5

ТЕХНОЛОГІЯ ПРИЙНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ

ПЛАН

1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

2. ТЕХНОЛОГІЯ ПРИЙНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ

4. ЕТАПИ ПРИЙНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ

5. МОДЕЛІ ПРИЙНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ

1. Поняття політичних технологій

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

Політичні технології – це сукупність прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб’єкти політичної діяльності (особистості, політичні і суспільні групи, політичні партії, громадські об’єднання, групи тиску тощо)

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Політичні технології поділяються на:

1.

• загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу);

• індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики).

2. в залежності від політичної системи і політичного режиму на:

• демократичні та недемократичні;

• базові і другорядні.

Види політичних технологій:

• розробка і ухвалення певних політичних проектів і рішень;

• реалізація політичних рішень;

• технології формування політичної влади;

• виборчі технології;

• технології організації діяльності політичних партій, організацій, об’єднань;

• технології формування громадянської свідомості, політичної культури;

• технології формування громадської думки;

• технології узгодження суспільних інтересів;

• технології розв’язання політичних конфліктів тощо.

2. Технологія прийняття політичних рішень

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації. Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази тощо). Політичні рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично.

Під політичним рішенням розуміють процес, під час реалізації якого елементи структури, в першу чергу політичної, послідовно розвиваючись, передають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одному.

Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного рішення/вибору:

1. Ситуаційний підхід - базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію;

2. Соціологічний підхід – спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в суспільстві;

3. Маніпулятивний підхід - ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології.

4. Індивідуально-психологічний підхід. За основу вибору бере особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. Їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.