2001 Року. Нарешті стало зрозуміло, що триває справжня війна, як з «того», так і з «іншого» боку, з використанням новітніх технічних та ідеологічних засобів.

Так що ж насправді являє собою «глобалізація»? Чиї саме інтереси вона має на меті? Чому останнім часом серед фахівців поширюється думка, що у зростанні міжнародного тероризму та міжнародної напруженості в цілому винна саме глобалізація?

Щоб відповісти на ці наріжні для світового співтовариства питання, необхідно, на наш погляд, звернутися до ідейно-теоретичних основ та програмних витоків глобалізації і, головне, до її практичних наслідків. Тому що відомо, що саме практика є критерієм істини.

Ідеологічною підставою глобалізації стала, як відомо, політика неолібералізму, що зародився в США в 70-ті роки XX століття. Її головною

метою проголошувалося подальше розширення демократичних прав і свобод, починаючи зі свободи особистості і закінчуючи свободою підприємництва.

Для реалізації цієї, на перший погляд, шляхетної мети передбачалося усунути від управління економікою державні органи з їх фіскальною політикою, «відкрити» національні кордони для вільного пересування товарних і фінансових потоків, створити, зрештою, максимально сприятливі умови для розвитку так званої «ринкової» економіки. Ці заходи, на думку неолібералів, повинні були дати змогу подолати існуючий дисбаланс у розвитку економік промислово розвинених країн і тих, що розвиваються, значно підвищити рівень життя останніх, зрештою, залучити їх до досягнень західної цивілізації, демократії й культури [Див.: 4; 25].

Але найголовніше, на що сподівалася світова спільнота і на чому наполягали ініціаторі політики глобалізації, - її реалізація повинна була «зняти» проблему міжнародної напруги, яка протягом другої частини ХХ століття тримала світ буквально на межі Третьої світової війни. Тим більше, що політичним і військовим гарантом у цьому випадку виступали США, що проголошували себе оплотом демократії і свободи. «Світ без верховенства США, – зауважує в цьому зв’язку Збігнев Бжезинський, колишній держсекретар США та один з ініціаторів політики глобалізації, - став би місцем більшої жорстокості та безладу і меншої демократії та економічного зростання, ніж той світ, де Сполучені Штати і далі матимуть більший від будь-якої іншої країни вплив на формування глобальних справ» [Цит. за.: 22].

Зазначені аргументи неолібералів, беручи до уваги ту соціально-економічну та політичну ситуацію, в якій опинився світ на порозі третього тисячоліття, на перший погляд, досить переконливі. До кінця XX століття людство, як мовиться, «віч-на-віч» зіткнулося з так званими глобальними проблемами. До них належать постійна гонитва озброєнь, у тому числі ядерних, екологічна криза, катастрофічне виснаження природних ресурсів, демографічний «вибух», що спостерігається в найбільш відсталих регіонах, які страждають від нестачі продовольства.

Звісно, що вирішення цих та ряду інших глобальних проблем сучасності вже не під силу окремим державам. Воно потребує міжнародної консолідації та тісної співпраці в багатьох сферах і, перш за все, в економічній. Тільки таким шляхом, і це багато хто розуміє, можливо вирішити зазначені проблеми.

Саме цими обставинами можна пояснити певну привабливість ідей неолібералізму, що спочатку отримали значну підтримку з боку багатьох держав і народів світу. Чималу роль у цьому відіграє і ідеологічний чинник. «Ідея глобалізації, – зазначає російський дослідник В.Л. Іноземцев, – стала популярною з кількох причин. По-перше, західний світ вийшов із важких випробувань 70-80-х років і відновив свою роль світової економічної домінанти. По-друге, інформаційна революція дала змогу зв'язати воєдино окремі регіони планети. По-третє, крах комунізму, а потім і криза в Азії створили ілюзію перемоги ліберальних цінностей у світовому масштабі. По-четверте, серйозне значення мав зростаючий культурний обмін між країнами периферії і «першим світом»» [8, 39].

