Проблема джерела пізнання

Поряд із запитанням, як далеко сягає пізнання, гносеологія ставить також запитання: звідки воно береться, чи має пізнання своє джерело в розумі, чи в безпосередньому осягненні, так званій інтуїції? Яку роль ві­діграють згадані чинники й яке їхнє релятивне значення?

Гносеологічний підхід, що грунтується на визнанні першорядного зна­чення відчуттів, називаємо сенсуалізмом. Ще у давнину таких поглядів дотримувалися софісти. Вони вважали за єдине джерело пізнання тільки відчуття. Але вони часто вводять в оману. Скажімо, палиця, встромлена у воду, здається нам зламаною. Або інший приклад: якщо праву руку по­тримаємо у теплій або в холодній воді, а потім обидві руки зануримо в теплу воду, то найтепліша вода здаватиметься для правої руки холодною, а для лівої — теплою.

У новітні часи визначним представником сенсуалізму був англійський філософ Джон Локк. Згідно його переконань, людська Душа — це немов "незаписана таблиця", де немає жодних вроджених пізнань. Декарт, на­впаки, визнавав існування вродженої у людській душі ідеї Бога. Тільки досвід, тобто пізнання за посередництвом глузду, "виписує" свої досягнен­ня на досі чистій, не заповненій таблиці нашої душі. Звідси твердження Локка: "Нічого немає в розумі, чого б спершу не було у відчуттях". По­няття "ідеї" Локк уживає у наизагальнішому розумінні, як пізнання, що відбивають сприймання зовнішніх предметів, а також рефлексій, сприй­мання нашої душі. Ідеї (пізнання) бувають або прості, дані через відчут­тя, або складні, коли вони дані завдяки кільком відчуттям (наприклад, просторовість, постава, рух, які пізнаються і зором, і дотиком). Ідеї та­кож можуть бути дані або через рефлексію (наприклад, хотіння, почут­тя), або через чуттєве сприймання та рефлексію разом узяті (скажімо, ідея, сила, чергування випадків у часі). Із сполук і порівняння простих ідей виникають складні, такі як субстанція, тобто дещо (наприклад, те­орія, предмет), що стає носієм таких властивостей, як "відношення" (при­чина й наслідок), "чергування у часі", "відношення у просторі".

Не всі чуттєві сприймання віддзеркалюють при цьому справжні власти­вості речей. Слід відрізняти властивості первинні й вторинні. Тільки ви­значальні властивості — постава (форма) предметів, їхня "непроникність", опір, котрий чинить їхня матерія іншим тілам,— насправді належать ре­чам чи предметам. Вторинні властивості в дійсності не існують. Так, ска-

119

жімо, те, що наше вухо сприймає як звук, насправді є лише коливанням повітря. Вторинні властивості чуттєвого сприймання так подібні до справ­жніх причин, які їх викликають, як біль завданої рани до форми зброї, яка рану спричинила. Враховуючи міркування Локка, є підстави, як ми вважаємо, віднести їх до критичного гносеологічного реалізму.

Іншого погляду щодо джерел пізнання дотримуються раціоналісти. Ви­хідна засада теоретичних міркувань Декарта з цього приводу грунтується на сумнівах щодо будь-якого пізнання. Чуттєве пізнання, на його думку, може нас заводити в оману. Наприклад, уві сні часом надто жваво сприймаються різні образи, чуються голоси, сон переживається як дій­сність. Хто може поручитися, що світ, який сприймається наяву, не є за­надто впорядкованим? Справді, може є рація у виявах сумніву щодо всього.

Проте, у самій настанові постійного сумніву існує дещо безсумнівне, а власне факт сумніву. Сумнів — це форма мислення, один з його виявів. Безсумнівним, отже, є, що "я мислю, якщо я сумніваюся". Із того, "що я мислю", зробимо висновок безпосередньо: мусить бути деяке "я", що мис­лить. Звідси й певне пізнання (со£ііо, ег&о зит — "я мислю, отже, іс­ную"), що визначається безсумнівною переконливістю (очевидністю).

Якщо ж ми прискіпливіше поставимося до наших міркувань, то, безпе­речно, виявимо між ними багато інших, скажімо, "математичні істини" чи, наприклад, переконання в існуванні найдосконалішої істоти — Бога, які не могли постати шляхом досвіду, бо все, що ми зустрічаємо в досві­ді — недосконале. Пізнання й думки визначаються однаковим ступенем переконливості (очевидності) як зразково певного пізнання ("мислю, отже, я існую"). Таким чином, у даному твердженні здобуваємо так званий критерій певності пізнання. Всі форми пізнання, які в порівнянні з цим твердженням визначаються таким самим ступенем переконливості (очеви­дності), мусимо визнати правдивими.

Отже, тільки мислення може забезпечити певність пізнання і його без­сумнівність. Джерело певного пізнання полягає в розумі (гаііо), звідки й походить назва даного напрямку філософської думки — раціоналізму.

