Тема №7. Інститут населення в міжнародному праві.

1. Основні положення.

2. Міжнародно правові питання громадянства.

3. Режим іноземців.

1.

Під населенням в м/п розуміють сукупність фізичних осіб, що перебувають на території певної держави в данний момент. Відповідно населення поділяється на громадян країни та іноземців. Іноземці, в свою чергу поділяються на:

• іноземні громадяни, тобто фізичні особи, які перебувають на території країни, не є її громадянами і мають докази належності до інших держав;

• особи без громадянства – перебувають на території країни, не є її громадянами і не мають доказів належності до якоїсь держави.

Безпосередньо м/п стан населення не регулює, це прерогатива внутрішнього законодавства, яке, в свою чергу відчуває на себе вплив м/п.

Напрямки впливу м/п на стан населення.

І. Вплив загального характеру. Держави, виконуючи свої міжнародні забов’язання, вживають заходи щодо зміни фактичного чи юридичного положення населення. Тобто м/п забов’язує держави діяти певним чином.

ІІ. Більш конкретний, цілеспрямований вплив. Норми м/п маютьна меті зміну фактичного чи юридичного стану якоїсь частини населення. Це:

• іноземні громадяни, особи без громадянства або біпатриди;

• особи з спеціальним юридичним статусом (дипломати, біженці, військовослужбовці);

• особи, які прямо підпадають під юрисдикцію норм міжнародних договорів (населення якоїсь території, яка змінює свою територіальну належність).

Характер впливу м/п на стан населення стосується розробки спеціальних м/н стандартів щодо визначення правового статусу індивиду або груп індивидів, а також прийняття забов’язань держав дотримуватися цих стандартів в рамках внутрішнього законодавства.

Об’єктивною тенденцією розвитку м/п є те, що воно “наближається” до населення, при цьому воно не змінює своєї природи як м/п.

2.

Стан громадянства означає:

1. Належність особи до держави.

2. Особа користується найбільш повним обсягом прав і свобод, яку надає держава на своїй території.

Доказом належності до певної держави є паспорт або документ, який його замінює.

Головною рисою громадянства є стабільність зв’язку між державою та особою у часі і просторі.

М/п може регулювати питання громадянства з проблем:

• набуття і припинення громадянства;

• питання подвійного громадянства;

• питаня стану безгромадянства.

Способи набуття громадянства:

1. Філіація (за народженням).

2. Натуралізація або укореніння.

3. Пожалування громадянства.

4. Набуття громадянства в спеціальному порядку:

а) колективна натуралізація;

б) трансферт, як окремий випадок колективної натуралізації;

в) оптація;

г) реінтеграція.

Філіація. Основується на двох принципах: право крові і право грунту. Право крові (jus sanguinis) або національний принцип передбачає, що дитина набуває громадянства батьків незалежно від країни народження. Право грунту (jus soli) або територіальний принцип – дитина набуває громадянства країни, де вона народилася незалежно від громадянства батьків.

Якщо батькі дитини є особами без громадянства або невідомі, то вона набуває українське громадянства, якщо народилася на території України. ЗУ “Про громадянство”.

Натуралізація. Відбувається за волею і бажанням особи. Відрізняють натуралізацію в сімейному порядку і позасімейному.

Позасімейна натуралізація обумовлена певними цензами: осідлості, знання мови, наявність засобів існування, моральні цензи.

В сімейному порядку натуралізація пов’язана з усиновленням і укладанням шлюбу. З питань укладення шлюбу існує Конвенція 1957 року “Про громадянство заміжньої жінки”. Її ціль – виключити можливість дискрімінації. Зміст Конвенції: зміна громадянства після укладення шлюбу не повинна здійснюватися автоматично і одночасно країна не повинна перешкоджати жінці, яка уклала шлюб залошатись у старому громадянстві, а якщо вона забажає його змінити – встановити спрошений порядок набуття громадянства.

Пожалування. Здійснюється не стільки за ініціативою особи, скільки за ініціативою компетентних органів країни за певні заслуги.

