку. При цьому влада

духовна має підпорядкуватися владі світській.

Стефан Яворський прагнув використати усе позитивне, що мали в собі

католицизм і протестантизм, залишаючись на позиціях православ'я. Він

стверджував про необхідність рівноправності співпраці церкви з державою для

загальної користі.

Свідченням підвищення рівня політичної думки стали «Пакти й

конституції законів та вільностей Війська Запорізького», укладені у квітні 1710

року між гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорізьким. Основним

пунктом Конституції Пилипа Орлика було проголошення незалежності

України. Вона передбачала створення вищого органу – Генеральної Ради та

обмежувала права та повноваження гетьмана. Без рішення Генеральної Ради

гетьман мав право розглядати лише поточні питання, радитись при цьому з

Генеральною старшиною. Україна повинна була стати демократичною

40

республікою з виборними законодавчим та виконавчим органами. Конституція

Пилипа Орлика була видатним досягненням політичної думки початку XVIII

століття. Вона знаходилась у річищі тенденцій політичного розвитку Європи

того часу (зокрема, це стосується розмежування світської та церковної влади).

В деяких питаннях Конституція випереджала свій час, передусім, у спробах

утвердження домінування засад конституціоналізму і правопорядку над ідеєю

абсолютної державності.

Видатний український мислитель Григорій Сковорода вважав, що

державний устрій, політичний лад залежить від того, наскільки соціально-

політичний стан членів суспільства відповідає їх духовній природі. Держава є

законною й необхідною, він був лише проти злочинної влади та устрою. Це

настає тоді, коли природне перетворюється у неприродне. Такі ж проблеми, як

рівність і свобода, на його думку, є проблемами природної відповідальності.

Суспільно-політичним ідеалом у Сковороди мав бути державний лад, який би

спирався на суспільний компроміс. Це мало б бути гармонійне суспільство, але

з певною ієрархічною структурою.

3.3. Політична думка нової доби

Наприкінці XVIII – початку XIX століття політична думка в Україні

вступає у новий період свого історичного розвитку. Головними джерелами

відродження національної свідомості були вплив західноєвропейських

політичних ідей, зокрема ідей Французької революції.

У першій половині XIX століття в Україні виникло Кирило-Мефодіївське

товариство, яке уособлювало цвіт української політичної думки, об'єднувало

людей, котрі справили величезний вплив на хід і подальший розвиток

українського відродження.

До складу Кирило-Мефодіївського товариства входили: Микола

Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас

Маркович, Тарас Шевченко. Основними завданнями вони вважали побудову

слов'янської спілки християнських республік; знищення кріпацтва та

абсолютистської влади в Російській імперії як необхідної умови створення цієї

спілки; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок

здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-Мефодіївське товариство закликало слов'ян до об'єднання, але за

умов утворення кожним народом своєї власної суверенної республіки, не

залежної від інших, збудованої на демократичних засадах. Члени товариства

прагнули досягти свого ідеалу як через державні реформи, так і завдяки

поширенню освіти, моральному вдосконаленню людини. Головною

передумовою ідеального суспільного ладу вони вважали особисту чесність і

порядність обраних правителів.

Михайло Драгоманов вважав, що чим більш високим є рівень розвитку

суспільної організації, тим вищим має бути ступінь соціального прогресу.

Основними постулатами політичної концепції Драгоманова були

визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості

41

координації соціально-економічного життя; ідея щодо еволюції існуючої

політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ;

проведення визвольної боротьби лише просвітницькими засобами та розуміння

культури як основи для функціонування майбутньої республіканської держави;

євроцентризм, тобто переконання, що історичний процес в Російській імперії

має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи із

заміною абсолютистської монархії на так званий парламентсько-земський

варіант; ідея федерації як вирішальної умови перебудови імперії на засадах

широкої автономії.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван

Франко – мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч. У своїх творах

він приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги для

соціального захисту, боротьбі за просвіту працівників, підвищення їх

культурного рівня. Проте він не виступав за диктатуру пролетаріату, а був за

широке самоврядування і акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових

цінностях.

Як і Драгоманов, Франко виступав з позицій федералізму. Він вважав, що

формою самостійності може бути демократична автономія у складі федерації,

яка б спиралась на солідарність інтересів. Основою такого суспільства мають

бути рівність людей, забезпечення прав і свобод для кожної людини.

Михайло Грушевський – історик і політичний діяч, перший Президент

Української Народної Республіки (УНР), пройшов певну еволюцію у поглядах,

зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від

федералістичної до самостійницької. Спочатку він підтримував ідеї

федеративних форм організації державного життя нації і виступав за

національно-культурну автономію України в рамках Російської імперії. Це було

пов'язано з його думкою про те, що народність для свого розвитку не потребує

обов'язково політичної самостійності, а вирішення українського питання тісно

пов'язане з перетворенням Росії у правову державу.

Проте більшовицька революція та новий характер українсько-російських

відносин внесли значні корективи у політичні погляди Грушевського. Він

піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки, на його

думку, більшовицькі керівники під своїм федералізмом приховують найгірший

терористичний централізм. Такі зміни у політичних поглядах Грушевського не

в останню чергу привели на початку 1918 року до проголошення України IV

Універсалом Центральної Ради самостійною, незалежною республікою.

Важливою віхою в історії української політичної думки була творча

спадщина Володимира Винниченка – українського письменника і політичного

діяча. Він висунув власну концепцію української робітничо-селянської

революції. Головним її структурним елементом було поєднання соціально-

економічних чинників із національно-політичними при перевазі перших. Тим

самим, на його думку, російських більшовиків було б позбавлено можливості

виступити проти України і прагнути до захоплення влади.

42

У разі спрацювання ідеї здійснення пролетарської революції в Україні як

окремо взятій країні вторгнення московських більшовиків мало б виключно

національну, а не ідеологічну основу.

Представником національно-державницького напрямку в політичній

думці України був Дмитро Донцов. Його націоналізм являв собою світогляд,

що є стимулом усіх людських починань та взаємин. Проголошуючи головним

чином діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносив до

рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво

і фанатизм. При цьому фанатизм випливає з релігійного характеру, бо віруючі

дивляться на свої ідеї, як на правду, що обов'язкова для всіх. Спираючись на

ідеї Макіавеллі, Донцов обстоював тезу про придатність більшості засобів у

безкомпромісній боротьбі за виживання нації. Він також висував ідею

переорієнтації України на Захід, оскільки вважав, що вона у політичному,

економічному, соціальному, культурному та релігійному житті є цілковито

європейською державою.

Видатним українським політичним мислителем консервативного

напрямку був В'ячеслав Липинський. Він сформулював найоригінальнішу

доктрину державного устрою України.

Суть даної доктрини полягала у спадковій трудовій монархії на чолі з

гетьманом. Вона базувалась на концепції хлібороба як головної рушійної сили

політичного процесу. Саме хлібороби-власники мали б відновити втрачену

державність. Почуття власності на землю настільки сильне, що воно переможе

інші прагнення, бо є найстабільнішим і навіть постійним. Отже, гетьманська

династія мала походити саме з класу хліборобів-власників.

Липинський вважав також, що українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна

перестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас і вір постала одна єдина

українська держава. Тобто кожен, хто робить свій внесок у справу незалежності

держави, приносить усе найкраще, що є в нього, й буде справжнім патріотом

України.

Щодо союзу трьох слов'янських держав – України, Білорусії та Росії, на

думку Липинського, він є можливим лише на рівноправній основі незалежних

країн на засадах політичного та економічного партнерства.