Культура хх століття

1. Індустріальна цивілізація й проблеми культури.

2. Художні стилі й напрямки культури модернізму.

3. Виникнення та утвердження масової та тоталітарної культури.

4. Постіндустріальне суспільство, постмодернізм та глобальні проблеми сучасності.

1

Ідеали й настанови сучасної культури є сплавом того, що було від­крито людством у ХІХ ст., і того, що досягло людство у кінці ХХ ст.

Найважливішим фактором, що визначає розвиток культури мину­лого століття, є наука. Вона вперше посіла належне місце, стала ліде­ром культури (кількість сучасних учених становить 90% усіх учених, що жили до цього на землі). У процесі свого розвитку наука мала все більший зв’язок з технікою. Характерною рисою науки є значно більш безпосередня та швидка реалізація наукових відкриттів. Науково-тех­нічна революція дала світу телефон, телеграф, радіо, електрику, літак, авто­­мобіль, телебачення, комп’ютери, іншу електричну техніку.

Всі ці та інші технічні нововведення здійснили вплив на соціально-економічний розвиток людського суспільства, багаторазово примно­жили сили й можливості людини, збільшили господарський потенціал людства. Були зроблені величезні кроки на шляху технізації життя, яка стала невід’ємною стороною культури, методом і результатом її розвиту.

Світова наукова цілісність, що складалася в ХХ столітті, поклала початок економічному об’єднанню світу, передаванню в усі куточки зем­ної кулі передових засобів виробничої культури. Реальністю постала все більш зростаюча інтернаціоналізація господарських зв’язків. Одним з виявлень цього процесу стали транснаціональні корпорації з їх єди­ними формами організаційної культури, які діяли в десятках країн і на різних континентах (на їх частку припадає більше третини промис­ло­вого виробництва, більше половини зовнішньої торгівлі, майже 80% нової техніки й технологій). Про зростання інтер­націо­на­лізації життя су­­час­­ного світу свідчить всеохоплюючий характер нау­ково-технічної рево­­люції, принципово нова роль засобів масової інфор­мації й кому­нікації.

Оптимістичний світогляд, зумовлений успіхами наукової думки, втілений у світовій промисловості й техніці, що перетворює вигляд пла­нети, став основою для виникнення характерного для людини ХХ ст. від­­чуття космічності свого буття.

Космізм – унікальне, найцікавіше явище сучасної культури, зна­чення якого стало все більш усвідомлюватися на порозі третього тисячо­ліття. Космізм як течія особливого розвитку отримав у працях К. Циол­ковського, В. Вернадського, О. Чижевського, Тейяра де Шар­дена, які вва­жали Землю часткою Всесвіту, а отже, і людину з її розу­мом – провід­ною силою світового буття, тому вона мала брати на себе відповідаль­ність за космічну еволюцію.

У своїй програмній праці «Научная мысль как планетарное явле­ние» В. Вернадський на рівні енцеклопедичних узагальнень вивів синтетичне бачення розвитку еволюції Землі як єдиного геологічного, біогенного, соціального та культурного процесу. Він доводить, що еволюція світової культури – природне явище в еволюційному розвитку. Під впливом об’єднаного людства біосфера закономірно перейде в якісно новий стан – ноосферу (від грецьк. Noos – розум та sphaira – куля). Людина, її розум – не просто кінцевий результат еволюції, а також початок нового виміру, який має створити «сферу розуму», він і визна­чить силу еволюційного розвитку в недалекому майбутньому.

Ноосферна культура пов’язана з реальним процесом експансії розуму в еволюційний процес (людство володіє біосферою і макси­мально перетворює її) і розвитком науки, що стала могутньою геоло­гіч­­­ною та космічною силою.

Однак культура ХХ ст. відобразила ту кризу, в яку входила тех­ногенна цивілізація. Наука і техніка надали людині великі мож­ливості. Але техногенна цивілізація могла реалізувати свої можливості тільки через повне підкорення сил природи людському розуму. Широке вико­ристання науково-технічних досягнень допомагало людині відчути своє панування над природою, але позбавляло її можливості відчувати ра­дість гармонійного співіснування з нею. Розвиток техніки та техно­логії як знаряддя панування людини над природою стали головною метою сус­пільного розвитку. Внаслідок цього виникла ситуація, коли постійне нарощу­вання матеріального багатства на основі оновлення техніки пе­ре­­тво­рило людину на просте знаряддя ефективної економічної діяль­нос­ті.