Набуття громадянства в особливому порядку. Як правило відбувається в результаті дії міжнародних договорів або спеціального закону. Цей порядок застосовується на певний обмежений період і стосується певної категорії населення (це пов’язано або із зміною державної належності території або з масовим переселенням нації).

• Колективна натуралізація – це або спрощений порядок надання громадянства населенню певної території або громадянам переселенцям.

• Трансферт – перехід населення якоїсь території з одного громадянства в інше, яке відбувається автоматично внаслідок зміни державної належності цієї території. При цьому він, як правило доповнюється оптацією.

• Оптація – це вибір громадянства. Якщо змінюється державна належність території, то громадянам дається право перейти в нове громадянство або залишитися в старому. Може мати місце у питаннях подвійного громадянства.

• Реінтеграція – це поновлення громадянства. Як правило, регулюється нормами внутрішнього законодавства.

Втрата громадянства:

1. За власним бажанням (експатриація).

2. Позбавлення громадянства (містить в собі елемент покарання). Міжнародна практика не передбачає позбавлення громадянства. Як виключення може бути позбавлення громадянства натуралізованих осіб, які набули громадянство за підробленими документами або шляхом обману.

3. Зміна громадянства великої кількості осіб у разі зміни державної належності території пов’язана з оптацією, трансфертом, тощо.

Існують проблеми щодо подвійного громадянства і стану безгромадянства.

Стан подвійного громадянства може виникнути в результаті колізій законодавства про набуття громадянства при народження (поєднання принципів права крові і права грунту) та при одруженні з іноземцями.

Якщо біпатрид знаходиться на території країни громадянство якої він має, то ця країна вважає його своїм громадянином.

Проблеми дипломатичного захисту:

1. Дипломатичний захист не може бути надано проти країни громадянство, якої має біпатрид.

2. Якщо потребується захист проти третьої країни, то діє принцип ефективного громадянства, тобто перевага віддається країні на території якої постійно проживає біпатрид. В деяких випадках особа взагалі позбавляється дипломатичного захисту.

Проблема подвійного громадянства вирішується шляхом укладання двосторонніх конвенцій про запобігання подвійного громадянства, в яких вирішується питання змішаних шлюбов і громадянства дітей від таких шлюбів, а також питання дипломатичного захисту і службі в армії.

Можуть укладатися цільові угоди при переселенні народів або масової зміни громадянства.

Щодо змішаних шлюбів – надається певний термін (як правило 1 рік) для вирішення батьками питання громадянства своїх дітей. Після спливу цього строку дитина набуває громадянствао країни де вона постійно проживає.

Безгромадянство може бути абсолютне (з моменту народження) та відносне (коли особа стає такою в результаті втрати громадянства). Юридична аномальність безгромадянства полягає в тому, що така особа не може розраховувати на дипломатичний захист будь-якої країни.

Конвенція “Про статус апатридів” 1954 р. говорить про те, що всі права, що надаються іноземним громадянам на території певної країни надаються також апатридам.

Конвенція “Про скорочування безгромадянства” 1961 р.:

1. Країни забов’язуються скорочувати випадки безгромадянства за допомогою внутрішнього законодавства.

2. Існування спеціального м/н органу, до якого безпосередньо могли б звертатися особи без громадянства. Це Верховний комісаріат ООН у справах біженців.

3.

Режим іноземців – це сукупність норм і принципів м/п та внутрішнього законодавства, що стосуються прав і обов’язків іноземців.

Розрізняють 3 види режиму іноземців:

1. Національний режим. Іноземцям надаються тіж самі права і обов’язки за декількома виключеннями, що і громадянам своєї країни.

2. Режим найбільшого сприяння. Держави укладають між собою угоди або в односторонньому порядку, або на зачадах взаємності забезпечують громадянам та юридичним особам одна одної користування усіма тими правами, що будуть надані представникам третіх країн.

3. Спеціальний режим. Передбачає надання іноземцям певних прав або покладання на них певних обов’язків чи обмежень, які відрізняються від тих, що покладаються не тільки на інших іноземців але й на власних громадян. Встановлюється або м/н угодами або внутрішнім законодавством і визначається шляхом перерахування прав та обов’язків. Здебільшого це стосується статусу іноземних військ, економічних зон, прикордонних районів.

