Кооперативні системи у Німеччині та Франції

Формування систем кредитної кооперації в Німеччині. Розвиток фінансової та сільськогосподарської кооперації у Німеччині та Франції, проявився, у швидкому зростанні числа кредитних та універсальних сільських товариств, у збільшенні їх членства та у гуртуванні кооперативів й створенні спілок. Якщо в 1860 р. у Німеччині було біля 300 «народних банків», то в 1890 р. — понад 1 000. Цьому спри­яло передусім утвердження в країні правових відносин, поява ко­оперативного закону, кооперативної літератури, й фінансового та ідейно-організаційного центру кооперації. Ініціатива його створення нале­жала теж Г. Шульце. Ще 1859 р. він скликав у Веймарі перший кооперативний конгрес, який ухвалив рішення створити «Загальну Спілку німецьких промислових і господарських товариств, заснованих на самодопомозі». Спілка протягом тривалого часу об'є­днувала весь кооперативний рух Німеччини, крім селянської кооперації. Фінансовим центром кооперативів Шульце-Деліча став створений за його ініціативою «Німецький кооперативний банк Зергель-Парізіуса і К» (1865), акціонерами якого були шість земельних спілок, що придбали акцій на суму 800 тис. марок. Банк припинив своє існування в 1904 р., злившись із Дрезденським банком, який і сьогодні фінансує кредитну кооперацію.

Товариства Райффайзена кредитували, створений цлідером сільської кооперації “Рейнський сільськогосподарський кооперативний банк”, який пізніше працював під назвою “Сільська центральна кредитна каса в Нейвиді”, а також кооперативний банк у Дармштадті. Товари­ства отримували кошти також в інших банків, зокрема Дрезденського, державних інституцій та громадських благодійних товариств, а тому їх кількість швидко зростала. Сприяло розростанню райффайзенівських товариств і заснування неторговельного кооперативного центру, подібного до організованої Г.Шульце-Делічем Загальної спілки.

Про бурхливий розвиток сільської кредитної та обслуговуючої кооперації, який не спинила навіть перша світова війна, свідчать дані таблиці 2.

Таблиця 2

Селянська кооперація в Німеччині

Роки	Кількість кооперативів
	Для закупівлі продуктів сільського господарства	молочарень	гуралень	Для користування машинами	Для відгодівлі та збуту худоби	інші
1870 1880 1890 1900 1910 1914 1919	14 68 980 1400 2280 2429 2935	1 70 901 1917 3333 3399 3431	1 14 29 нема даних нема даних 207 1999	29 69 119 нема даних нема даних 1909 2404	- 70 167 нема даних нема даних 486 588	- - 101 811 2715 нема даних 3500

Джерело: Бородаєвський С.В. Історія кооперації. – Прага, 1925. С.203.

Розвиток споживчої кооперації у Німеччині. У Німеччині розвивалися й інші види кооперації, найактивніше – споживча. Творцем перших споживчих товариств (прокооперативів) тут був знову ж таки Г. Шульце-Деліч. 1849 р. він заснував споживче товариство в м. Делічі. Однак до 80-х років мережа споживчих кооперативів розвивалася слабо.

Бурхливий ріст споживчих товариств і кількості їх членів почався після того, як в країні перестав діяти закон проти соціалістів. Абсолютна їх кількість у 1919 р. була навіть дещо більша, ніж у Вели­кій Британії, — 2 233, а середня чисельність членів у кожному — 2000.

Спершу споживчі товариства входили до Загальної спілки німецьких промислових і господарських товариств, створеної Г. Шульце. Збільшення кількості цих кооперативів і зміна соціального складу їх членів, зокрема зростання частки робітників, орієнтованих на соціалістичну ідею привели до того, що частина кооператорів почала схилятися до думки про створення власного ідейно-організаційного центру. Повний розрив між споживчими товариствами, в яких переважав вплив соціалістів, та рештою кооперативів За­гальної спілки відбувся на кооперативному з'їзді в Крейценасі 1902 р. Лідери Загальної спілки відстоювали думку про споживчі товариства як форму торговельного підприємства, при­датну і для споживачів, і для торговців. Водночас представники споживчих товариств, які були під впливом соціалістів, доводили, що інтереси ремісників і крамарів та інтереси робітників не збігаються, а завдання споживчих товариств полягає в тому, щоб усунути торговельного посе­редника взагалі. Більшість членів Загальної Спілки підтримали своїх лідерів, і на конґресі було ухвалено рішення про виключення зі спілки тих споживчих кооперативів, у яких переважали соціалісти. Після цього конфлікту в Гамбурзі 1903 р. утворилася Центральна Спілка споживчих товариств, яка перебрала на себе роль ідейно-організаційного центру та товариства гурто­вих закупівель для просоціалістичних кооперативів.

