3. Правобережні гетьмани: п. Тетеря, п. Дорошенко.

3.1. Гетьман п. Тетеря

Обраний на гетьмана Правобережної України, Павло Тетеря походив з київської шляхти. Під час повстання 1648 р. він перейшов до Богдана Хмельницького, одружився з його дочкою і став одним із найближчих його співробітників. Був полковником Переяславським. Він мав зв'язки в Польщі і, діставши булаву, радив королеві об'єднати всю Україну. Король зробив останню спробу завоювати Лівобережну Україну. Велике польсько-українське військо, з татарами, дійшло до Глухова, все руйнуючи на своєму шляху, але Глухова не здобуло і вернулось на Правобережжя. Не вдалося й гетьманові Лівобережної України Брюховецькому приєднати Правобережжя. Тетеря, розбитий одним із ватажків-повстанців Дрозденком, покинув Україну і перейшов до Польщі.

Тим часом на Лівобережжі також ішла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, брат першої дружини Богдана Хмельницького. Він був представником заможної старшини і проти нього були рядові козаки, що мали свого кандидата Василя Золотаренка, полковника Ніженського, брата третьої дружини Хмельницького. 1663 року в Ніжені зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь, крім козаків, міщани та селяни. На цій Раді обрано на гетьмана запорізького кошового отамана Івана Брюховецького. Сомка та Золотаренка страчено.

3.2. Гетьман п. Дорошенко

Після Тетері в 1665 році на короткий час гетьманська булава опинилася в руках гетьмана Степана Опари, якого висунули татари. Але Генеральна Рада обрала на гетьмана полковника Черкаського Петра Дорошенка, унука гетьмана Михайла Дорошенка і з 1648 року співробітника Богдана Хмельницького. Петро Дорошенко був «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України», – так характеризував його М. Грушевський.

Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. А щоб досягнути цю мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Сєвська.

На початку Дорошенко мусив визнати польський суверенітет, бо в більших осередках України стояли польські залоги. Крім того треба було боротися з претендентами на булаву: полковник Брацлавський Дрозденко оголосив себе гетьманом. З великим напруженням Дорошенко здобув Брацлав. Кількість прихильників Дорошенка зростала, хоч основною силою його були сердюки – наймане військо.

Року 1666, користаючись з ослаблення Польщі внаслідок повстання проти короля, Дорошенко, з допомогою татар, завдав польському військові, під проводом Маховського нищівної поразки біля Брацлава. Польські історики порівнювали значення цієї поразки з розгромом під Жовтими Водами та Корсунем. Року 1667 Дорошенко з військом з 24000 козаків та з кількома десятками тисяч татар обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Але запорожці, під проводом кошового отамана Сірка, напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко примушений був визнати підданство Польщі. Трохи компенсував його успіх на Лівобережжі року 1669, але новий наступ поляків звів той успіх нанівець, а обрання Многогрішного Гетьманом остаточно захитало справу об'єднання України. Року 1668 Дорошенко на Раді склав умови турецького протекторату: звільнення України від Висли до Путивля.

Тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши проти нього претендента на гетьмана – Петра Суховія, якого визнали татари. Цілий рік боровся Дорошенко з Суховієм. Ще гірше стало, коли в Умані проголосили гетьманом Уманського полковника, Михайла Ханенка. Боротьба з ним була дуже тяжка.

Року 1669 Дорошенко пробував домовитися з Польщею, використавши коронування нового короля, Михайла Вишневецького. Дорошенко вимагав автономії в межах воєвідств: Київського, Чернігівського та Брацлавського і скасування унії. Тим часом Ханенко просив лише автономії для козаків. Польський уряд затвердив гетьманом Ханенка.

Почалася вперта війна з Польщею. На допомогу Дорошенкові прийшли турки з султаном. Року 1672 зайнято Поділля й укладено мировий договір в Бучачі: Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'язалася платити Туреччині щороку контрибуцію – по 22000 червінців. Бучацьку угоду польські історики вважають за найганебнішу в історії Польщі. У 1673 році польський гетьман Ян Собєський дав реванш, розбив турків під Хотином, але Україна на ньому нічого не виграла.

Поділля і частина Галичини з Чортковом стали турецькою провінцією. Турки обертали храми на мечеті, грабували міста, забирали людність у полон. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та Київщину, звідки населення тікало на Запоріжжя, Гетьманщину, Слобожанщину, обвинувачуючи його за те, що закликав турків і татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я, не зважаючи на те, що завжди у внутрішній політиці рахувався з народом. Найближчим дорадником гетьмана був митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальский, який перебував в Чигирині. Духом його «гетьман живе і Україна», – так характеризував митрополита тогочасний єпископ Львівський Йосиф Шумлянський.

Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович намовив московський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками, смерть короля Михайла Вишневецького та підготовку в Польщі до елекція нового короля – і розпочати війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канівський полки перекинулись на їх бік. Інші загони билися завзято, але сили ворога перемогли. У березні 1674 року Самойлович скликав у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин, але на допомогу прийшли турки та татари, і він повернувся на Лівобережжя.

Турки, татари, дорошенківські загони нищили на Правобережжі міста та села, які піддалися Самойловичеві і Ханенкові. Умань спалено, а все її населення вирізано.

Король Ян Собєський вирушив із своїм військом проти турків і зруйнував Брацлавщину. Тисячі людей знищено, забрано в полон. Хто був в силах – тікав. «Україна оберталася в пустелю, засіяну людськими кістками, наповнену руїнами й згарищами», – так характеризував Правобережжя дослідник доби гетьмана Дорошенка, професор Д. Дорошенко.

Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. До того ж залишився він без дорадника: 1675 року помер митрополит Нелюбович-Тукальський. Дорошенко вирішив зректися гетьманства, передати булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надіслав до Москви. На вимогу царського уряду він удруге здав гетьманство на руки Самойловича та Ромодановського і пішов на «почесне заслання»: спочатку був призначений за воєводу до В'ятки, а потім жив до смерті (в 1698 році) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою.