17

Тема 14: Культура України на етапі становлення незалежності

План

1. Освіта.

2. Наука.

3. Національне будівництво.

Виходячи з окреслених теоретико-політичних засад, простежимо тен­денції відродження самобутнього національного характеру української культури, які з'явилися в її середовищі в першій половині 90-х років.

У перші роки українського відродження розпочалася робота з рекон­струкції деформованої культури, покладена на Комісію Верховної Ра­ди з проблем культури й духовного відродження, Міністерство культури, численні громадські об'єднання, асоціації, товариства, академії. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною.

Держава повинна мати своє суспільство, європейське обличчя якого можна буде показати на весь світ. З цього приводу важливо згадати досвід Української Народної Республіки. Про нього чітко висловився В. Приходько, міністр юстиції періоду Директорії: «Держава без сус­пільства в нас була (1917-1919 рр.), і вона завалилася під подувом першого вітру. Для повалення української 40-мільйонної держави во­рогові досить було мати один корпус війська». І далі: «Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного будівництва. Політич­ну боротьбу, в ім'я створення української влади, ми мусимо вести безупин­но, не вгаваючи... Але одночасно із цією боротьбою треба вести сус­пільно-визвольну роботу: виконувати нашу господарську й культурну про­граму». Майбутнє України неможливе без державного захисту націо­нальної культури у максимальному сприянні її розвитку і залежить від реалізації докорінних реформ у культурі, економіці, політиці і, безперечно, з пріоритетом культури.

Особливістю української культури в епоху Відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч. Купчана, політичного оглядача газети «Лос-Анджелес Таймс», який після візиту Президента України до США, аналізуючи українські проб­леми у світовому контексті, писав: «Якщо державу не об'єднує націо­нальна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняться деінде. Ця «втеча інте­лекту» — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться про творення нації та держави практично з нуля».

Внаслідок зміни суспільно-політичного укладу, на фоні збережених позитивних надбань минулих років у цей період з'явилися зачатки пере­будови і оновлення української національної культури. Навіть в умо­вах тривалої економічної кризи багато працівників культури та мистец­тва не втрачали здатності переборювати труднощі, свідомо робили свою справу.

1. Освіта.

Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України.

Одним з основних завдань реформування освіти незалежна держава визначила відродження і подальшу розбудову національної системи освіти, її орієнтацію на задоволення потреб народу України, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян незалеж­но від їх етнічної приналежності.

Яку ж спадщину дістала Українська держава від минулого? В 1991 р. система освіти в Україні охоплювала 24,5 тис. дошкільних закладів, 20,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 1242 професійних, 735 серед­ніх спеціальних та 156 вищих закладів освіти, аспірантуру з 300 науко­вих спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підроз­ділів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, заклади та уста­нови позашкільного навчання та виховання.

За численними показниками мережа навчальних закладів Украї­ни відповідала показникам більшості розвинених країн світу. Так, кількість студентів вищих закладів освіти у 1990 р. становила 170 на 10 тис. населення. За цими показниками Україна перебувала на одному рівні з Німеччиною та Японією. Загальна середня освіта була обов'яз­ковою, всі форми навчання — безплатними. Функціонувала мережа позашкільних закладів, у яких здійснювалось естетичне та фізичне вихо­вання дітей та молоді, залучення їх до науково-технічної творчості. Однак загальносоюзні потреби і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли також складні диспропорції у розміщенні вищих закладів освіти України. Так, чисельність студентів на 10 тис. населення в Харківській області була майже у 1,5 раза більша, ніж в Одеській, і в 4 рази — більше, ніж у Волинській. Нерівномірно розподілялись кадри з вищою освітою — надмірна кількість фахівців з інженерною освітою, але не вистачало юристів, економістів, соціологів, психологів, менеджерів.

Відбувався процес поглиблення уніфікації навчального процесу, що обмежувало можливість вивчення історії, культури, етногра­фії України. Скорочувалось використання у навчальному процесі укра­їнської мови, викладання у вищій школі та виховний процес у позашкіль­них закладах здійснювались майже повністю російською мовою, а навчання у професійних училищах — лише російською.

Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задоволь­няв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського наро­ду. Передусім це виявлялось у невідповідності освіти досягненням люд­ства.

Концептуальні засади реформи освіти в Україні визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), спрямо­ваною на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українсь­ких громадян, що відповідатиме сучасному цивілізаційному рівню, та її інтеграцію у міжнародний світовий простір.

Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї ро­боти почали вкладати елементи народної педагогіки, етнографи, народної творчості. В багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, українські світлиці. Вони внесли живий струмінь у навчальний процес, зокрема у вивчення українознавчих дисциплін. Біб­ліотеки шкіл поповнились новими джерелами з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.

Почала розвиватись туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поши­рення експедиції «козацькими шляхами», присвячені 500-річчю україн­ського козацтва, яке нині відроджується згідно з указом Президента України про відродження українського козацтва, експедиції «Краса і біль України», конференції учасників краєзнавчих пошукових загонів «Роде мій красний, роде мій прекрасний», міжнародні форуми юних українців-краєзнавців «До оберегів відродження».

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно». Кращі художні колективи закладів освіти беруть участь у між­народних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Нор­вегії та інших країнах.

За ініціативою Українського державного центру науково-технічної творчості молоді в Україні щороку провадиться понад 30 всеукраїнських і міжнародних масових заходів з технічних видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики. Багато заходів, у тому числі міжнародних, проводять Фонд Чорнобиля, Спілка піонерських ор­ганізацій України, «Пласт», «Січ» та ін.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстока регламен­тація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм підго­товки, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповід­ності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності випускників на ринку праці.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів (після ліквідації царизмом у 1817 р.) у 1992 р. зробив Національний університет «Києво-Могилянська академія». У травні 1993 р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Ост­розький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні зак­лади — Києво-Могилянській колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум «Берегиня» в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

Заснування університету «Києво-Могилянська академія» стало ва­гомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька поважних наукових грантів у найпрестижніших європейських та американських фундаціях. Кращі студенти прой­шли й проходять стажування в авторитетних зарубіжних університетах.

З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіо­нальних особливостей в багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчально-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Виз­начено коло предметів історико-культурологічного характеру. Особли­вого значення набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, українознавство.

Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.

Зокрема, Міністерством освіти України підготовлено і надіслано в різні країни світу понад 50 проектів угод про співпрацю у галузі освіти, 10 з яких уже діють. Підтримуються плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, програмами та фондами, такими як ЮНЕСКО, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Товариство Карла Дуйсберга, інформацій­на служба США, програми Фултбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі, Президентська програма студентських обмінів, а також з державними орга­нами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Китаю, Франції, Ізраїлю, Польщі, Румунії та ін.

Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.

Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрування освіти України в міжнародну систему освіти, порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про осві­ту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна брала активну участь у нарадах цих організацій в Бу­харесті та Празі.

Велике значення для входження України в світовий культурно-освітній процес має організація курсів, шкіл, семінарів, олімпіад для іноземних громадян, підготовка та перепідготовка фахівців для зарубіжних країн, впровадження у царині освіти системи інформаційного забезпечення між­народного співробітництва, створення разом із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, підприємств, фірм, науково-дослідних колектвів.

Попри ці незаперечні зрушення, не можна не помітити, що в системі освіти — найважливішого чинника культури народу тривожна, позбав­лена поки що перспективи ситуація. Так, близько 500 шкіл в Україні вчасно не розпочали 1996/97 навчальний рік. За наказами Міносвіти у 1996 р. з планів загальноосвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Замість «Концепції національного виховання» (1994 р.) Міносвіти віднедавна зобов'язало керуватися новим документом — «Концепцією виховання в національній системі освіти», де поняття «нація», «націо­нальна інтелігенція», «духовна еліта» вжиті у деяких розділах без жодно­го зв'язку з Україною та українством. За цією концепцією виходить, що національне виховання стоїть поза національною ідеєю. Не враховую­ться регіональні особливості у вихованні. Державна мова не стала домі­нуючою в загальноосвітній і вищій школах.

У діяльності вищої школи теж чимало проблем. Це, зокрема, проблема використання випускників вищих закладів освіти. Не бу­ло системи розподілу випускників, яка б забезпечувала регіони кад­рами. Так, менше 20 відсотків випускників вузів культурно-мистецького спрямування в 1995 р. працювало в закладах культури.

Дуже складною була кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри були забезпечені викладачами на 60-70%. З причини незадовільного матеріального та соціального становища професорсько-викладацького складу відплив найбільш кваліфікованих викладачів у 1993 р. становив понад 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів (4,4 %), 1955 кандидатів наук, доцентів (7,4 %).

Проте в ці роки система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, зба­гатилась не лише пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними здобутками. Всі вони були спрямовані на поліп­шення становища в освітній галузі. Це було надзвичайно важливо не лише для подальшої розбудови освіти, а й для економічного, культурно­го, соціального піднесення України, зростання добробуту її народу, при­скорення процесів державотворення і зміцнення позицій України в су­часному світі.