Розділ ііі. Культура України Еволюція української культури Лекція 1. Середньовічна українська культура

1. Культура східних слов’ян і Київської Русі.

2. Культура України литовсько-польського періоду.

1

Протягом тисячоліть Україна була контактним регіоном, зоною протистояння й асиміляції двох типів культур: осілої й кочівницької, землеробської і скотарської. Територія України отримує подібний харак­тер, мабуть, ще в епоху енеоліту, у часи формування трипільської і серед­ньо­стогівської культур (V-ІІІ тис. до н.е.). Трохи пізніше в зоні україн­ського Степу й Лісостепу (а також на Північному Кавказі й Ниж­ній Волзі) формуються арійські народи, що біля II тис. до н.е. освоюють Серед­ню Азію, Іран, Індію.

Спадкоємцями стародавніх аріїв в Україні виступають північно-іранські народи залізного віку, кочові кімерійці, скіфи, сармати. У І тис. до н.е. виявляється своєрідність чорноморського узбережжя і Криму, пов’язана з інтенсивною взаємодією місцевих народів зі середи­земно­морськими цивілізаціями, зокрема греко-римською. Панування іранців на півдні країни було підірвано приходом з півночі в III ст. н.е. східно-германських (готських) племен. Остаточно воно було зломлено навалою з Азії тюркських (гунських) орд у IV столітті. Германцям-готам вдалося надовго закріпитися лише в одній з областей Криму. Тюрки ж стають госпо­дарями всієї степової, а в деякі періоди історії, відтіснивши в північ­ні ліси хліборобів, і лісостепової України.

З перших століть нашої ери фіксується перевага слов’ян у пів­ніч­ному і північно-західному землеробському районах України. До цього часу відносять і початок українського етногенезу (хоча існують і інші думки). У цьому тривалому процесі всі перераховані етнічні компоненти виступали як складові частини нової системи. Головним елементом були східнослов’янські племена.

У процесі свого становлення давні слов’яни контактували з італій­ськими, кельтськими, німецькими, іранськими, фракійськими, угро-фін­ськими, тюркськими й ін. народами. Про це свідчать множинні мовні запозичення. Наприклад, спільність ремісничої термінології з італіками. Слова «віра», «світло», «справа», «бог», «жрець»,«добре», - з ірано-язичної лексики. Слова «князь», «хрест», «кінь», «хліб» - з лексики східних германців (готів).

Особливо слід зазначити інтенсивні й довгострокові контакти слов’ян із північно-іранськими і германо-скандинавськими етносами. У ХІ-Х ст. ст. східні слов’яни вступають у особливо тісні стосунки зі скандинавами. У ті часи на заході Європи їх називали норманами («північними людьми»), а на сході - варягами (від др.-швед. Var - клятва), самі ж вони іменували себе вікінгами (від др.-швед. Vikingr - учасник морського походу). Варяги на Русі швидко слов’янізувалися, залишивши лише династію Рюриковичей.

Новий етап соціального й етно­куль­турного розвитку слов’ян настає у ІХ-Х ст. ст. У 882 р. у Східній Єв­ропі виникає нова держава, відома в літературі під ім’ям Київська Русь. Руси виступили як сполучний фермент у середовищі східно­євро­пейського населення - фінів, балтів, слов’ян і ін. Уздовж річкових торгових шляхів руси створили могутню поліетнічну державу квазиімперського типу.

Ця держава не мала ще ідеологічної єдності: була відсутня офіційна культура, централізована організація релігійного культу, загальна пись­мова (літературна) традиція. Не завершився ще процес установлення державних кордонів, адміністративно-управлінського апарату й системи права нової держави. У перспективі етнокультурна й кількісна перевага східнослов’янських племен, а також прийняття в 988-989 р. християнства з Візантії призвело не пізніше половини XI ст. до повної перемоги саме слов’янських початків в організації культурного, політичного і громад­ського життя Київської Русі. Особ­ливо вагомо в цьому підкреслити роль православ’я, яке визнавало слов’янську мову священної літератури, богослужіння і церковної проповіді.

Прийняття християнства на Русі не було одночасним актом. Йому передували тривалі контакти слов’ян із християнською циві­лізацією. Поширення християнства на Русі також розтяглися на багато десятиліть, навіть сторіччя. Християнство й елементи візантійської куль­тури сприй­няли, насамперед вищі сфери суспільства. У великих містах жителів хрестили «заганяючи в ріку їх, як стадо», одні хрестилися добровільно, інші -примусово. Але в селах християнство затвердилося лише після монгольської навали - не раніше другої половини XIII століття.

