Культура Середньовіччя, Відродження та Реформації

1. Культура Візантії.

2. Культура ісламу.

3. Культура Західної Європи в епоху Середньовіччя.

4. Європейська культрура періоду Відродження та Реформації

Термін Середньовіччя виник в Італії в Х - Х ст. серед гума­ніс­тів. Гуманісти, просвітителі вважали Середньовіччя періодом глибо­кого культурного занепаду на противагу високому піднесенню культури в античному світі й Новому часі. Ставлення до Середньовіччя як до перер­ви в розвитку культури, періоду «темних віків» закріпилося в епоху Просвітницва, стало панівним в XIX столітті. Гегель, наприклад, на­зи­вав його своєрідним типом варварства. Романтики, а також предс­тав­ники християнського персоналізму (релігійно- ідеалістичний напря­мок філософії) досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії куль­тури, вважаючи цю епоху найбільш плідним періодом духовно-куль­турного піднесення у світовій історії.

Сучасна наука розглядає Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку європейської культури. З Середньовіччя беруть свій початок багато культурних цінностей, які лягли в основу су­­час­ної цивілізації. Культурна спадщина Середньовіччя вплинула на розвиток, перш за все, гуманітарної культури, а також, дещо менше, природних наук і техніки.

1

Візантія, пряма спадкоємниця греко-римського світу і еллініс­тичного Сходу, яка запобігла варварського завоювання, багато століть стояла попереду всіх країн середньовічної Європи як центр найвищої і своєрідної культури. Візантійську імперію часто порівнюють з мостом, перекинутим між Заходом і Сходом. На вулицях візантійських міст все ще стояли численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби і поеми. Тут продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи. Візанітійці наполегливо називалися «ромеями», тобто римлянами, хоча користувалися модернізованимваріан­том класичної грецької мови. У тісному зв’язку з традиціями античної філософії розвивалася філософія християнства, природничі знан­ня базувалися на античних традиціях і розвивали їх. Але під прикриттям тради­цій і стереотипів, нерідко чисто зовнішніх, жив і про­бивав собі дорогу новий творчий початок.

У VI ст. при імператорі Юстиніані Візантія займала велику терито­рію й була порівняно зі своїми сусідами, примітивними варварськими державами, країною величною й блискучою, зі складним апаратом дер­жавного управління і високорозвиненою дипломатією.

Ідеологічною основою Візантійської імперії стало християн­ство в його православному віросповіданні. Візантійська імперія, до складу якої в період свого розквіту входили величезні території від Піренеїв до Північного Причорномор’я, була поліетнічною державою. Пра­вослав’я стирало етнічні відмінності, візантійці дотримувалися фор­мули: «Один Бог, один цар, один православний народ». Теократія Візан­тії представ­ляла свої догмати як політичні норми загального значення.

У Візантії, де імператори головували на церковних соборах, з 395р. офіціаль­но починає реалізовуватися ідея так званої симфонії (гармонії) між державою і церквою. Хоча відносини церкви зі світською владою переживали і напружені періоди, які іноді, переходили навіть у відкриті конфлікти.

На Заході церква споконвічно складала цілком самостійну силу на міжнародній арені. У спілкуванні з численними королівськими, гер­цог­­­ськими і княжими дворами роздробленої Європи Рим дотриму­вався принципу наставницького, «пастирського» ставлення.

Таку ж позицію римські папи прагнули займати і по відношенню до східних патріархів. Посилення домагання пап на володіння необме­женою владою і прагнення підвищити папський престол над східними патріархами викликали різко негативне ставлення з боку візантійських імпера­то­рів і східного духівництва, оскільки мова в основному була про політичне протистояння Рима і Константинополя. Конфронтація між західною і східною церквами посилювалася догматичними, тео­ло­­гіч­­ними та обрядовими розбіжностями.

У візантійській художній культурі злиті дві основи: розкішне видо­вище і спіритуалізм (від лат. spiritualis - духовний - філософські переко­­нання, які розглядали дух як першооснову дійсності). Сама церемонія бого­служіння, що здійс­нювалася у візантійських храмах, була прикла­дом якнай­тонше розроб­леного «символічного мистецтва». Візан­тійську церкву сучас­ники називали «безтілесним і духовним театром». Коли посли київсько­го князя Володимира в X ст. побували у Царграді (Конс­танти­нополі) на бого­служінні в соборі св. Софії, вони, як відомо зліто­пису, не знали, на землі вони були чи на небі. За переказами, це й бу­ло од­нією з причин того, що Київська Русь прийняла християнство візан­­­тій­ського зразка, а не західного. Цей храм, який спрадав­на вважав­ся дивом мисте­цтва, був збудований у VI ст. мало­азій­ськими зодчими Анфімієм та Ісидо­ром. Собор св. Софії залишився найвищим досягнен­ням візантій­ської архітек­тури.

Головними формами візантійського живопису були монумен­таль­ний храмовий живопис (мозаїка і фреска), ікони, книжні мініатюри. У візантійському іконописі в VIII- IX ст. був складний період, що отримав назву «іконоборство». Носії іконоборчих поглядів пов­стали проти зображення Бога і святих у людській зовнішності, ікони були заборонені офіційним едиктом (законом). Цей період тривав біля 100 років. У 842 р. перемогли представники табору іконошанування, що знаменувало перемогу еллінських і слов’янських елементів над східними, азіатськими. Іконоборці знищили безліч ікон. Не збереглися і малюнки світського нерелігійного мистецтва, так як вони були вщент знищені противниками іконоборства, після того як в IX ст. іконоша­нуван­ня було відновлено. Діяльність художників Візантії підлягала найсуворішому регламен­ту­ванню, контролю імператорського двору і церкви. Візан­­тійський ху­­дож­­ник був на нижчих сходинах суспільної ієрархії.

У Візантії небаченої тонкості досягали ювелірні ремесла. Процві­­тало мистецтво емалей, інкрустацій із коштовного каміння, різьб­лення по кості. У техніці мозаїки виконувалися невеликі іконки, набрані з куби­ків розміром як макове зернятко. Ювелірність візантійського стилю особ­ливо яскраво виявилося в мистецтві книжкової мініатюри.

