21. Офіційно-діловий стиль як основа професійної діяльності: історія. Виникнення і становлення.

Зародки ділового стилю, деякі його елементи дослідники ви-

явили ще в пам’ятках періоду Київської Русі. Цікавими з цьо-

го погляду є пам’ятки «Руська Правда», «Повість минулих літ»,

уривки з яких виявляють свою наближеність до ділового письма.

Ця наближеність відчувається і в переліку племен, якими володів

Олег (під 885 роком), і в переліку племен, узятих у полон Ігорем

(під 944 роком), і в описі оброків, даней, ловищ, погостів, уста-

новлених Ольгою.

Точне фіксування ділянок, предметів, майна – рухомого і неру-

хомого, географічних пунктів – складає визначальну рису актової

писемності.

У ХІV ст., зазначає М. М. Пещак, виникли грамоти «як документи

спеціального жанру, що відрізняються від інших писемних пам’яток

свого часу суспільним призначенням і умовами створення... Текст

грамоти складався прилюдно. Писар виїжджав на місце події або

ж зацікавлені особи приходили до того, хто видавав чи писав гра-

моту... Зміст грамоти, очевидно, спочатку детально обговорювався,

текст формулювався усно, і тільки після цього писався документ.

Складання тексту грамот відбувалося колективно»1.

Учені вказують, що поряд із терміном грамота ____________використовувався

і термін лист, але перший термін вживався частіше. За юридичнимпризначенням відомо понад 30 різновидів грамот: дарчі, договірні,

уставні, мирні, роздільні, купчі, митні, вотчинні, пільгові, праві,

присяжні, поручні, позивні, охоронні, вкладні та ін.1

Дарчими («жалованными») грамотами державні особи за хорошу

службу оформляли передачу своїм підданим сіл, грошей та майна

з відповідними правами й обов’язками. Купчі й продажні грамоти

засвідчували купівлю чи продаж в основному нерухомого майна.

Дві назви закріпилися тому, що при купівлі-продажу могли давати

грамоту обидві сторони. Заставні грамоти оформляли позички

грошей під певне нерухоме майно. Роздільні грамоти видавалися

офіційними особами у випадках різних непорозумінь між сусідами

при користуванні суміжними землями, лісами, урочищами і т. п.

Підтвердні грамоти забезпечували право успадкування дітьми

майна батьків. Присяжні грамоти засвідчували присягу місцевих

князів бути вірними слугами великого князя литовського або короля

польського. Поручні грамоти давалися родичами або близькими

людьми того, хто втратив довір’я у великого князя чи короля

польського. Договірні грамоти, або угоди, укладалися між двома

чи більше князівствами після закінчення воєнних дій. У ХІV ст.

відомі і привілеї, адресантом яких у Литві був великий князь, а в

Польщі – король. У документах часто формулювалися певні правові

відносини між групами людей, інколи привілеями називали купчі

грамоти. Зустрічаються серед пам’яток цього часу і грамоти у вигляді

доповідної записки. До грамот зараховуються ярлик татарського

хана Тохтамиша, напис на дзвоні та інші записки.

Цікавим є той факт, що у деяких різновидах грамот у кінці тексту

наявні характерні заклинання типу а кто отниметь ... судится со

мною передъ богомъ або ж на сем на всем мы ... цъловали крестъ.

Учені підкреслюють, що дотримання присяги, вірність сюзерену

вважалися доброчесністю давньоруських рицарів-дружинників.

Обман засуджувався кодексом феодальної честі.

Грамоти як документи відомі аж до кінця ХVІІІ ст. Велику роль у

формуванні офіційно-ділового стилю відіграли універсали, грамоти,

листи гетьманської та полковницьких канцелярій середини ХVІІІ ст__ «Обстеження ділової мови (договірних грамот, купчих, закладних,

дарчих та ін. паперів), мови дипломатичних документів, зокрема

канцелярії Богдана Хмельницького, свідчить про вироблення певних

трафаретів – зачинів і завершень (так званих клаузул), а також про

комбінацію формул у викладі»1.

З ХVIII ст. під впливом російського справочинства провідним

розпорядчим документом стає указ. Поширеними є і такі директивно-

розпорядчі документи, як «универсалъ», «листъ», «ордєръ»,

«інструкція», «резолюція», «приказъ».

Наказ як розпорядчий документ з’являється у побуті, а згодом і

в суспільно-політичній сфері (пор. «приказы» Ханенка в економії і

«приказы» Київського магістрату). У цьому ж столітті з’являється і

розвивається процесуально-юридична, канцелярська документація2.