Важливим моментом є доказ належності особи до громадянства певної країни. Як правило таким доказом є національний закордоний паспорт, або документ, що його замінює. Відсутність такого документу дає підставу країни перебування вважати іноземця особою без громадянства.

Статус іноземців визначається:

1. М/н актами про права людини.

2. Рядом м/н конвенцій.

3. Двосторонніми угодами (як правило йдеться не про іноземців взагалі, а про громадян певної країни).

Принципи, що стосуються м/н стандартів поводження з іноземцями:

1. Кожна держава має право вільно вирішувати питання про допуск іноземців на свою територію і визначати умови їх перебування.

2. Юрисдикція будь-якої держави поширюється на всіх іноземців, що перебувають на її території крім тих, які користуються привілеями та імуніетами.

3. Держава повинна утримуватися від дискримінації іноземців за ознаками раси, національності, віросповідання, мови і захищати права іноземців.

4. Держава не повинна перешкоджати іноземцям у виїзді за кордон за винятком коли в них є невиконані забов’язання перед державою та її юридичними і фізичними особами.

5. Держава, громадянином якої є іноземець має право надання йому дипломатичного захисту.

Найбільш важливі аспекти впливу м/п на статус іноземців проявляється в таких напрямках:

І. Політичні права іноземців. За загальним правилом політичні права іноземцям не надаються, щоб не допустити втручання іноземців у внутрішні справи держави. По-перше, це виборчі права. По-друге, це заборона іноземним громадянам займати певні посади в державному апараті.

ІІ. Військова служба іноземців. Країна не може примусити іноземців служити у військах але добровольна служба в іноземних військах не протирічить м/п. Деякі країни у своєму внутрішньому законодавстві передбачає кримінальну відповідальність за службу в іноземних військах але це вже поза за межами м/п.

ІІІ. Регулювання в’їзду-виїзду. Це дозвільний або реєстраційний порядок перетинання кордону. Постанова КМУ від 29.12.95 р. №1074 “Про правила в’їзду-виїзду іноземців в Україну і транзитного проїзду через її територію”. ЗУ “Про правовий статус іноземців”. Держава не повинна обмежувати в’їзд до країни і право своїх громадян виїхати за межі країни. Іноземцям може бути заборонено у виїзді за кордон у разі наявності невиконаних забов’язань перед державою, її юридичними та фізичними особами.

Як правило встановлюється візовий режим в’їзду іноземців. У видачи візи може бути відмовлено з таких причин:

1. В інтересах забезпечення державної безпеки, охорони громадського порядку, прав та інтересів осіб.

2. Якщо при порушенні клопотання про видачу візи особа подала завідомо неправдиві відомості.

3. Коли особа не має дійсного національного паспорту.

IV. Встановлення меж кримінальної юрисдикції щодо іноземців. Кримінальна відповідальність для іноземців може бути замінена адміністративною мірою покарання – видворенням. Екстрадиція – це не передача особи однією країною іншій з метою покарання, а допомога іншій країні реалізувати її юрисдикцію на покарання злочинця. Щодо цього є певні правила:

1. Між країнами повинна бути укладена відповідна угода.

2. Повинен бути формальний запит країни, яка вимагає видачу.

3. Повинен діяти принцип подвійної осудності, тобто дія злочинця повинна бути караною за законодавством обох країн.

Видача – це суверенне право держави, в якої просять видачу. Держави може відмоаити у будь-якому випадку але якщо є підстави для відмови, які вважаються правомірними (але не обов’язковими):

• якщо людина переслідується не за кримінальними мотивами, а за політичними чи релігійними поглядами чи діями;

• якщо людина є громадянином цієї країни, на території якої вона знаходиться;

• особи, які вчинили фінансові злочини чи військові правопорушення видачі не підлягають;

• коли по відношенню до цієї особи в країні перебування з цього ж самого питання була розглянута справа в суді і було прийнято рішення незалежно від змісту рішення;

• якщо в країні, яка вимагає видачу на відміну від країни на території якої знаходиться особа, за ці дії передбачена смертна кара.