Але найголовніше, що в глобалізації, в її економічній програмі, заснованій на принципах ринкової економіки, багато державних й політичних діячів, зокрема вітчизняних, вбачали простий, надійний і найбільш ефективний «ключ» до вирішення багатьох як внутрішніх, так і зовнішніх проблем держави, починаючи з економічних і закінчуючи соціальними. На їхню думку, ринкова економіка - разом з міжнародною співпрацею і регулюванням економічних відносин між державами - спроможна сама по собі, так би мовити, «автоматично» (без втручання держави) регулювати всі проблемні питання, які виникають у суспільстві .

Це, так би мовити, ідейні витоки глобалізації.

Однак, наскільки виправданими виявились ці надії? Інакше кажучи, які практичні наслідки політики глобалізації ми маємо на сьогоднішній день, за три десятиріччя потому?

Випереджаючи підсумки практичних наслідків глобалізації, цілком доречно, на наш погляд, послатися на висновки, отримані цитованим вище В.Л. Іноземцевим. «Теорія глобалізації, – зазначає він, – стала квінтесенцією наївно-оптимістичної соціологічної традиції 90-х років. Глобалізація підносилася як явище, нове для економічної, соціальної і культурної сфер, як засіб повсюдного поширення західних цінностей та інструмент формування загальносвітового співтовариства, як засіб швидкого освоєння у всьому світі науково-технічних досягнень і залучення периферійних регіонів планети до світового господарства. Кожен із цих аспектів глобалізації ніс певне ідеологічне навантаження, що виявилося, з погляду теорії, неспроможним» [8, 39].

Слід зауважити, що ці висновки мають під собою певну онтологічну базу. Перш за все тому, що вони підтверджуються численними емпіричними фактами. Як свідчить аналіз відповідних джерел, глобалізація не тільки не вирішила ті глобальні проблеми, про які йшлося в програмних документах американських неолібералів, але ще більше загострила їх. Цей прикрий факт визнається навіть одним із відомих теоретиків і практиків глобалізації Дж. Стігліцем, радником президента США, колишнім віце-президентом і головним економістом Світового банку, який, як відомо, відігравав далеко не останню роль в так званих «глобалізаційних» процесах. «Не лише для жителів країн, що розвиваються, а й для громадян розвинених держав стає дедалі яснішим, - пише Дж.Стігліц, - що глобалізація, як вона відбувається зараз, не веде до тих результатів, які обіцяють її прихильники – чи до того, до чого вона може і має привести. Почасти вона не приводить навіть до економічного зростання, але коли й приводить, то не приносить вигоди всім; загальний ефект політики, яка насаджувалась Вашингтонським консенсусом, надто часто приносить вигоду небагатьом за рахунок багатьох, багатим за рахунок бідних. У багатьох випадках бізнесові інтереси й цінності переважають над турботою про довкілля, демократією, людськими правами і соціальною справедливістю» [19, 41].

Причому, слід зауважити, це стосується не тільки економічних проектів глобалізації, але й соціальних, екологічних, культурних та багатьох інших. Так, аналіз реалізації економічних програм глобалізації свідчить про те, що економічна диспропорція між промислово розвиненими країнами і тими, що розвиваються, не тільки не скоротилася, а, навпаки, істотно зросла. Цей факт визнає й іншій відомий менеджер «глобалізаційних» програм, співробітник Європейського центру ім. Дж. Маршалла Дж. Тредденик. Він змушений констатувати, що «у світовому масштабі спостерігається зростаючий розрив між багатими і бідними. У 1960 р. доходи найбагатших 20 % світового населення перевищували доходи найбідніших 20 % у 30 разів. До 2002 р. цей розрив зріс до 90 разів» [Див.: 20, 74].

Щодо так званої «соціальної сфери, то впровадження політики глобалізації катастрофічно позначилося не тільки на рівні життя населення країн, що розвиваються, але й на демографічних показниках рівня народжуваності, смертності, тривалості життя та ін. Так, за висновками міжнародних аналітиків, на початок 90-х рр. ХХ століття частка світового доходу, що отримувалася бідними верствами населення, скоротилася всього лише до 1,4 %. Як наслідок, співвідношення рівнів доходів багатих і бідних збільшилося з 13 : 1 в 1960 році до 60 : 1 в поточному десятилітті. П'ята частина населення земної кулі використовує сьогодні 85 % планетарних благ і ресурсів, тоді як 1,3 млрд. людей живуть в умовах абсолютної бідності [Див.: 12, 34].

