Кооперативний рух в Російській імперії

Особливості кооперативного руху в Російській імперії. Умови для поширення в російсько­му суспільстві кооперативних ідей з’явилися, як відомо тільки у часи реформ імператора Олександра ІІ. Звідси перша особливість ко­оперативного руху в Російській імперії — його пізнішій, порівняно з Європою, початок. Другою особливістю було те, що початок цей пов'язаний не з рухом «низів» — селянства, ремісників, робітників, а з ініціативою ліберально та соціалістично орієнтова­них представників російської інтеліґенції. Одним з перших спробу реалізувати ідею співпраці зробив М. Буташевич-Петрашевський – прихильник поглядів Ш. Фур'є та “пропагандист соціалізму» (так він себе називав) у Росії. Ще в 1846-1847 рр. у своєму маєтку він збудував «фаланстер» для 7 сімей кріпаків, які йому належали. Однак пе­ред самим переселенням їх туди «фаланстер» за нез’ясованих обставин згорів.

Кооперативна ідея в ідеології народництва. У 60-х роках ідеї кооперації пропагував у своїх творах М. Г. Чернишевський. Зокрема, він описував організацію виробни­чого товариства кравчинь, яку створила головна героїня його роману «Що робити?» — Віра Павлівна. Про досвід європейських кооператорів писав також журнал «Современник».

Захоплення ідеями кооперації у російських народників було пов'язане з вірою в особливий шлях розвитку Росії. Народники вважали, що завдя­ки збереженню общини, поширенню в народі різних форм співпраці, зокрема артілей дрібних виробників, ця країна могла, розвиваючи кооперативні засади у побуті й господарських взаємовідносинах, пе­рейти від дрібноремісничого та селянського виробництва до інду­стріального, яке ґрунтуватиметься на колективній власності та спільній праці виробників, а отже безпосередньо до соціалізму.

Участь земств та поміщиків у кооперативному русі. Створення перших кредитних товариств ініціювали земства та деякі ліберально налаштовані поміщики. У 1870 р., за ініціативою князя О. І. Васильчикова та А. В. Яковлєва, було створено «Комітет щодо сільських позичково-ощадних та кредитних товариств» у Москві та, одночасно, його філію в Санкт-Петербурзі. Це громадське об’єднання майже до кінця ХІХ століття провадило основну роботу з організації кооперативного руху, сприяючи не лише кредитній, а й споживчій кооперації.

У ХІХ ст. кооперативний рух у Російській імперії мав незначні здобутки. Залежність більшості товариств від ініціаторів їх створення (засновники першого в Росії кооперативу (1865 р.) поміщики Лунгіни, наприклад, внесли до його статуту спеціальний пункт, яким забезпечували своє право вето на зміни у ньому й право контролю за діяльністю товариства; земства призначали кооперативам спеціальних кураторів-контролерів), слабка обізнаність з теоретичними засадами кооперації, економічні труднощі й політичні обмеження спричинювали відсутність народної ініціативи і не розвивали самодіяльності членів кооперативів. Зменшення зацікавленості кооперацією в інтелігенції у другій половині 70-х років призвело навіть до певного зниження темпів її розвитку протягом наступного десятиріччя.

Державна підтримка фінансової та сільськогосподарської обслуговуючої кооперації. З початком XX ст. кооперація в Росії вступила в новий період свого розвитку, поступово переростаючи в масовий організований і цілеспрямований суспільний рух. Трапилося це насамперед через зміни в економічній політиці Російської держави. Влада врешті зрозуміла, що закони ринкової економіки вимагають переходу селянських господарств, які залишалися основою господарського життя країни, на рівень науково-технічного проґресу. Для цього селянству були потрібні оборотні кошти — у формі доступного й дешевого кредиту, організована агрономічна допомога, а як неодмінна передумова цього — активна просвітянська діяльність, покращання освіти селян, а також утвердження та розвиток суспільної самодіяльності. Кооперація, як свідчив досвід європейських держав, була одним із шляхів забез­печення умов для розвитку сільського господарства.

Саме систематична державна підтримка визначила провідну роль кредитної кооперації в Росії. 1 червня 1895 р. вийшло урядове «Положення про установи дрібного кредиту», складене на підставі основних засад німецького закону 1889 р. Воно ініціювало створення в Росії кредитних това­риств на зразок об'єднань Райффайзена, фіксувало зобов'язан­ня уряду надавати кредитним кооперативам позики Державного банку, запровадило державний нагляд за діяльністю кредитівок через так званих «інспекторів дрібного кредиту», які навіть мали пра­во усувати від керівництва господарською діяльністю членів правління товари­ства. «Положення…» визначало також розміри й порядок видачі по­зик товариствами та впровадило в їх практику довготермінове кредитування. Відтак воно розширило обсяг діяльності товариств, дозволивши їм займатися посередницькими операціями із закупівлі господарських пред­метів для членів і збутом продуктів їх праці. Новим «По­ложенням про заклади дрібного кредиту» від 1904р. було ство­рено «Управління в справах кредиту» та «Губернські комітети у справах дрібного кредиту» на місцях. Останнім було передано право реєструвати статути кредитних товариств, що спрощувало цю бюрократичну процедуру, яка раніше проходила в міністерстві фінансів. Про зацікавлення держави кредитною кооперацією свід­чить також щорічне зростання сум, що виділялися Державним банком на кредити для кооперативів (лише в 1912 р. — 100 млн. рублів) та збільшення кількості інспекторів дрібного кредиту (в 1912 р. їх було вже 400).