Візантія характеризувалася високим рівнем правових відносин. Звід цивільного права Юстиніана, названий сучасниками «храмом правової науки» складався з Кодексу - основних постанов діючого римського права, Дігести - великої збірки правових положень, запози­чених у рим­ських юристів, Інструкцій - коротких рекомендацій для юриспру­ден­ції і Новел -нових законів, виданих самим Юстиніаном.

Візантія особливо славилася досягненнями в історіографії. Пара­лель­но з історіографією існував специфічний середньовічний жанр істо­ричного твору - хронографія, присвячена огляду історичних подій. Роз­виток природничих наук, а також математики й астрономії підпоряд­ку­­вався потребам практичного життя - ремесел, мореплавання, торгівлі, військо­вої справи. Так, у математиці поряд з коментуванням праць ста­ро­давніх авторів розвивалися як фундаментальні, так і прикладні на­прямки. Особливо плодотворною діяльністю визначився Лев Мате­матик (IX ст.), який заклав основи алгебри, використав буквенні позна­чення.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони удосконалили діагностику хвороб. У VII ст. у Візантії був винайдений «грецький вогонь» - суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських сутичках.

У Візантії, в її ранній період, зберігалися старі центри античної освіче­ності - Афіни, Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Після їх занепа­ду з’являються нові наукові і навчальні центри. Так, у Констан­тинополі в IV ст. створюється Магнаврська вища школа, а в 1045 р. - університет.

Дітей, віком шести - семи років, віддавали до початкової школи, де вони протягом двох - трьох років навчались писати, читати і рахувати. Ті, хто хотів присвятити своє життя науці або готувалися обіймати високі дер­жавні пости, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію і юриспруденцію.

З XIV ст. починається період воєнних і політичних поразок візантійської держави. За блискучим фасадом «Ромейської імперії» давно вже невпинно ішов процес її послаблення і виродження. В 1439 р. з метою отримання допомоги у боротьбі з турками Візантія уклала Фло­рен­­­тій­ську унію з Римом, визнавши католицькі догмати і верхо­вен­­­ство папи. Але ця унія не отримала підтримки народу і найближчим ча­сом імператор і Константинопольський патріарх від неї відмовились. Візан­тія, «Другий Рим» по-своєму повторювала долю першого Рима. В 1453 р. Візантія занепала під натиском турок. Собор св. Софії був пере­тво­рений на мусульманську мечеть, візантійське мистецтво заги­ну­ло.

Але «візантійський стиль», в широкому розумінні, поширювався далеко за межами Візантії. Особливо плідну роль відіграла Візантія в культурному розвитку ряду слов’янських країн - Болгарії, Сербії, Київської Русі.

2

Поряд з християнством і іудаїзмом найважливіше місце в розвитку світової культури займала культура ісламу (від араб. «покірність»), початок формування якої був покладений в І пол. VII ст. Згідно з арабськими джерелами пророк ісламу Магомет (Мухаммад) народився в Мецці 29 серпня 570 р. Головна святиня ісламу - Чорний камінь (зберігається в Каабі), а основа - Коран (від араб. «читання»). Головним завданням, яке ставив перед собою Магомет, було відновлення суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Коран - найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Він містить регла­ментації релігій­них обрядів, моральні і правові настановлення, визначає звичаї і тра­диції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Крім релігійно - філософського, законодавчого та історико-культурного ви­кли­кає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабською мовою.

Як іудаїзм і християнство, іслам має розвинуту догматику. До основ­них його догм належить віра в існування Єдиного і одного Бога, а також янголів (малаїка), сатани (шайтана), чортів (джинів), віра в пророків Бо­­га, божественне походження Корану, у день Страшного Суду (яум алькияма), у рай (джана), у пекло (джаханам) та в безсмертя ду­ші.

Обов’язки кожного мусульманина в основі своїй мають так звані п’ять стовпів ісламу. Це п’ятиразова молитва (сапат) щоденно, 30- ден­ний піст у світлу частину доби (саум) в місяці рамадані, пожерт­вування біднякам (закят), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медіну (хадж), а також виголошення формули: «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Магомет - його посланець». Таким чином, іслам продовжував і розвивав вже існуючі до нього вірування. Крім Корану, в ісламі існує Сунна пророка -основа поводження і законо­давства для віруючих, а також Тефсір -тлумачення Корану і Сунни знавцями - улемами та суддями. Коран, Сунна і Тефсір - скла­дають основу Шаріату (від араб. «належний шлях») - зводу мусуль­манських пра­вових і теологічних нормативів, який укладено в VII -XII ст. в Арабському халіфаті.

Вже з середини VII ст. відбувається розподіл мусульман на шиїтів і сунітів, який зберігається і в наш час. Суніти, крім Корану, вважають свя­щен­ною і недоторканою Сунну. Імам, посада якого виборна, повинен тільки стежити за чистотою дотримання традицій. Шиїти вважають іма­мів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінити Сунну. У шиїтів право бути імамом мають тільки кровні спадкоємці Магомета роду його зятя і двоюрідного брата Алі, тобто влада пере­даєть­ся у спадщину.

Завдяки ісламу напівдикі й розрізнені племена кочових арабів бедуїнів об’єднуються і вже по смерті Мухаммада (632 р.) під керів­ництвом халіфів (заступників пророка), яких називали також імамами (керівниками релігійної общини) виходять, за межі Аравії з метою посвя­чення у свою нову релігію всіх «невірних».

За порівняно короткий час араби поширюють свою владу на землях Іспанії, на заході, до Індії, на сході, і від Сахари, на півдні до країн Пів­ніч­ного Кавказу і Середньої Азії, на півночі. Створюється могутня теок­ратична держава - Арабський халіфат. З VIII ст. розвиток арабської куль­тури відбувається в тісній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів.

