Спроба синтетичного погляду на цілісність проблеми пізнання

Зіставляючи відповіді в ділянці гносеології на запитання, шо є джере­лом нашого пізнання, можемо стверджувати про відсутність однозначної відповіді. З такого зіставлення, однак, випливає те, що на основі розвит-

121

ку гносеології не можемо визнати існування простої альтернативи (дихото­мічного диз'юнктивного судження), що "джерелом пізнання стає або від­чуття, або розум". Зовсім напевно джерелом пізнання визнати і розум, і відчуття; обидва чинники співдіють у пізнанні. Однак слід підкреслити, що поряд із розумом і відчуттями варто визнати існування ще й інших джерел пізнання, а саме інтуїції.

До того ж обидва крайні погляди відносно того, що пізнання в основ­ному неможливе (скептицизм), або, навпаки, існує пізнання абсолютне й вичерпне (догматизм), доводиться відкинути як неправильні. Пізнання, безперечно, має свої межі. Предмет пізнання, залучений у пізнавальну сферу підмета, підлягає трансформації, що виникає із структури пізна­вальної сфери підмета, який засвоює собі пізнання. Сам факт трансфор­мації не підлягає сумніву. Тим самим треба визнати часткову правду за Кантом, що пізнання є активною дією підмета, пов'язаною із формуван­ням і порядкуванням матеріалу пізнання.

Виникає запитання: як далеко заходить така пізнавальна трансформа­ція, тобто що із справжньої природи пізнаваного предмета входить у піз­нання і що в ньому залишається? Тут ми не можемо цілком визнати ідей Канта і стверджувати, що у пізнанні дія предметів обмежується тіль­ки зумовленням "порядкувальної дії форм чуттєвого часу й простору" та форм мислення — категорій, що на цій основі формуються явища, ні в чому не подібні до "речей в собі", що їх спричинили.

Всупереч Кантові, необхідно, навпаки, визнати, що між явищем і тим, що у явищі з'являється "річчю в собі", мусить існувати значно тісніший зв'язок, і що з явища можна, певною мірою, зробити висновок щодо "ре­чі в собі", яка спричинює явище. Звідси випливає, що справді пізнання не є й не може бути простим і точним відображенням (копіюванням) предмета, але воно не буває, як уважає Кант, "витворенням предмета пізнання", тобто явища під впливом зіткнення з "річчю в собі" форм піз­нання, чужих до "речей в собі". Не правильно висновувати те, що, пізна­ючи, ми поводимося цілком пасивно, як дзеркало, що пізнання є тільки нашою дією, яка за допомогою форм чуттєвості і категорій мислення ви­творює явища, які не мають нічого спільного із "речами в собі". Пізнання не є віддзеркаленням і не є витворенням предметів пізнання. Воно є їх­нім схоплюванням, чимось посереднім між суто пасивним відтворенням й суто активним витворенням. Зрозуміло, що схоплювання предмета до пев­ної міри може змінити предмет, але слушно також, що воно може зали­шити сутність предмета незміненою.

Необхідно віддати належне поглядові Локка про те, що вторинні вла­стивості речей (барви, тони, пахощі тощо) справді не існують у зовнішній дійсності, що вони, як це ми знаємо із психології, постають у наших ре­цепторах (смислових органах) завдяки "специфічній енергії відчуттів". Ми можемо, за Шекспіром, повторити, "що є речі на землі й на небі, про які й не снилося філософам". Ми не бачимо ультрафіолетових променів, котрі бачать, наприклад, бджоли. Ми не сприймаємо розумом, скажімо, електромагнітних хвиль. У психології пізнання розкривається насправді те, що психіка вирізняє і розпізнає, те, що має життєву важливість; що сві­домість — це орган селекції, добору, зумовленого потребами життя. Але нам відомо також, що "схоплювати" предмети й перетворювати їх відпо­відно до своїх потреб — не означає витворювати предмети, як стверджу­ють прихильники трансцендентального ідеалізму, чи феноменалізму.

Щоправда, світ, який існує "у нашій голові", світ тонів, барв, запахів, не подібний до того світу, що існує поза нами,— до фізичного світу ато-

122

мів, електронів та їхніх рухів. Отже, слушно зауважив Герман Лотце про "розквітання світу в нашій свідомості". Усе ж таки не слід забувати, що пахощі, тони, барви й дотики мають свою причину в речах, що вони ви­ступають знаками зовнішньої дійсності, яку можна розгледіти серед цих знаків. До того ж варто усвідомлювати, що зовнішній світ — не єдина дійсність і в нас існує універсум. світ психічних переживань і духовних вартостей, підвладний не лише розумові, а й нашому безпосередньому спогляданню, нашій інтуїції.

Отже, цілісний погляд на розвиток гносеологічної думки свідчить, що пізнання не надане людині, а завдане як нескінчене і незавершене за­вдання, котре слід виконувати не тільки шляхом чуттєвого, емпіричного досвіду чи раціонального міркування або безпосереднього інтуїтивного спо­глядання, а всіма засобами, залежно від розмаїтої природи дійсності. [...].