Утворення національної кооперативної системи на східноукраїнських землях в період революції

Завдання національного кооперативного руху в УНР. Національна кооперативна ідеологія визначила основні завдання та пріоритети кооперативного будівництва на східноукраїнських землях після перемоги в Росії Лютневої революції, завдяки якій кооперативи звільнились від численних обмежень та заборон, що їх практикував царський режим. Уже в 1917 році в українських губерніях розгорнувся масштабний процес українізації існуючих та створення нових українських кооперативів. Українізація полягала зокрема в тому, що кооперативи переходили на діловодство українською мовою, українською проводили й кооперативну пропаганду, зокрема випускали україномовну кооперативну літературу і періодику. Всього протягом кількох перших місяців національно-демократичної революції вдалось заснувати та українізувати понад 3000 кредитних, 4000 споживчих і 1500 сільськогосподарських товариств та спілок.

Не менш важливими завданнями, які в цей період постали перед українськими кооператорами, були: 1) будівництво національної системи кооперативів; 2) розмежування функцій окремих кооперативних секторів і координація їх діяльності; 3) налагодження кооперативного планування і контролю; 4) зміцнення кооперативної дисципліни; 5) налагодження вишколу фахівців-кооператорів; 6) розгортання культурно-просвітньої роботи серед населення України; 7) встановлення безпосередніх контактів з міжнародним кооперативним рухом.

Необхідно було також виробити ставлення до нової влади – Тимчасового уряду Росії, Української Центральної Ради, Рад робітничих і солдатських депутатів.

Формування національної кооперативної системи. Названі вище питання опинились у центрі уваги місцевих та всеукраїнських кооперативних з’їздів, що проходили у 1917 – 1918 роках. Перший Всеукраїнський кооперативний з’їзд відбувся в Києві у квітні 1917 року. Він прийняв рішення створити всеукраїнські центри для найбільш розвинутих в Україні видів кооперації та центральне ідейно – організаційне об’єднання кооперативів. Для проведення цієї роботи було обрано тимчасовий комітет. З’їзд також прийняв рішення про випуск всеукраїнської кооперативної газети “Народна воля” (виходила до лютого 1919 р.).

Рішенням Другого Всеукраїнського кооперативного з’їзду, що відбувся у вересні 1917 р., було створено Український кооперативний народний банк (Українбанк) – центральну кредитну спілку і фінансовий центр для всієї української кооперації.

Важливе значення мав Третій Всеукраїнський кооперативний з’їзд, що відбувся в травні 1918 р. у Києві. Він затвердив план розбудови української кооперації, який передбачав створення центральних спілок для споживчої та сільськогосподарської кооперації, заснування спілки видавничих кооперативів, а також формування на кооперативних засадах мережі шкіл, народних домів та народних університетів. Кооперативи для задоволення культурно – просвітніх потреб населення планували об’єднати на місцевому рівні навколо повітових і губернських “Просвіт”, а на національному – у спеціальній спілці народної просвіти.

Не обійшлося на з’їзді без дискусій. Частина кооперативних лідерів Харківщини та Чернігівщини намагалась відстояти дореволюційну централізовану кооперативну систему, загальноросійськими центрами якої були Московська спілка споживчих товариств та Московський народний банк. Вони також висловлювались проти створення спеціальних кооперативів для просвіти населення, аргументуючи це тим, що освіта має перебувати у віданні держави, а просвіта – громадських організацій на зразок земств.

Згідно з рішенням Третього Всеукраїнського з’їзду було створено Центральний український кооперативний комітет (Укоопцентр). Установчий з’їзд Укоопцентру відбувся у вересні 1918 р., а в жовтні головою ради цієї організації обрали М. Туган-Барановського, головою правління – Б. Мартоса.

