96. Макроекономічна політика (проблеми макроекономічної нерівноваги)

Макроекономічна політика - політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку. Основними формами макроекономічної політики є кредитна, податкова, грошова, інвестиційна, інноваційна, фінансова, структурна, промислова, наукова, аграрна, антициклічна, кадрова, зовнішньоекономічна та ін., їх доповнюють соціальна, екологічна, а також такі форми державного макроекономічного регулювання, як правове та адміністративне.

Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить макроекономічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;

2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

Макроекономічна політика пострадянських країн починалася з формування науково обґрунтованих економічних програм. В Україні після проголошення її державної незалежності було прийнято більше 10 таких програм, у т.ч. програма, розроблена в 1994, в якій було враховано рекомендації міжнародних фінансових організацій. Згідно з нею Україна мала досягти фінансової стабілізації за 3—5 років, відтак упродовж 5—10 років розвинути ринкові структури й розпочати структурні зміни в економіці, завершивши їх через 10—20 років. На першому етапі її здійснення для забезпечення фінансової стабілізації здебільшого використовувалися суто монетаристські методи, що за ігнорування інших цілей (скорочення безробіття, відсутності структурних реформ та ін. ) призвело до значного руйнування народного господарства (у 1994—96 виробництво скоротилося на 40%, занепали сільське господарство, наука, освіта). Фінансова стабілізація виявилася ілюзорною, оскільки базувалися на штучному обмеженні грошової маси в обігу (порушенні вимог законів грошового обігу), що стало найважливішим чинником кризи неплатежів, заборгованості із заробітної плати разом з майже тотальною лібералізацією цін (держава контролювала лише до 10% цін), зовнішньоекономічної діяльності (90% товарів на внутрішньому ринку були імпортними, що блокувало реалізацію товарів вітчизняного виробництва), штучного стримування заробітної плати, а отже — платоспроможного попиту населення, руйнування державного управління народним господарством (за переважання державного сектора у 1994—96), тотальної приватизації та ін. Загалом у 1991—99 ВВП скоротився майже у 5 разів (валова продукція сільського господарства у 1999 становила 49% від рівня 1990), реальні доходи населення зменшилися приблизно у 6 разів (у 1990 середньодушовий дохід— 2115 крб. на рік, у 1999 — 1232 грн. за значної поляризації населення), селян — у 8—10 разів. Частка базових галузей зросла з 25,6 до 59%. Це призвело до різкого збільшення зовнішнього боргу України, посилення процесу перетворення її на сировинний додаток.