Динаміка показників кредитних спілок – членів наксу

Рік	Кількість кредитних спілок	Загальна кількість членів (тис. осіб)	Загальні активи (тис. грн)
1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002	47 52 67 68 81 105 122 126	14,8 18,1 28,2 31,4 50,0 74,8 111,8 174,8	1035,5 2265,9 4378,2 8132,8 10000,0 21120,0 41366 84559

Джерела: Шишута О. Кредитні спілки в Україні: сучасне становище та перспективи розвитку //Економіка, фінанси, право. 2001, № 7; Кур’єр НАКСУ. 2003. №32 (лютий).

Відродження обслуговуючої аграрної кооперації. Зі збільшенням числа фермерських господарств та розгортанням паювання землі і майна колгоспів складалися умови для розвитку обслуговуючих аграрних кооперативів. Якщо на початку 90-х рр. ХХ ст. в українських селах не було жодного такого товариства, то на 1 січня 2001 р. згідно з офіційними даними їх налічувалось 712. Об’єднання сільськогосподарських товаровиробників розпочалось із західноукраїнських земель. Зокрема, на Львівщині цим процесом опікувалось створене на базі Центру приватизації та аграрної реформи Львівської облдержадміністрації Агентство з розвитку агробізнесу та маркетингу. Його діяльність отримала підтримку TASYS. Практичну роботу Агентство розпочало з популяризації ідеї обслуговуючого кооперативу серед селян. Для допомоги ініціаторам в Агентстві було сформовано групу фахівців з кооперативного розвитку, до складу якої входили юрист, спеціаліст з фінансових питань, маркетолог – спеціаліст з оцінки якості сільськогосподарської продукції. Група спільно з засновниками товариства визначала напрямки кооперації, обговорювала перспективи кооперування, аналізувала виробничі та фінансові можливості ініціаторів для підготовки бізнес-плану кооперативного підприємства, а також забезпечувала юридичне оформлення товариства.

У першому на Львівщині кооперативному товаристві об’єдналось лише 9 голів селянських (фермерських) господарств та один керівник приватного орендного підприємства. Вони створили картоплярський маркетинговий кооператив “Стрийський” (1997). Наступним за часом створення був кооператив у Сокальському районі, члени якого – 4 фермери вирішили спільно переробляти і реалізовувати зерно.

Сьогодні кооперативи зернопереробного напряму в Україні розвиваються найуспішніше. Зростає також число товариств зі спільного використання техніки та матеріально-технічного постачання. Пожвавилося й кооперування власників підсобних господарств. Вони створюють переважно молочарські кооперативи.

У серпні 1998 року частина обслуговуючих товариств об’єднались у Національній спілці сільськогосподарських кооперативів України (НССКУ). Одним із найважливіших своїх завдань члени спілки визнають “протистояння безконтрольному поширенню непродуктивного торговельно-посередницького бізнесу, що “знекровлює” сільське господарство, тим самим сприяючи відпливу фінансових ресурсів з агропромислового виробництва і посилюючи проблему диспаритету цін”.

Перехід на кооперативні засади виробничих агроформувань. Щодо виробничої сільськогосподарської кооперації, то її розвиток відбувається із значними труднощами. У 1990 – 1997 рр. колгоспи, радгоспи і лісгоспи перетворювали не в кооперативи з приватною власністю на землю і майно, а у такі ж надмірно громіздкі, економічно неефективні й погано організовані агроформування: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, квазікооперативи і ін. Більшість таких об’єднань із самого початку виявилась збитковою, а валова їх продукція скоротилась протягом 1991 – 1996 років майже у два рази (з 45,2 до 28,8 млрд. руб. у порівняних цінах 1983 р.).