Виявилося також, що за блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці при­зво­дить до безробіття; досягнення життєвого комфорту збільшує відір­ва­ність людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мо­більність і посилює забруднення атмосфери, нищиться природа.

Така ситуація виявляється в боротьбі двох протилежних тенденцій технізицмі та антитехніцизмі. Цим двом установленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм та антисцієнтизм. Перший стверджує, що наука є головною рухомою силою соціального прогресу й розвитку. Антисцієнтизм виступає з негативною оцінкою досягнень науки, звинувачує її у бідах людства.

Обидва установлення тією чи іншою мірою дискусійні, але навряд чи можна заперечувати, що на верхівці ієрархії в системі культури ХХ ст. до­статньо міцно знаходилася науково-технічна сфера і на верхівці мо­гут­ності науку чекала криза.

Криза науки визначається низкою причин.

1. Наука в пошуках істини може увійти в протиріччя з мораллю.

2. У свій революційний період наука демократична, але у «нор­маль­ний» і більш тривалий період може стати базисом політичного тота­лі­таризму.

3. Наука – засіб підкорення природи, а насамкінець (через глобаль­ну екологічну кризу) і людини.

4. Науково-технічний прогрес не є неодмінно прогресом суспіль­ства. Він може призвести й до регресу, полегшуючи життя, але збіль­шуючи залеж­­ність людини від техніки й соціуму і погрожуючи конт­ролем за його пове­дінкою.

5. Наука давала більше багатим, що призвело до подальшого розшарування суспільства, що не могло не сприяти виникненню ідео­логій, які виражають інтереси певних суспільних класів.

6. Наука занадто тісно пов’язала себе зі світом матеріального життя людини, що призвело до зіткнення її з ідеологією. Як явили події ХХ ст. у цій боротьбі перемогла ідеологія.

Криза науки викликала кризу культури, кризу гуманістичного світосприйняття. За вираженням Ч.П. Сноу, «у ХХ ст. цілісна й органічна струк­тура культури розкололася на дві антагоністичні фор­­ми» (Сноу Ч.П. Две культури.-М., 1973). Між традиційною гума­нітарною культу­рою європейського Заходу й новою, так званою «на­у­ко­вою куль­турою», виник катастрофічний розрив. Ворожнеча двох куль­тур призве­ла люд­ство до двох світових війн, тоталітірних режимів, нез­чис­­ленних регіо­наль­них конфліктів, до блокового про­тистояння.

Таким чином, ХХ століття продемонструвало людству, що куль­тура як інтегруючий початок суспільного розвитку охоплює не тільки сферу духовного, але все більшою мірою – матеріального вироб­­ництва. Сформований спочатку в Європі, а потім розповсю­дже­ний у всьомусві­ті тип науково-технічної культури дуже багато дав людині для розвитку її волі, перетворив життя десятків мільйонів людей.

Разом з цим, розширення сфери використання науки й техніки поста­вило перед людством безліч нових проблем, спричинило гострі проти­річчя, стало однією з причин кризи європейської цивілізації, котру перед­бачали багато вчених і мислителів, пов’язуючи її з техно­кратиз­мом, сці­єн­тистсько- практичним типом культури.

2

Зростання можливостей використовувати сучасну технологію у най­­важ­ливіших сферах матерального виробництва, розширення форм споживання супроводжувалося засвоєнням нових типів духовності, відображених у культурі модернізму.

Більшість дослідників поясноє виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кри­зу суспільства. Внаслідок помітного ускладнення соціальних відно­син і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настіль­ки явним, що для його подолання позиція реаліста-констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, - вже вкотре в історії стає непридат­ною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетич­них прин­ципів, нової стилістики, принципово нової організації худож­ньої реа­льності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, від­крит­тя в інди­віді невідомих до того науці таємниць. Тому культура модер­­нізму є, по суті, елітар­ною, тобто орієнтованою на невелику кіль­кість лю­дей, які володіють особ­ливим художнім сприйняттям. Звідси одна з особли­востей модернізму – роз­рив зв’язків з масовою художньою свідо­містю, масовим худож­нім смако­м.

