4.2 Допонятійне і понятійне мислення

В своєму становленні мислення проходить дві стадії: допонятіну і понятійну. Допонятійне мислення – це початкова стадія, коли формуються властивості, що дають можливість подолати ряд часових і просторових обмежень. На цьому етапі мислення у дітей має іншу чим у дорослих, логіку і організацію. Логіка не є вродженою, а розвивається поступово в процесі оперування з предметами.

Судження дітей – одиничні, про даний конкретний предмет, тому вони категоричні і відносяться до наочної дійсності. Центральною особливістю допонятійного мислення є егоцентризм. Внаслідок егоцентризму дитина не попадає в сферу свого власного відображення, не може подивитися на себе з боку, оскільки вона не здатна вільно перетворювати системи відліку, початок якого зв’язаний з його “я”. І тому діти до 5 років не можуть правильно зрозуміти ситуацію, що вимагає деякого відходження від власної точки зору і прийняття чужої позиції.

Егоцентризм обумовлює таку особливість дитячої логіки, як нечуттєвість до суперечностей, синкретизм (тенденція зв’язувати все із всім), трансдукція (перехід від часткового до часткового, обминаючи загальне), неузгодженість обсягу і змісту.

При нормальному розвитку спостерігається закономірна заміна мислення допонятійного, де компонентами є конкретні образи, мисленням понятійним, де компонентами є поняття і примінюються формальні операції.

Таким чином мислення розвивається від конкретних образів до досконалих понять позначених словом. Образи і уявлення в різних людей індивідуальні і відрізняючись не забезпечують надійного взаєморозуміння. Цим пояснюється чому дорослі не можуть досягнути високого рівня взаєморозуміння при спілкуванні з дітьми, що знаходяться на рівні допонятійного мислення. Поняття вже в більшій мірі співпадають за змістом у різних людей, що веде до полегшення взаєморозуміння.

Одночасно із становленням понять йде розвиток другого взаємозв’язаного з ним компонента мислення – операцій: порівняння, аналіз, синтез, абстракція і узагальнення. Порівняння розкриває тотожність і відмінність речей. Аналіз – мисленне розчленування предмету на складові його елементи. Синтез – побудова цілого із аналітично заданих частин. Абстракція – це виділення якої-небудь сторони або аспекта явища, які в дійсності як самостійні не існують.

Узагальнення виступає як поєднання суттєвого і зв’язування його з класом предметів і явищ. Конкретизація витупає як операція обернена узагальненню. Тут виводяться судження про приналежність одиничних речей і явищ певному класу.

Результати процесу мислення (мислі, думки) складаються передусім у формі суджень, про ті предмети і явища, які зайняті у нашій мислительній діяльності. Судження являє собою форму мисленого відображення об’єктивної дійсності. Характерною рисою судження є те, що в ньому ми завжди стверджуємо наявність у певному об’єкті якихось ознак, властивостей, його зв’язків і відношень до інших об’єктів. Така форма мислення, в якій з одного боку або кількох певним способом зв’язаних суджень, що відображають зв’язок і відношення предметів чи явищ об’єктивної дійсності, виводиться нове судження, яке дає нам нове знання про ці предмети або явища, буде називатися умовиводом. Умовивід, в якому ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і до одиничних, називається дедукцією. Основною формою дедуктивного умовиводу є силогізм, тобто такий умовивід, в якому з двох суджень, пов’язаних між собою, необхідно випливає третє судження. Наприклад, два судження: “Дорогоцінні метали не ржавіють” і “Золото – дорогоцінний метал”. Доросла людина, що має розвинуте мислення, сприймає не як два ізольованих судження, а як логічні відношення, із яких робить висновок: “Отже золото не ржавіє”. Цей висновок не потребує особистого досвіду, він може бути побудований при допомозі силогізму, що створений в історичному процесі розвитку мислення.

Завдяки силогізму мислення стає переконливим, несуперечливим.

Якщо ми йдемо від фактів до узагальнень, такий умовивід буде називатися індуктивним.

Отже, елементи, з якими оперує думка – це поняття, судження і умовиводи.