Культура Арабського халіфату відіграла важливу посе­редни­цьку роль в передачі європейцям культурних цінностей Антич­ності і Сходу. Класичною арабською мовою, яка служила народам Ближнього й Серед­нього Сходу міжнародною мовою, написана багата наукова і художня література. Про культурний вплив арабів на Європу свідчить ряд науко­вих термінів і побутових слів, засвоєних європей­ськими мовами з араб­ської - алгебра, алхімія, альманах, лога­рифм, цифра, зеніт, тариф, диван, амулет та ін. Очевидні досягнення середньо­­вікових мусульман в галузі точних і природничих наук. Досить назвати імена Аль-Хорезмі - одного з основоположників алгебри, Аль-Баттані, який ввів у науковий обіг тригонометричні функції, Ібн Хайгана- засновника мінералогії.

Поступово виникає мода на всеохоплюючий енциклопедизм. Блиску­чого, на той час, розвитку точні й природничі науки досягли в пра­цях двох енциклопедистів - приятелів - «князя учених» Ібн-ін-Сіна (Авіценни), автора 273 трактатів з філософії, медицини і фактично всіх ін­ших, відомих на той час наук, і Аль-Беруні, світову славу якому принес­ла фундаментальна праця з топографії Середньої Азії і роботи з мінера­логії. Слід згадати й про алхімію (аль-хемійя). Попри всі звинувачення щодо псевдонауковості стародавніх алхімічних дослід­жень слід зазна­чити, що саме завдяки їм поступово викристалізову­валися вже цілком наукові технології багатьох сучасних хімічних вироб­ництв. Видатною пам’ят­­кою арабської культури є суфій­ська (суфізм - неформальна течія ісламу), світська й богословська літе­ратура, створю­вана різними мовами в ісламському світі. Це твори Нізамі, Аль-Газалі, Сааді, Навої, Хафіза, Ома­­ра Хайяма, Фірдоусі та ін.

Ісламська культура Середньовіччя концентрувалася в містах, харак­­теризувалася всебічним розвитком. Вагомим фактором росту но­вих міських центрів була ісламська система освіти. Коран прямо вимагав від кожного мусульманина повсякчас поповнювати свої знання. Цитата з цією вимогою, як правило, прикрашала фасади ісламських навчальних закладів. Навчальні заклади початкової «коранічної» школи (для дітей віком від 5 років) називалися мектебами, потім вивчення Корану прово­джувалося в кутабах (з 10 років), а середню й вищу освіту можна бу­ло от­ри­мати в медресе. Викладачам і челяді тут виплачували гроші, учні забезпечувалися стипендією, навчальним приладдям і житлом. Основ­ним предметом вивчення було мусульманське право. Навчання здійснювалося у формі лекцій, переробки джерел та диспутів. Вивчалися також богословські дисцип­ліни, мова та література, медицина, ариф­метика та ін. При медресе завжди організовувалися бібліотеки. Традиції організації арабської освіти в медресе помітно вплинули на систему осві­ти в Західній Європі.

З

Середніми віками називається тривалий період в історії Західної Європи між Античністю й Новим часом. Нижньою межею середніх віків традиційно вважається дата занепаду Західної Римської імперії - 476 p. Верхню межу Середньовіччя визначити складніше. Більшість авторів обме­жує Середньовіччя XVI - серединою XVII ст. Здається також досить обгрунтованим погляд Ж. Ле Гоффа, який розширює середні віки до кінця XVIII і навіть початку XIX ст. , вводить поняття «тривале серед­ньо­віччя». У середині тисячолітньої епохи Середніх віків прийнято виді­ляти декілька періодів:

1. Раннє Середньовіччя.

2. Високе класичне Середньовіччя.

3. Пізнє Середньовіччя.

У літературі зустрічається ще й інша періодизація Середньовіччя.

Суть культури будь-якої епохи в більшості виражається в уявленнях людини про себе особисто, про смисл свого життя в цьому суспільстві, його орієнтири, цілі, інтереси. У середньовічній культурі ці цінності обу­мовлені особливостями феодального земельного господарства з його умовністю володіння землею, особистим та економічним підкоренням васалів (це слово спочатку означало «малі діти») , стабільністю взаємних зобов’язань васала й сеньйора.

Феодалізм виникає з розпадом рабовласницького ладу, одно­час­но із занепадом античної цивілізації. Деякі історики відзначають елемен­ти феодалізму ще в пізній Римській імперії. Основні риси феода­лізму -нату­ральне господарство, специфічна структура земельної влас­ності -умовне землеволодіння (феод, лен, бенефіцій), інститут васальної залеж­нос­ті, партикуляризм (лат. porticularis - частковий, приватний), корпора­тив­ність, становий устрій і т.д. Феодалізм породив іншу, ніж у давні ча­­си, систему людських взаємовідносин - станово-корпоративне суспіль­ство.

Стани (касти) - великі соціальні прошарки, становище яких в сус­­пільстві, привілеї, права і обов’язки закріплені традицією й пере­дають­ся у спадок. Становий устрій складався під впливом еконо­мічних відно­­­син, але не без втручання держави.

З утворенням централізованих держав формуються стани, які скла­дають структуру середньовічного суспільства- духовенство, дворян­ство (лицарство) та інші жителі, згодом названі «нижчим станом» або «на­родом». У різних соціальних групах формувалися різноманітні «кар­тини світу», ті ж самі поняття та символи по різному тлумачилися. В Се­­редньовіччі співіснували церковна, світська та народна культури.

Виробничі відносини в умовах середніх віків спиралися на земельну власність феодала й особисту залежність від нього селянина, який жив на цій землі. Поряд з властністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників, передусім власність на знаряддя праці, можливість використати їх задля власної вигоди. Певною складністю і протиріччям позначена політична структура середньовічного суспільства. Феодал не тільки володів своїми землями, але й правив ними, як цар. Звідси - складна ієрархія всередині панівного класу і яскраво виражена тенденція до сепаратизму, боротьба феодалів з королівською владою, яка фактич­но існувала в інтересах тих самих феодалів .

Найважливішим фактором формування й розвитку західно­євро­пей­­ської середньовічної культури були християнська релігія та церква. Посту­пово християнська доктрина стає основним елементом світо­гля­ду серед­ньовічної Європи. Філософія, мораль, право, освіта, літера­тура, мис­тецтво були пов’язані з богослов’ям або підкорялися йому, оцінка реальності частіше за все подавалася в категоріях, що зароди­ли­­ся у сфе­­рі релігії та тео­логії.