Нова християнська культура поширювалася зверху вниз, захоп­люючи спочатку тільки верхівку суспільства. Для вищих прошар­ків було характерно старанне й часом формальне виконання релігійних вимог. Їхню увагу залучала, насамперед, церковна обрядовість, а богословські основи релігії, що сповідалися, мало усвідомлювалися. Звідси харак­терна риса російської релігійності - обрядовір’я.

Іншою важливою особливістю світогляду Древньої Русі був фено­мен двовірства. Язичниству властиве сполучення декількох вір: усі релігії сприймаються однаково правдивими, усі боги - однаково реальними.

Християнство зіграло виняткову роль в ідеологічному обгрун­туванні і таким чином зміцненні влади київських князів. Божественне походження влади по навчанню церкви дає в руки князя велику владу й разом з тим ставить перед ним більш широкі і відпо­відальні завдання. Церква боролася проти широко розповсюдженого рабства і сприяла його викоріненню.

У цілому культура Київської Русі складалася як культура право­славна, де православ’я виступає системоутворюючим фактором. Уве­дення християнства сприяло поширенню на Русі писемності і книжкової культури. Насамперед розвивається церковна література. Зразком такого роду книг може служити «Остромирово Євангеліє», переписане за замовленням новгородського посадника Остромира. На Русь про­никають у тому ж болгарському перекладі зразки світської візантійської літератури.

Перекладні твори стають джерелами власної книжності: з’являється багата оригінальна літераіура. Видатне місце тут займає «Повість врємєних літ» ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Велику цінність представляють релігійно-публіцистичні твори Феодосія Печорського, Луки Жидяти, Кирила Туровського, Климентія Смо­ля­тича. Особливо слід зазначити «Слово про закон і благодать» Ілларіона, першого митрополита іноземного походження. За прикладом візантійських домостроїв князь Володимир Мономах складає свій «Заповіт». Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», що майстерно згуртувало воєдино традиції князівсько-дружинного героїчного епосу, дохристиянської народної образності й церковно-політичних ідеалів протиборства православної Русі кочівникам-язич­никам.

Поряд з літературою розцвітає усна народна творчість. Думи, пере­дані з вуст у вуста, оспівували славу Києва, князя Володимира Червоне Сонечко, діяння його богатирів - Іллі Муромця, Добрині Нікитича, Олекси Поповича, подвиги й халепи Вольги, Святогора. У казках, думах, піснях, простежуються традиції міфотворчості. Але вони вже втрачають свій релігійний зміст.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному контексті євро­пейської художньої культури, але мало лише йому властиві особ­ливості. Кам’яне будівництво було відоме ще в середині Х ст., але перші значні кам’яні спорудження - Десятинна церква (989-996) і палацеві будівлі «міста Володимира» - були зведені в Києві після прийняття хрис­тиянства. Розквіт давньоруської архітектури припадає на першу поло­вину XI ст. При Ярославі Мудрому будується ансамбль «міста Яро­слава» у Києві з унікальним Софійським собором у центрі (1037-1044), також зводяться Софійські собори у Новгороді (1045-1052) і По­лоцьку (середина XI ст.). Видатною пам’яткою XI ст. є Спаський собор у Чер­нігові (близько 1036).

Нові тенденції в розвитку давньоруського зодчества виявляються в численних пам’ятниках другої половини XI - початку XII століття. Уперше вони чітко простежуються в архітектурі Успенського собору Печерського монастиря у Києві (1073-1077), у якому остаточно сфор­му­вався тип хрестово-купольного храму.

Значне місце в мистецтві займала скульптура, традиції якої сягають глибини століть. Це був декор архітектурних деталей і побутових речей, а також зображення язичницьких богів, що втратили своє сакральне зна­чення. Видатним явищем у світовому середньовічному мистецтві є київські мозаїки, що найбільше повно збереглися в ансамблях Софій­ського собору й Михайлівського Золотоверхого монастиря. Мозаїкою в Київській Русі покривалися, на відміну від візантійських будинків, лише головна апсида й центральний підкупольний простір. Всі інші частини розписувалися більш дешевим, але не менш виразним фрес­ковим живописом.

