3. Функція забезпечення справедливості.

Необхідність виконання державою цієї функції пов’язана з тим, що ринкова економіка спричиняє значну диференціацію доходів і соціальну нерівність. Високі доходи отримують високооплачувані індивіди (відповідно до своїх природних здібностей і май­стерності), а також ті, хто володіє капіталом і землею, отриманими у спадок. Члени суспільства з меншими здібностями, некваліфіковані працівники, люди похилого віку, люди з вродженими і набутими вадами та інші отримують менші доходи, або й цілком позбавлені їх. Такий результат розподілу доходів може бути політично чи етично неприйнятним. Тому суспільство не повинно сприймати результати конкурентного розподілу доходів як щось недоторкане, а змінювати їх через перерозподіл.

Забезпечення справедливості державою означає не допускати надмірної нерівності у доходах і вживати ефективних заходів щодо зменшення масштабів бідності.

Соціальний захист охоплює широку систему заходів, що захищають людину від економічної і соціальної деградації, яка може стати наслідком втрати роботи і відповідного доходу, хвороби, травми, професійного захворювання тощо. Соціальне регулювання держава здійснює:

- через податкову систему (прогресивне оподаткування, неоподатковуваний мінімум доходів та ін.);

- через державні трансфери (допомоги у разі нещасних випадків у побуті, хвороби, інвалідності, старості, безробіття);

- коригування ринкових цін на деяку продукцію;

- через прийняття законодавчих актів, що забезпечують регулю­вання соціальних питань (встановлення мінімальної зарплати, граничних рівнів оплати житлово-комунальних послуг тощо).

Однак, слід згадати і про негативні наслідки перерозподільних зусиль держави, зокрема, зменшення за­цікавленості підприємців в інвестиціях, втрата стимулів до продуктивної праці.

Надмірні трансферні платежі негативно впливають на розвиток економіки, оскільки високий рівень соціальних виплат підриває мотивацію до праці: з’являється спокуса жити за рахунок соціальної допомоги, а не заробляючи гроші працею. До того ж високі соціальні виплати вимагають високих податків, що скорочує інвестиційні можливості приватного сектору, підриває мотивацію до інвестицій у підприємств.

4. Функція забезпечення макроекономічної стабільності.

Держава виконує функцію макроекономічної стабілізації, застосовуючи фіскальні та монетарні інструменти впливу на економіку (монетарна і фіскальна політика), а також зовнішньо­економічну політику та політику доходів.

Монетарна політика передбачає регулювання грошового обігу і банківської системи, щоб впливати на рівень процента, умови кредиту та обмінного курсу.

Фіскальна політика має справу з державним бюджетом – податками та урядовими видатками.

Політика доходів спрямована на боротьбу з інфляцією. Обмежуючи зростання заробітної плати або встановлюючи орієнтири динаміки заробітної плати і цін, уряд може певним чином стримувати інфляцію.

Зовнішньоекономічна політика спрямована на врівноваження експорту та імпорту, підтримання стабільності валютного курсу.

Отже, за допомогою макроекономічної політики, уряд прагне досягнути низки цілей: забезпечення високих і стабільних темпів економічного зростання, досягнення високої зайнятості і зменшення безробіття, забезпечення стабільності цін, забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги.

Аналіз економічних функцій держави дає підстави зробити висновок про економіку розвинених країн Заходу як про змішану. Ринковий механізм визначає ціни і ви­робництво у багатьох сферах, водночас держава робить це там, де ринок дає збої, а також регулює ринок через систему оподаткування та за допомогою інших інструментів.

Досвід економічно розвинених країн показує, що в цивілізованій змішаній економіці має бути тісний взаємозв’язок між науково обґрунтованим державним регулюванням та ринковим само­регулюванням. Обсяги регулювальних функцій, що їх виконують держава і ринок, час від часу можуть змінюватися, але вони завжди мають діяти відповідно до чинного законодавства. Держава має стояти на варті загальнонародних інтересів, тоді як ринок відстоює приватні та колективні інтереси.

