117. Історична доля марксизму-ленінізму-сталінізму

Наступна розробка “Марксового вчення” належить В.І.Леніну. Він не тільки знову відродив Марксову ідею про “диктатуру пролетаріату”, але й розвинув її, доводя­чи, що “соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживан­ня”.

Ленін доповнив марксизм своїм дослідженням закономірностей розвитку його “вищої і останньої стадії – імперіалізму”, теоретично обґрунтував, що концепція і централізація виробництва й капіталу “впритул підводить до соціалізму”, а це робить неминучою переможну пролетарську революцію. Ленін не тільки відродив Марксову ідею про “диктатуру” ,але й розвинув її, доводячи, що “соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання.

Справу В.І.Леніна продовжив І.В.Сталін. Ленінське вчення про можливість революції у “найслабшій ланці імперіалізму” він доповнив теорією про можливість “побудови соціал­ізму в одній, окремо взятій країні”. Він відкинув з “ленінізму” усе, що заважа­ло, на його думку, якнайшвидшій побудові соціалізму в окремій країні, вдався до диктаторських методів, які теоретично обґрунтував ідеєю “загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму”. В роботі “Економічні проблеми соціалізму в СРСР” він трактував соціалістичне виробництво як “товарне виробницт­во особливого роду”.

Після смерті Сталіна наступні керівники СРСР намагалися дещо змінити “технологію влади”, “обновити”, “вдосконалити” соці­алізм, створити “розвинений” замість “недорозвиненого соціаліз­му”. Усі ці зусилля виявилися марними – грандіозний “соціалістич­ний експеримент” завершився поразкою. Півтора столітня “епоха марксизму - ленінізму – сталінізму”, якщо лічити від появи “Ма­ніфесту комуністичної партії” - закінчилася.

Теорія “наукового комунізму” Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більш “утопією” аніж усі практичні експерименти “соціалістів-утопістів”, які в свою чергу також зазнали провалу.

Сьогодні, увійшовши в третє тисячоліття нової ери, треба виз­нати, що “науковий соціалізм (комунізм)” К.Маркса – “марксизм”, з наступним його 74-річним практичним втіленням у вигляді “ленінізму-сталінізму” на 1/6 території земної кулі, а також спроби по­будови соціалізму в інших кутках, регіонах, островах (“острів сво­боди” Куба), півостровах (південний В’єтнам, північна Корея) - не увінчалися успіхом.

118. Історична школа як плідний напрям економічної науки.

Школу, яка в історії економічної науки отримала загальну назву “історичної” називають також “німецька історична школа”, іноді “школа національної політичної економії”. Ця школа по суті уособлює не стільки історичний, скільки “соціально-історичний” напрям в розвитку економічної науки. Виникнення цієї школи пов’язують з реакцією на ортодоксальну “класичну систему” англійської політичної економії А. Сміта – Д. Рікардо. Особливістю методології досліджень представників “історичної школи” був аналіз економіки з погляду усіх історичних аспектів життя конкретної нації – історії розвитку її культури, науки, мистецтв, індустрії, моралі, релігії, державних інститутів тощо. Можна стверджувати, що вони першими застосували “цивілізаційний підхід” як наукову методологію.

Засновником німецької історичної школи вважається Ф. Ліст.

Основна праця Ф. Ліста “Національна система політичної економії”. Провідна ідея цього твору – заклик до економічного об’єднання країни. Головними положеннями цього твору є: теорія продуктивних сил, концепція стадійного економічного розвитку, положення про активну економічну роль держави.

Виділяють три етапи еволюції “німецької історичної школи”:

1. Стара історична школа: 40-60 р. ХІХ ст. (Рошер, Гільдебрант, Кніс) – визначала, що необхідно свідомо впливати на суспільні процеси, провадити національну політику, але за умови суспільно значущості національної мети.

2. Нова історична школа: перша третина ХХ ст. (Брентано, Шмоллер, Блюхер) – відбулося посилення націоналістичних, певною мірою, навіть мілітаристських тенденцій у політиці Німеччини, а також принципово нові умови класової конфронтації та ідеологічних суперечностей суспільства (розробляються конструктивні програми “класового миру”, закладаються основи буржуазно-реформістських концепцій “соціальної політики” та “соціального партнерства”).

3. Найновіша історична школа: перша третина ХХ ст. (Вебер, Зомбрт, Штаммлер).

Економісти історичної школи не лише критикують класиків за надмірне теоретизування, але і висловлюють переконання, що універсальні схеми не можуть принести користі. Народне господарство кожної країни має свої особливості, свої норми і форми відносин. Завдання політичної економії – вивчати народне господарство у його конкретних реаліях, історичному розвитку. Зміст історичного підходу не описі, а у роз’ясненні і розкритті економічних зв’язків і залежностей.

Теоретична спадщина “історичної школи” справила величезний вплив на подальший розвиток різних напрямів економічної науки. Найбільша заслуга її представників те, що вони заклали підвалини “соціальної економії” та “економічної соціології”.