Не менш вражаючими є й демографічні показники, особливо в країнах із перехідною економікою, до яких належать, до речі, і пострадянські країни. Відомо, що смертність тут давно вже перевищила народжуваність. Так, тільки за період з 1992 по 2007 рр. населення України скоротилося більш ніж на 6 млн. осіб (!?). У Росії цей показник прихованого геноциду проти цивільного населення за відповідний період становив близько 15 млн. осіб (!?). Отже, тут, без перебільшення, стався справжній геноцид проти громадського населення!

Слід зауважити, що на ці сумні показники вплинула і надзвичайна кількість самогубств, що охопили практично всі пострадянські країни. Всього лише протягом останніх трьох десятиріч Росія та Україна вийшли на перші місця у світі за цим показником (!?). Це прямі наслідки так званої «перебудови», ініційованої заокеанськими політтехнологами із ЦРУ США та їх вітчизняними сателітами.

Відповідно, значно знизилася й середня тривалість життя. Так, зокрема, у чоловіків працездатного віку вона, за той самий період, скоротилася майже на 10 років(!?). «Це найгірший показник, – відзначає Джон Хансен , співробітник ПРООН, – майже серед усіх країн світу...» [21, 110]

І це не дивно, беручи до уваги той факт, що за два десятиріччя реалізації приватизаційних програм Україна перемістилася з 50-го місця, яке вона займала в 1989 році серед країн з середнім рівнем доходів, на 89-те місце [Див.: 21, 110].*

Не були втілені в життя й надзвичайно актуальні для всього світу екологічні проекти. Тут нас також очикує розчарування. Як свідчать відповідні джерела, сьогодні (слід зауважити, як ніколи раніше), ведеться насправді хижацька експлуатація природних ресурсів, причому, - як, мабуть, і передбачала політика глобалізації - справді у планетарних масштабах. Згідно висновків Інституту світових ресурсів, сім найбільш розвинених країн ОЄСР спожили в 1995 р. 43 % світового виробництва палива і основну частину продукції деревообробки. «Така цифра, – зазначає відомий міжнародний аналітик І. Рамоне, – робить абсолютно абсурдною ідею про те, щоб вся планета орієнтувалася на норми споживання багатих країн, для цього не вистачило б усіх ресурсів Землі» [17, 27].

До речі, подібної точки зору дотримується, зокрема, і відомий український еколог М.М. Кисельов. «Як свідчить об’єктивний аналіз сучасних реалій, – підкреслює він, – для забезпечення рівня споживання для всіх на рівні країн «сімки» необхідні ресурси ще 3-4 планет, подібних до нашої» [8, 114].

Невтішні прогнози і стосовно вирішення іншої нагальної екологічної проблеми: проблеми забруднення довкілля. «Екологічні реалії, – зазначає М.М. Кисельов, – переконливо свідчать, що ідея глобалізації активно експлуатується в ідеологічних та політичних цілях. Навіть при вирішенні планетарних екологічних проблем держави, перш за все, дбають про власні інтереси, свідомо абстрагуючись від загально

_____________________________________________________

* Слід додати, що на сьогодні Україна знаходиться вже у кінці списку за цим показником,.

людських… 20 відсотків людей, які мешкають у розвинених країнах, використовують 80 відсотків світових ресурсів та продукують 90 відсотків світових забруднень» [8; 115–116].

Цікаво, що не втілилися в життя і плани «культурної інтеграції» народів, які також входили до програми глобалізації. Ця «інтеграція» отримала, як це не дивно, однобічний характер. Як свідчить соціально-історична практика, національні культури послідовно й неухильно витісняються так званою «масовою культурою», що відображає виключно систему цінностей західного (переважно, чомусь, американського) суспільства.

При цьому зміст цієї «культури» і цих духовних «цінностей», що нав’язуються нам Заходом, вже давно викликає багато запитань і навіть відвертої тривоги у небайдужих культурологів і навіть у пересічних громадян. Тут переважно культивуються дві пагубні пристрасті людської натури: агресія та брутальний (тваринний) секс. Випадково це чи закономірно?

Не дивно, що цей процес культурної «інтеграції» багато аналітиків ототожнюють з так званою «вестернізацією». І на це є вагомі підстави. Західні країни і, в першу чергу, США, володіють монополією у сфері засобів масової комунікації і зв'язку (включаючи світову мережу Інтернет), що дає їм можливість домінувати в сфері інформації, а отже, культури і, як наслідок, політичної влади. Як зазначає в зв'язку з цим один із авторів програми глобалізації Зб. Бжезинський, «культурне домінування – недооцінена грань американської глобальної влади. Хай би там якою не була думка про її естетичні цінності, масова культура Америки має магнетичну привабливість, особливо для молоді світу. Її привабливість може випливати з гедоністичної якості стилю життя, який вона пропагує, але її глобальність незаперечна. Американські телепрограми і фільми становлять майже три чверті світового ринку. Американська популярна музика так само домінує, а американська мода, спосіб їжі і навіть манера одягатися дедалі більше імітуються по всьому світові. Мова Інтернету – англійська і переважна частина глобальної комп’ютерної балаканини також походить із Америки, впливаючи на зміст глобального спілкування» [2, 25].

Подібна пропаганда американської культури і американського образу життя, на наш погляд, далеко не випадкова. Ідеологи глобалізації чудово розуміють, що вона формує благодатний ґрунт для реалізації її економічних і політичних цілей. У цьому відверто зізнається і відомий нам Зб. Бжезинський. «Через те, що наслідування американських звичаїв поступово поширюється у світі, – зазначає останній, – воно створює сприятливіше підґрунтя для втілення – непрямо і, вочевидь, за мовчазною згодою загалу – американської гегемонії. І, як і у випадку внутрішньо американської системи, ця гегемонія включає в себе складну структуру взаємозалежних інституцій і процедур, призначених створювати консенсус та приховувати асиметричності влади та впливу» [2, 27].*

Характеризуючи політику впровадження американських культур них «цінностей» і, зокрема, так званої «демократії» (зауважимо, виклю-

____________________________________________________

* «Америка, - як зауважує в цьому зв’язку Зб. Бжезинський, - займає верховну позицію у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади: у військовій – не має рівних у глобальному проникненні; в економічній – залишається основним локомотивом глобального зростання…; і в культурній – попри певну грубуватість вона має велетенську привабливість, особливо для молоді світу; всі вони дають Сполученим Штатам політичну владу, з якою не позмагається жодна інша держава. Саме поєднання цих чотирьох сфер робить Америку єдиною всеохопною глобальною надвладою» [2, 24].

чно американського зразку!), не можна не зупинитися і на тих методах, за допомогою яких вона проводиться.

Крім непрямих або прихованих методів, про які свідчить Зб. Бжезинський, американські «демократи» досить часто використовують і силові. Своє вторгнення до Афганістану, Югославії, Іраку та інших суверенних країн вони аргументують відсутністю в цих країнах «належної» демократії і свободи. Це служить зручною «культурно-гуманітар-

ною» ширмою для реалізації гегемоністських планів США. Не випадково міжнародні аналітики оцінюють подібну політику як «гуманітарну війну» або як «гуманітарну агресію» проти незалежних держав.*

Проте найбільш серйозні, на наш погляд, наслідки політика глобалізації мала для суверенітету національних держав. Формування так званого «вільного» світового ринку, ліквідація митних бар'єрів і багато інших важливих чинників зумовили «розмивання» природних – національних та політичних – кордонів держави. У цих умовах значно посилилася інституційна роль ТНК, а також таких міжнародних фінансових структур, як МВФ, ВБ, Світовий банк та ін., які набувають статусу наддержавної, всесвітньої влади. Як зазначає в зв'язку з цим російський аналітик Е. Азроянц, «у другій половині XX століття світ вступив у нову фазу процесу глобалізації, яку можна назвати інтернаціоналізацією. У цієї фази є цілий ряд відмітних особливостей. На традиційному полі на- ціональних держав історія зводить нові конструкти – транснаціона- льні компанії, глобальні й регіональні інститути, міжнародні фінан-

___________________________________________________

*«У потрібному регіоні, – відзначає в зв'язку з цим Е. Азроянц, – провокується гуманітарна катастрофа локального масштабу, що дозволяє під «красивими» гаслами застосовувати політику подвійних стандартів і прямого військового втручання...» [1, 16]

сові ринки і комунікаційні мережі, робить їх новими суб'єктами світової політики. Новий стан неминуче породжує нові виклики. Виникають неконтрольовані сили, сумнівні фінансові корпорації, і національні держави втрачають здатність гарантувати людині стабільність і стійкість її становища, тому що рішення в транснаціональних процесах ухвалюються безособовими силами світового ринку» [1, 12].