Сторінка про Україну. Чи вдасться Україні заробити, продаючи повітря?

Цікавий механізм коригування екстерналій за допомогою ринкових підходів розпочали втілювати у планетарному масштабі. Загострення глобальної проблеми зміни клімату спонукало міжнародне співтовариство підписати у грудні 1997 р. так званий Кіотський протокол. На початок 2008 р. цей документ ратифікували понад 160 країн світу. Згідно з протоколом, з 2008 по 2012 р. країни-учасниці зобов’язалися скоротити викиди шести типів газів (у тому числі вуглекислого газу, двооксиду азоту тощо) на 5,2% у порівнянні з 1990 р. Кіотський протокол став першою глобальною угодою про охорону довкілля, заснованою на ринкових механізмах регулювання – за допомогою торгівлі квотами на викиди парникових газів.

Україна ратифікувала Кіотський протокол у 2004 р. Згідно з цим документом, Україна зобов’язалася не перевищити до 2012 р. обсяги викидів, які вона мала станом на 1990 р., що дає право вітчизняним підприємствам щорічно викидати в атмосферу до 925 млн. т парникових газів. Водночас реальні викиди в Україні на момент ратифікації протоколу становили лише 45% від рівня 1990 р.

Україна отримує змогу продати нереалізовану частину своєї квоти на викиди парникових газів на міжнародному ринку. Потенційними покупцями можуть стати країни, які перевищують власні ліміти на забруднення довкілля. Нерідко їм вигідніше придбати дозвіл на забруднення, ніж мінімізувати свої викиди. Інтерес до вітчизняних квот вуглекислого газу виявляють Японія та низка європейських країн. Водночас до країн-продавців квот висувають вимоги використовувати отримані кошти на скорочення викидів всередині країни.

За різними оцінками, ринкова вартість однієї тони умовних викидів може становити 5–15 євро. Відтак на продажі своєї квоти Україна потенційно могла б заробляти до 2–2,5 млрд. євро щорічно (до 10–12 млрд. євро протягом п’яти років). Водночас поки що надто складно спрогнозувати ситуацію на ринку дозволів на викиди, оскільки вона залежатиме від цілої низки чинників. Радше за все, Україні доведеться конкурувати з іншими потенційними продавцями квот, що помітно знижуватиме їх ціну.

Ще один механізм, передбачений Кіотським протоколом, – так зване “спільне впровадження” передбачає можливість виконувати проекти, спрямовані на зниження викидів парникових газів в інших країнах, зараховуючи їх собі. Такі проекти вигідні обом сторонам. За цим механізмом в Україні попередньо ухвалено понад 50 проектів (виконання усіх означатиме інвестування у вітчизняну економіку 2,8 млрд. євро), проте реалізується поки-що менше десятка з них. Вдалим прикладом є масштабний інвестиційний проект на ВАТ “Івано-Франківськцемент”, одному з лідерів у своїй галузі, завершення якого дало змогу в 1,5 рази знизити витрати електроенергії на 1 т продукції і в 1,5 рази зменшити викиди парникових газів.

У березні 2009 р. стало відомо про підписання угоди щодо продажу 30 млн. одиниць квот на викиди Японії. Як повідомлялося у квітні того ж року, Україна отримала за це понад 3 млрд. грн., які планувалося спрямувати на реконструкцію та модернізацію котелень по всій країні для підвищення їхньої енергоефективності. Дещо згодом з’явилися дані про початок переговорів стосовно досягнення аналогічних угод з швейцарськими та новозеландськими фірмами, де йшлося, відповідно, про 100 та 50 млн. одиниць квот.

Наприкінці 2009 р. у Копенгагені відбудеться п’ятнадцята конференція ООН з питань зміни клімату. Як стверджують фахівці, фінансовою основою нових угод у будь-якому разі залишиться система торгівлі дозволами на шкідливі викиди в атмосферу.