Велике значення в художньому житті Київської Русі відігравав іконопис. У Х-ХП ст. ст. ікони привозилися з Візантії. Наприкінці XI - початку XII ст. у Києві вже існують свої іконописні майстерні, як, наприклад, у Печорському монастирі, де працювали видатні художники Алепій, Георгій та ін. До особливого виду образотворчого мистецтва Русі відноситься книжкова мініатюра.

Найпоширенішим видом образотворчого мистецтва Київської Русі було декоративно-прикладне (такі художні ремесла, як металопластика, косторезне, деревообробне, ткацьке).

Майстерність давньоруських ювелірів була віртуозною: їм було під силу виконання найтонших предметів із золота і срібла. Велике розпо­всюдження отримало художнє лиття, карбування, часто застосову­валасяінкрустація золотом і сріблом, чернь і позолота. Характерними виро­бами були широкі браслети, на яких зображувалися орнаментальні ком­по­зиції, звірі, птахи, казкові персонажі, танцюристи і музиканти. Юве­ліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту) і зерні (орнаменти з напаяних дрібних кульок), штампування і стис­кання. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегодчатої емалі - золоті князівські діадеми, колти з зображенням сири­­нів, павичів, медальйони «древа життя», деталі книжкових регалій. Майстри працювали як на замовлення князів і бояр, створюючи висо­комистецькі вироби, так і в розрахунку на широке коло покупців - на ринок.

Як у цілому по Європі, мистецтво Русі не уявляло набору чи сукупності окремих видів, будучи ансамблевим. Зодчество, скульптура, фреска, іконопис, мозаїка і т.д. не існували самі по собі, вони впліталися в єдину систему - храм як модель світобудови, вони служили єдиній меті - просуванню віри.

Глибокий занепад, відчутний після монгольського погрому Києва 1240 р. і включення земель Русі в Золоту Орду, не похитнув віри в обра­ність Києва. Навколо колишньої столиці зберігався ореол сакралі­зова­ного ядра, серця, з якого «пошла есть Руська земля» Причому пізніше, коли Київ остаточно утратив своє колишнє значення, звели­чування його ролі тільки підсилилося. Проте з переносом митропо­лицького престолу в Москву й установою окремої Галицької митро­полії, на початку ХІVст. розривається остання організаційна і ідеоло­гічна нитка, що скріплювала землі колишньої Київської держави.

2

Тривале згасання Київської Русі розтяглося більш ніж на сторіччя з 1240-х по 1340-і роки. Культурна дезінтеграція древньої Русі стала очевидною в роки панування Золотої Орди. Ситуація змінилася тільки з ІІ половини XIV до сер. XVII століття, коли практично всі землі України знаходилися під владою Корони Польської й Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р у Річ Посполиту.

У культурному розвитку українських земель у цей, т.зв. литовсько-польський період, мали місце ряд особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція переважає в культурі, особ­ливо духовній, художній. По-друге, культура русинів надовго стає нездатною до генерування нового, виконуючи лише тільки охороннуфункцію. По-третє, головна зміна в умовах розвитку культури - руйну­вання князівської держави. Культура «державних» націй, що панували, мала переваги перед недержавною культурою українців, остання випро­бувала зневагу й утиски

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичали культуру Київської Русі, православ’я, суспільний пристрій, правові норми, писемність. Положення різко змінилося після Люблинської унії й переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569), що відкрито проводила жорстку лінію стосовно «східних схизматиків».

У межах чужої держави, при полонізації й покатоличенні арис­тократії, православне духівництво перетворюється на один з голов­них носіїв національної спадкоємності й ідентичності. Церква і її при­служники беруть на себе не тільки душопастирські функції, а також функції культурні й політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається місцем етноконфесійній. Відтепер православний - це українець, католик -поляк, а перехід в інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна поляризація тільки і могла забезпечити схоронність культурних традицій України-Русі, захищених тепер не міццю держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за межі конфесійної боротьби. Сплеск релігійно-культурного життя в Україні 2 пол. XVI -І пол. XVII ст. називають „ національно-культурним відродженням».

Навіть українська аристократія ( князі, магнати, шляхтичі), що асимілювалася в польській етнокультурній сфері, часто у своїх діях апе­лює до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще більш яскравого релігійного окрасу отримує культурна діяльність місцевого населення -міщан. Зацікавлене у ліквідуванні правової нерів­ності посеред громадян за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання -братства. Початкова мета братств -організація взає­модопомоги, - дуже швидко переросла у завдання загально­на­ціо­нального масштабу.На утриманні братства, як правило, знаходилися лікарня, школа, друкарня, бібліотека. Навколо братств об’єднувалися вчені, письмен­ники, видавці, педагоги... Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і контролювати діяльність єпископів. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної обрядності. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів.

