Двома видами влади, то володієш політичною владою – це не більше

ніж формальність» [17?, 60].

Цей очевидний факт привертає сьогодні увагу багатьох дослідників. Як зазначає в зв'язку з цим російський вчений О.І. Неклесса, сьогодні «відбувається перерозподіл владних повноважень від політичних утворень до економічних центрів сили (на зразок МВФ або Світового банку). Тут корозія демократичних інститутів виявляється вже набагато виразніше. Демократія як влада людей поступається місцем новій формі правління… .неодемократії як владі грошей... На її основі в світі, під прикриттям демократичної фразеології..., прокреслюється контур міжнародного олігархічного режиму, що вважає за краще діяти переважно з позиції сили, але використовуючи адекватні часу засоби» [12; 32, 33].

Тому немає нічого дивного в тому, що вже до початку ХХ століття клани Ротшильдів і Рокфелерів стають справжніми господарями Америки. Саме вони призначають і зміщують президентів США, проводять «потрібні» рішення в Сенаті тощо. Завдяки контролю над великим «етнічним» (єврейським) капіталом, їхній вплив поширюється не тільки на США, але й на більшість інших країн, де існують відповідні банківські структури [Див.: 5, 159].

Характерним свідченням всевладдя названих кланів може служити небачений за всю історію США випадок: обрання невідомого до того в політиці, більш того, темношкірого – Барака Обами – президентом США. Цей факт можна було б вважати торжеством американської демократії, якби нам було не відоме ставлення до темношкірих з боку провідних політичних кіл США, не кажучи вже про існування, хоча і в минулому, расистської організації «ку-клус-клана» та вбивства Мартіна Лютера Кінга. Це дуже нагадує появу в оточенні російського президента Б.Єльціна та вельми швидку кар’єру іншої відомої особи - Володимира Путіна.

Проте виникає закономірне запитання: яким ж чином ці клани досягли такої економічної і політичної могутності?

Як свідчать відповідні джерела, основним джерелом економічного добробуту цих кланів стали спекулятивні військові позики, що надавалися впродовж майже трьох століть урядам ряду європейських країн. Саме фінансовій політиці Натана Ротшильда був зобов'язаний Наполеон своєю поразкою при Ватерлоо. Ротшильдами і Рокфелерами фінансувалася також і Громадянська війна в США (примітно, що на стороні Півдня). Інакше кажучи, клани Ротшильдів і Рокфелерів «робили гроші» на війні, маючи на меті, без сумніву, власні корисливі інтереси.

Однак справжньої могутності ці клани досягли тоді, коли їм вдалося взяти під свій контроль Центральний Банк США шляхом перетворення цієї державної установи (!?) на приватну фінансову структуру [Див.: 5, 154].

Не можна сказати, що уряд США не усвідомлював загрози, яку становило для національної безпеки посилення фінансової та політичної могутності Ротшильдів і Рокфелерів. Протягом майже століття неодноразово вживалися заходи щодо обмеження їхнього впливу на державну політику.

Проте Ротшильди й Рокфелери також вживали превентивних заходів, наслідком чого був цілий ряд «гучних» замовних убивств, навіть «перших» осіб держави (!): Авраам Лінкольн (убитий у 1863 р.), Джеймс Гарфільд (убитий у 1881 р.), Уїльям Маккінлі (убитий у 1901 р.) [Див.: 5; 143–151].

Останньою жертвою цієї боротьби за владу в США став, можливо, Джон Кеннеді (убитий у 1963 р.), який наважився протистояти мілітаристському лобі в Сенаті, що планувало озброєне вторгнення на Кубу (під час відомої Карибської кризи) і мав намір вивести війська з В'єтнаму.

Враховуючи всевладдя Ротшильдів і Рокфелерів у США, зовсім не дивно, що ці гучні політичні вбивства так і залишилися нерозкритими.

Проте найцікавіше полягає в тому, що саме ці олігархічні клани, що збагатіли на «брудних» фінансових оборудках і далеко не демократичних методах досягнення своїх меркантильних цілей, раптом виступають ініціаторами політики неолібералізму і авторами програми так званої «глобалізації»

Чим же був зумовлений цей жвавий інтерес до глобальних проектів міжнародної співпраці, які, на перший погляд, виступають надто привабливими та нібито демократичними?

Причина досить банальна: з часом фінансової та політичної влади в США кланам Ротшильдів і Рокфелерів здалося мало. «В Америці, – зазначає С.А. Єгишянц, – з певного часу їм стало тісно... Головний їх інтерес перемкнувся на решту світу, причому основним завданням стало зробити цей світ відкритим» [5, 160].

Клани Ротшильдів і Рокфелерів виношують плани встановлення світового панування. Проте потрібна була прийнятна доктрина, в дусі американських «демократичних» цінностей і свобод. Саме тут і приходить на допомогу ідея «глобалізації», яка, із крахом СРСР, головного суперника США на світовій арені, стає реальною можливістю.

Ротшильди і Рокфелери, отримавши владу у США, давно вже мріяли досягти, за будь-яку ціну, світової влади, створити «світовий» уряд, зрозуміло, на чолі з Ротшильдами та Рокфелерами.*

Ось тоді виникає і починає втілюватися в життя ідея глобалізації, що проводилася під гаслами «демократизації суспільства» та «вільної ринкової конкуренції». Але її реалізація вимагала створення відповідних «міжнародних» політичних та фінансово-економічних структур, необхідних для планування і координації, а також фінансування цього полі-

тичного проекту.

І вони були створені, причому набагато раніше початку самого процесу глобалізації. Слід зауважити, що перші «міжнародні» глобалізаційні інститути були побудовані (за ініціативою емісарів Ротшильдів і Рокфелерів) ще в 20-х рр.. ХХ століття. Так, 1921 року з’являються Ліга Націй та Інститут міжнародних відносин, пізніше перейменованій у Раду по міжнародним відносинам (РМВ), на чолі з Варбургом та Барухом –ставлени-

___________________________________________________

* Ці наміри досить красномовно озвучує офіційний представник зазначених кланів в американському Сенаті Пол Варбург: «Ми будемо мати світовий уряд, подобається нам це чи ні! Питання лише в тому, чи буде такий уряд встановлений за згодою або завоюванням» [Цит. за.: 5, 163].

ками клану Рокфелерів.

Виникає потреба і у створенні відповідних «міжнародних» фінансових інститутів, без яких, як добре розуміли ініціатори глобалізації, реалізація цього проекту в принципі була б неможливою. Тому вже на Бреттон-Вудській конференції (1944 р.) була досягнута угода про створення таких «міжнародних» фінансових інституцій, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ). Природно, що засновниками названих організацій також стали емісари кланів Ротшильдів і Рокфелерів.

Дещо пізніше виникли, за тією ж ініціативою, інші впливові міжнародні організації. Серед них слід виділити Раду з міжнародних відносин (РМВ) і так званий Більдербергський клуб, передвісником якого, що найцікавіше, був американський Комітет об'єднаної Європи, утворений в 1948 році головами спецслужб США [Див.: 5, 164].