Споживчі товариства Німеччини перед Першою світовою вій­ною входили ще до так званої Імперської спілки німецьких спо­живчих товариств, створеної 1908р. Імперська спілка проголосила свою органі­зацію в політичному і релігійному розумінні нейтральною та вільною і об'єднала несоціалістичну та конфесійно незаангажовану споживчу кооперацію Німеччини.

Труднощі Промислової кооперації Німеччини та Франції. Промислову кооперацію Німеччини теж започаткував Г. Шульце, створивши в рідному місті восени 1849 р. сировинне товариство столярів. Слідом за ним виникли інші товариства закупівлі сировини для ремісників, однак кількість їх зростала дуже повільно. У 1890 р. таких кооперативів налічувалося близько 100, більшість складалася з шевців, кравців, столярів, ковалів, ткачів і кредитувалася через позичкові товариства Шульце-Деліча. У цих позичкових товариствах кількість ремісників наприкінці XIX ст. досягла приблизно півмільйона, що становило одну чверть усіх дрібних самостійних виробників Німеччини.

Поряд із сировинними, з'являлися й товариства, завданням яких було забезпечити ремісників новими, досконалішими знаряд­дями праці (в 1900 р. існувало 52 таких товариства) та торговельні кооперативи, які займалися реалізацією виробленої ре­місниками продукції (у 1895 р. — 51). Нарешті, наприкінці XIX ст. почали виникати й виробничі кооперативи, що мали фабрики та заводи. Так само як попередні форми промислових това­риств, ці кооперативи зростали дуже поволі. Реміс­ничі кола не вбачали в організації промислової кооперації істотного способу покращання свого матеріального становища. Вони також не бажали відкривати перед своїми колеґами по ремеслу й одночасно конкурентами власних професійних таємниць та господарських планів. Окрім того, в об'єднаннях бракувало чесних і досвідчених керівників, від чого великою мірою залежав успіх діяльності таких кооперативів. Врешті, частина ремісників вірила в більшу ефективність цехів, що діяли ще від часів середньовіччя.

Зусилля численних прихильників промислової кооперації не дали відчутного результату не лише в Німеччині а й у Франції. Без підтримки держави вона виявилася неспроможною до швидкого зростання.

У 70-х роках завдяки підтримці урядів II Республіки та приватним пожертвам (наприклад, у 1878 р. п. Рамполь відписав Парижу 1400 тис. франків для надання кредитів кооперативам), спостерігалася нова хвиля руху за створення промислових коопе­ративів, їх кількість на час завершення першої світової війни до­сягла п'ятисот, однак здебільшого це були товариства ремісників, безробітних та будівельні кооперативи, які живилися державни­ми замовленнями на громадські роботи. Промислові кооперативи створили власні спілки. Ще в 1848 р. заснували так звану Палату пра­ці, але після приходу до влади Наполеона III вона припинила свою діяльність. У 1885 р. в Парижі організувалася Дорадча Па­лата виробничих кооперативів, до якої входили 29 товариств. За статутом, її метою було об'єднання виробничих кооперативів для забезпечення їх кредитами та юридичною допомогою і для пропаган­ди ідей кооперації. За останньою передвоєнною редакцією статуту Палати (1912), вона була спілкою робітничих виробничих коопе­ративів, метою яких стала заміна тогочасного суспільного устрою, а найближчим завданням — покращання долі працюючих завдя­ки кооперації.

Перші споживчі товариства Франції. Щодо споживчої кооперації, то рочдельські принципи почали поширюватися у Франції лише від середини 50-х рр. XIX ст. Перші такі споживчі товариства з’явилися в Сен-Етьєні (1855 р.) та у Шоні (1856 р.). Однак споживча кооперація у Франції роз­вивалася досить повільно навіть після того як закон 1867 р. про товариства із змінним складом членів та капіталів набагато спростив створення кооперативів.