Пріоритетом подальшого розвитку сільського господарства сільськогосподарські кооперативи були визнані лише Національною програмою розвитку агропромислового комплексу (1998) та Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. “ Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки”. Згідно з офіційною статистикою на 2001 р. в Україні діяло вже 218 виробничих кооперативів. Але відсутність суспільновизнаної програми перебудови агропромислового комплексу, в який саме за кооперативами була б визнана чільна роль в організації сільськогосподарських товаровиробників та у посередництві між ними й загалом користувачів і споживачів сільськогосподарської продукції, досі гальмує розвиток селянської кооперації. Іншими гальмівними чинниками визнають недостатню розвиненість ринків сільськогосподарської продукції, недосконалість аграрного законодавства, стереотипи сприйняття колективних форм господарювання та ін.

Стратегія розвитку сільської кооперації. З точки зору фахівців на найближчі роки стратегія розвитку кооперації в сільській місцевості повинна передбачати:

• Розвиток кооперації самостійних виробників сільськогосподарської продукції (фермерів, громадських господарств) в постачально-збутовій і переробній сферах. При цьому зберігаються організаційно-господарські форми кожного учасника кооперації, його господарська самостійність, а кооператив (постачальний, маркетингово-збутовий, переробний тощо) є власністю його членів-засновників; розрахунки з усіма членами кооперативу здійснюються як поточно (наприклад, за поставлену та перероблену сировину), так і у вигляді пропорційного до участі кожного члена розподілу прибутку від реалізації кінцевого продукту безпосередньому споживачеві;

• Розвиток кооперації індивідуальних власників присадибних ділянок у постачально-збутовій сфері;

• Розвиток виробничої кооперації в сільськогосподарських виробничих кооперативах (і їх модифікаціях – виробничо-переробних, виробничо-збутових товариствах тощо) на базі колишніх колгоспів та новоутворених в результаті їх реформування організаційно самостійних формувань;

• Розвиток невиробничої позасільськогосподарської кооперації великих і дрібних підприємців у сільських регіонах;

• Розвиток міжгосподарської виробничої горизонтальної кооперації, що грунтується на вищому рівні постадійної технологічної спеціалізації господарств-учасників;

• Розвиток міжгосподарської вертикальної виробничої кооперації – агропромислової інтеграції;

• Розвиток комплексних інтегративних процесів і структур в сільських регіонах;

• Зрівноважений розвиток сільських регіонів України.

Системна криза споживчої кооперації. Споживча кооперація України в 90-х рр. ХХ ст. переживала період структурної перебудови, реформування і адаптації до ринкового середовища. Реформування відбувалось повільно, внаслідок чого система тривалий час перебувала в глибокій кризі. Криза проявилася перш за все у падінні основних економічних показників кооперативних підприємств. У 1997 – 2000 рр. навіть більшість облспоживспілок завершували господарський рік зі збитками. Систематично зменшувалась також кількість товариств та спілок, пайовиків і працівників. На 2000 р. на підприємствах і закладах споживчої кооперації працювало 227 тис. осіб, тоді як в 1991 р. їх кількість становила 769 тисяч. Число пайовиків за цей час скоротилось майже на дві третини. Надзвичайно низьким залишався й рівень кооперативної свідомості членів та керівників. Перша конференція споживчої кооперації України (1997) вимушена була визнати, що останні “втратили відчуття будь-якої відповідальності” і чинять відкриті дії на шкоду кооперації. Крадіжки, розтрати, грубі порушення дисципліни праці, привласнення керівниками частини кооперативного майна свідчили про кризу управління в системі. Зросли також сепаратистські настрої. Сьомі збори Ради Укоопспілки своєю Постановою від 23 квітня 1998 р. припинили членство Донецької та Київської облспоживспілок у Центральній спілці споживчих кооперативів України “за дії, які завдають шкоди консолідації зусиль кооперативних організацій”, приводять до послаблення “цілісності та єдності споживчої кооперації України”. Зі складу Укоопспілки вийшла також Запорізька обласна споживча спілка. Покидали систему й окремі райспоживспілки та товариства. Існування споживчої кооперації перебувало під загрозою.

Перерозподіл кооперативного майна. Обравши курс на відродження національної кооперації, керівництво Укоопспілки дозволило товариствам та спілкам самостійно планувати і здійснювати господарсько-фінансову діяльність, визначати організаційну структуру, кількість працівників, форми і системи оплати праці. Кардинальним кроком стало надання споживчим товариствам права безпосередньо володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном та коштами. Таким чином, споживчі товариства отримали повну господарську самостійність.