Відповідно до статуту Укоопцентр повинен був представляти українську кооперацію на міжнародній арені, захищати її інтереси перед владою, інструктувати та ревізувати кооперативи, а також відігравати роль ідейного, наукового, організаційного, статистичного і культурно-освітнього осередку української кооперації. Для цього він мав спеціальні відділи та комісії, які очолювали визнані фахівці у відповідних ділянках роботи.

Однією з численних заслуг Укоопцентру, який взяв на себе обов’язки центральної спілки української кооперації, було створення в грудні 1918 р. при уряді Директорії спеціальної Кооперативної ради для регулювання взаємовідносин між кооперативами і державою. На жаль, ця Рада не змогла розпочати роботу через несприятливі військово - політичні умови в країні.

Процес формування національної системи кооперації не міг відбутися без фінансової підтримки новостворених центральних та місцевих спілок. У грудні 1918 р. для вироблення фінансової політики створили спеціальний Фінансовий комітет, що діяв при Українбанку, а при ньому Фонд допомоги культурно-освітнім і науковим організаціям. Об’єднання центральних українських кооперативних спілок (ОЦУКС), створене в 1919 р., координувало міжнародні зв’язки українських кооперативів.

Робота Укоопцентру щодо формування системи кооперативів національного масштабу дала помітні результати. Наприкінці 1918 р. в Україні діяли 252 спілки, з них 45 кредитних, 115 споживчих, 31 змішана, а 65 обслуговували інші види кооперації. З-поміж українських губерній найпотужнішим кооперативний рух був на Харківщині, Чернігівщині, Полтавщині, Київщині та Поділлі. Серед видів кооперативів провідне місце належало споживчим.

Споживча кооперація у змаганні за “кооперативну державу”. Споживча кооперація досягла помітних успіхів вже в роки Першої світової війни. На січень 1917 р. в Україні існувало 4754 товариства і спілки, які об’єднували близько 1350 тис. осіб. Однак, протягом двох наступних років кількість кооперативів зросла до 15 тисяч, а число членів – до 4 млн. чоловік. Якщо врахувати, що послугами цього виду кооперативів користувалися також члени родин кооператорів, кількість осіб, яких обслуговували споживчі товариства, становитиме як мінімум 12 млн., або біля 60 % всього населення Наддніпрянщини.

Переважна більшість тодішніх споживчих кооперативів – це економічно малопотужні сільські товариства. Щодо міських кооперативів, то вони стали більш чисельними і багатокрамничними. Окрему групу складали так звані “робітничі товариства”, що об’єднували працівників одного підприємства. На 1918 р. їх було 340, переважно в Донбасі і на Катеринославщині.

Всеукраїнською спілкою споживчих товариств з червня 1918 р. був Дніпровський союз споживчих спілок (Дніпросоюз), заснований у березні 1917 р. Основними завданнями Дніпросоюзу були: 1) в галузі торгівлі – забезпечувати своїх членів – споживчі спілки і товариства – товарами безпосередньо від виробників; 2) у виробництві – нагромадивши кошти своїх членів, розгорнути власне виробництво споживчих товарів; 3) в невиробничій сфері – розгорнути кооперативне навчання активу (школи, курси, лекції) та кооперативну пропаганду серед населення (преса, популярні видання, лекції тощо). Наприкінці 1918 р. до цього об’єднання входило вже понад 90 спілок і 527 великих товариств.

Повноваження Дніпросоюзу як центру споживчої кооперації були доволі широкі. Він отримав статус центральної гуртівні та основного виробника споживчої кооперації. Навіть товари місцевого значення інші спілки і товариства могли самостійно купувати та обмінювати лише тимчасово, допоки Дніпросоюз не організує їх постачання. Йому ж було надано виключне право пердставляти споживчу кооперацію в економічній співпраці з державою. За місцевими спілками залишилися лише функції розподілу отриманих від Дніпросоюзу товарів та організація місцевої негосподарської праці (інструктування, ревізії своїх товариств, створення нових кооперативів, загальна культурно-просвітня робота, кооперативне навчання й пропаганда тощо).