Про ступінь впливовості останнього зробити висновок за списком його постійних членів. Серед них ми знаходимо багатьох голів держав, відомих політиків і економістів більшості країн світу, представників ТНК і навіть відомих учених і публіцистів. Не були обділені увагою і представники еліти пострадянських держав. Так, членами цього клубу є колишні й діючі президенти Б. Єльцин, А. Акаєв, Е. Шеварнадзе, В.Путін, а також ряд відомих політиків та економістів – Б. Березовський, Є. Гайдар, С. Кирієнко, Б. Нємцов, Г. Явлінський, А.Чубайс та багато інших. Що найцікавіше, його членом є й колишній президент СРСР М.С. Горбачов, що досить активно переймається питаннями практичного впровадження глобалізаційних проектів в Російській Федерації за допомогою Фонду свого імені, створеного, до речі, за ініціативою фінансових та політичних кіл США.

Досить багатозначним є й той факт, що членами Більдербергського клубу є представники керівництва ООН, МВФ, Всесвітнього банку, Всесвітньої торговельної організації (ВТО) і навіть Міжнародного суду в Гаазі.

Ця «міжнародна» організація дуже нагадує таємну «масонську ложу» світового масштабу. Тому неважко припустити, яку політику проводять члени цього клубу і в чиїх інтересах.

Особливо примітною є діяльність «міжнародного» суду в Гаазі. Тут до кримінальної відповідальності притягають досить вибірково. Переважно тих, хто неугодний політичним колам США. Так, засуджують відомого слов’янського лідера, екс-президента СФРЮ Слободана Мілошевича і, разом з тим, зовсім «не помічають» цілого ряду албанських екстремістів, повинних у загибелі десятків тисяч сербів окупованого Косово.

Нам здається, що зовсім не випадково штаб-квартира БК знаходиться у Н’ю-Йорку , у приміщенні фонду Карнегі («Уолл-стріт»). Отже, ісламські терористи 11 вересня 2001 року об’єкт нападу обирали зовсім не випадково, тому що штаб-квартири головних «глобалистських» структур знаходяться саме на «Уолл-стріт», у відомих «баштах-близнюках».

Відомо також, що США виступали ініціаторами і такої авторитетної міжнародної організації, як ООН. Прямим свідченням цього є той факт, що США, на відміну від усіх інших членів ООН, мають право «вето» на її рішення.

Безумовно, що США, які виступають засновниками багатьох зазначених вище «міжнародних» інститутів, не могли залишиться осторонь у створенні такої важливої для них структури, як ЄС. Характерним доказом участі США в цій акції є створення нової міжнародної валюти – євро, яка починає конкурувати з доларом. Примітно, що ця нова валюта створювалась за тією ж ініціативою і за тими ж принципами, як у свій час долар.

Але в сучасних умовах фінанси грають провідну роль. Давно вже відомо, що фінансова влада – це перша «гілка» влади в ієрархії владних повноважень. Той, хто контролює фінанси, той і контролює політичну владу. Отже, неважко здогадатись, хто сьогодні насправді керує ЄС і хто спрямовує її політику?

Проте США у цьому випадку переслідували не тільки політичні цілі – створення ще одного плацдарму своєї присутності у центрі Європи, але й економічні. Фінансові ділки з «Уолл-стріт» починають заробляти на коливаннях курсів долара та євро. В умовах падіння довіри до нічім не забезпеченого долара, впровадження в міжнародний фінансовій оборот нового типу валюти було справді геніальною ідеєю.

Отже, фінансовим інститутам з боку США надається неабияке значення. Про походження і справжні цілі вищезгаданих фінансових організацій дуже недвозначно заявляє відомий нам Зб. Бжезинський. «Окрім того, - пише останній, - треба вважати частиною американської системи глобальну мережу спеціалізованих організацій, особливо «міжнародних» фінансових інституцій. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) та Світовий банк, можна сказати, представляють «глобальні» інтереси, і їхньою клієнтурою можна вважати цілий світ. Проте насправді в них домінують американці, і їхній родовід можна простежити аж до американського першопочинання, зокрема конференції Бреттона Вудса в 1944 році» [2, 27–28].

Тому немає нічого дивного в тому, що програма глобалізації, яка обіцяла всебічне процвітання всіх країн і народів, істотно різняться з її практичними результатами. Найбільш катастрофічні наслідки вона принесла країнам з перехідною економікою, до яких належать і пострадянські держави. Загальна приватизація, що вважалася одним із найбільш ефективних засобів переходу до ринкової економіки, насправді призвела до руйнації національних економік, фінансової кабали, небаченого безробіття і зубожіння переважної більшості населення. Так, характеризуючи соціально-економічні наслідки глобалізації для пострадянських республік і, зокрема, Росії, Дж. Стігліц зазначає: «Глобалізація і впровадження ринкової економіки не дали очікуваних результатів у Росії й більшості країн, економіки яких здійснюють перехід від комуністичних до ринкових принципів. Захід казав цим країнам, що нова економічна система принесе їм безпрецедентне процвітання. Натомість вона принесла безпрецедентні злидні: у багатьох відношеннях для більшості населення ринкова економіка затьмарила найгірші пророцтва комуністичних вождів. Контраст між російською трансформацією, котру настановлювали міжнародні економічні інституції, і Китаєм, який здійснював перехід самостійно, не міг би бути разючішим: якщо в 1990 році валовий внутрішній продукт (ВВП) Китаю становив 60 % від російського, то на кінець десятиліття ці цифри помінялися місцями. Тоді як Росія переживає небачене зростання злиднів, Китай досяг небаченого зменшення їхнього рівня» [19, 30].*

На думку ряду міжнародних аналітиків, соціально-економічні наслідки приватизації в пострадянських республіках не можна порівняти навіть з наслідками Другої світової війни. Якщо за період з 1940 по 1946 рр. виробництво промислової продукції в СРСР впало на 24 %, то за десятиліття періоду так званої «перебудови» падіння досягло 60 % і більше [Див.: 19, 164]. З усіх п'ятнадцяти пострадянських республік зуміла ви стояти лише одна Білорусь, що не дала захопити себе авантюрами заокеанських глобалізаторів.

Ці катастрофічні за своїми масштабами наслідки реалізації глобалізаційної політики її ініціатори пояснюють чистою випадковістю, результатом непослідовної реалізації економічних програм.