За цих умов особливу роль починають відігравати фінансові струк-

тури. І це не випадково, тому що всім добре відомо, що фінанси – це, так би мовити, «кров» економіки. Саме з цієї причини в умовах глобалізації

економічних зв'язків «фінанси стали не тільки самодостатніми, але й вирвалися в наднаціональну сферу, звільнившись від державного регулювання. Вони стали інструментом економічного і політичного домінування» [1, 138].

Як наслідок, національні держави все більше й більше втрачають свої владні повноваження, а отже, і суверенітет.*

Однак обмеження національних суверенітетів, як зазначає відомий вітчизняний дослідник С.Б. Кримський, веде «до прецедентів безконтрольного втручання в життя народів, аж до політики «гуманістичної агресії»» [11, 30].

«Чим же стає в цих умовах національний суверенітет? – запитує І. Рамоне. – Його підточують з усіх боків. У першу чергу, в таких клю чових сферах, як національна валюта, оборона і зовнішня політика –

________________________________

* «Вся ця величезна, багатошарова і суперскладна конструкція, – зазначає Е. Азроянц, – підноситься над полем національних держав, забираючи собі все більшу роль при формуванні військово-політичних, соціально-економічних і культурних форм поведінки в світі. Наддержавні конструкції призводять до ерозії державних суверенітетів» [1, 25].

прийняттям зобов'язань, що накладаються фінансово-економічними угодами (належність до ОЕСР, Міжнародного валютного фонду, Європейської валютної системи, Всесвітньої торгової організації тощо), військовими союзами (НАТО, ЗЕС, ОБСЄ...) і міжнародними угодами» [17, 19]. «Суверенній» державі сьогодні відводиться лише роль слухняного виконавця чужих (американських) рішень.

Зазначені наслідки глобалізації не можуть не викликати глибокої стурбованості вчених і громадських діячів усього світу. «Ні для кого більше не секрет, – зазначає І. Рамоне, – що ми переживаємо – наприкінці століття – період розламів, розривів, загального перекроювання геостратегічних сил, соціальних форм, економічних суб'єктів і культурних орієнтирів. Усюди на зміну великій надії на «новий світовий порядок» приходить відчуття тривоги і сум'яття. Зараз ми знаємо, що цей порядок виявився мертвонародженим. А наші суспільства, як і в колишні перехідні епохи, ставлять собі питання, чи не йдемо ми дорогою до хаосу»?

[17, 11].

Аналогічних висновків доходить й відомий російський аналітик В.І. Пантін. «Стає все більш очевидним, – відзначає він, – що сучасна глобалізація – це і глобалізація ризиків, глобалізація соціально-політичних конфліктів, глобалізація екологічної кризи, глобалізація тероризму і організованої злочинності; вона загострює всі колишні проблеми, роблячи їх загальними і всеосяжними» [13, 77].

У чиїх же інтересах здійснюється глобалізація, якщо для більшості країн світу, особливо для тих, що розвиваються, вона принесла катастро-

фичні за своїми масштабами наслідки?

Ні для кого не секрет, що після розпаду СРСР єдиною наддержавою світу залишаються США.* Ось чому саме вони є сьогодні провідним суб'єктом міжнародної політики. Їм, як відомо, належить не тільки сама ідея глобалізації, але й її практичне втілення. І це не дивно, беручи до уваги економічний (точніше, фінансовий), промисловий, технологічний та інформаційний потенціал США. Цей потенціал, слід зауважити, не в останню чергу зумовлюється монопольним становищем долара на світовому валютному, а отже, і комерційному ринках, що ставить США у завідомо привілейоване становище відносно інших країн світу. Це створює унікальні можливості для вирішення внутрішніх економічних і соціальних проблем Америки. В умовах «доларизації» міжнародної економіки США мають можливість підтримки свого величезного дефіциту платіжного балансу, по суті імпортуючи товар, а експортуючи долар [Див.: 1, 143 ].