Свої широкі повноваження та винятковий статус Дніпровська спілка отримала не без опору з боку тих місцевих та регіональних спілок що сповідували партикуляризм (Центральний союз кооперативів Чернігівщини, Потребитєльськое общество Юга Росії та ін.).

Лідери Дніпросоюзу пояснювали жорсткий централізм в споживчій кооперації, необхідністю реалізувати в найближчій перспективі на теренах незалежної УНР національний кооперативний ідеал. Вони, як і інші керівники української кооперації, вважали, що національно-демократична революція створила надзвичайно сприятливі можливості для будівництва в Україні держави, в якій економічно і в плані організації суспільства пануватиме кооперація. «Перед нами одкриваються широкі перспективи, і коли ми їх не використаємо, то не маємо права жити на землі України. Українська держава сьогодні — чистий лист і на ньому ми маємо написати історію» - наголошував голова Дніпросоюзу Дмитро Коліух (бл. 1882-1937 рр.). Споживча кооперація мала відіграти визначальну роль у будівництві “кооперативної держави”. Розраховували, що вона не лише перетворить сферу обміну на засадах соціальної справед­ливості, а й «розвине велику національну промисловість, утворить внутрішній і зовнішній світовий товарообмін, … задовольнить всі потреби фізичного життя”.

Щоб розвинути власне виробництво споживчої кооперації Всеукраїнський з'їзд представників споживчих спілок (Київ, 20-22 квітня 1918 р.) зважився на план кооперативного будівництва, викладений в доповіді члена правління Дніпросоюзу В. Галевича. План передбачав на першому етапі придбання невеликих і обладнаних простою технікою підприємств: свічних заводів, консервних, тютюнових, макаронних, взуттєвих фабрик тощо; і на другому — «заведення власних цукроварень, текстильної промисловості, суконно-прядильної і ткацької, паперових фабрик та виробу ниток», а також «набування власних вугільних копалень та розроблення лісу, а то й торфу».

Реалізація такого плану вимагала концентрації фінансових засобів та організаційних зусиль. «Господарська доцільність підказує, що власне виробництво може витримати конкуренцію при умові ведення виробництва в широкому масштабі. Необхідно вводити технічне вдосконалення фабрик, а все це може бути виконано тільки за умови централізації виробництва», — підкреслювалось в спеціальній резолюції З'їзду представників споживчих спілок України.

У доповіді В. Галевича наголошувалось, що Дніпросоюз у першу чергу розвиватиме виробництво предметів першої необхідності, або напівфабрикатів для виробництва предметів масового вжитку. Він купуватиме тільки підприємства “економічно сильні, обладнані якнайкраще з технічного боку і великі по оборотах, щоби витрати на робочі руки не складали великої частини видатків… Кустарні підприємства тепер при хитанні і кризисі промисловому на ринку недоречні...”. Підприємства мали бути забезпечені паливом, сировиною та робочою силою.

Все ж, план дніпросоюзівців з економічної точки зору був доволі ризикований. Національна система споживчої кооперації перебувала в той час лише у стадії ста­новлення. Дніпросоюз не мав ні достатньої кількості спеціалістів, ні досвіду подібної роботи. Окрім того, кооперація, маючи обмежені кошти, могла здобути для себе в основному підприємства, що не потребували переоснащення, значних капіталовкладень, кваліфікованої робочої сили, чи такі, що підлягали конверсії (військове майно), адже лідери УНР не піш­ли на широку націоналізацію промисловості. Незважаючи на це, дніпросоюзівці наголошували: «Не треба пропускати моменту, а скористатись ним, за­хопити в свої руки і ринок торгівлі, і підприємства, а для цього потрібні гроші і ще раз гроші!» (із виступу Є. Філіповича).

