Кредитна кооперація на східноукраїнських

землях на початку ХХ ст.

Губернії	Товариства
	ощадно-позикові	кредитні	всього
Волинська Катеринославська Київська Подільська Полтавська Таврійська Харківська Херсонська Всього	81 86 184 144 74 58 24 89 741	333 183 174 112 237 101 261 337 1738	414 269 358 256 311 160 285 426 2479

Джерело: Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. – с.113.

Споживчі кооперативи на шляху до національної системи. Кредитні кооперативи стали основою кооперативного руху на східноукраїнських землях. На початку ХХ ст. почала швидко розвиватися й споживча кооперація. Її успіхи значною мірою зв’язані з ідейно-теоретичною й практичною діяльністю Василя Доманицького (1877 – 1910) – засновника ощадно- позичкового і споживчого товариств у рідному с. Колодистому Звенигородського повіту на Київщині та автора популярного посібника “Товариські крамниці”. Ця книжка стала настольною для активу споживчих кооперативів не лише на сході, а й на заході України.

Погляди Василя Доманицького, який хоч і не виявляв схильності до політичної діяльності, але був переконаний в доконечності вирішення кооперацією національних завдань, мали великий вплив на молоде покоління українських кооператорів. Вже після його смерті в 1912 р. послідовники цього діяча об'єдналися в окреме громадське об’єднання «Наша кооперація». Воно налічувало близько 150 членів з різних місцевостей України й Росії. Із січня 1913 р. по грудень 1914 р. товариство видавало свій журнал, який мав економічну назву, а також окремі оригінальні та перекладні брошури кооперативного змісту, календарі, плакати тощо. Під його впливом на виразно національну позицію ставали й інші українські кооперативні видання: київський «Муравейник-Комашня», харківський «Хлібороб», катеринодарський «Союз» (Кубань). Перша світова війна стала приводом для утиску національних рухів у Росії, що спричинило закриття журналу й банківського рахунку товариства.

Від початку ХХ ст. на етнічно українських землях, як і в усій Російській ім­перії, швидше зростала кількість сільських споживчих товариств. Лише за 1896-1905 рр. частка сільських кооперативів серед споживчих товариств в Україні виросла з 7,8% до 52%. Ця ж тенденція зберігалася й упродовж наступних років. Для національного руху це мало особливе значення, бо саме сільські споживчі товариства були українськими як за своїм національним складом, так і переважно за духом, що в них панував. Для прикладу: споживчий кооператив створений старшим соратником В.Доманицького по кооперативному рухові О.Юркевичем, «Товаристська крамниця», навіть вивіску мав оформлену «в народніх кольорах — жовті літери по синьому тлі, а по боках таблиці — козак та дівчина». Серед членів міської споживчої кооперації на етнічно українських землях Російської імперії перед революцією 1917 р. переважали неукраїнці, і згодом це далося взнаки в змаганнях української кооперації за створення власних спілок та їх місце і роль у економіці України.

Перше селянське споживче товариство виникло ще в 1888 р. в Бахмутському повіті на Катеринославщині, наступне — в Шполі на Київщині, згодом їх кількість зростала на понад десять щороку. У губерніях з українським населенням у 1908 р. було 572 споживчих товариства, у 1912 – 2476, у 1914 – 3052, а у 1917 – аж 4873.

Діяльність цих товариств не обмежувалася продажем продуктів першої потреби. У сільській місцевості вони налагодили збут сільськогосподарської продукції та постачання селянам тканин. Деякі мали свої пивні та чайні, відділи сільськогосподарських машин, бібліотеки або читальні, влаштовували лекції та фахові кооперативні й сільськогосподарські курси. Як бачимо, селянським споживчим товариствам як, до речі, і сільським кредитівкам початку XX ст., властива тенденція до універсальності в забезпеченні потреб селянина.

Розгортання мережі споживчих кооперативів спричинило зростання потреби в місцевих спілках. Спочатку ви­никали дрібні районні об'єднання. Організатором їх на Поділлі став Яким Волошиновський, який був активним пропаґандистом кооперативної ідеї і видавав у Могилеві свій журнал «Світова зірниця» (1906-1913).

Наступним кроком стало створення в 1908 р. Київської cпілки споживчих кооперативів, яка, вже за перші два роки свого існування об'єднала навколо себе 220 споживчих товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини й Волині. Тоді ж почала свою роботу й Вінниць­ка cпілка подільських кооперативів. Однак брак фінансових засобів, зростання заборгованості перед великими торговельними фірмами, вимушена конкуренція з Московською спілкою споживчих товариств швидко спричинилися до припинення ними торговельних операцій. У 1913 р. обидві спілки були ліквідовані. Економічно успішною стала діяльність заснованого у 1912 р. в Харкові «Потребительного общества Юга России” (ПОЮР). Будучи філією Московського союзу, ПОЮР претендував одночасно на роль центральної споживчої спілки для України.

Артілі М.Левитського. Розвиток сільськогосподарської та промислової кооперації на східноукраїнських землях тісно пов’язаний з діяльністю “артільного батька” – Миколи Левитського (1858 – 1934).

М. Левитський створив свою першу артіль-бурсу в 1878 р., ще навчаючись у гімназії. Через 10 років він подав земським зборам Олександрійсько­го повіту проект організації гуртового обробітку землі. Проект бу­ло прийнято, на його реалізацію виділили певну грошову суму, і вже того ж року селяни спільно обробляли майже 2000 десятин землі. 30 вересня 1894 р. розпочала свою діяльність перша сільсь­когосподарська артіль М. Левитського, заснована ним у рідному селі Федвар на Херсонщині. Пізніше цей день — 30 вересня сам Левитський визначив як день кооперації в Україні. Артіль працювала на підставі завіреної нотаріусом угоди, яку склав сам М. Левитський. Ця угода послужила зразковою для багатьох артілей, що виникли вслід за Федварською.

Лише на Херсонщині протягом 4 років, з 1895 по 1898 р., у 25 селах діяло 125 сільськогосподарських артілей Левитського, які гуртували приблизно три тисячі селян. Кількість членів у них була здебільшого невелика: 20-15 господарств (вимагалося щонайменше 5 осіб). На чолі кожної артілі стояв староста, якого обирали на рік. Сама артіль виступала не лише господарською одиницею, а й своєрідним «зразком нового життя». Принаймні таку роль відводив цим товариствам сільських господарів сам «артільний батько». М.Левитський наголошував також на строгій добровільності входження до артілі.