3. Війни слов’ян з аварами
У середині VІ ст. через українські степи пройшла нова орда кочівників-аварів або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися в Паннонії на середньому Дунаї, де заснували свою державу – Аварський каганат. Однак через деякий час авари почали напади на візантійські володіння. Від моменту своєї появи в причорноморських степах авари воювали з антами, оскільки землі останніх були форпостом осілих землеробів на межі зі степом. Ця боротьба була тривалою і виснажливою. Остання згадка про антів міститься у візантійських хроніках від 602 р. У цей рік каган (князь) аварів направив своє військо в землі антів й наказав винищити їх як союзників візантійців. Після цього рештки антського населення перейшли Дунай і оселилися у візантійських володіннях. Північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь у формуванні праукраїнської спільноти.
За часів правління імператора Іраклія (610-641 рр.) Візантія використовувала аварів для боротьби зі склавинами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, й беззаперечно були склавинами. Вони сформували союз племен, відомий з арабських джерел якВаліняна, на чолі з князем Маджаком, який в VІІ ст. було знищено аварами.
Отже, слов’яни за своїм походженням є автохтонним (тим, що сформувалося на цій території) населенням українських земель індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота вони сформувалися на початку нашої ери. У VІІ-VІІІ ст. у східних слов’ян активно розгортається процес державотворення, що набув логічного завершення у ІХ ст. із виникненням Київської держави.
12.Назвіть словянські племена,що рпоживала на території України.
Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.
13.Хто і коли заснував Київ.Легенда рпо заснування Києва
Заснування Києва
За легендою «Повісті врем'янних літ» Київ було засновано легендарним полянським князем Києм разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Либідь. Літопис не має дати заснування міста. Археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця 5—початку 6 століття. Його центром була Замкова гора на правому березі Дніпра[5]. У 6—7 століттях були заселені сусідні із нею підвищення[5]. Розташовування Києва на Дніпровському шляху, в зоні етнічного порубіжжя, на межі лісу і лісостепу, сприяли висуненню міста на роль політичного центру Середнього Подніпров'я[5].
На межі 8 — 9 століття Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен[5], а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір'ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд[5]. Місто було одним із центрів міжнародної торгівлі з Візантією, Скандинавією, Західною Європою, мусульманським світом[5]. З першої половині 10 століття на Подолі діяла перша християнська церква[5].
За правління великого князя Володимира (980–1015) територія київського Дитинця була розширена і укріплена. В історіографії її називають «містом Володимира»[5][9]. Дитинець оточував вал із трьома воротами, парадними з яких були Софійські[9]. Після хрещення Русі в 988 році Київ став центром митрополії Константинопольського патріархату. Головним міським храмом була Десятинна церква, зведена неподалік княжого палацу і ринку «Бабин торжок»[9]. Син Володимира, Ярослав (1019–1054), ще більше розширив Дитинець, збудувавши так зване «місто Ярослава»[9]. Він звів нові фортечні укріплення, довжиною понад 3,5 км, які оточували площу 80 га[9]. Київ було перетворено на найбільше місто Русі[9]. Новою головною брамою стали Золоті ворота, а головним храмом — Софійський собор, кафедра київських митрополитів[9]. Ярославові нащадки Ізяслав (1054–1068, 1069–1073) і Святополк (1093–1113) розбудували так зване «місто Ізяслава-Святополка». Його центром став Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю[9].
Найбільшим районом Києва був придніпровський Поділ. У 12—13 століттях він займав площу близько 200 га, що була оточена оборонним валом[9]. У центрі Подолу розміщувався головний міський ринок — «Торговище», довкола якого стояли церква Пирогоща, Борисоглібська й Михайлівська церкви[9]. На захід від міста пролягав Копирів кінець, де за князювання Святослава Ярославича (1073–1076) було закладено монастир святого Симеона[9]. За містом розташовувалися монастирі — Кирилівський, Кловський, Печерський (з 1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський[9]. Довкола міста тягнулися приміські села Предславине і Берестове, князівські й боярські двори, урочища Дорогожичі та Угорське[9].
На середину 12 століття в Києві проживало близько 50 тисяч мешканців, діяло близько 400 церков, 8 базарів. Площа міста становила до 400 га[9].
14.який час в історії України називали княжою добою.Норманську теорю?
Княжа доба — період історичного розвитку Київської Русі та князівств, що виникли на її землях, де правили різні династії з дому Рюриковичів, деякі українські історики об'єднують під назвою «княжа доба». Термін «княжа доба» неоднозначний, але у всякому разі він добре віддзеркалює визначальний для тієї доби факт, що тодішня державність персоніфікувалася в особі володарів — князів: вірність князеві була свідченням лояльності до держави, зміни державного устрою та права здійснювалися князями або від їхнього імені. Втрата суверенного князя сприймалася як втрата державного статусу територією, якою він володів.
Для більшості істориків України здається очевидним, що княжа доба тривала тільки до підкорення українських земель іноземними державами. Вважається, що від часу, коли перестало існувати Галицько-Волинське князівство, починається «литовсько-польська доба» або «період іноземного поневолення».
У ІХ-Х ст. сформувалася перша східнослов'янська держава зі столицею в Києві під владою династії Рюриковичів — Київська Русь. Перші згадки про Русь («хакан Рос», 839 р.) належать Бертинським анналам. За літописним оповіданням варязький ватажок Олег збудовує Київ 882 року і робить його столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Протягом наступних ста років Київська Русь підбиває навколишні східнослов'янські племена та деякі фінські племена на північному сході. Київський князь Святослав підкорив в'ятичів і розгромив Хозарський каганат, агресивне утворення на сході. Володимир Великий 988 року оголосив прийняття християнства з Візантії. Найбільшої централізації Київська держава досягає за Ярослава Мудрого (1019-54). Згодом відбувається поступове роздроблення на окремі князівства. З 1187 в літописах з'являється назва Україна, вжита до Переяславщини та пізніше Галичини. Первісне значення назви дискусійне: одні пов'язують її походження з поняттям околиці, прикордонної території, інші — країни, вітчизни. Після Батиєвої навали 1237-41 і погрому Києва головним осередком державності в Русі залишилося Галицько-Волинське князівство (1199—1340).
Норманська теорія — наукова теорія, за якою, нормани (від скандинавського терміну, що означає "північна людина"; у літописах - варяги) є засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Русі. Творцями Норманської теорії були німецькі історики Г.3.Байєр, Г.Ф.Міллер і А.Л.Шльоцер, які працювали у другій половині 18 століття у Петербурзькій АН. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед, статті 862 третьої (1118) редакції "Повісті минулих літ" про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора. Опосередковано ця теорія доводила провідну роль скандинаво-германських народів у постанні руської державності.