На користь споживчих товариств було здійснено також перерозподіл кооперативного майна. В результаті їх частка у власності споживчої кооперації зросла до 70 %.

Персоніфікація кооперативної власності. З метою суттєвого розширення майнових прав пайовиків, створення для них рівних умов у процесі закріплення за ними (персоніфікації) більшої частини власності були проіндексовані обов’язкові пайові внески, виплачені до 1 січня 1992 року і знецінені через інфляцію (масштаб індексації 1 руб:1 грн). Перш за все це робилось в інтересах пайовиків старшого покоління – ветеранів споживчої кооперації. Двічі відбулась переєстрація членів споживчих товариств: за станом на 1 січня 1994 та на 1 січня 2000 року із товариств були виключені так би мовити “мертві душі” – особи, які заплатили колись копійчані вступні внески з метою придбання дефіцитних товарів і не підтримували жодного зв’язку зі своїми товариствами. Виключили також тих, хто роками не виконував вимог кооперативних статутів.

Дискусії навколо питання як розподілити між членами майно кооперації завершились рішенням ділити лише пайовий фонд, встановивши у статутному фонді для неподільного капіталу частку в 51%. Таке співвідношення мало гарантувати цілісність системи, але, як виявилось, не сприяло підвищенню мотивації і активності пайовиків. У грудні 2000 р. позачерговий ХVІІІ з’їзд споживчої кооперації України затвердив Програму завершення розподілу і закріплення кооперативної власності, відповідно до якої за юридичними особами – споживчими товариствами і спілками –закріплено не менше 25 % кооперативного майна. До неподільної частки капіталу належатимуть лише ті об’єкти інфраструктурного обслуговування, які мають загальнокооперативне значення: великі підприємства торгівлі, закупівель, виробництва, соціального обслуговування, навчальні заклади і ряд інших. Об’єкти з неподільної частки не можна продати, внести в статутні фонди інших організацій, заставити, поділити між членами кооперативу, працівниками тощо. Таким чином, неподільний капітал служитиме гарантом існування споживчої кооперації, забезпечуватиме добробут не лише теперішніх, а й майбутніх пайовиків.

Подільна частка кооперативного капіталу (до 75%) має бути закріплена за членами споживчого товариства. За кожним пайовиком закріплюється дві майнові частки: частка в подільному капіталі споживчого кооперативу, членом якого він є, і частка в подільному капіталі, що переданий споживчому кооперативові Укоопспілкою, обласною (республіканською) та районною спілками. Визначення цих часток відбувалось відкрито. Їх розмір залежав від суми пайових внесків, виплачених раніше, та від суми подільних частин кооперативного капіталу споживчого товариства і споживчих спілок. Ці частки конкретно для кожного пайовика затверджувались загальними зборами (зборами уповноважених) членів споживчого товариства.

Правильність описаних вище рішень підтвердили уже перші результати господарської діяльності після прийняття Програми. Сума пайових внесків кооператорів за час реформи збільшилась із 150 тис. до 56 млн. грн. За підсумком 2001 року майже 6 тисяч підприємств і установ споживчої кооперації, а це 2/3 від їх загальної кількості, працювали з прибутком.

Стимулювання господарської діяльності споживчих кооперативів. Керівники споживчої кооперації вважають, що необхідні умови для вільного розвитку ініціативи і самодіяльності пайовиків уже створено. Проблема полягає в тому, що не всюди члени кооперативу володіють достатніми знаннями і вміннями для організації ефективної роботи своїх підприємств. Зараз споживчі товариства і спілки проводять реструктуризацію кооперативних підприємств, а також госпрозрахункових відокремлених підрозділів, подібних до підприємств малого і середнього бізнесу. Частка останніх у роздрібному товарообороті Укоопспілки перевищує 20 %. Їх засновниками є члени споживчих товариств, сільгоспвиробники, інші юридичні та фізичні особи.