Церква в Середні віки була єдиним носієм духовних цінностей, моральних норм, позитивних знань і т. ін., які вона по мірі можли­вос­тей намагалася привносити в маси. Але християнство поширюється не на вільному місці. Однією з особливостей європейської культури є на­ша­ру­вання християнської релігії на більш раннє язичництво. Протя­гом всієї Європейської історії вони з перемінним успіхом проти­стоять один одно­му. Це знайшло відображення в «низовій» народній культурі, в явищі карнавалу. Важливо також зазначити наявність в європейській культурі гностичної традиції з її дуалізмом, запереченням цінностей «мира сего». Язичницькі пласти культури і гностичні впливи стали осно­­­вою для численних єресей, а також чаклунства, відьомства і подіб­них явищ, що набували характеру масових неврозів. Єресі, як правило, мали соціаль­ний характер. Серед них можна виділити помірковані, т. зв. бюргерські та селянсько-плебейські. Для боротьби з подібними явищами церква застосовувала інтердикт (тимчасова забо­рона папи проводити на терито­рії, на яку накладали кару, бого­служіння й релігій­ні обряди), відчуження (грецьке «анафема») - виклю­чення людини з релі­гійної общини. Церквою була створена спеціальна установа - Священ­на інкві­зиція (розшук), призначенням якої було знищення єресей. Тільки в Іспанії за 350 років існування інквізициї переслідувало­ся 345626 єретиків, 36212 з яких були спалені живцем (Історія світової культури. Культурні регіо­ни. - К., 1997. - С.303).

Основними центрами християнської культури були монастирі. Розсадником «чернецтва» у ранньосередньовічній Західній Європі сталаІрландія. За монастирським статутом монахи повинні були активно працювати в господарстві, тому монастирі ставали великими бага­то­галу­зевими господарськими комплексами, які служили зразками для іншого населення. Чернецтво створило у Середньовіччі свою окрему суб­структуру, яка відіграла помітну роль в загальнокультурному проце­сі. З VII ст. кожен більш-менш усталений монастир обов’язково повинен був мати при собі бібліотеку, скрипторій (місце для перепи­сування документів і книг) і школу. Для навчання кліриків (священ­нослужителів) використовувалися єпископські й монастирські школи, в яких був введений поділ «семи вільних мистецтв» на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика, діалектика) і квадріум (чотири шля­хи знання: геометрія, арифметика, астрономія, музика).

В ХІІ - ХІІІ ст. на базі таких шкіл з’явилися університети й академії. Перші з них відкриті в італійських містах Салерно (1158 р.) та Болоньї (1162 p.), в Парижі (1200 р.). У подальшому університети з’являються в Англії (Оксфорд, Кембрідж), Чехії (Прага), Польщі (Краків). Наприкінці XV ст. в Західній Європі нараховувалося 65 університетів, в переважній більшості заснованих з санкції римської курії. Студенти (від лат. Studeo, steadier -старанно навчатися) об’єднувалися в організації («земляцтва», «провінції», «нації» і «науки»). На чолі «науки» стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій, організо­вува­лися публічні виступи й диспути з проблем філософії і богослов’я. На­вчання проводилося латинською мовою і тому не дивно, що тільки третина студентів одержувала ступінь бакалавра і тільки кожен шіст­надцятий - ступінь магістра.

Мандрівні школярі - ваганти - кочували по всій Європі в пошуках кращих вчителів і кращого життя. Ваганти створили особливий тип латиномовної поезії, в якій поєднувалися інтелектуалізм вченого стану, вільнодумство і життєрадісність, сміховий початок народного світо­сприй­няття. Уявлення про творчість вагантів дає визнаний у наш час міжнародним гімном студентства «Гаудеамус». Великими теологами й філософами - схоластами були Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр, Фома Аквінський та ін. Філософія в цілому була практично ідентична теології й розглядалася як «служниця богослов’я».

Тривалий час головною ідеєю середньовічної Європи була ідея теократії (богоуправління ). На практиці ця ідея набула вигляду т. зв. папоцезаризму, тобто зосередження в руках папи римського не тільки духовної, але й світської влади над замкненими монархіями та їх монархами. Зрозуміло, що самим монархам це не могло імпонувати. поведінки. Найхарактерніша ознака народного свята - це його веселість і неоднозначна (амбівалентна) емоційно-психологічна забарвленість, що здобувається у моменти кульмінації.

«Карнавальна культура», згідно з думкою Бахтіна, є уособленням зовсім іншої системи цінностей, проголошених в офіційній культурі. Карнавал – це друге життя народу, організовне на сміховому початку. Карна­вал дає тимчасове звільнення від пануючої правди, тимчасове скасування всіх існуючих відношень, привілеїв, норм і заборон.

Для мистецтва, як і для середньовічного життя взагалі, були харак­терні традиціоналізм, канонічність, анонімність, що витікала з уявлення про гріх гордоти. Характерною особливістю середньовічного мисте­цтва був його тісний зв’язок із ремеслом. Саме в середньовічних цехах народилося таке поняття, як шедевр, тобто доведений до артистизму твір ремесла. Мистецтво середніх віків було ансамблевим мистецтвом. Воно існувало в нерозривній єдності архітектури, живопису, скульптури та прикладного мистецтва. Основу середньовічного синтезу складала архітектура, вона виступала головним стилетвірним елементом. Архі­тек­­тура й скульптура середніх віків пронизані релігійністю, були «Біб­лією в камені».

Епосі феодальної роздробленості, що наступила після розпаду ім­перії Карла Великого, належить романське мистецтво. Романський стиль був тоді розповсюджений повсюди, найяскравіше, «найкла­сичніше» в Німеччині та Франції. Сам термін виник у ХІХ ст. за анало­гією до поняття «романські мови», в основі яких лежала давня латинь, по­хо­дить від латинського Roma - Рим. З самого початку застосований по відношенню до пам’яток архітектури, він потім був перенесений на епо­ху в цілому. Напади й бої складали стихію тодішнього життя. Тому дух войовничості й постійної потреби самозахисту пронизує й романське мис­­тецтво. Основне, що воно створило, - це замок-фортеця чи храм- фор­теця. Підвищена на пагорбку будівля з вартовими баштами, насто­ро­­жена і загрозлива, з великоголовими й великорукими виліпами, немовби при­рощеними до тіла храму й мовчазно оберігаючими його від варварів, ось характерне творіння романського мистецтва.