Проте існує й протилежна точка зору. Навіть ті з них, хто, як мовиться, стояв безпосередньо «біля керма» цього процесу, доходять висновку, що вони далеко не випадкові. Так, Дж. Стігліц, аналізуючи практичні наслідки політики глобалізації в Росії, підкреслює, що «багато хто в Росії (як і повсюди) вважає, що помилкова політика була невипадковою: невдачі було заздалегідь заплановано, щоб пограбувати і спустошити Росію, щоб вона вже ніколи не становила загрози у майбутньому… Ця політика не була суцільним альтруїзмом. Ця політика віддзеркалюва-

___________________________________

* Порівнюючи показники рівня життя населення Росії до початку приватизації і десятиліттям пізніше, Дж. Стігліц також доходить невтішних висновків. «У 1989 році лише 2 % жителів Росії жили у злиднях. На кінець 1998 року ця цифра зросла до 23,8 %, виходячи зі стандарту 2 долари на день. За даними огляду Світового банку, понад 40 % населення країни живуть менш ніж на 4 долари на день. Статистика стосовно дітей відкриває навіть ще глибшу проблему, притому що понад 50 % з них живуть у бідних родинах. Інші посткомуністичні країни зазнали подібного, якщо не більшого, зростання рівня бідності» [19, 152].

ла економічні інтереси США – точніше, інтереси американських фінансового і комерційного ринків… Широкі особливі економічні інтереси США через їхню політику вступали у конфлікт з широкими національними інтересами і робили образ країни лицемірним» [19, 168].

Характеризуючи політичне підґрунтя глобалізаційних програм, він звертає увагу на той факт, що «рішення приймалися на підставі дивної суміші ідеології і поганої економіки – набору догм, які іноді здавалися надто тонкою вуаллю для прикриття специфічних інтересів» [19, 19].

Одними з перших, хто усвідомив небезпеку загрози, що насувається, були арабські країни, перш за все, ті, які належать до розряду країн «третього світу». Раніше за інших вони зіткнулися з «плодами» глобалізації, з тією шкодою, яку вона завдала національним економікам, релігії та культурі. І вони першими кинули виклик її ініціатору – США. Тому відомий терористичний акт, здійснений 11 вересня 2001 року, був, на наш погляд, далеко не випадковим. Про це, зокрема, свідчить як вибір місця його проведення, так і спосіб здійснення. Як зазначає в зв'язку з цим український політолог О. Шлаєн, «почалася війна, а це саме так, назвемо ж, нарешті, речі своїми іменами» [23, 98].

Причому, ці події (11 вересня 2001 р.) слід вважати не початком, а продовженням війни, нав'язаної США всьому світу двома десятиліттями раніше, коли почала втілюватися в життя програма глобалізації. «Пора нарешті зрозуміти, – підкреслює О. Шлаєн, – що який вже рік поспіль продовжується прихована, справжня і нещадна війна за перерозподіл світу» [23, 107].

Проте ця війна не зовсім звичайна. Вона суттєво відрізняється від усіх інших типів воєн, що мали місце в людській історії. За своїми цілями й засобами здійснення вона є фінансово-економічною війною, причому, беручи до уваги масштаби глобалізації, світового характеру. Проте, незважаючи на її епохальний характер і катастрофічні соціальні наслідки, глобалізаційна війна ще й досі не отримала належної оцінки в науковій літературі. Можливо, це пояснюється саме її специфікою, методами та формами агресивної політики.

Разом з тим, ця війна за всіма своїми основними критеріями відповідає класичному типу воєн. Вона жодним чином не виходить за рамки класичного визначення відомого німецького стратега Карла фон Клаузевіца, в якому йдеться про те, що «війна є продовженням політики іншими засобами». Беручи це визначення за відправний момент, багато дослідників чомусь випускають з уваги те хрестоматійне положення, що політика, у свою чергу, є концентрованим виразом економіки. Ось тут-то і криються справжні причини будь-якої війни, у тому числі й нинішньої, тому що саме економіка зумовлює цілі війни і засоби її здійснення.

Ця точка зору останнім часом знаходить підтримку в науковій літературі. Так, на думку російського дослідника О.С. Пачкорія, «мета війни збігається із засобами досягнення мети виробництва» [13, 243]. Не випадково саме війна завжди була найбільш ефективним засобом подолання кризових явищ в економіці. Так, завдяки мілітаризації економіки, фашистська Німеччина змогла вийти з економічної кризи 20-30-х років. Так само і США, завдяки військовим постачанням у період Другої світової війни, зуміли подолати Велику депресію 30-40-х років ХХ століття та значно пожвавити економічні процеси практично у всіх галузях господарства. .

Як свідчить аналіз світових воєн, за своїми цілями і засобами здійснення вони, як правило, збігалися зі способом виробництва матеріальних благ. Не випадково війни, що мали місце в первісному суспільстві, істотно відрізняються від рабовласницьких і феодальних. А ці всі разом узяті –

від буржуазних.*

Якщо подивитися на глобалізацію з цих позицій, стає зрозумілим, що вона насправді є фінансово-економічною війною як за своїми цілями (захоплення світових фінансового і комерційного ринків), так і за основними засобами її здійснення (фінансовими потоками, що спрямовуються, так би мовити, в «потрібне місце» і в «потрібний час»).

Характеризуючи методи, які використовуються ініціаторами глобалізаційних економічних програм відносно країн, що розвиваються, відомий російський дослідник В.М. Коллонтай зазначає, що «головним зна- ряддям дії на периферійні країни були (і залишаються) валютно-фіна- нсові і боргові механізми. Довгий час їх значущість у країнах, що розвиваються, недооцінювалася. Частково це пояснюється тим, що

___________________________________

* Так, у первісному суспільстві основною економічною метою було добування засобів існування. Тому «головним засобом досягнення цієї мети є простір (територія, на якій проживає плем'я). Метою війни є або захоплення території, на якій проживає інше плем'я, або захист своєї кормової площі. Отже, тут головний засіб досягнення основної економічної мети суспільного виробництва і мета війни тотожні» [13, 243].

У рабовласницьку епоху простір (територія) вже стає підпорядкованою метою. Головна мета – захоплення рабів, тому що рабська праця в той період була основою суспільного виробництва. Відповідно, в епоху феодалізму основна мета війни зводиться до отримання феодальної земельної ренти. Тому захоплення рабів як економічно недоцільне вже не практикується [Див.: 13, 243].

Не є винятком у цьому відношенні і епоха капіталізму. Тут «основною економічною метою виробництва є прибуток (мінова вартість), засобом же її досягнення виступає капітал. Очевидно, що основною метою війни є розширення ареалу дії (головним чином, ринку) капіталу» [13, 244].

хитросплетіння фінансової політики ледве вловлюється широкою аудиторією, а фінансові фахівці, здатні розібратися в цих хитросплетіннях, дотепер залишаються в цих країнах рідкістю. В результаті зростаючої нестабільності в світовому господарстві спостерігається явна тенденція до витіснення слабкіших національних валют сильнішими, «твердішими» валютами. Це сприяє зміцненню позицій світових центрів за рахунок периферії. Важливим елементом неоліберальної моделі є кредитування і субсидування периферійних країн» [10, 355].