У регіонах все масштабнішою стає також участь споживчих товариств і спілок, торговельних, заготівельних і промислових підприємств системи у формуванні гуртових ринків, агроторговельних домів, ярмарків, у створенні спільно з селянами збутових, переробних, заготівельних та інших сільськогосподарських кооперативів.

З метою розвитку взаємовигідних відносин між членами споживчих товариств і господарюючими суб’єктами споживчої кооперації в системі розроблено механізм стимулювання економічної участі пайовиків у діяльності споживчих товариств, споживчих спілок і кооперативних підприємств. Йдеться про винагороду пайовикам за придбання товарів, здачу сільгоспродукції та користування послугами підприємств споживчої кооперації, внесення ними пайових внесків і вкладів на поповнення фінансових ресурсів кооперативних організацій і підприємств, а також за активну участь в органах управління і контролю системи. Для цього передбачені кооперативні виплати і виплати на паї, нарахування дивідендів, надання пайовикам пільг, переваг і т. п.

Формування кооперативної свідомості членства. Зростанню рівня кооперативної свідомості пайовиків має сприяти також діяльність системи навчальних закладів, які належать споживчій кооперації, та розгортання кооперативної пропаганди. На сьогодні система володіє мережею середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, зокрема й двома вузами ІІІ – ІV рівня акредитації: Львівською комерційною академією та Полтавським університетом споживчої кооперації. Вони готують фахівців широкого профілю, які здатні ефективно працювати за своєю спеціальністю і мають відповідні знання про кооперативи, специфіку управлінської та економічної роботи в цих організаціях. Студенти знайомляться тут не лише з вітчизняним, а й із зарубіжним досвідом функціонування кооперативів, слухають лекції закордонних фахівців, беруть участь у міжнародних конференціях та семінарах з актуальних проблем кооперативного руху, спільних наукових дослідженнях.

Відродження українського кооперативного руху проявляється також у відновленні кооперативів у промисловості, житловому будівництві, транспорті, у сферах побутових, соціальних та фінансових послуг. На жаль, кооперування в цих галузях робить лише перші кроки.

Налагодження співпраці кооперативів різних видів. Стратегія розвитку національного кооперативного руху вимагає налагодження взаємодії і співробітництва кооперативів різних видів. Існують цілком реальні можливості для інтеграції споживчої і аграрної кооперації шляхом створення об’єктів постачальницького, маркетингового, збутового, переробного профілів. Можливе також об’єднання сільськогосподарських, споживчих, кредитних, виробничих кооперативів з метою створення господарських систем із завершеним технологічним циклом, зокрема виробничо-збутових, агропромислових, промислово-торговельних, сервісних тощо. Ці процеси повинні координуватися з єдиного центру, так само, як і організація кооперативної пропаганди та ідейно-організаційної підтримки кооперативного руху. Таким центром покликаний стати, створений в червні 2001 року Національний кооперативний альянс України. Його засновниками виступили Укоопспілка, Національна спілка сільськогосподарських кооперативів та Національна асоціація кредитних спілок.

Створення повноцінного кооперативного сектора економіки дозволить системно розвивати українську кооперацію на основі єдиної програми, скоординованих дій кооперативних та державних органів. Чи вдасться посилити взаємодію кооперативів, підвищити ефективність їх функціонування, повніше реалізувати конкурентні переваги кооперації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а головне, забезпечити соціальні гарантії та економічну підтримку її членів-пайовиків покаже найближче майбутнє.

Короткі підсумки теми

• Метою кооперативної політики комуністичної партії та радянської держави було забезпечення над кооперацією якомога повнішого контролю задля зміцнення тоталітарного режиму в Україні.

• В умовах “воєнного комунізму” українська кооперація виявилась повністю одержавленою. Кооперативи використовувались для заготівель сільськогосподарської продукції та розподілу продовольства і промислових виробів першої необхідності серед населення відповідно до встановлених державою норм.