Вчені вказують, що паростки офіційно-ділового стилю заклада-

лися в українській літературній мові ХІХ – поч. ХХ ст.

У працях 50-60-х років ХХ ст. цей стиль називають офіціально-

документальним із різновидами: стиль указів, офіціальних розпоря-

джень або наказів, законодавчих документів3, або ділова мова [Курс

історії.., 1961: 386].

В українському мовознавстві 60-х років створюється ряд посіб-

ників та підручників, орієнтованих на побудову курсу стилістики

національної мови. Це праці А.П.Коваль «Практична стилістика

сучасної української мови» (К, 1960), І.Г.Чередниченка «Нариси з

загальної стилістики сучасної української мови» (К., 1962).

У цей період словник ділової людини насичений словами: пар-

торг, профорг, плановик, фінагент, культфонд, плановість, норма-

тив, отоварити, рознарядка, прогресивка, громадська приймальна,

партійний працівник, начфін, неліквідний, народний засідатель та

ін. Ці слова належали до «єдиного російсько-українського фонду

лексики»4. Як терміни усталюються назви посадових осіб типу виконуючий

обов’язки, керуючий трестом, завідуючий кабінетом.

Д.Х.Баранник стверджує, що серед усних монологів чітко виді-

ляються:

1) виробничо-службовий (звучить на зборах виробничих колек-

тивів (промислових і сільськогосподарських), галузевих нарадах, на

засіданнях тощо);

2) дипломатичний (як усний монологічний тип звернення ви-

являється у вітальних промовах українською мовою на зустрічах

представників зарубіжних країн, у проголошенні тостів на офіцій-

них урядових зустрічах тощо)1.

Учені вказують, що засмічення літературної мови штампами,

трафаретними висловлюваннями, як і надмірне калькування (міро-

приємство, виключно, випливає висновок, прийняти участь), були

пов’язані з «неправильним розумінням зв’язків між українською та

російською мовами» (У.Г. Чередниченко).

Зазначимо, що у науковій літературі 60-х років категорично за-

перечується право на функціонування в українській мові русизмів:

любий (нормативне будь-який), підписка (нормативне передплата),

заключити договір (нормативне укласти угоду), навчатися чого (а

не …чому) та ін.

Отже, період 50–60-х років характеризується:

1) стандартизацією офіційно-ділової мови;

2) відходом від публіцистичної тональності (цим вирізняються

документи 20–30-х років), тобто окнижненням лексико-граматичних

засобів ділового мовлення;

3) у часи «хрущовської відлиги» були зроблені часткові і фор-

мальні спроби українізувати сферу ділового спілкування, а отже

адміністративно-канцелярський різновид офіційної української

мови не мав широкого суспільного застосування.

У 70-х роках уперше визначено основну комунікативну функ-

цію офіційно-ділового стилю як настановчо-інформативну і подано

основні ознаки ділової сфери комунікації: – однозначність, точність, логічна завершеність висловлювання,

що досягається вживанням дієприслівникових, дієприкметникових

та інфінітивних зворотів;

– перевага складних довгих речень, однотипних синтаксичних

конструкцій; нанизування однорідних членів речення;

– консервативність (наявні штампи, кліше, “професійні ідіоми”),

що сприяє однаковому розумінню і тлумаченню документа;

– відсутність образних висловів, емоційно забарвлених слів і

синтаксичних конструкцій; синонімічних термінів;

– усталеність і однотипність форм певного документа, що дозво-

ляє стандартизувати його виготовлення;

– активне функціонування книжних елементів1 вживання низки

запозичень, особливо у дипломатичній сфері (затвердження – рати-

фікація), (вірний – автентичний), (розривання – денонсація).

У 80-і роки вченими в офіційно-діловому стилі виділено три жан-

ри: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський,

наголошено на поєднанні в діловому мовленні таких функцій, як:

комунікативно-інформаційної (основної для оголошень, автобіо-

графій, посвідчень, накладних, довідок, актів та ін.), нормативно-

регулювальної (діє в законах, наказах, розпорядженнях, меморан-

думах тощо) та функції спілкування (характерна для договорів,

доручень, протоколів, квитанцій, резолюцій, угод та ін.) До стильо-

вих ознак відносено: абстрактно-узагальнений та вольовий викла-

ди, максимальна конкретизація матеріалу, що вирізняє офіційно-

ділову мову від наукової та художньої (Марахова А.Ф.: 1981).