На поч. XVII ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви. Козаки знайомлять українське суспільство з іноземними техніч­ними, виробничими й культурними досягненнями.Верхівка козацтва виступає з претензією на консолідацію найкра­щих національних сил, щиро одаряючи храми, захищаючи мистецтво й активно беручи участь в організації просвіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як український центр.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі націо­наль­ної аристократії, при критичному положенні традиційної право­славної церкви, але за активної участі «цивільного суспільства» - коза­ків, міщан, священиків, дрібної шляхти, - формувалася українська куль­ту­­ра.

Перебуваючи в складі Литовсько-польської держави, Україна за­знала впливу європейського Ренесансу. Найбільш за все ці ідеї позна­чилися на освіті, літературі, філософії. Ренесансний гуманізм, відзна­чений особливим інтересом до земних, людських цінностей, виразніше усього виявив себе в українській поезії і літературі ІІ пол. XV-XV1 ст.ст., створюваної латинською мовою. Видатними новола­тинськими поетами і письменниками України були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський-Роксолан. Помітну роль у становленні ренесан­сного плину зіграли також польсько-україн­ські поети Григорій Русин із Самбору, Себастьян Кленович, Симон Пеклід та ін. Ідеї Відродження й гуманізму хвилювали українських пись­менників і мислителів і в 2 пол. XVI-XVІІ ст. ст. Про це свідчать твори ректора Київської братської шко­ли Касіяна Саковича, професора Київ­ського колегіуму Інокентія Гізеля, відомих просвітителів і пись­менників Дем’яна Наливайка, Кирила Транквіліона-Ставро­вецького, Лаврентія Зизанія.

В українській літературі XVII ст. цілком у ренесансному дусі окреслюється коло «культурних героїв нації» - зразків «ідеальних гро­мадян», гідних наслідування й преклоніння. Володимир Великий - це Первокреститель, Костянтин Острозький - Відновник і Захисник благо­чес­тя, Петро Могила - Оборонець Русі. В історичній літературі постійно підкреслюється культурно-політичний зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-монархічним співтовариством. Так, у Густинському літописі (можливий автор Захарія Копистенський, 1620-і) викладена історія України-Русі з князівських часів до 1597 р.

У літературі все частіше використовувалася мова, насичена україн­ськими розмовними словами, що робило книги більш доступ­ними. У 1556-1561 р. в українському перекладі з’являється Пересоп­ницьке Єван­геліє. Поява цього перекладу була як наслідком ренесансних ідей, так і зростаючим протестантським впливом на Україні. Одночасно вияв­ляється протилежна тенденція: удосконален­ня літературної мови на церковнослов’янській основі. І якщо Пересоп­ницьке Євангеліє вихо­дить ще українською, то перша вітчизняна друкована Біблія - Острозька - вже церковнослов’янською мовою.

Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих східнослов’янських коренях, хоча й відчув вплив епічних традицій степових народів. Головним персонажем народ­ної героїчної поезії стає козак - Байда, Мамай, Федір Безрідний.

Активно поширюється друкарство. Першу друкарню відкрив у Льво­ві Іван Федоров (1573). Пізніше друкарні з’являються в Острозі, Стрятині, Києві й інших містах. У 1574-1648 pp. нараховувалося понад 20 приватних, монастирських, братських; стаціонарних і пересувних друкарень.

У ІІ пол. XVI ст. в Острозькій і Львівській школах уперше на україн­ських землях з’являється театр. Пізніше такі театри починають працю­ва­ти і в інших навчальних закладах, досягаючи вершин у Києво-Моги­лян­­ському колегіумі. І якщо шкільний театр елітарний, то інший театр - вертеп - цілком демократичний. Він виник у вигляді лялькових вистав у вертепній скриньці у ІІ пол. XVI століття. На Різдво вертепні вистави у виконанні міщан і селян продовжувалися в незмінному вигляді до 30-х років XX століття.

З ІІ пол. XVI ст. починається новий етап у розвитку української музики. Поширюється музична освіта, з’являються цехи по виго­тов­ленню музичних інструментів, складається багатоголосний (пар­тес­ний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного за­пи­­су «київські прапори». Українські наспіви і танці стають модними у всій Європі. При дворах, на весіллях королів і вельмож, звучать гопаки і козачки як екзотичний символ простонародної ідилії, пасторалі.