• Нова економічна політика передбачала державну підтримку кооперативного сектора економіки. Кооперативи мали не тільки сприяти відбудові зруйнованої війною та кризою економіки, а й створити конкуренцію приватній торгівлі та виробництву. Для цього їм повернули право на добровільне членство, самостійне оперування капіталами та товарами, можливості демократичного управління.

• В умовах непу бурхливо розвивалась сільськогосподарська обслуговуюча кооперація. Значні економічні здобутки мали також промислові, споживчі і житлові кооперативи. Кредитні і страхові товариства перебували під контролем державних фінансових структур.

• У роки непу кооперативи проводили масштабну освітню та пропагандиську роботу через мережу фахових навчальних закладів (училища, технікуми, Київський кооперативний інститут), кооперативні видавництва, бібліотеки, читальні, радіо та кіно. Але агітатори поширювали не тільки кооперативні знання, а й комуністичну ідеологію.

• У 1930-х рр. кооперація в УРСР втратила ознаки самоврядівного, добровільного об’єднання для самодопомоги та самозахисту населення і потрапила під жорсткий партійно-державний контроль. Багатьох керівників і рядових кооператорів було репресовано за звинуваченнями у “шкідництві”, “посібництві куркулям” та “буржуазному націоналізмі”. Влада припинила діяльність кредитних, страхових, житлово-орендних та міських споживчих кооперативів і націоналізувала їхнє майно. Пайовики не отримали від держави жодної компенсації.

• У результаті “масової колективізації” переважну більшість сільського населення УРСР примусово об’єднали у так званих “колективних господарствах”. Колгоспи стали в соціалістичній державі основним виробником сільськогосподарської продукції. З їх допомогою комуністи створювали безплатний додатковий капітал для інвестування промисловості і утримання бюрократії та війська.

• Сільська споживча кооперація на чолі з Укоопспілкою стала у 1930-х рр. своєрідним додатком до колгоспної системи. Вона відповідала не лише за торговельне обслуговування селян, а й за заготівлі сльськогосподарської продукції під державне замовлення. Влада також використала споживчі кооперативи для прискорення колективізації та вилучення “лишків” хліба в селян.

• Зі зміною в 1950-х рр. партійно-державної політики щодо села колгоспи та споживча кооперація змогли модернізувати свою матеріально-технічну базу і наростити оборотні кошти. Однак, з кінця 1970-х рр. вони знову знизили темпи економічного зростання. Труднощі були зумовлені не лише неефективною економічною політикою радянської держави, а й псевдокооперативним характером цих селянських об’єднань.

• В умовах радянської влади найближчими до справжніх кооперативів за принципами діяльності були житлово-будівельні, гаражні і садово-городні (дачні) товариства. Але й вони забезпечували не тільки відповідні потреби міського населення, а й підвищення рівня добробуту партійно-державних чиновників коштом суспільства.

• Певні передумови для відродження кооперативного руху в УРСР з’явилися завдяки політиці “перебудови” та прийняттю закону “Про кооперацію в СРСР”. Однак через відсутність вільного ринку кооператори змушені були вдаватись до порушень норм закону і моралі. Інтерес до кооперації різко пішов на спад.

• Реальний шанс відродити національний кооперативний рух з’явився із проголошенням політичної незалежності України. Протягом 1990-х рр. для цього в країні сформувалися відповідні передумови.

• Кооперативний рух в Україні зараз перебуває на стадії становлення. Започатковано діяльність кредитних спілок та обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів. Реформується і долає кризу споживча кооперація. Відродження українського кооперативного руху проявляється також у відновленні виробничих сільськогосподарських товариств, промислових, транспортних, житлових, дачних кооперативів, у посиленні співробітництва та інтеграції кооперативів різних видів на місцевому й національному рівнях.

• В Україні утворено єдину національну кооперативну систему. Її ідейно-організаційним центром став Національний кооперативний альянс України (2001).

• Розвиток кооперації на основі єдиних програм та скоординованих дій кооперативних організацій і державних органів влади й управління забезпечить створення в нашій державі повноцінного кооперативного сектора економіки.