Після проголошення незалежності України, надання українській

мові статусу державної (українською мовою ведеться навчання в

освітніх закладах, у виробництві, документуванні), активно розви-

ваються всі жанри офіційно-ділового стилю.

Науковими працями засвідчено, що в офіційно-діловому мовленні

мало власних одиниць, до цієї складної композиційної системи входять

ті ж одиниці мови, що використовуються й у інших стилях літератур-

ної мови. Тому показники стилістичної норми визначаються ступенем

вживаності і закріпленістю за даним стилем певних одиниць мови__

22 Сфери вживання офіційно-ділового стилю

Офіційно- діловий стиль вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах.

23. Призначення офіційно-ділового стилю.

Головне призначення — регулювання ділових відносин мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуго-вування громадянських потреб людей у типових ситуаціях.

24. Жанри офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль має свої жанри: устав, протокол, акт, кодекс, доручення, судовий вирок, резюме, розписка, інструкція, наказ, об'ява.

25. Ознаки офіційно-ділового стилю.

Головні ознаки офіційно-ділового стилю: регулювально-імпе-ративний характер, документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність (тривалий час зберігає традиційні форми), стислість, чіткість, висока стандар-тизація значної частини висловів, сувора регламентація тексту.

26. Підстилі офіційно-ділового стилю.

Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

Дипломатичний — використовується в сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.

Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його підстилі мають власну сферу застосування, межі якої визначаються метою й умовами ділового спілкування. Вони виступають засобом функціонування взаємозв'язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

27) Поняття про публіцистичний стиль

Публіцистичний стиль — це стиль

суспільної комунікації, громадського життя, звідки українська

мова витіснялася з нього то польською, то російською владою.

Публіцистика є ніби проміжною сферою художнього,

ділового і наукового спілкування, вона синтезує в собі частину

функцій, мовних ознак та засобів художнього, ділового, наукового

стилів.

28. Призначення публіцистичного стилю.

Публіцистичний стиль мовлення використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.

Метою публіцистичного стилю стає викладення та з'ясування певних соціально-політичних та філософських проблем, вплив на читачів або слухачів, агітація та пропагування суспільно-політичних та освітніх ідей у газетах і журналах, по радіо і телебаченню, під час мітингів і зібрань.

29. Ознаки публіцистичного стилю.

У цьому стилі можуть використовуватись і нормативна лексика, високі, урочисті слова і фразеологізми, емоційно забарвлені лексеми, вигуки, частки, нескладні синтаксичні конструкції, риторичні запитання, окличні інтонації, повтори. Відповідно до провідного завдання цього стилю у ньому часто використовуються політичні та морально-етичні слова і фразеологізми.

Формою реалізації для публічного стилю може бути промова, стаття, памфлет, гумореска.

\30. Художній стиль та його ознаки.

Худо́жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль реалізований у формі драми, прози та поезії, які у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри.

Основні ознаки:

образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ),

поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах,

естетика мовлення, призначення якої — розбудити в читача почуття прекрасного,

експресія та інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо),

зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршована форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності,

відсутнє певне регламентування вживання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, відсутність будь-якого нормування,

визначальним є суб'єктивізм розуміння й відображення (світогляд, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на світосприйняття й інтелект читача).

31. Розмовний стиль:загальна характеристика.

Практичне завдання: підготувати та представити діалог в різних стилях (офіційно-діловий, публіцистичний, розмовний, художній)

Практичні завдання.

Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми, жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.

У розмовній мові велику роль грають нелінгвістичні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.

Використання

Сфера використання розмовного стилю — усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета і зміст значним чином визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планують, не визначають його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть зачіпати різні, здебільше не пов'язані теми, отже, їхнє спілкування має довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова не виходить за межі визначеної теми, є конструктивною і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

Особливості розмовного стилю

Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкуванні,

усна форма спілкування,

неофіційність стосунків (неформальна),

невимушеність спілкування,

непідготовленість до спілкування (неформальна),

уживання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, паузи, інтонації),

уживання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка),

емоційні реакції,

потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, закцентувати головне.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми тощо.),

суфікси суб'єктивного оцінювання (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості),

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові),

часте вживання різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-),

специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо,

заміна термінів розмовними словами (електропотяг — електричка, бетонна дорога — бетонка, залікова книжка — заліковка).

Розмовний стиль має два підстилі:

розмовно-побутовий,

розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

86