Німська кооперативна школа. Рішучого поштовху надала практична діяльність та поширення ідей кооператорів міста Німа, що на півдні Франції. Лідерами його були Шарль Жід (1847-1932), відомий економіст, професор політичної економії в Монпельє та Сорбонні; Едуард де Буав (1841-1923), засновник першого коопе­ративного товариства «Бджола» (згодом «Народна економія») в рідному Німі (1883), та Авґуст Февр (1839-1922), учень і послідов­ник Фур'є. Вони виступали за активне закладання споживчих ко­оперативів на рочдельських принципах з тим, щоб «перетворити сучасний економічний лад, не застосовуючи насильства і експропріації». Загалом програма цієї так званої «Німської школи», або школи «солідаристів», нагадувала вчення хрис­тиянських соціалістів, з його ідеєю «гармонії класів». Діячі “школи” вважали, що споживча кооперація спроможна солідаризувати всі прошарки населення на підставі захисту інтересів споживача. Поширюючи кооперативні принципи в усіх сферах економіки, ліквідовуючи найману працю та передаючи засоби виробництва до рук споживачів, вона могла створити суспільство соціальної гармонії. Прихильники Німської школи відстоювали також принцип політичного та релігійного нейтралітету кооперації.

Ідейні розходження в середовищі французьких кооператорів. У 1885р., за ініціативою кооператорів Німа, в Парижі було скликано конгрес представників споживчих кооперативів Франції, конгрес заклав ідейний та організаційний центр споживчої кооперації який згодом отримав назву «Національна ліґа кооперативів», а при ньому відділ гуртової торгівлі.

Через 10 років частина кооператорів, вийшовши із Ліги, заснувала «Національну біржу соціалістичних споживчих товариств». Членами біржі були кооператори переважно з півночі Франції, тісно пов’язані з кооперативним рухом Бельгії, зокрема її півдня, де теж розмовляли французькою мовою. Будуючи свою діяльність на рочдельських принципах, ці кооператори були палкими прихильниками соціалістів, зокрема ідей Ж. Геда та його послідовників, так звана “школа Сен-Клод” і долучили до програми своїх кооперативів вимоги створення власного виробництва та відмови від виплати дивідендів. Більша частина прибутку, за статутом таких кооперативів, відводилася на допомогу хворим, старим, страйкарям та на соціалістичну пропаганду.

Здобутки та проблеми французької споживчої кооперації. На початку XX ст. існувало близько 1 000 споживчих товариств, а в часи першої світової війни їх кількість зросла до 3156. «За кількістю товариств, — писав Шарль Жід у праці «Товариства споживачів», — Франція займає перше місце (в 1914 р. в Німеччині було 1 445, а в Великобританії — 1 385 товариств. — Автори, та їй немає чим похвалятися, адже ця велика кількість їх не ознака сили, а навпаки — свідчення слабкості. Вона свідчить лише про крайню роздрібленість руху». Дійсно, в 1914 р. члена­ми споживчих кооперативів у Франції були 876 178 осіб, тоді як у Німеччині — близько 2 мільйонів, а в Англії — приблизно 3 мільйонів чоловік.

Існування двох національних центрів теж було свідченням слабкого розвитку споживчої кооперації. З обох боків неоднора­зово звучали заклики до об'єднання, але розколу сприяла різниця доктрин.

Подолання розколу у французькому кооперативному русі: передумови та наслідки. Лише після того як теоретики «школи Сен-Клод» відвели на другий план постулат про класову боротьбу й визнали кооперацію самостійним шляхом до соціалізму, два на­ціональні центри споживчої кооперації вдалось об'єднати. Об'єднання відбулося на спільному конгресі обох спілок у Турі (1912). Нова спілка отримала назву «Національна федерація споживчих кооперативів». Об'єднання мало позитивні наслідки. Зокрема, почав здійснюватися послідовний курс на ліквідацію дрібних споживчих кооперативів і створення так званих багатокрамничних товариств. Так, наприклад, 20 споживчих товариств Парижа злилися в єдиний кооператив, кількість членів якого доходила до 70 000. Виросла й роль відділу гуртових закупівель Федерації, її обороти з 450 000 фр. у 1913 р. досягли 22 700 000 фр. у 1920 р. Врешті, зросли й число членів та авторитет споживчих кооперативів. Середній щорічний приріст кількості членів з 1914 по 1918 р. досяг 300 тисяч, чому сприяла відмова французьких кооператорів від реалізації товарів за ринковими цінами в роки війни й активна фінансова та інша підтримка кооперації з боку французького уряду. Деякі її керів­ники обійняли тоді високі урядові посади, кооперація почала от­римувати замовлення на постачання фронту продовольства, взяла на себе завдання забезпечувати харчами зруйновані в часі війни провінції Північної Франції тощо.