Термін «модернізм» походить від французького слова «moderne» – новий. Він має такий же корінь, що й слово «мода», і часто використо­вуєть­ся у значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецтво».

Модернізм – термін сумарний, він означає множинність неподібних один до одного різнорідних і суперечливих художніх напрямків з різними платформами, але з принципово філософсько- світоглядною спільністю.

Для художньої культури модернізму характерне розмаїття видів і форм.

Модерністська поезія стала на шлях розриву з поетичною тради­цією, бунту проти звичних норм віршованого мовлення, на шлях бурх­ли­вої словотворчості. Так, «дадаїзм» (від «дада» – дитячий лепет) ствер­джу­вав алогізм як основу творчого процесу, перетворивши літаратуру на хаос словесного сміття. В імажиністів (від фр. Image –образ) логічно мало пов’язані метафори та образи перетворювали вірші на своєрідні «ката­логи образів». Футуризм (лат. Futurum – майбутнє) оголосив люд­ські почуття «слабкостями», проголошуючи критеріями прекрас­ного «енер­гію», «швидкість», «міць». Справжніми досягненнями футу­ризму можна вважати динамізм та симультанізм (проникнення пред­метів один в одний).

Основні естетичні принципи модернізму в образотворчому мисте­цтві – заперечення образотворчості, абстракціонізм, поп-арт. Худож­ники-кубісти своє бачення світу відображали геометричними фігу­рами у брунатних сірих і чорних тонах (П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» – 1907 р.). Абстракціонізм відмовляється від зображальності, предметності живопису. Абстрактна мова живопису – мова свободи, гнучка, «відк­рита», незалежна ні від сюжету,ні від предмету, ні від людського образу (Василь Кандинський «Невиразне»,1917; Казимір Малевич «Чорний квадрат на білому фоні»,1913). Виникнення сюрреалізму(фр. Surrealisme – надреалізм) було відображенням післявоєнного світогляду абсурдності будь-якої системи людського буття. Мистецтво розглядалося як засіб вивільнення підсвідомого з метою перетворення світу (головний пред­ставник цієї течії – Сальвадор Далі «Палаючий жираф»,1935; «Постій­ність пам’яті»,1931).

Музичним модерном вважалася така музика, яка передавала почут­тя розгубленості індивіду в оточуючому світі та повністю відме­жо­­ву­валася від будь-яких було соціальних завдань. Естетичним прин­ципом музичного авангарду було заперечення музичної організо­ван­ності, мелодії, гармонії, поліфонії (конкретна музика – запис на магнітну стрічку різних природних або штучних звучань, алеаторика – створення музичних композицій за принципом випадковості, пуанти­лізм – викладення музичної думки за допомогою уривчастих звуків).

На думку модерністів, особливу роль у сучасному світорозумінні може зіграти театр. З’являються ідеї радикального перетворення сценіч­ного мистецтва. Режисером-реформатором Гордоном Грегом був ство­ре­ний трагедійний театр, що розкривав філософію буття. Епічний театр Бертоль­да Брехта був публіцистичним і соціально спрямованим. Модер­ністські пошуки відображають «театр жорстокості» та театр абсурду.

Представники театру абсурду вирішили зламати самий кістяк тради­ційної драматичної форми. Перш за все вони відмовилися іу своїх творах від історичної конкретності, наявності місця дії, часової послі­довності подій, доповнили їх порушенням логіки в діалогах, безглуздям, ексцентрикою, клоунадою. Творці театру абсурду ніколи не прагнули конструювати надреальний світ, а намагалися розкрити завдяки світу абсурду справжній сенс життя.

Стиль модерн в архітектурі народився з поєднання двох тенденцій: праг­нення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певною мірою малозмістовної, але вишу­каної декоративності.