Все це разом із зміною загальних умов господарського жит­тя селянства спричинило швидке зростання кредитної кооперації в 1906-1914 рр. Якщо наприкінці XIX ст. існувало менше 70 ощад­но-позичкових товариств, то в 1906 р. “народних банків” та райффайзенівок було вже разом 2 189, а в 1914 р. — 14 562. Зростали й капітали кредитних кооперативів. У 1905 р. внесків та позик у цих товариствах було на суму 33 млн. рублів, у 1914 р. — 465 млн. рублів, а в 1917 р. — 683 млн. рублів.

З іншого боку, опіка держави, втручання її чиновників у життя кооперативу сковували самодіяльність його членів. Кроком до власної незалежності й самостійності було створення спілкових організацій. Першу кредитну спілку (Бердянську) зареєстрували вже в 1901 р., згодом виникло ще 7 місцевих спілок. Уряд чинив перешкоди об’єднанню кооперативів у спілки, зокрема, зразковий статут такої спілки він затвердив лише в 1911 р., зареєструвавши тоді ще 7 спілок. 1 січня 1917 р. в Росії їх налічувалося вже 95.

У 1911 р. виник і фінансовий центр російської кооперації — Московський народний банк, створений на акціонерних засадах. Спочатку більшістю його акцій володіли кредитні кооперативи (59%), однак пізніше це співвідношення змінилося: 37% акцій на­лежали вже споживчим кооперативам та їх спілкам, 32% — сіль­ськогосподарським товариствам і лише 25% — кредитній кооперації. Оборот банку в 1917р. становив, за даними С. Бородаєвського, майже 6 млрд. рублів.

Під опікою міністерства сільського господарства й земств перебувала також сільськогосподарська кооперація. У Вологодській губернії, Прибалтійському краї та в Сибіру поширилися маслоробні артілі. Їх особливістю було існування поряд з молочарнями крамниць, так що артіль була універсальним кооперативом. На початку XX ст. в Сибіру, наприклад, діяло 40 артілей, у 1905 р. — 353, а в 1917 р. — 2 054 артілі, більшість з яких входила до створеної в 1907 р. Спілки маслоробних артілей Сибіру (1 410 артілей і 1 167 кооперативних крамниць).

Постачально-збутові сільськогосподарські товариства у ХІХ ст. об'єднували переважно середніх та великих землевласників або мали спеціальну сферу діяльності: винарство, садівництво, городництво. Зразковий статут 1908р. і переведення реєстрації кооперативів у відання місцевої влади сприяли їх поширенню серед селянства, так що в 1917 р. сільськогосподарських кооперативів було зареєстровано вже 25 000, тоді як з 1898 по 1907 р. — лише 73.

Розвиток споживчої кооперації в Росії. Споживчі кооперативи до кінця ХІХ ст. виникали переважно у містах. Вони були малочисельні й економічно кволі в першу чергу через утиски влади та недотримання рочдельських принципів. Піднесення настало після 1896 р., коли відбувся з'їзд представників споживчих товариств у Нижньому Новгороді й було створено постійну комісію в справах споживчих товариств при Санкт-Петербурзькому відділенні Комітету щодо сільських позичково-ощадних та кредитних товариств. Головою її став активний пропаґандист і організатор кооперації в Росії П.Н.Ісаков. Комісія розробила зразковий статут споживчих товариств, який базувався на рочдельських принципах, і в 1897 році, і домоглася його затвердження міністерством внутрішніх справ.

Від початку XX ст. споживча кооперація почала досить швидко проникати не лише у міста, а й у сільську місцевість. Уже в 1903р., з 996 зареєстрованих споживчих кооперативів 484 були сільськи­ми товариствами. Це стало заслугою знову ж таки земств, які до початку першої світової війни виступали основними засновниками й опікунами споживчих кооперативів.

Неабияку роль у зростанні кооперативного руху відіграла також Московська спілка споживчих товариств, створена 1898 р., та повітові й губернські споживчі спілки. Особливістю Московської спілки, яка 1916 р. отримала назву Всеросійської, а починаючи з 1918 р. і по сьогодні називається Центросоюзом, було те, що на відміну від західноєвропейських, вона була одночасно ідейно-організаційним та господарсько-торговельним центром споживчої кооперації. Цифри річних оборотів Спілки (в 1913 р. — 7,835 млрд. рублів, а в 1917 р. — 210,570 млрд. рублів) свідчать, що за обсягами господарської діяльності вона поступалася лише Англійському та Шотландському товариствам гуртових закупівель, займаючи третє місце в Європі.

Помітний .вплив на розвиток споживчої кооперації, як і на кооперативний рух імперії загалом, мали кооперативні з'їзди. Перший такий з'їзд, що відбувся в Москві у 1908 р., проголосив рочдельські принципи основою діяльності споживчої кооперації. На ньому було також прийнято проект кооперативного закону (який уряд так і не затвердив). З'їзд висловився за дружні взаємовідносини між усіма видами кооперації.

Зростанню кооперативного руху споживачів сприяла й Перша світова війна. Протягом 1914-1917 рр. виникло майже 12 тисяч нових товариств, майже стільки, скільки за весь попередній період історії споживчої кооперації, починаючи від 1865 р. Причому чимала їх кількість з'явилася в тих районах, які раніше взагалі були слабо охоплені кооперацією.

Нерівномірність поширення кооперативів в імперії. Власне нерівномірність поширення кооперативів у різних районах Росії — ще одна важлива особливість кооперативного руху імперії. Перше місце за його розмахом посіла Україна. Тут на 30 млн. населення перед війною припадало 2 437 споживчих і понад 3000 кредитних та ощадно-позичкових товариств. Серед інших регіонів імперії виділялися європейські губернії Росії, Царство Польське, землі Прибалтики. Найменше кооперативний рух охопив Середню Азію та Кавказ.