1.1. Історичні передумови сучасного стану книгодрукування

Запровадження друкарської справи в Західній Європі пов’язане з ім’ям Й. Гутенберга, який в середині ХVст. в Німеччині почав відливати металеві літери. Він запропонував також перший дерев’яний друкарський верстат. Після смерті Й. Гутенберга мистецтво книгодрукування латиницею поширилось по всіх країнах Європи і потрапило за океан, в Америку. Згодом і в східнослов’янських землях почали друкувати книги (кирилицею).

Донедавна в історичній науці існувала думка, що виникнення книгодрукування в Україні пов’язане з ім’ям Івана Федорова, який приїхав з Москви і деякий час працював у Заблудові. Але газета «Голос України за 1997 рік привернула увагу до такого факту: в Німеччині в бібліотеці Тюбінченського університету зберігалась книга Юрія Дрогобича, надрукована українською мовою, «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Булонського університету». Книга надрукована 1483 року. Це через 45 років після винайдення Йоганном Гутенбергом подвижного металічного шрифту.

Виготовляв книжки слов’янською українською мовою і першодрукар львів’янин Степан Дропан. У 1491 році побачили світ видання Швайпольта Фіоля, надруковані теж національною мовою. Отже, книгодрукування на теренах України виникло задовго до появи Івана Федорова. В ХVст. осередком видавничої справи став Львів.

Восени 1572 р. до Львова приїжджає Іван Федоров. Тут в 1573 р. він почав друкувати «Апостола», який вийшов у світ у лютому 1574 р. Після основного тексту в книзі вміщена передмова, яка по суті є автобіографією Івана Федорова.

До останнього часу львівський «Апостол» вважали єдиною книгою, яку Іван Федоров надрукував у Львові. Але в 1954 році з Паризької національної бібліотеки було одержано фотокопію чудово надрукованої книги – слов’янської граматики. В кінці книжки є вигравірувані герб міста Львова і друкарська марка Івана Федорова.

Належність даної граматики Івану Федорову розкриває образ першодрукаря як діяча освіти українського народу. Його граматика була першою друкованою книгою, що має навчальне призначення. Поки що ми знаємо лише один примірник цієї книжки, він зберігається в Гарвардському університеті (США).

Після друкування у Львові «Апостола» Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїхав до Острога на Волині і заснував тут друкарню.

Для основних текстів острозьких видань Федоров відлив п’ять шрифтів: один великий кирилівський, два малих кирилівських і два малих грецьких. Цими шрифтами в 1589 році була надрукована книга «Новий Завет с Псалтырью». Одночасно з друкуванням готувалося друкування великої за обсягом книги – Біблії. В 1580 році частина тиражу Біблії була вже готова. Книга мала 1256 сторінок в два стовпці. В кожному стовпці 50 рядків тексту. Крім Біблії і «Нового Завета…» Федоров надрукував в Острозі «Хронологію Андрія Римши», на двох сторінках якої подано перелік дванадцяти місяців слов’янською, грецькою та єврейською мовами.

Після смерті Івана Федорова його шрифтами кілька десятиліть користувалися у друкарнях Львова і Вільнюса. З друкарень кінця XVI – початку XVII ст. найпомітнішою була Стратинська (у містечку Стратині Бережанського району). Ця друкарня була заснована в 1603-1604 рр. і працювала кілька років, поки жив її покровитель Гедеон Балабан.

Архімандрит Єлисей Плетенецький у Києво-Печерській лаврі заснував першу в Києві друкарню, для чого купив законсервовану стратинську.

У 1616 році лаврська друкарня випустила свою першу книгу – «Часослов». У 1618 році вийшла з друку друга чудово оздоблена книга великого формату – «Анфологіон» (збірник церковних служб), яка мала 1048 сторінок і багато ілюстрацій – орнаментів.

Особливістю всіх видань друкарні Києво-Печерської лаври була велика кількість ілюстрацій. Тут видавалися книги не тільки церковнослов’янською, а й латинською та польською мовами. Палітурним матеріалом були дошки і папір. Інколи верхню дошку оздоблювали малюнками. У такому вигляді книги надходили в продаж.

У 1787 році друкарня Києво-Печерської лаври почала друкувати книги цивільного змісту. Другий осередок цивільного книгодрукування в Києві виник у 1799 році, коли була заснована друкарня при Київському губернському правлінні.

Серед інших цивільних друкарень на Україні в кінці XVII ст. можна відзначити катеринославську, з якої в 1796 році вийшла перша друкована книжка під назвою «Наставление сыну».

Таким чином, з часів свого виникнення українське книгодрукування інтенсивно розвивається у Львові та Києві. З’являються друкарні при монастирях, братствах. Книги стають основою освіти молодого покоління, мають цивільний та релігійний характер.

Про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії йдеться в одному з листів Тараса Шевченка із оренбурзьких степів до своїх побратимів: «До вас слово, о братія моя українська возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило». [12,18] Знищення українського книгодрукування негативно вплинуло на його сучасний стан. Простежимо хронологію цих сумних сторінок української історії.

1626 р. – наказ Синоду зібрати з усіх церков книги старого друку, а замість них впровадити нові московські видання.

1690 р. – Московський патріарх Іоаким указом заборонив все українське письменство, а «Четьї-Мінеї» велів спалити.

1693 р. – лист Московського патріархату до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.

1709 р. – указ Петра І про заборону друку книг українською мовою.

1720 р. – указ Петра І, щоб книг ніяких, окрім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати.

1721 р. – наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора».

1724 р. – друкарню Києво-Печерської лаври оштрафовано на 1000 крб. за друкування книг, не в усьому схожих із російськими.

1766 - 1769 р. – указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів церковних книг.