Іншою специфічною особливістю подібного роду воєн є той факт,

що крім прямих – економічних – широко використовуються і непрямі методи впливу. Серед останніх особливе місце займає так званий «людський фактор». Він полягає якщо не в прямому підкупі вищих державних посадовців і політичної еліти, то в наданні, так би мовити, «цільових» кредитів, які, як і розраховували заокеанські «доброзичливці», повинні були бути обов’язково розкрадені і використані в інтересах урядових кіл проамериканської орієнтації. Таким чином, зокрема, була, по суті, профінансована друга президентська кампанія Б. Єльцина. «МВФ, – зазначає в цьому зв’язку Дж. Стігліц, – інституція політична. Надання «рятувальних позик» 1998 року було продиктоване прагненням утримати Бориса Єльцина при владі, хоча, якщо виходити з принципів, згідно з якими надаються позики, сенсу в цій допомозі було мало. Мовчазна згода, якщо не відкрита підтримка корумпованої приватизації на зразок «позики за акції», частково обґрунтовувалася тим, що корупція теж мала добру мету – переобрання Єльцина» [19, 163]. Можна припустити, що з тих же джерел фінансувалися виборчі кампанії і в ряді інших пострадянських держав.

Ось де знаходиться основне джерело нечуваних статків лідерів ряду латиноамериканських, африканських і навіть пострадянських країн, з одного боку, і жахливої бідності переважної частини населення, – з другого. Ось звідки випливають «невідомі» фінансові потоки, які «раптово» виникають в період «помаранчевих», «рожевих» та інших «кольорових» революцій, що ініціюються час від часу спецслужбами США в різних точках планети.^*

Не можна забувати і про те, що з тих же джерел і за тією ж ініціа-тивою – через таку глобалізаційну структуру, як AID (Агентство міжнародної співпраці) – фінансувалася розробка відомих приватизаційних проектів, вельми «успішно» реалізованих А. Чубайсом, Є. Гайдаром та

їх послідовниками на пострадянському просторі.

Ця глобалізаційна війна має ще одну якісну специфіку, що суттєво відрізняє її від інших буржуазних воєн: тут ми не бачимо прямого застосування сили.

І на це є більш ніж вагомі причини. У нових історичних реаліях, в умовах наявності ядерної зброї більш ніж у двадцяти країн світу, пряме застосування сили стало недоцільним як з економічного (висока вартість нових військових технологій), так і з екологічного погляду (неминуча загибель самого агресора). Ядерна зброя стала тим стримуючим чинником, який запобіг переростанню «холодної» війни 50-60-х рр. у Третю світову.*

Цей серйозний аргумент не могли не враховувати і геополітичні стратеги США, що розробляли програму глобалізації. «Дилемами, з якими стикається американське керівництво, – звертає нашу увагу Зб. Бжезинський, – є зміни в характері самої глобальної ситуації: пряме використання сили стає у багатьому вимушеним, ніж це було в минулому. Ядерна зброя драматично зменшила вигоду війни як за собу політики чи навіть залякування. Щораз більша економічна взає- мозалежність між народами робить менш привабливим політичне використання шантажу» [2, 36].

Саме цими обставинами пояснюється відмова США від великомасштабних військових дій. Потрібна була якісно інша політика, роль якої і мала зіграти глобалізація, що проводилася під «демократичними» (проамериканськими) гаслами. «Таким чином, – підсумовує Зб. Бжезинський, – маневрування, дипломатія, створення коаліцій, кооптація і дуже зважене застосування політичних козирів стали

__________________________________

* Як зазначає в зв'язку з цим академік РАН С.А. Петровський, «вже декілька десятиліть основою стратегічної стабільності на нашій планеті є специфічна властивість сучасних озброєнь – потенціал гарантованого стримування. Саме факту володіння декількома провідними світовими державами потенціалом гарантованого стримування ми зобов'язані тим, що, незважаючи на багаторічне досить гостре військово-політичне протистояння, вже півстоліття людство прожило без глобальних військових потрясінь. І зараз, коли світова спільнота почала еволюціонувати у бік політичної однорідності, збереження потенціалу гарантованого стримування у декількох провідних держав, як і раніше, залишається жорстким гарантом глобального миру на нашій планеті» [16, 36].

основними складовими частинами успішного здійснення геостратегічної влади на євразійській шахівниці» [2, 36].

Автор «Великої Шахівниці» досить відверто висловлюється про справжні цілі цієї нової політики і переслідувані нею інтереси. «На відміну від попередніх імперій, – зазначає він, – ця обширна і складна глобальна система не є ієрархічною пірамідою. Америка радше розташована в центрі взаємозалежного всесвіту, влада в якому здійснюється через безперервне укладання угод, діалог, розповсюдження і пошук формального консенсусу, – попри те, що влада походить, урешті-решт, із єдиного джерела, а саме з Вашингтону, округ Колумбія. І саме там має розігруватися гра за владу, і розігруватися у згоді з внутрішніми законами Америки» [2, 28].

Причини подібного маневрування США в міжнародних відносинах є вельми прозорими. Правлячі кола Америки не можуть не усвідомлювати масштаби і складність політики утвердження світового панування, що проводиться ними, наявність можливих центрів опору, до яких належить і ЄС, що формально є «союзником» США. Саме тому, вважає Зб. Бжезинський, «масштаб глобальної гегемонії Америки, за загальним визнанням, великий, хоча її глибина мілка, обмежена і внутрішньо, і зовнішньо, вона визначає чинення вирішального впливу, але, на відміну від імперії минулого, не безпосереднього контролю. Сам обшир і різноманітність Євразії, так само як і сила деяких її держав, обмежують глибину американського впливу і рівень контролю над ходом подій. Цей мегаконтинент просто занадто великий, занадто людний, культурно занадто строкатий, він складається із надто великої кількості історично амбітних та політично активних держав, щоб піддатися навіть економічно успішній і політично вищій глобальній силі. Це становище потребує геостратегічної майстерності, обережного,

вибіркового і дуже зважливого розгортання американських можливостей на величезній Євразійській Шахівниці» [2; 48–49].*

Проте одним з найбільш ефективних і перевірених засобів здійснення імперської політики США є фінансово-економічна політика. І це не дивно, беручи до уваги основну мету глобалізаційної війни: завоювання фінансового, комерційного та інших світових ринків. Треба визнати, що зазначені засоби, на які робили основну ставку заокеанські політтехнологи, цілком себе виправдали. Сьогодні весь світ обплутаний незримою, але досить міцною фінансовою «павутиною», сплетеною МВФ, Світовим банком та іншими глобалістськими або, якщо говорити точніше, мондіалістськими структурами. Уряди більшості країн світу, особ-

______________________________________________________

*Ось чому правлячі кола США змушені звертатись за допомогою до ЄС, який вони передбачливо залучили до НАТО. Мотивація тут доволі проста: США зацікавлені в тому, щоб перекласти на плечі своїх «партнерів» всі тягощі світової гегемонії. «Сполучені Штати,

пише Зб. Бжезинський, - завжди засвідчували свою відданість справі об’єднаної Європи. Вже з часів адміністрації Кеннеді стандартним закликом стала пропозиція «рівного партнерства». Офіційний Вашингтон постійно прокламував бажання побачити виникнення Європи як єдиної, достатньо могутньої цілісності, яка могла б поділяти з Америкою і відповідальність, і тягар глобального лідерства.