Другий напрям в архітектурі ХХ ст. – функціоналізм – виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне се­ре­довище для життєдіяльності людей. Було навіть висунуто 5 прин­ципів функціоналізму: будинок на стовпах, сад на плоскій покрівлі, вільне планування інтер’єру, горизонтально-протягнуті вікна, вільна компо­зиція фасаду.

З середини ХХ ст. складаються дві теорії будівництва – урбаніс­тична й дезурбаністична. Урбаністична теорія відбиває ідею створення мегаполісних міст майбутнього, а дезурбаністична – ідею створення невеликих міст-садів.

У всіх своїх різноманітних проявах модернізм може претендувати на широку популярність. Його естетика за своєю природою не могла бути загальнодоступною. Модернізм протягом століття відстоював лише право всього на лабораторну роботу й суспільну значущість такої роботи. Однак плідність модернізму бачиться не тільки в тому, що він підготував щось нове, перетворюючись тим самим не більш ніж «перехідний ступінь» чи «етап». У мистецтві, як і в науці, взагалі не може бути власників абсолютної дійсності. Модернізм – це всього лише внутрішній неспокій мистецтва, стурбований завданням порівняти свою епоху із забутим у суєті Вічним.

3

Початок ХХ ст. відзначений світовою війною, яка ознаменувала закінчення певного етапу розвитку західної цивілізації й перехід її в якісно новий стан. Під сумнів були поставлені базові принципи європейської культури – гуманізм, раціоналізм, лібералізм, віра в безмежність прогресу. На початку століття відбулася низка революцій – у Росії, Турції, Китаї, Ірані та інших країнах. Це час дії мас, всеосяжної масовізації життя. Затягнення мас у політичне й культурне життя вимагало створен­ня особливого культурного обслуговування мас – масової культури.

Виникненню масової культури сприяли техногенні процеси у сус­піль­стві, уніфікація, стандартизація вимог до праці й побуту, достатньо швидке зростання народонаселення, комерціалізація усіх суспільних відносин і деякі інші фактори.

Масова культура характеризує особливості виробництва культур­них цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованому на масове споживання. У соціальному плані масова культура пов’язана з процесом урбанізації та розривом традиційних форм соціальності, патріархальних зв’язків між людьми й поколіннями, які забезпечували стійкі локальні світи зі звичними орієнтаціями, що заповнюються релі­гійними цінностями.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, розва­жальність. Масова культура не потребує від людини ні знань, ні роз­думів, розрахована на середній рівень масового споживача, засновується на створенні ілюзій, вигадів, міфів, які знімають реальне психологічне напруження.

До сучасних форм масової культури належать: «субкультура дитин­ства» (від казок до складних комп’ютерних ігор); середня освітня школа; уся система засобів масової інформації; система стимулювання спожи­вацького попиту; індустрія розважального та оздоровчого дозвілля; ма­сова художня культура та література; індустрія іміджу; система полі­тичної пропаганди й ідеології; система масовізації політичного життя суспільства; масова соціальна міфологія; шоу-індустрія.

У повному розумінні слова масова культура виявила себе вперше в США на зламі ХІХ-ХХ ст. ст. Розвиток масової культури у Європі і США відбувався різними шляхами. У Європі вона протистоїть культурі офіційній, що контролюється державою й церквою, і в цьому розумінні була демократичною. У США масова культура пропагує стереотипи офі­цій­ної культури, іде шляхом комерціалізації, її основним регулятором стає реклама.

Масова культура, яка стрімко поширилася у світі, передбачала охоп­лення всіх вікових категорій універсалізацією, вростанням в націо­нальний грунт, спробами вироблення стандартизованої адекватності в масштабі загальнонаціонального, пізніше трансна­ціо­нального, а потім і планетарного. Ця програма потребує від своїх популяризаторів перек­ладати «загальнолюдські» набутки на зрозумілу найширшим колам населення мову з тим, щоб маніпулювати свідомістю масового спожи­вача в інтересах «творців» маскультури та їхніх замовників.

