3. Людина в середньовічній культурі

Найважливішим аспектом християнства як світогляду було особистісне розуміння абсолюту як особистісної структури Трійці та Боговтілення. Боговтілення стало не лише сходжен­ням Бога до людини, а й сходженням людини до Бога, що означувало нове місце людини в світомоделі. Це було звільнен­ня особистості від космологічної сліпої залежності, наділення її власною волею і водночас — відповідальністю перед вищим за своє моральне самовизначення. Поняття "особистість" утверджувалося саме в добу середніх віків у досвіді городян, лицарів, ченців-самітників.

У дихотомічному світі існування людини теж було двої­стим. Душа належала вічності, тіло — часові. Ідеалом був чернець, святий, аскет, відсторонений від земного і тому близь­кий до Бога, до Вічності. Подвиг самотності монахів утвер­джував можливість автономії людини. У земному житті люди­на відчувала причетність до цілого через належність до хрис­тиянської спільноти, станового колективу, професійного цеху. Тому й образи князів у літописах канонічні та імперсональні ("Повість временних літ"). Індивідуальний психологічний досвід не входив у тканину художнього тексту. Герої захід­ноєвропейського епосу — завжди виразники важливих інте­ресів соціуму. Карл Великий з "Пісні про Роланда" за будь-яких обставин — ідеальний мудрий правитель.

Герой середньовічної літератури обов'язково співпричетний до "горнього світу". Взагалі, сам простір книги вже був сак­ральним як простір божого одкровення в слові. Події житія, наприклад "Повісті про Бориса і Гліба", переносили героїв із земного світу у світ вічний, нетлінний, символічність якого потребувала будувати біографії за певною канонічною схемою: незвичайне народження, життя і прижиттєві страждання, мученицька смерть, чудеса, творені ними. На просторах кни­ги володарювала, як і в іконі, обернена перспектива, яка пе­ревертала звичну ієрархію світу й підпорядковувала життєві ситуації вічному інобуттю, чим і давала можливість читачеві доторкнутися до чистих висот "горнього світу".

Книжний світ впорядкований і сакралізований. Його часо­вий вимір від творення до руйнівного кінця в літописах, скажі­мо, в "Повісті временних літ", містив конкретні земні події, які в такому контексті позбувалися "временності" і ставали на­лежними до вічності. Його просторовий вимір від землі до неба потребував збереження непорушності космічної організації, тому, наприклад, прагнення Володимира Мономаха в його "Повчанні" до загального примирення, злагоди, усунення конфліктів було не лише відгомоном історичних бур. Як і в уні­кальній пам'ятці руської культури "Слово про Ігорів похід", що розгортається, за влучним аналізом М. Поповича, як схема сю­жету про блудного сина, повернення втікача з полону — Ігоря — після безславної поразки до Києва розглядається як відновлен­ня космічної рівноваги, тому й радіють йому всі "страни і гради".

Атмосфера міста зумовила появу вільної особистості. Тут формувався дух індивідуалізму, підприємливості, практичного глузду, самовпевненості та волі до перемог у житті. Цей дух відобразився в літературному жанрі фабліо (наприклад, "Про Віллана-лікаря"), невеличкої віршованої новели, яка услав­лювала практичність, кмітливість простого, хитруватого го­родянина, а також у скульптурі. Якщо, наприклад, скульпту­ра романського храму утверджувала слабкість і мізерність людини як перед ликом Вседержителя і Судії, перед підсту­пами диявольських істот, так і перед сповненим небезпеки і таємниць світом, то скульптура готичних соборів в одухотво­реній експресивності постатей акцентувала саме людські уст­ремління перед абсолютною владою божества.

Культ лицаря, окрім духу войовничості, зневаги до смерті, викристалізував такі цінності, як відданість, шляхетність, особиста гідність. Лицарський кодекс знайшов відображення в поемах про лицарів Круглого столу короля Артура, зокрема в "Повісті про Трістана та Ізольду", у творах Кретьєна де Труа ("Ланселот"), Вольфрама фон Ешенбаха ("Парсіфаль"), у по­езії трубадурів (Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн).

Висновки

Духовною основою європейської культури є християнство, яке заклало радикально нові підвалини уявлення про місце людини у світі. Християнство, що сформувалось у І ст. н. е., поклало початок культурі, яка визнавала в людині особистість, дивилась на неї як на уособлення божественного начала.

Дог­мат Боговтілення вплинув на усвідомлення самоцінності лю­дини, на яку падає відблиск божественного Абсолюту. В ос­нові духовного універсалізму християнства лежить виправдан­ня свободи людини, ідея невід'ємності її індивідуальних прав. Реальна земна людина в усій неповторності її особистих рис розглядається в християнстві як виняткова і незаперечна цінність. У цьому сенсі феномен європейської культури є не­віддільним від християнського світогляду.