Такою була офіційна риторика із цього приводу. Проте надалі Сполучені Штати були менш зрозумілими і менш послідовними. Чи дійсно Вашингтон бачить Європу як по-справжньому рівного партнера у світових справах, а чи віддає перевагу нерівному альянсові… Двозначність щодо ступеня американської підтримки європейської єдності торкається також питання, як окреслити європейську єдність, а особливо того, яка країна, якщо така буде, має керувати об’єднаною Європою» [2, 49].

А далі ще більш цікаво. Зб.Бжезинський, нібито пророк, на кілька десятиліть наперед передбачає подальші події світової історії. Що, на наш погляд, є беззаперечним свідченням спрямованості і незмінність американської зовнішньої політики: «Вашингтон… чітко дав зрозуміти, що віддає перевагу Німеччині – перед Фрацією – як лідерові в Європі [2, 49].

ливо тих, що розвиваються, настільки глибоко загрузли в ній, що відтепер, без підказки з боку Вашингтона, не можуть вирішити жодного

більш-менш важливого питання як зовнішньої, так і внутрішньої політики.

Про яку незалежність і суверенітет у такому випадку може йтися? *

Причому подібні перспективи, на нашу думку, очікують не тільки країни «третього світу», але й країни ЄС, що формально вважаються «союзниками» США по НАТО.**

З даними висновками не можна не погодитись. Вже сьогодні кілька впливових країн ЄС – Греція, Іспанія, Португалія, Ірландія та Італія – опинилися на межі дефолту (!?).***

____________________________________

*«Отже, – зазначає з цього приводу український політолог Є. Заграва, – маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху нерішучості, нові й нові договори, що раз у разі позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю ситуації у власному домі... Останній варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державою і перемогу лібералізму з усіма відповідними наслідками щодо природи, охорони здоров`я тощо... Якщо процес буде нестримно розвиватися, нації приречені... Нації, чия культура, а отже і самобутність, не захищені власними державами, є приреченими на відмирання і загибель» [6, 42].

** Про це досить недвозначно говорить інший відомий американський політолог Г.Джон Айкенберрі. Характеризуючи специфіку і стратегічні цілі імперської політики США, він зазначає, що «вона була провідною в тому сенсі, що зосереджувалася навколо

Сполучених Штатів і відображала політичний механізм і організаційні засади американського стилю. Вона була ліберальна за порядком, бо була узаконена і позначена взаємними впливами. Європейці (можна також додати японців) могли реконструювати й інтегрувати свої суспільства і економіку способами, які узгоджувалися з американською гегемонією, поза тим залишаючи місце на експериментування з власними автономними і напівнезалежними політичними системами. Еволюція цієї комплексної системи служила для «одомашнення» стосунків між основними західними державами» [Цит. за: 2, 29].

*** Так, зовнішній борг лише маленької Греції наразі складає 830 млр. доларів США (160 % ВВП), а державний борг Італії взагалі сягає астрономічної цифри у 2 трильйони (!?) євро (120% ВВП). Примітно, що і державний борг Німеччини та Франції – найбільш потужних країн ЄС – перед МВФ та іншими, підконтрольними США банківсь кими структурами - також досяг 1,8 трильйоні євро (!?).

Виникає закономірне запитання: за рахунок чого існують і нібито «процвітають» країни ЄС? І ось тут виникає припущення: чи не тримається курс євро, так само, як і курс долара, на силі американської зброї? І чи не з цієї причини вступу до ЄС передує

Але цей величезний державний борг практично всіх країн ЄС перед МВФ, Світовим банком та іншими «міжнародними» фінансовими структурами, інакше кажучи, перед США, свідчить про те, що Євросоюз є штучним проектом США, створеним із однією метою: мати свій власний форпост – політичний і військовий (НАТО) – у центрі Європи. Ось чому на перших порах США щедро фінансують Євросоюз. Але сьогодні, коли країни ЄС вже «загрузли» у борговій «ямі», подібної потреби вже не має. США перестають «цяцькатися» зі своїми «союзниками» і починають відверто «доїти» своїх боржників-вассалів, не дозволяючи - як на прикладі із Грецію, вийти із цієї вічної кабали.

Вони, як і країни «третього» світу, стають заручниками «міжнародних» фінансових структур (МВФ, Світового банку та ряду інших), інакше кажучи, США, які фактично є їх засновниками. Тому зрозуміло, чому у Британському парламенті вже підіймається питання про вихід із «зони ЄС». І це зовсім не випадково. Не треба забувати, що агресія полягає не тільки в насильстві або вбивстві - це лише її крайні форми вияву. Вона може впроваджуватись і, так сказати, і більш «культурними» та «цивілізованими» засобами. Немає принципового значення, яким чи-

__________________________________________

обов’язковий вступ до складу НАТО, де, до речі, також головують США. Про яку «незалежну» внутрішню або зовнішню політику країн ЄС і ЄС в цілому в такому випадку можна казати?

Більше того, у листопаді 2011 року європарламентом ЄС взагалі було прийнято знакове рішення: позбавити так звані «проблемні» країни фінансової свободи. Задля цього, нібито для здійснення ефективного контролю за цими країнами, рекомендовано направити спеціальних агентів-комісарів європарламенту. Це дуже нагадує часи колишнього СРСР і комісарів-вповноважених. Чи не звідси перейняло свій досвід керівництво ЄС?

Але по істині знаменною, знаковою подією було рішення Барака Обами, президента США направити своїх представників в «зону ЄС» для контролю за діяльністю урядів цих країн (!?). В даному випадку коментарі тут, як кажуть, зайві.

ном привласнюється чужа власність або свобода, незалежність. Сутність агресії від цього не змінюється.

Іншим незаперечним свідченням економічної, а, значить, і політичної гегемонії США є штучно створена так звана «світова фінансова криза», яка, що зовсім не дивно, починається саме у США і охоплює не

тільки країни «третього світу», але й навіть ЄС, де також спостерігається стагнація економік, падіння рівня життя, наступ на права трудящих.