Термін «готика», «го­тич­ний» був введений теоретиками італійського Відродження. Слово похо­дить від назви варварського племені готів, які у 410 р. пограбували Рим. Ним позначали все, що не було класичним у попередню Ренесансу епо­ху.

Готика пов’язана з життям середньовічного міста-комуни, з бороть­бою міст за незалежність від феодального сеньйора. Як і роман­ське, готичне мистецтво поширилося по всій Європі, найкращі свої пло­дидало в містах Франції. Готичні собори не тільки високі, з подовжен­ням майже до неба незчисленних стріл веж, загострених арок; вони дуже протяжні. Готичний собор неоглядний, часто асиметричний і навіть неоднорідний у своїх частинах: кожний з його фасадів зі своїм порталом особливий. Він дійсно ввібрав у себе весь світ середньовічного міста. Можна тільки уявити, як промовисто виглядали готичні собори в ті часи, якщо навіть зараз у сучасному Парижі перед готичним собором Паризької Богоматері тьмяніє архітектура бароко, класицизму, ампіру.

Наука була в основному книжною справою і «прислужницею» релі­гії. Сам термін «наука» для середньовіччя можна використовувати ли­ше умовно. Вона спиралася, головним чином, на абстрактне мис­лення, і лише незначною мірою на експеримент, не ставила перед собою прагма­тич­ної мети, а переслідувала, насамперед, завдання релігійно-містичні. Так,­ метою середньовічної алхімії був пошук «філософського каменя», а вже одночасно вивчався і склад речовини. Але, так би мовити, «побіч­ним про­дуктом» такого роду занять стало накопичення грунто­ва­­них на досліді позитивних знань про природу. У науці виокремилися чотири напрямки:

1. фізико-космологічне знання, що поєднувало сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготу­вали грунт для розвит­ку математичної фізики Нового часу;

2. вчення про свтло;

3. наука про живе;

4. астролого-медичні знання, включаючи алхімію.

У середині XIV ст. в Європі були побудовані перші доменні печі, які виробляли чавун. Досить поширеним явищем в середні віки в Європі були водяні млини та вітряки (колеса, двигуни). Серед інших середньо­вічних досягнень техніки слід згадати про удосконалення меха­нічних го­динників, створення окулярів, застосування магнітного ком­паса, дру­карство (Гуттенберг, XV ст).

У XV cт. феодальна держава досягає найвищого ступеня цент­ралізації завдяки абсолютній монархії, значення якої полягало в тому, що укріплюючи економічну і культурну спільність народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Склалися сучасні європейські мови. Типологічна своєрідність європейського феодалізму знайшла відоб­ра­ження в певній культурній спільності, яка разом з місцевою своєрід­ністю пов’язувала країни Західної й Центральної Європи, а також Скан­динавії. Ця спільність виявилася в характерних рисах світогляду, в релі­гійній близькості художньої творчості. Відбувався процес станов­лення єдиної європейської культури. Таким чином, Середньовіччя - най­важли­віший період у становленні європейської цивілізації.

4

Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвит­кові країн Західної і Центральної Європи, перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сам термін «відродження» був введений італійськими мислителями-гуманістами, які запозичили його з Біблії. Ренесанс харак­теризується звертанням до культурної спадщини Античності, немовби відродженням його. Мислителі епохи Відродження відкинули бого­словську періодизацію історії, запропонувавши розподіляти її на давню, середньовічну й нову. Відродження почалося в Італії. Серед до­слід­ників не існує єдиної думки відносно того, чи є Відродження світо­вим фено­ме­ном, чи цей культурний процес притаманний тільки Італії. У будь-якому випадку італійське Відродження стало своєрідним етало­ном, з яким порівнються подібні явища в інших країнах. У XVI ст. Ренесанс стає загальноєвропейським явищем, охоплюючи всі країни Західної й Цент­ральної Європи. Розрізняють «південне» й «північне» Відродження. Вони, безумовно, пов’язані одне з одним, хоч і відріз­няють­ся за своїм світосприйняттям, темпераментом, художнім сти­лем тощо.

Найбільш послідовно еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко розрізняються чотири її етапи.

1. Проторенесанс (дученто-треченто) – остання третина ХІІІ – ХІVст.

2. Раннє Відродження (кватроченто) – ХV ст.

3. Високе Відродження (чінквеченто) кінець ХV – перша половина ХVІ ст.

4. Пізнє Відродження – друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.

У літературі можна зустріти й дещо іншу періодизацію.

Можна виділити такі основні риси й особливості культури Від­роджен­­ня.

а). Епоха Відродження – це час початку розпаду феодального ладу. У маленьких італійських республіках уже на початку середніх віків вини­кає прошарок багатого й освіченого міщанства (бюргерства). Міс­та-рес­­пуб­­ліки мали численні торговельі зв’язки з різними регіонами світу. Уже в ХІІІ ст. в Італії здійснювалися спроби скасувати кріпосне право. З підне­сен­ням бюргерства саме в італійських містах виникла й нова форма суспіль­ного життя. Коли в інших країнах Європи устрій життя ще збері­гав середньо­­вічні форми, в Італії виник уже новий тип людини з більш широ­ки­ми потребами, яка вимагала від життя все, що тільки воно могло дати.

б). Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій – філософів, філологів, поетів, інженерів, які замість «божественного» стали вивчати все «людське». Звідси їх назва – гума­ніс­ти. На зміну колективному досвідові майстрів Середньовіччя прихо­4

Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвит­кові країн Західної і Центральної Європи, перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сам термін «відродження» був введений італійськими мислителями-гуманістами, які запозичили його з Біблії. Ренесанс харак­теризується звертанням до культурної спадщини Античності, немовби відродженням його. Мислителі епохи Відродження відкинули бого­словську періодизацію історії, запропонувавши розподіляти її на давню, середньовічну й нову. Відродження почалося в Італії. Серед до­слід­ників не існує єдиної думки відносно того, чи є Відродження світо­вим фено­ме­ном, чи цей культурний процес притаманний тільки Італії. У будь-якому випадку італійське Відродження стало своєрідним етало­ном, з яким порівнються подібні явища в інших країнах. У XVI ст. Ренесанс стає загальноєвропейським явищем, охоплюючи всі країни Західної й Цент­ральної Європи. Розрізняють «південне» й «північне» Відродження. Вони, безумовно, пов’язані одне з одним, хоч і відріз­няють­ся за своїм світосприйняттям, темпераментом, художнім сти­лем тощо.