На зростання власних можливостей можна було розраховувати тільки при умові фінансового зміцнення споживчої кооперації та вмілої організації господарської роботи. Основним джерелом надходження коштів поряд із «зайомними листами» та вкладами кооператорів, за розрахунками керівників Дніпросоюзу, мали стати відрахування місцевих спілок та прибутки від торговельної діяльності Дніпровської спілки. Збільшенню прибутків сприяв би, звичайно ж, контроль споживчою кооперацією внутрішньої та зовнішньої торгівлі в УНР. Для цього Дніпросоюзу та його членам уряд УНР повинен був надати виняткове право на розподіл виробів, реалізація яких, згідно з ІV Універсалом Центральної Ради, ставала державною монополією.

Надії на державну підтримку кооперації були небезпідставні. Правда, плани керівників Дніпросоюзу та лідерів Центральної Ради щодо організації економічного життя УНР не у всьому збігалися. Кооператори вважали, що “влада повинна брати курс” коли не до соціального виробництва (що зараз неможливо), то, принаймні, до кооператизації виробництва. Треба, щоб політика держави опиралась на кооперативне виробництво, щоб капітал із приватних рук переходив до народу, до організованого виробника» (із доповіді В. Галевича). Уряд, натомість, згоджуючись «будувати нашу промисловість і торгівлю, опираючись на широкі кооперативні кола» (із виступу Міністра торгу та промисловості УНР І.Фещенка-Чоківського перед делегатами з’їзду), не міг відмовитись від співпраці з місцевими приватними підприємцями, а, крім того, змушений був рахуватись (після підписання Брестського миру) з волею німців та австрійців, які добивалися лібералізації економіки та створенні сприятливих умов для приватного капіталу.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. поховав надії на “кооперативну державу”. Д. Коліух, описуючи життя кооперації в умовах режиму П. Скоропадського, відзначав: «Гетьман проголосив війну народним організаціям, дав волю і моральну та грошову підтримку приватним капіталістам. Заснувались союзи приватних торгівців і фабрикантів, які, в буквальному розумінні, впилися в горло Дніпросоюзові, оголосили похід проти всієї української кооперації».

Під тиском обставин Дніпровська спілка вимушена була обмежитися збереженням набутого майна і спрямувати роботу на своє організаційне та гсподарське зміцнення. Прихід до влади Директорії суттєво не змінив цієї політики, оскільки економічна ситуація в Україні дедалі погіршувалася. Організація забезпечення населення найпотрібнішими товарами повсякденного попиту і численних культурно-освітніх заходів, стала помітним внеском споживчої кооперації України у становлення сучасної української нації.

Розвиток кредитної та сільськогосподарської кооперації. Ще перед Першою світовою війною майже половина із існуючих на східноукраїнських землях 3,900 млн. селянських господарств об’єднувались в кредитних кооперативах. У роки війни та революції інфляція робила кредитування ризикованою справою. У результаті значна частина кредитних товариств, особливо сільських, розширили спектр послуг для своїх членів: закуповували для них споживчі товари та необхідні для ведення господарської діяльності предмети, реалізовували ремісничі вироби та сільськогосподарську продукцію, зайнялися переробкою останньої, купивши на нагромаджені кошти млини, олійні, цегельні заводи, тартаки тощо. Потужніші кредитні спілки навіть придбали промислові підприємства й розгорнули власне виробництво. Така діяльність спричинила виникнення конкуренції кредитних товариств із споживчими, сільськогосподарськими й іншими, а окрім того, як вважала частина лідерів тодішнього кооперативного руху, загрожувала переродженням кредитних кооперативів у комерційні об’єднання.

Певну стабільність в роботу кредитних товариств і спілок внесло створення у вересні 1917 р. Українського кооперативного народного банку (Українбанку). Його головними завданнями були: а) регулювання фінансової діяльності української кооперації; б) залучення до кооперації капіталів; в) сприяння грошовими засобами кооперативному виробництву; г) фінансування потреб збуту продукції кооперативних підприємств; д) сприяння залученню іноземних капіталів; е) одержання кредитів з державної скарбниці України й розподіл його між кооперативами відповідно до потреб народного господарства держави. Окрім того, банк виконував роль громадської установи, що опікується національно-культурною діяльністю.