Проте сьогодні вже не тільки теоретики масової культури, а й ряд дослідників проблем культурології вважають, що оцінювати це явище однозначно негативно не потрібно. Уже хоч би тому, що попередня пов­сякденна культура, яка склалася на соціальному досвіді доінду­стріальної доби, втратила свою актуальність, а нова – індустріальна і постін­ду­стріальна – ще знаходиться в процесі становлення. Можливо, ця нова культура і є масовою культурою ХХ століття.

Так чи інакше, але в сучасних умовах, коли процес глобалізації став реальністю, масова культура фактично виконує функції інкульт­урації особистості, робить спробу виробити «культуру нового типу», створити певні напрямки з урахуванням історичного досвіду та вивести культурний процес на новий якісний рівень.

Наслідком розпочатої кризи європейської культури було також розширення тоталітарних тенденцій, схилення перед силою, жорс­токістю й насиллям. З’являються філософські й політичні концепції, які оспівують вищість держави у порівняно з людською особистістю.У багатьох європейських державах зростають настрої шовінізму і ксе­нофобії, встановлюються деспотичні режими, насаджуються криваві диктатури.

Однією з розповсюджених форм диктатури стає тоталітарний ре­жим. Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова totalitas – цілісність, повнота. Саме так він розумівся «першовідкривачем» – Б. Муссоліні, який використовував його для характеристики керованого ним руху та режиму. В умовах такого режиму повністю підконтрольною стає і сфера культури.

При тоталітарному режимі культура перероджується, транс­фор­мується в нову систему цінностей, зведену до стерильності від волі та демократії. Загальною рисою тиранії в різних державах було стремління вождів, фюрерів поставити культуру на службу поліції, контролювати мистецтво, науку, людську думку. У цих державах формується особлива офіційна культура, яка не припускає аполітич­ності, ліризму, інтимності, не визнає нічого поза політикою, виступає засобом боротьби за владу. Це і є тоталітарна куль­тура. Найбільш яскравими тоталітарними культурами були культури СРСР та Німеч­чини кінця 20-30 років.

Соціалістичний реалізм СРСР передбачав втілення у творче мис­лення романтики, мрії, яка базувалася на реальних подіях, образної форми історичного передбачення, яка випереджала природній хід подій. Щоправда, з часом розуміння цього терміна звузилося, з’явилися догма­­тичні трактування. Це призводило до нівелювання мистецьких напрям­ків, перешкоджало повноцінній реалізації творчої особистості. Але були й ті, хто всупереч всьому, завдяки своєму таланту вписали яскраву сторінку в розвиток мистецтва: М. Шолохов, О. Гончар, Гр. Тютюнник, О. Серафимович, О. Довженко, Ч. Айтматов, Г. Товстоногов та багато інших, які утверджували високогуманні тенденції.

У культурно-мистецькому процесі Німеччини провідною стала інша теза: вождь та ідеологи визначалися як вище уособлення світової культури. Й. Геббельс та А. Розенберг відкинули авангардизм як симптом загнивання в науці, філософії, а особливо в мистецтві. А. Гітлер утверджував арійську культурність як єдино правильну і вивів її на рівень державної культурно-мистецької політики, «науково» обгрун­тувавши у своєму творі «Mein Kampf».

Тоталітарні культури щиро, за власним розумінням, реалізували своє міфологічно-ідеалізоване бачення системи, втілюючи його в практику. Митці на рівні розуміння ідеї реалізували її у творах мис­­те­цтва, шукали узагальнення, які б сприймалися глядачем. Але най­голов­ніше, що тоталітарна культура працювала на ідеологію. Про­ти­­борство двох ідеологічних систем призвело до Другої світової війни.

4

Друга половина ХХ ст. відзначена появою нових тенденцій сус­пільного та культурного життя, пов’язаних з радикальними перетво­рен­нями в області економіки, політики, способу життя людей, усього соціо­ку­ль­­турного континіуму в цілому. Цей час вважається періодом переходу розвинених країн світу від індустріального сус­пільства до пост­інду­стрі­аль­ного.

У постіндустріальній культурі на перший план виходить взаємодія людини з людиною. Відбувається перехід від виробництва товарів до виробництва послуг – гуманітарних, професійних, технічних. Пост­індустріальне суспільство характеризується різноманітністю дже­рел енергії (енергія сонця, вітру і т.п.). Це надзвичайно важливо для по­дальшого розвитку людства, тому що воно вже практично вичерпало виснажені джерела енергії (нафта, вугілля і т.п.).

