60. Роль держави у захисті конкуренції. Антимонопольне законодавство

Для захисту конкуренції, для боротьби з монополіями державою розробляється антимонопольна політика.

Антимонопольна політика – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених державними органами багатьох країн світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного антимонопольного законодавства.

Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. Реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб здійснювати за діяльністю монополії державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. К. Маркс ще в середині минулого сторіччя дійшов висновку, що поява монополій потребує державного втручання.

Головна ціль цього втручання полягає в захисті і збереженні вільної конкуренції, якій загрожують монопольні тенденції. Отже, основними цілями антимонопольної політики держави є обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бизнесу, захист прав споживача.

Існують дві основні форми боротьби з монополіями:

• попередження створення монополій;

• обмеження використання монопольної влади.

Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні.

Антимонопольна політика держави передбачає застосування антимонопольного законодавства для боротьби з виникненням монополістичних тенденцій в економіці.

Антимонопольне законодавство інколи називають малою конституцією ринкової економіки. Саме антимонопольне законодавство встановлює правила поведінки на ринку, захищає підприємця від антиконкурентних дій суб’єктів ринку, сприяє і творенню ринкового середовища і його головної рушійної сили — конкуренції.

Використовуючи свою монопольну владу, фірми перешкоджають конкуренції, завищують ціни на свою продукують умови тощо. Для запобігання монопольних зловживань і сприяння ефективному функціонуванню ринку в світі сформувалось антимонопольне законодавство.

Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об’єднань у нових формах (групові монополії), вертикальних структурах (об’єднання фірм, пов’язаних виробничою і технологічною залежністю).

Отже, узагальнивши захисні заходи від монополізму, які проводяться в країнах з сформованою ринковою економікою, можна виділити наступі:

1.Більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти, згідно з якими утворення об’єднань картельного типу між підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції за цінами.

2.Одночасно законодавства передбачають реєстрацію товарних знаків і марок товарів для того, щоб зробити можливим диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість.

3.Державою регулюються, як правило, й загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавством і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав’язувати свою волю покупцям.

4.Рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що він в змозі встановити своє панування над ринком і без укладання картельних угод. Тому в більшості країн законодавство регулює й це питання. Для цього виділяються різні критерії монополізації ринку.

61. Підприємництво як економічна категорія і фактор виробництва

Підприємство ( фірма) – це самостійно господарюючий суб’єкт, що має право юридичної особи, здійснює, виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання прибутку. Підприємство виступає первісною ланкою функціонування продуктивних сил і формування виробничих відносин.

Підприємництво – явище досить широке і багатовимірне. Тому в теорії поняття “підприємництво” розглядається як різноаспектне:

• економічна категорія, що виражає відносини між суб’єктами господарської діяльності, спрямованої на досягнення такої комбінації економічних ресурсів, яка здатна забезпечити їм комерційний успіх – максимізувати дохід, підірвати монополію конкурентів та створити свою власну монополію;

• тип господарської поведінки, що ґрунтується на самостійності та незалежності суб’єктів стосовно вибору: що, скільки, як, для кого (для чого) виробляти; на повній відповідальності за прийняті рішення та їхні наслідки і спрямуванні діяльності на досягнення комерційного успіху;

• господарське мистецтво – постійна економічна, організаторська та управлінська творчість з метою пошуку способів адаптації (якщо ситуацію не можна змінити) і прагнення до мін, які можуть у перспективі забезпечити комерційний успіх;

• метод економічного мислення, властивий людям, здатним до підприємництва, який характеризується оригінальністю ідей та підходів до вирішення господарський проблем.

Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

У Законі “Про підприємництво”, прийнятому в Україні, підприємництво визначається як самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури – підприємства. Підприємству притаманні такі риси:

1) це самостійний господарюючий суб’єкт;

2) воно має власний статут, який затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств – власником майна за участю трудового колективу; статут визначає предмет і цілі діяльності підприємства, його органи управління, компетенцію та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна підприємства (до статуту можуть включатися також положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства);

3) підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені чинним законодавством і відповідають цілям, передбаченим його статутом;

4) мета діяльності будь-якого підприємства – отримання прибутку (доходу).

Кожне підприємство повинно мати: самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків; печатку із своїм найменуванням, а промислове підприємство – також товарний знак.

За формою організації підприємств розрізняють: індивідуальне (одноосібне володіння); товариство (партнерство); корпорація.

Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Товариства (партнерства) – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Види господарських товариств: повні, товариства з обмеженою відповідальністю, змішані (командитні).

Корпорація (акціонерне товариство) – форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) – випускають акції, які вільно купують та продають.

У сучасній ринковій економіці активізується роль об’єднання підприємств (картель, синдикат, трест, конгломерат, концерн, диверсифікат, фінансово-промислові групи (ФПГ).

За формою власності підприємства поділяють на:

1. приватні (засновані на власності окремого громадянина з правом використання найманої праці);

2. колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської чи релігійної організації);

3. державні (засновані на загальнодержавній та комунальній власності).

Серед колективних форм підприємництва найпоширенішою є кооператив – об’єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання житла тощо.

Державні підприємства загальнодержавної власності найчастіше поширені в галузях: що забезпечують національну безпеку; не привабливих для приватного підприємництва, але таких, що мають важливе стратегічне значення для країни; природних монополіях (з метою запобігання виникненню приватної монополії).

Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень.