Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
лекція № 13.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
20.11.2019
Размер:
84.99 Кб
Скачать

Лекція 13.

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

План

1.Українська Карпатська держава.

  1. ІІ Світова Війна на Україні - перший етап.

    1. Українці під Радянською окупацією.

    2. Українці під німецькою окупацією.

    3. Українці під Угорською окупацією.

    4. Розкол в ОУН.

  2. Війна на Україні – 2 етап.

  3. ОУН і нацистська Німеччина

5.Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp (самостійне вивчення).

6. Рух Опору

6.1. УПА.

6.2. Радянські партизани на Україні .

6.3.Спільне і відмінне в діях радянських партизанів і УПА (самостійне вивчення).

7.Повернення радянської влади на Україну

8.Вклад України в перемогу на фашизмом

9. Наш край під час ІІ Світової війни.

Література

5.Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp. (самостійне вивчення).

Фашисти на плановій основі вивозили до Німеччини харчі, сировину, промислову продукцію і навіть чорнозем. Будь який непослух або порушення коменданстської години вели до конц­табору чи розстрілу. В економічній сфері вони підпорядкували все своїй владі. Оскільки на селі було краще грабувати колгоспи то їх зберегли під назвою "народні господарства". Правда, з 1943 p. перед загро­зою поразки, фашисти спробували роздавати землю селянам у приватну власність. Але невдало.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили 30-ті роки, й проводити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

По всій Україні з'явилося понад 100 газет. У великих містах, особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Українці сподівалися на відновлення своєї державності. Проте нацисти плекали інші плани.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту (унтерменшн), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричинилася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці.

Фашисти поділили її на: дистрикт "Галичина" в складі генерал-губернаторства (польського), Трансністрію (Буковина та землі Одещини) і рейх-скомісаріат "Україна". Трансністрію було передано Румунії. Рейхскомісаріат очолив гауляйтер Еріх Кох з резиденцією в м. Рівне. Нова влада відразу повела політику терору проти місцевого насе­лення з метою придушити будь-який опір. Вже восени 1941 р. по всій Україні було знищено 850 тис. євреїв. Всього ж за роки оку­пації було замордовано на теренах України близько 7 млн. військовополонених і мирних жителів. На примусову ро­боту до Німеччини було вигнано біля 2.2 млн. українських "остарбайтерів". У Києві за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців. Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні.

У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій винищення євреїв участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж комунізм.

Найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запізнілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917—1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептицький) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боролася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітлера, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і 13 тис. із них згодом стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».

Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни).

6.3.Спільне і відмінне в діях радянських партизанів і упа. (самостійне вивчення).

Що було між ними спільного? Те, що почали боротьбу без необхідного досвіду і набували його поступово ціною втрат і не­вдач; те, що не могли ефективно діяти без підтримки населення; те, що часто опинялися в ситуаціях, коли мусили покладатися на власну ініціативу. Спільним було і те, що активні бойові дії про­ти загарбників частіше вели в районах, віддалених від баз власної дислокації, створювали визволені зони на Сумщині, Чернігівщи­ні, Волині, Галичині.-Також можна відзначити такі спільні риси, як налагодження підготовки командирів і військових спеціаліс­тів, залучення в свої ряди колишніх воїнів Червоної Армії, постійну проблему із зброєю і боєприпасами, і УПА, і радянські партизани мали над собою політичне керівництво в особі відпо­відно ОУН і КПРС і органи служб безпеки, що контролювали дії загонів. Це нерідко приводило до того, що політичні розра­хунки брали гору над національними інтересами; і це підривало можливість спільних дій проти загарбників і викликало міжусоб­ні сутички.

Були й відмінності. Якщо взяти чисельність в період 1943 p., то вона буде приблизно однаковою - біля 100 тис.чол. Та, якщо спі­вставити з чисельністю населення району дій, то значна перевага буде на боці УПА. Більш тісним в УПА був і зв'язок з підпіллям, яке, на відміну від радянського, пройшло велику школу конспі­рації ще в 1930-х pp. Відрізнялась УПА від радянських партиза­нів і тим, що мала єдину структуру організацій, власне команду­вання, свої військові звання і навіть грошові знаки. УПА, як і радянські партизани, була інтернаціональною за складом, але частина неукраїнців і колишніх червоноармійців в УПА була значно меншою. Пояснюється це як тим, що райони дій радян­ських партизанів були більш багатонаціональними за складом населення, так і постійним поповненням їх загонів з московсь­кого центру. Та й основні табори військовополонених 1941 p. були на Наддніпрянській Україні.

Радянські партизани мали більший досвід бойових дій, бо їхні великі з'єднання виросли із загонів, створених ще в 1941 p. УПА в підготовці кадрів, озброєнні змушена була опиратися тільки на власні сили: радянські партизани, як частина єдиних збройних сил СРСР, отримували в цьому плані централізовану допомогу. Щодо тактики, то вони в основному зосереджувались на проведенні "рейкової війни" і сковуванні німецьких тилових гарнізонів. Вояки ж УПА основним завданням вважали захист населення і накопичення сил. Бо для них війна вигнанням німе­цьких загарбників не закінчувалася. Вони мали намір продовжи­ти її і проти сталінського режиму, надіючись на неминучий роз­вал антигітлерівської коаліції. Воюючи з німецькою владою, ко­мандири УПА в той же час підтримували певний контакт з її представниками. Радянські ж партизани у ставленні до німців вели себе абсолютно безкомпромісно, а щодо сталінського ре­жиму плекали ілюзії на його суттєве пом'якшення після війни.

Різне ставлення до Радянської влади визначило подальшу долю українського партизанського руху. Після вигнання німець­ких загарбників загони радянських партизанів або самоліквідувалися, або ж перейшли, виконуючи наказ командування, на тери­торію Польщі та Чехословаччини. А УПА, поповнившись людь­ми. що рятувалися від мобілізації в чужу їм Червону Армію, про­довжила боротьбу в її тилу.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]