1859 р. – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. – циркуляр Міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. – Емський указ царя Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.

1892 р. – російський уряд суворо наказує цензорам стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів із російської мови.

1894 р. - указ про заборону ввезення книг з-за кордону.

1894 р. – заборона друкувати українські книги для дітей.

1914 р. – указ Миколи І про заборону української преси.

1946 р. – Рада міністрів УРСР затвердила новий (наближений до російського) правопис.

1964 р. – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, унаслідок якого в Києві загинули тисячі рідкісних видань.

1969 р. – ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.

1983 р. – ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх закладах союзних республік», яка стала черговим етапом русифікації української освіти та нищення української книги.

Незважаючи на такі умови, українська культура і наука продовжували розвиватись. В ХХ ст. українська книга своїм розвитком завдячує діяльності Академії наук України.

Значну роль в популяризації українського слова в суспільстві зіграв Іван Огієнко. Діяч звернув увагу на формування загальнодоступних бібліотек. 5 вересня 1918 року розпочала роботу бібліотека Кам’янець - Подільського університету. Найголовнішим завданням бібліотеки І. Огієнко вважав комплектування книгами. Це здійснювалось переважно шляхом купування книг та пожертвування. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові подарувало 408 томів видань; Статистичний комітет Кам’янець – Подільського губерніального управління – 6660 томів; Кам’янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам’янець-Подільське церковно-архівне товариство – 129 тощо. Серед тих, хто долучився до укомплектування бібліотеки - С. Русова, С. Шманкевич, М. Хитько, П. Бачинський, Л. Білецький, М. Вікул, В. Квасницький, О. Прусевич, М. Шіроцький, С. Шманкевич. Не залишились осторонь і видавництва: «Дзвін» Шульженка і Соколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українська школа», «Грунт», «Вернигора», «Криниця» та Українське видавництво в Катеринославі.

Таким чином, за півтора роки існування університету, станом на 2 січня 1920 року, для бібліотеки було придбано 11169 книжок на суму 87236 карбованців; подаровано – 17286 книжок. Станом на 1 жовтня 1920 року кількість стародруків у фонді бібліотеки сягала 814 томів, серед них і «Острозьке Євангеліє» 1581 року. Отже, купівля книжок та надходження дарунків створили позитивний результат у формуванні фонду бібліотеки новоствореного Кам’янець – Подільського університету.

28 грудня 1919 року було створено науковий бібліографічний гурток студентів Кам’янець – Подільського університету, який проводив діяльність у різних напрямках: збирання біографічних матеріалів; проведення читань з питань наукового значення, розв’язання теоретичних проблем; публікація статей, видання книг, створення періодичного органу для висвітлення бібліографічної та наукової діяльності; впорядкування власної спеціальної книгозбірні. Свого роду рекламними акціями були повідомлення, які з’являлися у рубриці «Університетське життя» наймасовішої газети Кам’янця - Подільського «Наш шлях». Вони висвітлювали роботу гуртків, повідомляли про нові надходження до бібліотеки.

Як педагог Іван Огієнко започатковує видання навчальної літератури: зошитів («тетрадей»), в яких вміщено – «правила виразного читання», рекомендації щодо того, як читати книги, способи аналізу літературних творів. Він наголошує на величезному значенні книги в житті людини, навчає культурі читання, сприяє вихованню поваги до праці письменника, звертає увагу на необхідність аналізу твору, знання біографії та творчості його автора.

Цікаво, що у «Тетради для літературного разбора и записывания прочитанных книг» подано основи бібліографічного опрацювання книги, вказується на доцільність занотовувати, яке видання твору вважається найкращим. Як філолог І. Огієнко пропонує детальний літературознавчий аналіз: характеристику дійових осіб, аналіз ідеї та мови твору, адже, «вивчаючи твір, треба вивчати і мову автора». [8, 334] Важливим у цьому аналізі було останнє питання: «Яке враження справив твір?»

Таким чином, «Зошити ..» Івана Огієнка є основою методики аналізу художнього тексту на рівні шкільної освіти, джерелом виховання у школяра поваги до найвеличнішого надбання людства, набуття учнями основ книгознавчого знання. Вся колосальна робота І. Огієнка як ректора Кам’янець - Подільського університету свідчить про впровадження діячем нових методів популяризації книги. Активізація сил української інтелігенції у відкритті бібліотеки, залучення до заходів місцевої преси – це ті основи, на які повинна спиратися сучасна видавнича діяльність.

У 1923 – 1924 рр. Академія наук України почала власну видавничу діяльність, якою керувала Редакційно-видавнича комісія, створена у 1921р. Її очолив секретар ВУАН академік А.Ю.Кримський.

Великі труднощі супроводжували розбудову видавничої діяльності Академії наук. Саме тоді Кримський писав Д.І. Багалію: «У нас зле з папером. Держава, передавши нам друкарню, не дала ані однієї стоси паперу, ані грошей на закупівлю паперу. Все, що ми друкуємо, друкується на папері, пожертвуваному авторами, або купленому мною з моїх випадкових заробітків. Ми хочемо удатися до Наркомосу з рішучим проханням дати певну кількість коштів. Піддержте наше клопотання». [9, 88]

Якщо перейти на суху мову цифр, отримуємо таку статистику видавничої діяльності ВУАН: з 1923 р. – 117 друк. арк., 1924 р. – 36 назв., 1926 р. – 72 назви, 600 друк. арк. (419 – коштом ВУАН, 180 – коштом авторів та різних видавництв), 1927 р. – 93 назви, 1013 друк. арк. Зріс обсяг обмінного фонду: у 1924 р. – 10 тис. пр., у 1928р. – 68 тис.

Таким чином, осередком розвитку української науки та видавничої справи на початку ХХ ст. стала Академія наук України.