Таким чином, завдяки економічній і фінансовій могутності США, клани Ротшильдів і Рокфелерів, що стоять за їх спиною, створюють (і практично вже створили!) світову імперію нового зразка, в якій провідну роль відіграє економічний вплив. «Попри те, що міжнародна перевага

Америки цілковито нагадує попередні імперські системи, – характеризує ці зміни в імперській політиці США Зб. Бжезинський, – відмінності дуже істотні. Вони виходять поза межі питання про територіальні масштаби. Американська глобальна сила втілюється через глобальну систему власне американського типу, яка віддзеркалює

внутрішній американський досвід… Для більшості націй-держав

проблема територіального володіння останнім часом безумовно слабне… Національні еліти дедалі більше визнають, що й інші чинники, крім

території, є вирішальними у визначенні міжнародного статусу держави або ж рівня її міжнародного впливу. Господарська заповзятливість і її перехід у ведення технологічних новинок також може стати основ-

ним критерієм сили» [2; 24, 38].*

Слід визнати, що Америка в цьому відношенні досягла значного «успіху». Розпочинаючи реалізацію програми глобалізації, заокеанські неоліберали з самого початку були впевнені в своїй перемозі. І на це були вагомі підстави. На початок реалізації глобалізаційних програм США володіли світовою першістю у сфері фінансів, промислових та інформаційних технологій, які в сучасних реаліях є вирішальним чинником міжнародного впливу. Як зазначає в цьому зв'язку Є. Заграва, «сьогодні ми є свідками нового етапу глобалізації – доби мегаоб'єднань. Величезні, гігантські корпорації об’єднуються чи скуповуються одна одною, утворюючи ще більш велетенські економічні об'єднання. Вони відчувають: сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів» [6, 21].

Чи не в цьому полягає політика глобалізації, зокрема в економічній сфері ?

Це питання турбує сьогодні багатьох світових аналітиків і вчених. Доволі влучну характеристику політиці глобалізації дає С.Б. Кримський. Він зазначає, що глобалізація – «це не просто інтеграція світового ринку капіталів та послуг. Це цілеспрямована геополітика, що нав’язує наро- дам (особливо слаборозвинених країн) західний спосіб життя, соціальну

залежність від економічно розвинених країн, руйнує національну еконо- міку через вимогу підкоряння її міжнародному ринку, де, як відомо, перемагає сильніший» [11, 30]. ______________________________________________

* З такими висновками Зб. Бжезинського згодні навіть його політичні опоненти. «У ХХ столітті, - як зазначає в цьому зв’язку Е. Азроянц, - упали традиційні імперії і зазнала краху система колоніалізму. Але, придивляючись пильно, бачиш, що економічні ланцюги не менш міцні, ніж військово-політичні. Залежність не зникла, а лише змінила вигляд свого виявлення. Як фенікс з попелу на наших очах народилася імперія нового зразку – наддержава» [1. 5].

Саме з цих позицій характеризує політику глобалізації і Ж. Бодрійяр. Так, він зазначає, що «війна типу нинішньої – війна превентивна, що бере на переляк, каральна – є попередження всім і кожному не впадати в крайності і міряти себе тією ж міркою, що і всіх навколо (комплекс місіонерства). Сила повинна залишатися віртуальною, демонстративною, зберігати, так би мовити, невинність» [Цит. за.: 7].

Проте з останнім положенням висновків Ж. Бодрійяра ми погодитися не можемо. Сила Америки є не тільки віртуальною, але й цілком реальною. Вона, до речі, втілена в НАТО та багатьох інших військових «блоках», де США відіграють провідну роль, і в її власному військовому потенціалі. Досить згадати, що на військові цілі бюджетом США тільки на 2006 рік було заплановано 527 млрд. доларів, що на 40 млрд. перевищує військові витрати решти країн світу, разом узятих. І кожного року ці цифри зростають, причому майже в геометричній прогресії.

Тому не випадково, що в проектах глобалізації НАТО відводиться далеко не остання роль. Вона розглядається не тільки як найважливіший військовий альянс, але й інституційний елемент глобальної світової системи.*

Досить відверто і ще більш красномовно про роль НАТО в міжнародній політиці і справжні цілі цієї організації висловлюється

_______________________________________

* Як зазначає в зв'язку з цим Дж. Тредденик, «в умовах, коли в міжнародній системі йде боротьба за створення паралельного економічному порядку відповідного порядку інституційного, НАТО цілком може виявитися тим вже існуючим інститутом, який такий необхідний для успіху глобалізації... По-перше, сама НАТО є інститутом, що «глобалізується». По-друге, ця організація грає життєво важливу роль у збереженні залученості США, причому не тільки в Європі, але також і в широкому багатосторонньому процесі глобалізації. І, нарешті,НАТО може і, звичайно, повинна стати ефективним інструментом у захисті процесу глобалізації» [20, 83].

Зб. Бжезинський. «Атлантичний союз, що має коротку установчу назву НАТО, – зазначає він, – прив’язує найпродуктивніші та найвпливовіші країни Європи до Америки, і Сполучені Штати стають ключовим учасником навіть у внутрішньоєвропейських справах» [2, 27].*.

У зв'язку з цим не можуть не викликати подиву наполегливі прагнення окремих українських політиків і державних діячів до вступу в НАТО, тому що членство в НАТО фактично рівносильне васальній залежності від США, в якій знаходяться сьогодні не тільки країни, що розвиваються, але навіть їхні «стратегічні партнери» – країни ЄС, причому не тільки у військово-оборонній сфері, але й політичній, економічній і ряді інших. Ось чим пояснюється надмірна зацікавленість НАТО (маються на увазі, насамперед, США) в залученні нових членів і розширенні меж цього агресивного блоку. США йдуть навіть на те, що завчасно виділяють кошти на ці цілі, ще до прийняття урядами країн-претендентів відповідних політичних рішень.

Не меншу загрозу для суверенних держав становлять й інші глоба-

лізаційні структури, зокрема фінансово-економічні: СОТ, МВФ, Світо-

___________________________________

*Двосторонні політичні та військові зв’язки з Японією, - продовжує свою думку Зб. Бжезинський, - прив’язують наймогутнішу азіатську економіку до Сполучених Штатів, і Японія є (принаймні на даній час), по суті, американським протекторатом. До того ж, Америка бере участь у таких щойно творених транстихоокеанських багатосторонніх організаціях, як Азіатсько-Тихоокеанський форум економічної співпраці (АПЕК), де вона є ключовим учасником у справах цього регіону. Західна півкуля загалом захищена від зовнішніх впливів, що дає Америці можливість відігравати центральну роль в існуючих багатосторонніх організаціях на цій півкулі. Спеціальні домовленості про безпеку в Перській затоці, особливо після короткої каральної експедиції в 1991 році проти Іраку, перетворили цей економічно важливий регіон на американський військовий заповідник. Навіть колишній радянський простір просякнутий різними спонсорованими Америкою домовленостями про тісну співпрацю з НАТО, такими як «Партнерство заради миру» [2, 27].