Найбільш послідовно еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко розрізняються чотири її етапи.

1. Проторенесанс (дученто-треченто) – остання третина ХІІІ – ХІVст.

2. Раннє Відродження (кватроченто) – ХV ст.

3. Високе Відродження (чінквеченто) кінець ХV – перша половина ХVІ ст.

4. Пізнє Відродження – друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.

У літературі можна зустріти й дещо іншу періодизацію.

Можна виділити такі основні риси й особливості культури Від­роджен­­ня.

а). Епоха Відродження – це час початку розпаду феодального ладу. У маленьких італійських республіках уже на початку середніх віків вини­кає прошарок багатого й освіченого міщанства (бюргерства). Міс­та-рес­­пуб­­ліки мали численні торговельі зв’язки з різними регіонами світу. Уже в ХІІІ ст. в Італії здійснювалися спроби скасувати кріпосне право. З підне­сен­ням бюргерства саме в італійських містах виникла й нова форма суспіль­ного життя. Коли в інших країнах Європи устрій життя ще збері­гав середньо­­вічні форми, в Італії виник уже новий тип людини з більш широ­ки­ми потребами, яка вимагала від життя все, що тільки воно могло дати.

б). Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій – філософів, філологів, поетів, інженерів, які замість «божественного» стали вивчати все «людське». Звідси їх назва – гума­ніс­ти. На зміну колективному досвідові майстрів Середньовіччя прихо­дить індивідуальна творчість архітектора й художника. З епохою Відро­дження асоціюється розквіт придворної світської культури, орієнтованої на задоволення й розважання.

Особливо змінилося становище жінок. Освічена жінка, яка ціка­виться мистецтвом і поезією, вміє гарно говорити й писати, стри­мано, але вільно поводиться в товаристві чоловіків, найраніше з’яв­ляється в Іта­лії. Саме тут уже в ХІІІ ст. існували жінки-поети і вчені. Люди­на епо­­хи Відродження ще не знала гніту моди й громадської думки, але в одя­зі не тільки жінки, але й чоловіків виявлялася велика любов до роз­коші. Особливо відрізнялися цим флорентійці.

в). На противагу Середньовіччю з його пригнічуванням індивідуа­льності, підкореністю людини церковним догматам діячі перехідної епохи вбачали життєвий ідеал у звільненні особистості, її розкутості, твор­чому початкові як головної суті людини, виявлення чого вони вба­чали в ан­тичній культурі. Цим зумовлена підвищена увага до Антич­ності, праг­нення її немовбито повернути, відродити втрачені в середні ві­ки ідеали.

Відродження було пов’язане з «низовою» народною культурою. У таких творах, як «Декамерон» Дж. Бокаччо, «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Раблє, які стали своєрідними маніфестами епохи, свідомо епатувалися й принижувалися християнські моральні норми. У літературі почали прославляти похіть, пияцтво, ненажерливість, спритність тощо і висмію­вати високі прагнення душі, особливо аскетизм. Головним «антигероєм» епохи став монах.

г). Епоха Відродження стає першим етапом свідомої секуляризації європейської культури, її орєнтації на світську культуру. Разом з тим куль­­­тура Відродження залишалася культурою християнською. Ренесанс немовби існував з католицтвом. Більше того, самі Римські папи захи­щали Ренесанс і знаходилися під впливом Ренесансу. Впливом Ренесансу можна пояснити розпущеність нравів, вільнодумство, розбещеність клі­ра й монахів, а торгівля індульген­ціями, яка викликала поширене не­за­доволення, була тісним чином пов’язана зі збором коштів на будів­ни­цтво собору св. Петра в Римі, що став шедевром ренесансної куль­ту­­ри.

д). З епохою Відродження пов’язане виникнення поняття гуманізм (від лат. Humanus – людський, людяний). Це поняття вживається у вузь­кому й широкому розумінні слова. У вузькому – це світогляд епохи Від­ро­дження, світське вільнодумство того часу. Він проголошує людину найвищою цінністю, стверджує її здатність до пізнання і творчої діяль­ності. У широкому розумінні слова гуманізм - це напрямок у громад­ській думці, ознакою якого є захист людської гідності, її свободи і права на вільний, гармонійний розвиток. Картини і статуї Від­роджен­ня зобра­жують людину як істоту земну, реальну і разом з тим ідеаль­­но прекрасну. Красота стає природною частиною життєвого вжит­­ку: побут, манери, ри­ту­ал, одяг, начиння меблів – усе має бути пре­крас­ним і естетичним. Краса і гармонія є основою класичного ідеалу Рене­сансу.

Культура Відродження відкрила не тільки людину, але й той реальний світ, в якому вона живе. Поети й художники із захопленням оспівували красу землі. Художники Ренесансу не тільки спостерігали й від­творювали натуру, але й вивчали її. Найважливішим досягненням мисте­цтва Відродження було відкриття перспективи. Воно змінило ба­чення світу, відкрило пропорції предметів, визначило єдність погляду, з якого сприймається все, що зображено в живописній композиції.

Харак­терною рисою людей епохи Відродження була глибока переко­наність в си­лі розуму і його здатності зрозуміти життя. У період Відро­дження почи­­нається становлення сучасної науки, перш за все розвиток природо­знав­ства.

Досить пригадати розробки в галузі механіки, оптики, хімії, вина­хід друкарського верстату, компасу й артилерії, геліоцентричної концеп­ції, географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Гами і Фер­нан­­да Магеллана, дослідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона, морально-етичну безкомпромісність Дж. Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в історії цивілізації людства.

