Естетична свідомість

“Естетика вчить насолоджуватись витонченим”

М.Карамзін

Естетична свідомість з одного боку стояла у витоків інших форм свідомості, синтезуючи їх ще в нерозділеному цілому, з іншого – сформувала свою науку – естетику (з грец. - чуттєвосприйманий). Це наука про прекрасне та його роль у житті соціуму.

Естетична свідомість – це той духовний фундамент, який забезпечує гармонійну єдність і внутрішній зв‘язок різних проявів духовного життя людини; суспільства в цілому.

Синтетична місія естетичної форми освоєння дійсності проявилась уже в феномені “санкретичності” (нероздільності) античної культури, в якій не тільки твори мистецтва, а й наукові, релігійні, філософські трактати часто створювались як художні тексти.

В епоху Відродження на перше місце була висунута людина – творець, яка за своїм творчим потенціалом була майже рівна богу. А так як будь-яка творчість вимагає створення певних канонів і принципів оцінки, то авторитет естетичної термінології виріс і вона повернулась в склад філософського знання.

Краса була проголошена “досконалістю чуттєвого пізнання”, а місцем їх перебування став вважатися не світ сам по собі, а мистецтво як результат творчої діяльності.

Поступово починають визнаватися естетичні властивості у одного лише мистецтва, це позбавило естетичну свідомість її синтезуючої функції, відокремлювало естетику від інших видів діяльності, перетворювало мистецтво в самоціль. Істина вважалась відображенням світу в розумі людини, а краса –це людська творчість чи краса природи, яка знаходиться поза суспільством.

В ХІХ і ХХ століттях розвиваються естетичні теорії “чистого мистецтва”: краса стає вище істини і добра. Людина, як творець мистецтва, абсолютно самодостатня їй не потрібна ні природа, ні суспільство. Вищою реальністю буття є тільки мистецтво. Паралельно з цією точкою зору йшов розвиток тенденції, в якій між абсолютною красою і істиною не проводилось чіткого розподілу.

Розвиток естетики і розширення впливу ідей діалектичної взаємозалежності між раціональним пізнанням і естетичною діяльністю привело в ХІХ ст. до зміни філософської і загальнокультурної тенденції в європейському мисленні.

Так, якщо епоха Просвітництва в основному була пронизана раціоналізмом, прагненням довірити рішення основних питань буття природному розуму, - то починаючи з кінця ХІХ століття філософи заговорили про кризу раціоналізму (C.Керкегор, Ф.Ніцше, О. Шпенглер), все частіше почали говорити про те, що без естетичного сприймання світу і самого себе – все втрачатиме свою внутрішню цілісність. Загроза розриву між природничими науками, естетичними категоріями і етичними нормами стала однією із гострих проблем ХХ століття, коли цивілізація, відокремлена від духовності, породжує небезпеку в технічному самознищенні людства.

Зростаюча технічна могутність людини, технократизація всього суспільного життя, яка не стримується етичними і естетичними нормами, привели до загострення такої глобальної проблеми як збереження екологічного балансу землі. Тому гуманізація суспільного життя, розширення естетичної свідомості у суспільстві стало одним з головних вимог сучасної культури.

Естетична свідомість має місце в будь-якій формі людської діяльності. Людина оцінює з естетичної точки зору будь-яке явище, дію, результат своєї діяльності. Мистецтво – це професійна сфера діяльності, в якій естетична свідомість із супроводжуючого елементу перетворюється в мету.

Для розвиненої суспільної свідомості естетика передбачає відносне безкорисне милування. Тому естетичні відчуття цінні не тому, що ведуть до якоїсь мети, а цінні самі по собі.

Отже, естетичне, є безпосередньо дана чуттєва виразність внутрішнього життя предмета, що зберігає в собі процес опредмечення людської сутності і “олюднення” природного світу, яке сприймається і переживається людиною як самостійна життєва цінність.

Естетичне відношення до дійсності не може самостійно культивуватися. В мистецтві естетичне втілюючись в художнє стає змістом, способом, метою.