вий банк тощо. Як свідчить досвід країн, що впродовж останніх двох десятиліть брали участь в економічних глобалізаційних проектах, членство в цих організаціях виявилося справді згубним для національних економік країн, що розвиваються, і, відповідно, для добробуту широких верств населення. Вигідне воно лише національним олігархам, що за будь-яку ціну прагнуть вийти на світовий ринок і увірвати свій «шматок» від «жирного» американського «пиріга».*

Не є винятком у даному випадку і Україна. Ініційований урядом вступ до СОТ є вигідною угодою лише для національних монополій: металургійної та вугільної галузей економіки. Проте потерпають всі інші. Насамперед, традиційні для України сільське господарство та цукрова промисловість. Колишня «годувальниця» Європи вже сьогодні невпинно перетворюється на жебрака, що ходить з простягнутою рукою. З поважної держави, яка за рівнем життя населення ще недавно входила до «шестірки» розвинених країн світу, вона поступово переходить у розряд країн «третього» світу. В найближчій перспективі Україна взагалі може перетворитися на сировинний придаток Європи та ринок дешевої робочої сили.

________________________________

* «Цілком природним, – зазначає в цьому зв’язку Є. Заграва, – виглядає те, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони виступають дійовими суб’єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не власне держави. Тож політика, яку вона (СОТ – А.Д.) запроваджує у життя, цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробника. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об’єктами уваги цієї організації. А це означає, що й політика, яку вона провадить у життя, виглядає однобокою і цілковито неоліберальною… Іншими словами, СОТ ставить собі метою зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн – знести перешкоди для торгівлі й переливу робочої сили та капіталів. Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет – це незалежність держави в її зовнішніх та її верховенство в її внутрішніх справах» [6, 40–41].

Проте втрата економічної незалежності невпинно призведе до втрати незалежності політичної, а отже, і національного суверенітету. Саме це й мають на меті заокеанські глобалізатори та їх українські сателіти.

Однак олігархи, як вітчизняні, так і закордонні, як відомо, вітчизни не мають. Вони є справжніми космополітами, для яких не існує інтересів батьківщини або держави.

Згубні наслідки тієї економічної політики, яку проводять СОТ та інші «глобалізаційні» структури, ми відчуваємо вже сьогодні. Її красномовним свідченням є так звана «світова» фінансово-економічна криза, яка сьогодні охопила практично усі країни світу. Проте не всі здогадуються, що вона має явно штучний характер. Її «корені» ведуть у США, точніше, у штаб-квартири кланів Ротшильдів та Рокфелерів, де і вирішуються фінансові та інші справи світової економіки. Свідченням цього є стрімкі коливання курсу долара на світовий валютній біржі, 3-4-кратне подорожчання або, навпаки, здешевлення нафти на Нью-Йоркський фондовій біржі протягом одного-двох тижнів та багато інших характерних ознак спекулятивних операцій.

Отже, ця криза, безумовно, ініціюється США. Вони таким чином прагнуть вирішити свої внутрішні економічні та соціальні проблеми: проблеми внутрішніх та зовнішніх боргів, але, перш за все, забезпечити фінансування численних військових операцій, які США під надуманими приводами боротьби з міжнародним тероризмом ведуть у багатьох регіонах планети.

На завершення мимоволі постає питання: які ж перспективи очікують на такий важливий соціальний інститут, як буржуазна демократія, на яку, до речі, і робили основну ставку заокеанські неоліберали? Чи «витримає» вона такий хід подій і такі форми, у які вона втілюється сьогодні у світовому масштабі?

«На наш погляд, – як зазначає в цьому зв’язку С.А. Петровський, – система світового панування і демократичні принципи й структури поєднуються дуже погано. Навіть самі початкові міркування підказують нам, що сутності ці належать до абсолютно різних, несумісних сфер» [16, 59].

За висновками С.А. Петровського, геополітична стратегія США призведе до корозії демократичних інститутів у міжнародному масштабі, включаючи самі США. Як наслідок, виникне нова форма тоталітаризму, набагато жорсткішого і згубнішого для суспільства, ніж ті, які вже мали

місце в людській історії.*

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що створені фінансово-олігархічними колами США інституції (СОТ, МВФ, ВБ,

Світовий банк і, нарешті, НАТО), а також політика глобалізації, що про- водиться ними, мають відверто агресивний характер. Її дійсною метою є захоплення міжнародних фінансових і комерційних ринків і, врешті-

________________________________________________

*«Наслідком потенційної критичної події, – підкреслює С.А. Петровський, – може стати поступова заміна демократичних структур у навколишньому світі і в самій країні-лідері тоталітарними структурами і створення на цій основі системи єдиного глобального

тоталітаризму. Якийсь потворний історичний парадокс може полягати, таким чином, в тому, що поки так званий вільний світ все ще продовжує перебувати в стані ейфорії з приводу раптового краху гігантської тоталітарної машини, що зовсім недавно насувалася на нього в особі комуністичного варшавського блоку, інша, серйозніша тоталітарна загроза в абсолютно новому убранстві може вирости в усіх нас за спиною – тихо, непомітно, несподівано, і тому це особливо небезпечно. Причому, якщо все це трапиться, то біда прийде не просто серйозно і надовго, а, швидше за все, назавжди» [16; 61–62].

решт, поневолення незалежних (поки що!) держав. Україна в цьому відношенні також не може бути винятком. На неї вже давно «поклали око» заокеанські глобалізатори. І це не дивно, тому що «Україна, – як зазначає в цьому зв'язку Зб. Бжезинський, – новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичною віссю, тому що саме її існування як незалежної країни допомагає трансформувати Росію» [2, 46].*

Ось чим пояснюється той неабиякий інтерес до України, що виявляється з боку США (а відповідно, і ЄС, в якому вони лідирують). Саме

цими цілями пояснюється наполегливе прагнення США втягнути Украї-

ну в НАТО та інші глобалізаційні структури.

З іншого боку, подібного роду цілі переслідує і Росія, яка прагне повернути собі першість в світі, яку вона, як мала за часи СРСР.*

У цій політичній боротьбі двох наддержав за світову першість, світове панування Україні уготована роль лише «розмінної картки». Хто б із цих двох претендентів не отримав перемогу, Україна у будь-якому випадку програє. Ціна цього програшу – втрата національного суверенітету і незалежності.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що глобалізація як за своїми цілями, так і засобами здійснення є агресією.

___________________________________

* «Без України Росія, - продовжує свою думку Зб. Бжезинський, – перестає бути євразійською імперією. Росія без України все ще могла б претендувати на імперський статус, але тоді вона б стала переважно азіатською імперською державою, цілком імовірно втягнутою у виснажливі конфлікти з пробудженими середньоазіатами, яких обурювала б втрата їхньої новоздобутої незалежності і яких підтримують дружні ісламські держави на півдні… Проте, якщо Москва здобуде контроль над Україною з її 48-мільйонним населенням і величезними ресурсами, а також із виходом до Чорного моря, Росія автоматично знову здобуде необхідні засоби для того, щоб стати могутньою імперською державою, що охоплюватиме Європу і Азію» [2, 46].