Розмір кредиту, який одержували члени – акціонери Українбанку, а це 131 спілка та окремі більші кооперативи, прямо залежав від кількості викуплених ними акцій. Банк також на загальноприйнятих умовах зберігав заощадження своїх членів та населення, і вів торговельно-посередницькі операції. Для обслуговування потреб своїх членів практично у всіх більших містах України Українбанк відкрив філії.

Незважаючи на складні економічні й політичні умови, діяльність банку була досить успішною. За два роки існування його акціонерний капітал зріс з 1 до 25 млрд. руб. У планах було відкриття спеціального Земельного банку, в якому Українбанк мав стати головним акціонером. Земельний банк повинен був надавати довготермінові земельні кредити й підтримку сільському господарству. З прибутків Українбанку також фінансувалась діяльність Київського і Кам’янець-Подільського університетів.

Сільськогосподарська кооперація, незважаючи на конкуренцію з боку кредитних кооперативів, теж досягла у роки революції певних успіхів. Значну роль в її становленні зіграло створення економічно потужного Київського центрального сільськогосподарського товариства (1915), яке під назвою Централ в січні 1918 року стало спілкою сільськогосподарських товариств. На Централ було покладено завдання: а) об’єднати навколо себе спілки й товариства, які повністю чи хоча б частково проводили господарські операції в сфері сільського господарства; б) забезпечувати своїх членів гуртовими партіями сільськогосподарської техніки, добрив, насіння, будівельних матеріалів тощо; в) збувати сільськогосподарську продукцію, закуплену чи вироблену членами; г) налагодити переробку сільськогосподарських продуктів на придбаних або збудованих підприємствах (млинах, бойнях, ковбаснях, сушарнях, консервних фабриках і т. ін.); д) засновувати товариства для спільного обробітку землі, виробничі сільськогосподарські кооперативи; е) надавати агрономічну та іншу консультативну допомогу селянським господарствам. До липня 1919 р. в Централі об’єдналися 41 спілка та 728 кооперативів. Він придбав машинобудівний завод в Одесі, що випускав біля 200 тис. плугів й іншої сільськогосподарської техніки в рік, відкрив свої філії в окремих більших українських містах. Навколо нього гуртувались переважно універсальні постачально-збутові кооперативи. Кооперативні об’єднання з виробництва та переробки окремих видів сільськогосподарської продукції лише почали виникати.

Зародження нових видів кооперації в УНР. На час революції припадає також зародження страхової, книговидавничої, будівельної та деяких інших видів кооперації. Зокрема, на початку 1918 р. Дніпросоюз, Українбанк, Централ, деякі інші кооперативи, громадські організації та артисти створили в Києві пайове товариство Українфільм. Товариство мало випускати і поширювати українські науково-популярні та художні фільми, кіножурнали тощо.

Влітку 1918 р. виникла “Оселя” – кооператив для будівництва житла в Києві та на околицях. Тоді ж було затверджено статут Всеукраїнської видавничої спілки (Книгоспілки), яка мала підтримувати кооперативні видавництва, сама випускала українську художню та просвітню літературу. До кінця 1918 р. до її складу вступило 36 кооперативів.

Центральною страховою спілкою, завданням якої було розвинути в Україні страхову кооперацію, стала створена восени 1918 р. Українська кооперативна страхова спілка.

Влітку 1919 р. в Одесі заснували Всеукраїнську спілку промислових кооперативів (Трудсоюз), що об’єднала частину існуючих на той час ремісничих, рибальських, транспортних та ін. товариств.

На жаль, названі види кооперації не мали помітних успіхів у ці буремні роки, але вже їх виникнення свідчило про розгортання кооперативного руху.

Таким чином, у період революції українська кооперація взяла на себе не лише економічний захист населення, а й формування національної економіки, що сприяло утвердженню незалежності України.