Чинники розвитку сільської кредитної кооперації у Франції. Відчутну підтримку держави, починаючи з 80-х рр. ХІХ ст., отримувала й французька сільськогос­подарська кооперація. Вона як і німецька, користувалась також фінансовою та іншою допомогою церкви та громадських організацій. Останнє стосується передусім сільських кредитних товариств.

“Католицькі банки” Л. де Бесса. Зокрема, від 1888 р. у Франції почали створюватися так звані “католицькі банки”. Творцем їх був монах ордену капуцинів Людовік де Бесс, який заснував свій перший банк в Анжері. Де Бесс вбачав у своїх банках засіб прийти на допомогу ближньому й сприяти моральному облагородженню торговельно-промислової діяльності.

Католицькі банки за типом наближалися до райффайзенівських кас, але мали певні особливості. Зокрема, серед членів цих банків були дві категорії: фундатори, які внесли по 50 фр. на пай, але не претендували ані на дивіденди, ані на позички; і члени-товариші, які сплатили в касу кооперативу лише вступний внесок сумою 5 фр., завдяки чому отримали право на позичку. На чолі банку обов'язково стояла особа духовного стану, переважно сіль­ський священик чи монах.

“Каси Дюрана”. Набагато більшу роль, ніж католицькі банки, яких у 1922 р. налічувалося лише 75, в розвитку сільськогосподарського кредиту відіграли так звані «каси Дюрана». Своєю назвою вони завдя­чують ліонському адвокату Дюрану. Той, захопившись ідеями Райффайзена, розробив статут таких кас і енергійно домагався для них державної підтримки, створив також спілку сільських і робітничих кас цього типу, тож справедливо може бути названий «батьком» сільськогосподарського кооперативного кредиту у Франції.

У створенні кас Дюрана помітну роль відіграла місцева інтеліґенція. На чолі майже кожної з них на початку XX ст. стояв війт чи вчитель, а інколи й священик. У 1920 р. їх у країні налічу­валося не менше 2000.

Окружні каси сільськогосподарського кредиту. Від 1899 р., розпорядженням уряду, почали створюватися окружні каси сільськогосподарського кредиту. Це були об'єднання місцевих кас для розподілу між ними коштів, виділених на розвиток кредитної сфери державою. На сільський кредит фран­цузький банк виділив тоді 40 млн. фр. безвідсоткової позички, повернення якої передбачалося на 1920 р., а також 0,8% прибутків щорічно (не менше 2 млн. фр.).

Для контролю за діяльністю кредитних кооперативів і розподілом отриманих ними коштів, при міністерстві сільського господарства в 1909 р. було створено спеціальний відділ сільськогосподарських кредитних кооперативів. Інспектори відділу контролю наглядали за діяльністю всіх кооперативних організацій та окружних кас своїх районів і спільно розглядали питання про надання державних позичок кредитним кооперативам на їх прохання.

“Народні банки” Ш.Райнері. Порівняно із сільською кредитною кооперацією, яка напередодні війни налічувала близько 4,5 тис. первинних кооперативів (237 тис. членів) та 98 окружних кас хліборобського кредиту, міська кредитна кооперація у Франції розвинулася набагато слабше. Формою міського кредитного кооперативу, як і в Німеччині, став народний банк, на засадах Г.Шульце-Деліча. Ініціатором створення цих банків вважають Шарля Райнері, засновника Ментонського народного банку (1883) та активного пропаґандиста ідеї кооперативного кредиту. У 1889 р. Райнері та Ростан створили Федеративний центр пропаганди кооперативного кредиту — спілку кредитних кооперативів, покликану поширю­вати кооперативні ідеї та закладати нові кредитні кооперативи. У 1920 р. до Федеративного центру входило менше двох десятків народних банків, а їх загальна кількість не перевищувала 100.