міжнародного масштабу. Глобалізація є війною переважно економічною. Проте її наслідки не менш, а можливо, більш трагічні, ніж наслідки воєн традиційного типу. Це не тільки десятки мільйонів прямих жертв всезагальної приватизації, проведеної за ініціативою США на пострадянському просторі та у ряді інших країн «третього світу». Це ще втрачене покоління, демографічний колапс, з якого багато країн не в змозі будуть вийти, навіть за сприятливих умов, у найближчі сто років.

Отже, знищувати ворога можна не лише традиційним шляхом, за допомогою зброї: ядерної чи звичайної. Радикальне зниження рівня життя широких мас у країнах, що розвиваються, як наслідок «вдалої» реалізації глобалізаційних програм є, як свідчить історична практика, не менш ефективним засобом, ніж зброя масового знищення. Те, що західним політикам не вдалося досягти за допомогою зброї у ході Другої світової війни, вдалося здійснити за допомогою вдалої економічної політики, «демократизації» світового ринку і фінансових послуг. Проте від того соціальні наслідки цієї політики є не менш трагічними і жахливими.

__ Проте, ці величезні людські та матеріальні втрати, що є безпосереднім наслідком реалізації глобалізаційних програм – це ще не найстрашніше. Найстрашніше полягає в тому, що наслідки глобалізації можуть стати незворотними для націй, держав і народів. І, в першу чергу, це стосується державного суверенітету. «Держави, нації, – зазначає в цьому зв’язку Є. Заграва, – все частіше відмовляються від суверенітету, і ________________________________________

*Як зазначає в цьому зв’язку Зб. Бжезинський, «Сполучені Штати і країни НАТО до певної міри підтримують самоповагу Росії, але попри це – твердо і послідовно руйнують геополітичні підвалини, які могли б, принаймні в теорії, дозволити Росії сподіватися здобуття у світовій політиці статусу сили номер два, який належав Радянському Союзові» [2, 51].

чим далі вони просуваються цим шляхом, тим менше можливостей вчасно дати задній хід і врятуватися» [6, 44].

Не треба пояснювати, чим може загрожувати втрата національного суверенітету. Людство зуміло оговтатися від трагічних наслідків Першої та Другої світових воєн, проте наслідки цієї - глобалізаційної - війни для більшості країн світу можуть стати по-справжньому фатальними. Держави з їх «розмитими» політичними і національними кордонами, що втратили економічну самостійність і деморалізовані розкладницьким впливом масової «вестерн-культури», вже ніколи не зможуть відновити свій колишній status quo, тобто навіть повернутися до свого попереднього стану. В цьому випадку «повертатися» буде вже нікуди: не буде держави (у традиційному значенні цього слова), не буде нації, не буде культури. Все, як у творах Ж.Бодрійяра, отримає трагічний префікс «ерзац»: ерзац-держава, ерзац-нація, ерзац-культура.

Однак, незважаючи на очевидні факти, на сумний досвід країн Африки, Азії та Латинської Америки, які вже потерпають від наслідків глобалізації, деякі країни, особливо ті, що розвиваються, продовжують прагнути до участі в глобалізаційних проектах. Чималу роль у цьому відіграє проамериканські «лобі», так звана «п’ята колона», що створена Вашингтоном у парламентах багатьох країн світу.

Багато країн світу ще спокушаються привабливими перспективами «міжнародної співпраці» і «економічного процвітання», добровільно йдуть у «пастку» НАТО, СОТ, МВФ, Світового банку та інших «глобалізаційних» структур. «Можливо, – не приховує свого задоволення Зб. Бжезинський, – найкращим компліментом, що його світ робить демократичним процесам в американській глобальній гегемонії, є та міра, до якої чужеземні країни самі втягуються у внутрішньо американські політичні оборудки. До певної міри чужоземні уряди намагаються мобілізувати тих американців, із якими вони мають спільну особливу етнічну чи релігійну ідентичність. Крім того, більшість чужоземних урядів використовує американських лобістів для просування своїх справ, зокрема у Конгресі. На додаток до майже тисячі особливих чужоземних зацікавлених груп, чия активність зареєстрована у капіталі Америки. І ще, американські етнічні групи прагнуть впливати на зовнішню політику США; єврейське, грецьке та вірменське лобі виділяються найкращою організованістю» [2, 28].

Проте існують ще й інші, не менш вагомі чинники, що спонукають багатьох буржуазних лідерів, в тому числі й вітчизняних, наполегливо прагнути до вступу в ЄС та НАТО. Нам здається, що філантропія - намагання «підвищити» стандарти життя широких верств населення до «європейського» рівня – тут ні до чого. Відомо, що благодійність зовсім не властива натурі сучасних олігархів. Тим більше, що самі вони і члені їхніх родин вже давно живуть за «європейськими» стандартами.

Причина такого наполегливого прагнення з боку провладних кіл, на наш погляд, більш ніж прагматична. Річ у тому, що статутом цих провідних глобалізаційних структур (ЄС та НАТО), у випадку виникнення зовнішньої або внутрішньої загрози, передбачена колективна взаємодопомога. В цьому випадку на «допомогу» уряду повинна прийти об’єднана міць військової та поліцейської «машини» ЄС і НАТО. І йдеться не про «зовнішнього» ворога, беручи до уваги військові можливості цього військового альянсу, а про «внутрішнього», тобто власний народ. Подібна система, яку можна назвати «системою колективної капіталістичної безпеки» дає можливість уряду за будь-яку ціну утримувати владу в країні, тримати під контролем свого «внутрішнього» ворога – опозицію і, зрозуміло, трудящих мас, які за таких умов вже неспроможні боротись за свої громадянські права. Ось чому необхідною умовою вступу до ЄС проголошується вступ до агресивного блоку НАТО. .

Так що ж являє собою «глобалізація»: новий світовий порядок чи хитромудрий засіб міжнародної агресії? Головний інструмент досягнення всезагального миру чи нову, хоча і не проголошену, Третю світову війну?

Онтологічна невизначеність глобалізаційної політики, її причин та наслідків, які «розтягнуті» між собою у часі, створює ілюзію спонтанності того, що відбувається сьогодні у світі. Ілюзію того, що глобалізація дійсно призначена для вирішення глобальних проблем сучасності; в той час як її руйнівні, деструктивні наслідки – це нібито лише побічні, тимчасові явища «перехідного» періоду. Між тим, світова спільнота вже відчуває загрозу своєму подальшому існуванню. Загрозу, яка ще не зовсім визначена, та ворога, який ще майже не помітний. Ці події, що відбуваються останнім часом у світовому масштабі, на наш погляд, не можна охарактеризувати краще, ніж це зробив Жан Бодрійяр. «Ідеальний злочин, – зазначає він, – мабуть, усуває реальність. Але для мене він є дещо більшим: він усуває вихідну ілюзію, фатальну ілюзію миру. Мабуть, світ сам є ідеальним злочином – злочином, який не має аналогу, не має спонукальної причини і винуватця, якого неможливо встановити. Ми, таким чином, з самого початку належимо злочинному світу» [3, 43].