Епоха Відродження – це Леонардо да Вінчі (1452-1519). Нелегко знайти іншу людину, яка була б живописцем, скульптором, архітек­то­ром, вченим та інженером. Займався математикою й меха­нікою, кон­струю­вав літальні апарати, розробляв проекти гідротех­нічних споруд і різних машин. Він високо ставив значення досвіду в науці і техніці, вва­жав важливим поєднання теорії з практикою.

Серед видатних учених епохи Відродження необхідно назвати поль­ського вченого-астронома, засновника геліоцентричної системи світу Ми­­­­ко­­лу Коперніка (1473-1543). Його твір «Про обертання небесних сфер» церква внесла до «Індексу заборонених книг». Заборону зня­то лише в 1828 р.

Епоха Відродження дала світові велике сузір’я поетів, письменників, дра­матургів, архітекторів, скульпторів, живописців. Назвемо найбільш відомі імена: Данте Аліг’єрі (1265-1374) італійський поет, автор відомої «Бо­жественої комедії». Франческо Петрарка (1304 – 1374) - італійський поет, який увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Від­родження. Всесвітню славу й популярність йому принесла любовна ліри­ка. Його цикл віршів у двох частинах («На життя мадонни Лаури», «На смерть мадонни Лаури»), що складався з 164 творів, став класичним зраз­­ком любовної лірики.

Джованні Бокаччо (1313 – 1375) – італійський письменник, гуманіст Раннього Відродження. Він писав поеми на сюжети античної міфології, пасторалі, сонети. У головному творі «Декамерон» (1350-1353), спов­неному духом вільнодумства й життєрадісним гумором, Бокаччо зобра­жує широку картину життя італійського суспільства, викриває цер­ков­ни­ків і висміює середньовічний аскетизм. Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній ко­мічного, його роман «Гаргантюа і Пантагрюель» сповнений калам­бу­рами, гротеском, обігруванням подвійної жадібності героїв – до вина і знан­ня. Мігель де Сервантес Сааведра (великий іспанський пись­менник, який увійшов у світову культуру як автор роману «Дон Кіхот»). Еразм Ротер­дамський (1469-1536) - вчений-гума­ніст, пись­менник, бого­слов, відомий представник північного Відроджен­ня, найві­доміший твір – «Похвала глупоті» (1509).

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розвитку отримало в Італії. Досить назвати імена Леонардо да Вінчі, автора фрес­ки «Таємна вечеря» і картини «Мона Ліза» (Джоконда), Рафаеля (1483-1520) – автора «Сикстинської Мадонни», Мікельанджело Буо­наротті (1475- 1564), який був універсальною творчою особистістю – скульп­то­ром, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид», «Мойсей», гробниця Медічі, розпис стелі Сик­стинської капели. У цей період жив і працював великий нідер­ландський художник Ієронім Босх (1460-1516). Творчість Босха, багато в чому пов’я­зана ще із Середньовіччям, сповнена фантастикою, склад­ними але­горіями, релі­гійними уявленнями про кінець світу (триптих «Страш­ний суд», «Рай», «Пекло»). Вплив Босха відчувається вже в ХХ ст. у творчості сюр­реа­лістів.

Зіткнувшись з реаліями політики, війни, господарського і суспіль­ного життя, які не піддаються виправленню в гуманістичному дусі, ренесансна людина перестає довіряти історії і людській природі. Вираз­но криза ренесансного гуманізму виражена в симптомі появи утопій. Т. Мор (1478-1535) в «Утопії» і Т. Кампанелла (1568-1639) в «Місті Сонця» (1602) подають опис ідеального фантастичного устрою. Зобразивши суспільство, де не існує приватної власності, усуспільнені виробництво і побут, праця - обов’язок усіх, розподіл відбувається відповідно до потреб, але в цих книгах немає і натяку на яскраву індивідуальність, яку так цінить Ренесанс. Н. Макіавеллі (1469-1527) в праці „Володар” (1513) обгрун­товував необхідність держави егоїстичною природою людини і потре­бою насильницького її приборкання. Макіавеллі вважав, що всі засоби дозволені для досягнення політичних цілей. Пізніше«макіавеллізм» став загальним поняттям, ним стали позначати нехту­ван­ня нормами моралі, заради досягнення політичних цілей.

Криза гуманізму виявилася також в тому, що гуманістичне праг­нення виражалося в результатах, на які самі гуманісти не розра­хо­ву­вали. Ця невідповідність цілей і результатів яскраво виявилася в Копер­никовому перевороті. Відкриття Коперником геліоцентричної системи світу підірвало ренесансну впевненість у виключній значущості людини як центра Всесвіту. Дж. Бруно висуває гіпотезу про нескінченну кількість світів. Людина виявляється не цент­ром Всесвіту, а «мислячою трос­тинкою», покинутою і втраченою в нескінченних просторах Всесвіту.

Тобто Відродження поро­джувало не тільки титанів. Людині Відро­дження притаманні розколотість душі, поеднання «високого» й «низь­кого», духу й плоті, хрис­тиянського і язичницького. Розкол у душі, вияв­ле­ний індивідуалізм, прагнення до земних благ і слави породили такі особистості, як флорен­тійські тирани Олександр, Чезаре і Лукреція Бор­джіа, які були такими ж продуктами епохи, як Рафаель і Леонардо да Він­чі.

У контексті форму­вання нового світогляду епохи слід розглядати Реформацію. Це назва широкого суспільно політичного руху, який на початку ХVІ ст.охопив майже всю Європу, відіграв значну роль у ста­­нов­ленні буржуазного суспільства і створенні основ нової євро­пей­ської культури. Гуманізм як культурне явище мав елітарний світськой хара­ктер, був орієнтований на освічену частину суспільства.

Реформація, навпаки, намагалася охопити широкі прошарки насе­лення, активно популя­ризувала свої ідеї. Реформація стала вияв­­ленням крайнього обурення віронавчанням і практикою католицької церкви, спочатку була спрямо­вана на їх виправлення, а потім і проти­ставлення їм свого розуміння християнського вчення. Результатом Реформації стало відпадання від католицизму третього різновиду хри­стиян­­­ського віросповідання – протестантизму. Великими проте­стант­ськими конфе­сіями стали лютеранство, кальвінізм, англіканство і ціла низка сект – бап­тисти, методисти, адвентисти та ін.