Наведені приклади зародження нової української культури свід­ча­ть, що вона жваво схоплювала досягнення європейського ренесан­су, знахо­дячись, однак, на його периферії і навряд чи вносячи щось своє - нове.

У XІV-XVIІ ст. ст. виконання християнськими церквами своїх душопастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострю­вався між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий фактор - розкол католицтва, протестантський рух - Реформація.

Багато православних храмів (навіть давній символ Русі - Софія Київська) дісталися католикам. У результаті авторитет православ’я падав. У 1580-х pp. зав’язалася теологічна дискусія, ініційована католиками (Петро Скарга) про зміст православ’я, його язичницькихрудиментах (двовірство, обрядовір’я). Єдиним виходом православ’я з кризи уявлявся союз з римським папським престолом. Виникла релігійна полеміка, що породила в Україні особливий вид літератури - полемічну. Яскравими авторами-полемістами були: Іван Вишенський, Христофор Філалет, Герасим і Мелетій Смотрицький, Василь Сурожський, Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У 1596 р. була підписана Брестська унія, відповідно до якої за рахунок православної створювалася нова церква - уніатська чи греко-католицька. У ній зберігався православний звичай, а догматика прий­малася католицька, визнавалося верховенство Римського папи. Єдиною «східною», «грецькою» церквою держава проголосила церкву уніатську, таким чином, православна митрополія в Україні заборонялася, і незаба­ром православ’я утратило свою верхівку. До уніатської церкви народні маси споконвічно ставилися як до чужої, породженої в результаті зради вірі батьків. Парафіяльним священикам не коштувало праці підняти паству на захист храмів від зазіхань уніатів, що часом доходило до збройних сутичок: все йшло до війни «Русі з Руссю».

У 1621 р. при сприянні запорожців відроджується ієрархія: єру­салимський патріарх Феофан під захистом «козачої шаблі» руко­поклав нового київського митрополита Іова Борецького й декількох єпис­копів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, що домагався від королівської влади визнання православної ієрархії (1632). Він зумів обновити церковне життя, додати авторитет і стабільність православ’ю.

Суттєві труднощі випали й на частку уніатів: обіцяної королем і папою рівності з католиками на практиці не здійснилося. Але з часом уніатська церква зміцнила свої позиції. Митрополит Іосиф Рутський сприяв підвищенню утворення духівництва, упорядковував церковне життя, заклав нові монастирі, впроваджував у чернецтві сувору дис­ципліну, домагався заснування уніатської семінарії. На заході України в Новий час уже не православ’я, а унія протистоїть католи­цизму, про­буджуючи національну свідомість українців Галичини.

Таким чином, релігійна боротьба визначила найважливішу особливість культурного життя України ІІ пол. XVI - І пол. XVII ст.ст.: православна церква стала втіленням української самобутності.

Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей на рубежі XVI-XVII ст.ст. відбуваються вагомі зміни в освіті. Збільшується відтік української молоді в університети Європи. Вітчизняна ж школа не могла конкурувати навіть з польською, особливо вона програвала школам Ордена Іісуса: єзуїти створили в Європі справді прогресивні навчальні заклади і за програмою, і за методикою, і за вимогами до педагогів. Єзуїтські колегії (у кін. XVI ст. їх в Україні було понад 20) забезпечували утворення вищого європейського стандарту. Гуманітарну спрямо­ваність мали й протестантські школи. Видатною особистістю в справі організації шкіл став князь Костянтин Острозький, що заснував декілька шкіл на Волині, у т.ч. відому Острозьку академію (1580-1608), що про­тиставила польській експансії вітчизняну систему духовних ціннос­тей.

У 1615 р. Богоявленське братство Києва відкриває свою школу, а у 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила засновує монас­тирську школу. Вона працює на латині по єзуїтській програмі, але в православному дусі. 1632 р. лаврська і братська школи поєд­нують­ся в колегію, названу Києво-Могилянською. Крім українців і біло­русів, тут осягали науку «московити», румуни, болгари, серби, навіть гре­ки і сирійці. Формально вона була визнана академією лише в 1694 р. завдяки старанням гетьмана І. Мазепи, свого давнього заступ­ника. У ті роки академія носила почесне найменування Мазепинсько-Могилян­ської.

У цілому в епоху «культурно-національного відродження» система освіти виконувала не тільки пізнавальні і виховні функції, а значно більш широкі соціокультурні завдання, виступала засобом боротьби за віру й національне самовизначення.