Перехід до постіндустріальної культури характеризується декон­центрацією і децентралізацією у виробництві й у сфері прийняття рішень.

Технічна база постіндістріального суспільства стає значно ди­­вер­­­сифіційованішою (лат. diversifycatio – зміна, різноманіття). У широ­кому значенні – розповсюдження господарської діяльності на нові сфери - роз­ширення номенклатури продукції, видів наданих послуг і т.п., заснованою на досягненнях біології, генетики, елек­троніки, вико­ристанні штучних матеріалів, а також діяльності під во­дою й у космосі.

Становлення постіндустріальної культури супроводжується збіль­шенням ролі інформації в житті людей. Деніел Белл підкреслює, що пост­індустріальне суспільство – це інформаційне суспільство, що базуєтьсяна новій інтелектуальній технології. За допомогою нових математичних і економічних методів людина отримує можливість виробити найбільш ефективні шляхи вирішення економічних та інженерних проблем, а також, цілком можливо, і соціальних.

Інформація і знання не піддаються фізичному споживанню і спра­цьо­­вуванню. Економіка інформації має зовсім інший характер, ніж еконо­міка товарів. Виникає величезна інфраструктура з обробки, збере­жен­ня та передавання інформації. Нові соціальні відношення відріз­няються від трудових відносин індустріального суспільства. У новій соціальній структурі в умовах постіндустріальної культури стано­вище людини в сус­пільстві буде залежати не стільки від похо­дження і власнос­ті, скільки від рівня освіти, тобто суспільство стане мерито­кратичним (лат. мeritus – гідний і грец. Kratos – влада, буквально – влада найбільш обдаро­ва­них).

Поворот, який відбувся в західно-європейській естетиці у зв’язку з переходом до постіндустріального, інформаційного суспільства, прий­нято називати в культорології постмодернізмом (буквально – те, що йде після модернізму).

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стають воля у всьому, спонтанність діяльності людини, ігровий початок. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення усілякого роду норм і традицій - етичних, естетичних, методологічних і т.п, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, розпочинаючи від держави, ве­ликої національної ідеї, етичних парадигм і закінчуючи правилами поведінки людини у спілкуванні з іншими.

Характерною рисою постіндустріальних суспільств і культури постмодерну є поліформізм цінностей і соціальних статусів. Зростає терпимість до зовнішньої екстравагантності, проявам неординарної пове­­дінки, незвичайності одягу й зовнішнього вигляду, якщо це не заважає досягненням у науці і бізнесі.

Поняття «постмодерн» якоюсь мірою близьке до поняття «демок­ратія». Демократизація суспільства є його постмодернізація: руйнується єдиний стиль культури, виникає культурний плюралізм, наростають процеси усредніння людей і піднесення масової культури.

Головна тенденція постмодернізму – поступово звільнитися від будь-якої влади в культурі, у тому числі й влади дискурсу (дискурс – мірку­вання, довід), тобто влади мови й мовленнєвої діяльності. При цьому особливу увагу постмодерністи звертають на подолання влади мови викладання. Якщо ця установка стане реальністю, мови втратять яскраво виявлений національний характер. Національна література якодна з основ національного самопізнання припинить існування. В естетичному відношенні модернізм та постмодернізм єдині. Відмінність виявляється в стилістиці.

У живопису – це монтажні відеоефекти, фото-арт, гіперреалізм живо­пису «нових диких». В архітектурі – це так званий міжнародний стиль – поп-архітектура, декоровані гаражі. У музиці – панки й нова хвиля «року».

Отже, постмодернізм сформувався в той час, коли була усвідомлена обмеженість раціоналізму й те, що наслідки культурного прогресу поста­вили під загрозу винищення часу і простору самої культури. За образним висловленням Є. Гідденса, постмодернізм є наслідком «відставання від прогресу». Постмодернізм виступає як парадигма інтелектуальної і художньої трансформації духовноо світу людини.І багато дослідників сьогодні зауважує на появі симптомів того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зрстання гуманізму культури.