Видатним діячем реформаційного руху був Мартін Лютер (1483-1546) – засновник німецького протестантизму. Його виступ у 1517 році у Вітенберзі з 95 тезами проти продажу індульгенцій послужив початком Реформації. Важливу роль у радикалізації Реформації відіграв кальві­нізм, засновником якого став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564).

Відродження й Реформація тісно пов’язані між собою прагненням відновити спотворені давні цінності. Ідея повернення «ad fontеs» (до джерел), пов’язана із запереченням існуючої традиції. Але на цьому подібність між ними завершується. Масштаб і об’єкт заперечення в гума­ністів і реформаторів різні. Якщо в гуманістів «відродження» озна­чає поверненя до духовних цінностей античності, то для «отців Реформації» – повернення до джерел раннього християнства, «відро­дження» віро­спові­дання чистоти, відновлення істинного джерела віри. Рефор­мація во­рожа еллінським, античним джерелам християнства.

Попри всі протилежності й несумісності, Відродження й Реформація сходилися на грунті зародження новоєвропейського індивідуалізму, хоча являли його різні версії й протилежні полюси. У ренесансно-гума­ністичному і протестанському погляді на людину відбулася зустріч різно­­­спрямованих і несумісних позицій.

Особливе місце в протестантизмі посідає вчення про божественне призначення. Вчення про призначення сформулював уже Блаженний Августин, для якого призначення припускає свободу волі людини. Для Лютера спасіння взагалі не залежить від зусиль людини, а цілком визна­­чається одним тільки Богом. Кальвін довів це вчення до абсолют­­ного фаталізму:доля одних ще до народження – спасіння і вічне блажен­ство, для інших – загибель і вічні муки, і ніщо цього змінити не може, ні доб­рі справи людини, ні навіть її віра.

З протестантизмом пов’язане виникнення нової етики, в основі якої повага до праці, життєвий аскетизм, охайність, добропорядність, мо­раль­ність. Протестантська етика сформувала абсолютно новий тип люд­ських взаємин, в яких ділові стосунки, безумовно, домінували над особистісними, стосунки «по суті» були замінені на стосунки «з при­воду». Настанови протестентизму виявились співзвучними «духові капіталізму» (Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму //Там само. Вибрані твори.-М., 1990.-С. 44-344).

У вченнях Лютера, Кальвіна, Цвінглі обгрунтовано ідеї створення нової буржуазної церкви. В основі всіх цих вчень два основні положення: а) спасіння людини залежить не від виконання «добрих справ»(таїнств, обрядів, пожертв на користь церкви), але тільки від вірування в споку­ту­вану віру Іісуса Христа; б)джерелом істини в релігії є не «священ­на ле­генда», а «священне писання», у першу чергу Євангеліє. Ці два положен­ня мали певний соціальний і політичний смисл. Принцип «виправдання тільки вірою» робив непотрібним весь церковний апарат, і, отже, всю церкву як феодальну установу, і всі її джерела доходу. Усе це зумовлю­вало відмову протестантів від церковної організації, відкри­вало шлях вимозі буржуазно-демократичних свобод.

Можна виділити політичний, соціально-економічний і культурний аспекти Реформації.Найзагальніші соціально-економічні причини, що породили Реформацію, пов’язані з розпадом феодалізму й зародженняму його надрах капіталістичних відносин. Соціально-економічний аспект виявляється в прагматичному сенсі Реформації, дусі накопичення, своє­рідній етиці праці, яка була перетворена на догму, релігію. Політич­ний аспект полягає в тому, що Реформація пов’язана з новим розумінням сус­­­пільства й держави. Культурний аспект полягає в тому вкладі, який був внесений ідеологами реформаціїного руху в загальнолюдську куль­туру. Перш за все, слід відзначити здійснений Лютером переклад Біблії на німецьку мову, створений прецедент перекладу й на інші мови.Це поклало початок формуванню національних мов і принципу націо­нально-державної організації суспільства.

Реформація породила і власне мистецтво, у першу чергу образо­творче, що базується на нових світоглядних началах. Зросла блискуча плея­да художників: Дюрер, Гольдбейн, Матіас Нітхардт (Грюневальд) та ін.

Отже, весь культурно-історичний пласт Реформації являв собою феномен «межової культури», яка відрізнялася колосальною творчою актив­ністю.

Говорячи про Реформацію, потрібно сказати про рух, який проти­стояв їй і отримав назву Контрреформація. Контрреформація – це като­лицька реакція, церковно-політичний рух у Європі, з середини ХVІ – ХVІІ ст. очолюваний папством і спрямований проти Реформації з метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн в пер­шій половині ХVІ ст. Головною зброєю Контрреформації були інкві­­зиція, монашеські ордена, римська курія. Інквізиція, реорганізована в 1542 році в одну з конгрегацій римської курії і підвладна безпо­се­редньо па­пі, розгорнула в католицьких країнах боротьбу з вільно­­дум­­ством, на­у­­кою, всіма виявленнями реформаційної думки. На вогнищах були спалені Дж. Бруно, Дж. Ваніні, переслідувались Т. Кампанелла, Г. Галі­лей та інші. Найактивнішу участь у Контр­реформа­ції взяв у 1534 – 40 роках Орден Ієсуса (єзуїти). Контр­реформація закрі­пи­ла певним чином становище папства й католицької церкви, від­но­вивши като­­лицизм й подавивши реформаційні рухи в ряді країн. Але протестантизм так і залишився непереможною єрессю і відстояв своє право на подальше існу­вання.

Таким чином, Реформація створила нове відгалуження християн­ства, нову парадигму соціальної поведінки, нове бачення політико-пра­вового устрою держави, змінила звичну систему цінністних орієн­тацій, розколола Європу за світоглядною орієнтацією. Реформація ідей­но підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип осо­бис­тості, сформувавши основи буржуазної моралі, релігії, філо­со­фії, ідео­логії громадянського суспільства, заклавши вихідні принципи взає­мо­відношень індивіда, групи і соціуму.