Те, що називаємо розумовим пізнанням, на думку багатьох вче­них,— не єдиний вид "асенсуального", тобто позавідчуттєвого пізнання. Поруч із раціональним пізнанням як однією з форм позавідчуттєвого піз­нання деякі філософи визнають існування ще безпосереднього "духового" споглядання — так званого інтуїтивного пізнання. Це пізнання нерідко протиставляєтьься раціонально-понятійному, дискурсивному. У дискурсив­ному пізнанні користуються окремими поняттями й, будуючи із них суд­ження, роблять висновки про щаблі, етапи пізнання, виявлення правди. Кожному із нас, безперечно, відомі із власного досвіду такі переживання, в яких "неясний стан речей з'ясовується нагло, й наявна різноманітність споглядається як єдність" (Шнайдер). Невідчуттєвий, але й нераціоналі-стичний спосіб пізнання, що його назвали інтуїцією, характеризують, от­же, такі ознаки: одночасне (симультативне) охоплення багатьох елементів пізнання у певній єдності, наближення до наочності, насиченість пізнання емоційними елементами та спорідненість пізнання із підсвідомим психіч­ним життям. Остання ознака виявляється в тому, що наслідок інтуїтивно­го пізнання виникає перед нами часом несподівано, нібито з глибин на­шої психіки і має, як часто кажуть, характер інспірації.

На думку французького філософа Анрі Бергсона в інтелектуальному пізнанні предмет пізнання начебто обходиться довкола й мовби робляться з нього з різних боків знімки, які згодом зіставляються. В інтуїтивному підході начебто проникаємо всередину предмета й схоплюємо його зсере-

120

дини в його єдності. За Бергсоном, інтуїція — це "такий вид інтелекту­ального відчуття, завдяки якому ми переносимося всередину речей, щоб влучити в те, що предмет має в собі поодиноке й невиражальне". Інту­їція, на думку цього вченого, виступає пізнанням через інтелектуальне "співжиття із тим, що ми пізнаємо", через певного роду злиття того, хто пізнає, із предметом. Християнські містики часом говорили у таких ви­падках про "містичне поєднання".

Інтуїція, безпосереднє споглядання предметів не уявляється лише як джерело раціонального пізнання, наприклад, пізнання наукового або філо­софського. Інтуїція може мати практичну, наскрізь життєву поставу й мо­же бути пов'язаною не з розумом, а з почуттям і хотінням, із волею. Іс­нує, як відзначали Макс Шеллер та Ніколай Гартман, політична інтуїція (тобто інтуїція, пов'язана з волею та її діянням). Діючи на речі, на світ, ми переконуємося із опору, який вони нам чинять, в їхньому існуванні і пізнаємо справді не їхню якість, а те, що вони існують. Подібним чином, також за допомогою емоційної інтуїції, осягаємо існування етичних, есте­тичних чи релігійних цінностей. "Краса нас захоплює", "кличе", "ми в неї поринаємо". Етична оцінка людини чесної і нечесної дається також не ро­зумом, а серцем. Моральні істини, як твердить Паскаль,— це істини сер­ця, а не істини розуму. Цю ж думку підхоплює Макс Шеллер — пред­ставник американського феноменологічного напрямку, який вважає, що вартості пізнаємо "огляданням" і "переживанням", не розумом, а скерова­ним на вартості предмета інтенціональним почуванням.

Деякі філософи, яким погляд щодо "емоційної презентації" (Майнонг) вартостей без будь-якої співдії інтелекту видається надто крайнім, висува­ють більш помірковану теорію сприймання вартостей на основі кооперації, співдії інтелектуального пізнання та емоційного переживання. Згідно до таких поглядів, "почування не є ствердженням". Отже, слід визнати, що в ствердженні вартостей поряд із почуттям бере діяльну участь й інтелект. Роль інтелекту полягає в тому, що він охоплює речі та їхні відносини, які виступають носіями вартостей, і репрезентує їхні почування, визнача­ючи в цих речах і відносинах "основи вартостей" у властивостях їхньої корисності, гармонії, досконалості, на що почування й собі реагує різними виявами приємності й неприємності, подібно до того, як лакмусовий папі­рець реагує на кислоти й основи зміною забарвлення. Лише таке, знову ж інтелектом схоплене відношення об'єкта до почування, містить у собі те, що називаємо вартістю. Дані три моменти виникнення вартостей слід уявляти як послідовні фази, або радше як одночасне взаємопроникнення дій інтелекту й дій почування у творенні вартостей.

Співдія різних функцій психіки у пізнанні вартостей найвиразніше по­значається на переживанні вартостей релігійних. Такі філософи, як Пло-тін, а за ним святий Августин та середньовічні містики, сприймають у релігійному переживанні поряд із безперечним раціональним пізнанням ще й дію інших психічних функцій. За святим Бонавентурою, "експеримен­тальне пізнання", тобто "пересвідчення Бога",— це переживання, в яко­му концентрується духовне споглядання, почування й дізнавання.