У ХХ ст. людина зіткнулася з проблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми названі глобальними й до них належать:

- подолання екологічної кризи, пов’язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності;

- запобігання війни з використанням зброї масового знищення;

- подолання голоду, убогості, неграмотності, розриву між багатою Північчю й бідним Півднем;

- знаходження нових джерел сировини, забезпечення подальшого роз­витку економіки, запобігання негативних наслідків науково-тех­ніч­ної революції.

У чому ж причина виникнення глобальних проблем?

По-перше, це цілісність сучасного світу, яка забезпечується глибин­ними політичними й економічними зв’язками. По-друге, криза світової цивілізації пов’язана зі зростаючою еконо­міч­ною могутністю людини, яка ніколи не забирала з природи стільки дани­­ни, як зараз. По-третє, нерівномірністю розвитку країн і культури.

Ряд дослідників сьогодні називає глобальні проблеми соціо­культур­ною кризою. У багатьох своїх рисах вона була усвідомленим рухом, що об’єднував світову наукову, ділову, політичну еліту (Римським клу­бом, заснованим у 1968 р.). Основна проблематика досліджень Римсько­го клубу, як більш авторитетного міжнародного органу, що вив­чає майбут­нє, - це гло­бальне моделювання у взаємозв’язку різних аспектів людської діяль­ності.

У 1972 році була складена відома доповідь Дж. Форрестера і Д. Медоуза «Межі росту», у якому авторами була поставлена мета – вжитинегайні заходи для економічної та екологічної стабілізації та досягти «глобальної рівноваги». У 1974 році в рамках Римського клубу М. Месарович і Е. Пестель розробили доповідь «Людство біля поворот­ного пункту». У цьому повідомленні вказувалося на необхідність якісного росту в розвитку людської цивілізації.

Ці та інші дослідження підтверджують головну тенденцію, що найбільш яскраво характеризує історичний процес у ХХ столітті, - постійний рух до об’єднання, інтернаціоналізації всіх прошарків життя суспільств, раніше замкнених у національних рамках.

Інтернаціоналізація господарських зв’язків, корпорацій виробляє та унормовує єдині форми організації культури управління, вони стають нормативними в багатьох країнах світу, що активізує життя. Свідчення цього – повсякденне проникнення науково-технічної революції в що­денну практику, яка диктує принципово нову роль культури, засобів ма­со­вої інформації та комунікації.

Звідси одна з тенденцій сучасного розвитку культури – глобалізація, зближення різних типів культур. Цей процес позитивний, якщо не змен­шу­єть­ся культурне розмаїття, якщо культура залишається цілісною інте­гра­тивно-різноманітною гармонійною системою. Стремління ство­рити всесвітню культуру не повинно призвести до втрати різно­маніт­ності культур. Тут повинен діяти принцип інтегрального розмаїття. На думку Кон­ра­да Лорензса (австр. зоолог, у деяких працях розпо­всюджував біоло­­гічні закономірності поведінки тварин на людське суспільство, лау­реат Нобелівської премії), при зменшенні культурного розмаїття «між­культурний відбір втрачає свою творчу дію» і таким чином куль­турний процес уповільнюється.

Отже, ХХ століття дало світу складну, суперечливу, але величну культуру. Це була культура напруженого пошуку в усіх своїх напрямках, пошуку адекватної відповіді адекватними засобами на соціокультурну ситуацію, яка склалася в результаті двох світових війн, панування тота­літарних режимів, що зводили нанівець гідність людини та її здат­ність вільно виявляти себе. Це було століття великих страждань і великих пере­мог окремих людей і окремих націй.

Культура ХХ століття не тільки все це відобразила, не тільки знайш­ла для цього нові засоби вираження, вона заповідала подальшим століт­тям і поколінням неминущий характер таких цінностей, як життя окремої лю­дини зокрема і суспільства взагалі. Історія ХХ століття спону­ка­ла куль­туру зробити акцент ще на одну цінність – відповідаль­ність за май­бут­не. «Кожен віповідає за свою планету,» - писав Антуан де Сент-Екзюпері.