Сільськогосподарські синдикати. Виникнення сільськогосподарських постачально-збутових товариств у Франції пов’язують із законом про сільськогосподарські синдикати (1884). Завдання синдикатів, за зразковим статутом, полягало у вивченні потреб сільського господарства та обороні інтересів сільського господаря завдяки аналізу заходів законодавчого та господарського характеру, відкриттю корисних для населення «економічних» інституцій, організації лекцій, допомоги в набутті потрібних селянам предметів та реалізації виробів їх господарства. Членами синдикату, за законом, могли бути й особи, які провадять сільське господарство, і землевласники, які не займаються сільськогосподарською працею. Членські внески в різних синдикатах були різними, і нерідко особи, які вносили мен­ші внески, на загальних зборах не користувалися правом вирі­шального голосу. Прибутки синдикатів теж інколи розподілялися за паями. Отже, не всі синдикати можна вважати кооперативни­ми організаціями в стислому значенні цього слова.

Невдовзі після виникнення синдикати почали об'єднуватися у спілки. Однією з перших виникла паризька Центральна спілка сільськогосподарських синдикатів. Напередодні війни вона об'єд­нувала приблизно 2,5 тисячі первинних синдикатів і мала торговельний оборот близько 3 млн. фр. Всього ж членами сільськогосподарських синдикатів у 1914 р. було близько півтора мільйона сільських господарів.

Система сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів у Франції. Поряд із синдикатами, сільські господарі Франції об'єднува­лися й в інші кооперативи: виноробні (із збуту виробленого вина), молочні, сироварні, товариства для спільного користування маши­нами, електроенергією тощо. У 1920 р. у Франції було приблиз­но 25 тис. різних сільськогосподарських товариств, не рахуючи кредитних. Всі ці кооперативи гуртувалися в спілки на місцевому, регіональному та національному рівнях. На національному рівні перед першою світовою війною сільськогосподарські товари­ства об'єднувала заснована в 1910 р. «Національна федерація взаємності та сільськогосподарської продукції».

Сільське кооперативне страхування. Досить помітно, здебільшого завдяки діяльності сільськогос­подарських синдикатів, розвинулося у Франції також коопера­тивне страхування в сільській місцевості. Ще у 80-х роках ХІХ було започатковано кооперативне страхування худоби. Законом 1900 р., каси сільськогосподарського взаємного страхування (так називались кооперативи страхування худоби), правління яких працювало безкоштовно і які не ставили собі за мету отримувати прибутки, держава звільнила від податків.

Каси взаємного страхування об'єднувалися в спілки. На початку 20-х років їх вже було 75. Щоправда, поза спілками тоді залишалися досить велика кількість кооперативів: сім тисяч із десяти.

Закон 1900 р. стимулював розвиток страхової кооперації загалом. Почали з'являтися товариства, що страхували від пожеж (4120 у 1920 р.), від природних катаклізмів (28 у 1920 р.), від нещасних випадків (65 у 1920 р.). Більшість з них об'єдналася в окружні каси страхування, причому кожна галузь страхування мала свою спілку. Ці регіональні спілки за галузями страхування теж об'єднувались у Центральні каси страхування, а від 1921 р. почала функціонувати Національна страхова каса, яка об'єднувала всі галузі сільськогосподарського страхування.

Подолання роздрібленості кооперативного руху в Німеччині. Вцілому кооперативний рух у Франції ще напередодні світової війни залишався доволі роздрібленим і не мав якогось координуючого центру. Постійне прагнення до координації своїх зусиль без огляду на суттєві розходження в ца­рині кооперативної ідеології було більш притаманне німецькій кооперації. Так, у 1905 р. відбулося об'єднання двох сільськогосподарських кооперативних спілок — Імперської у Дармштадті та Ґенеральної в Нейвиді, яке проіснувало 8 років. Перемови про об'єднання Загальної спілки німецьких промислових та господарських товариств і Головної спілки ремісничих товариств, які почалися в 1915 р., завершилися об'єднанням цих спілок на з'їзді в Наугеймі (1920 р.). У результаті виникла Німецька кооперативна спілка. У 1916 р. головні кооперативні спілки Німеччини створили так звану Вільну комісію, завданням якої було розв'язання спільних для кооперативного руху країни проблем, зокрема питання про оподаткування кооперативів.