Беззаперечним підтвердженням цих висновків є беззаперечні факти, одержані Д.В. Смисловим, провідним науковим співробітником Інституту економіки РАН. Кумулятивний розмір дефіцитного сальдо США, зазначає він, з року в рік зростає, до того ж, високими темпами. Він збільшився з 73,5 млрд. дол. за період 1971 – 1975 рр. до 714,2 млрд. дол. за 1991 – 1995 рр., - тобто майже в 10 разів. За весь 25-річний період (1971 –1995 рр.) сумарний

дефіцит американського платіжного балансу перевищив2 трильйони доларів США. При цьому, починаючи з 1971 р., має

______________________________________________________

*«Хто керує світом у кінці цього тисячоліття? – ставить питання І. Рамоне. – Після закінчення «холодної війни» залишається лише одна велика держава – Сполучені Штати. Але яким є їхній справжній вплив у світі, де диктує свої закони економіка? Яка в цих умовах роль міжнародних регулюючих інстанцій, таких як ООН, Група 8, ОЕСР, СОТ та інші? Яка справжня влада засобів масової інформації, груп тиску, неурядових організацій? Всюди відбувається мутація влади: і у сфері міжнародних відносин, і в рамках суспільства» [17, 5].

місце перевищення імпорту товарів над їх експортом: з 4,4 млрд. доларів за 1971 – 1975 рр. до 642,3 млрд. доларів в 1991 – 1995 рр. (фактичне зростання в 146 разів!). Досить примітно, що в США, за наявності дефіцитного бюджету, в той же час здійснюється активний вивіз приватного капіталу за кордон, причому у величезних масштабах. З 115,3 млрд. доларів у 1971 – 1975 рр. він зріс до 783,8 млрд. доларів за 1991 – 1995 рр., тобто в 6,8 разу [Див.:18, 68].*

Проте цей «експорт долара», за висновками багатьох міжнародних аналітиків, наносить величезну шкоду економікам національних держав. Нічім не підкріплений долар викликає гостру диспропорцію у товарно-грошових операціях на світовому ринку. «Хронічний дефіцит платіжного балансу США, – підкреслює Е. Азроянц, – створює гострі проблеми для міжнародних валютних відносин» [1, 143].

Безперечно, що США вкрай зацікавлені в подібній економічній системі. Чим інакше можна пояснити ті надзвичайні заходи, аж до військового втручання, які робляться їхніми правлячими колами для порятунку курсу долара?

Досить показовою у даному випадку може служити Балканська війна, розв'язана США під гаслами захисту демократії і прав людини в самому цент-

рі Європи. Вона, по суті, стала відповіддю США на введення в обіг нової світової валюти – євро. «Балканська кампанія, – відзначає в зв'язку з цим

____________________________________

* Тому немає нічого дивного в тому, що США щорічно споживають, за статистичними даними, біля 35-40% світового ВВП, в той час як виробляють лише біля 7%, тобто у 5,5 разів менше за необхідне (!?). Яким чином вони долають цей величезний дисбаланс, за рахунок яких ресурсів вони існують, здогадатись неважко. За висновками багатьох міжнародних аналітиків, США сьогодні експлуатують більшість країн світу, що входять до так званої «зони долара», і по суті існують за рахунок привласнення чужого ВВП.

Цікаво, що виступаючи у ролі загального кредитора майже усього світу, самі США знаходяться у борговій «ямі». Так, зовнішній борг США сьогодні складає понад 15, 3 трл. доларів, що значно перевищує ВВП США.

Е.Азроянц, – це війна за порятунок долара і економіки США. Бомбували,

образно кажучи, не стільки Югославію, скільки ЄС: впав курс євро, краї-

ни ЄС одержали тисячі біженців з букетом політичних, економічних і соціальних проблем, збільшилися дефіцити державних бюджетів, що змушує вдаватися до пристойних запозичень на фінансових ринках» [1, 53].

Однак понад усе в монопольному становищі долара на світовому ринку зацікавлені фінансово-промислові кола США. Серед останніх нашу увагу привертають фінансово-олігархічні клани Ротшильдів і Рокфелерів, а також «сімейств», що до них належать. І це не випадково, беручи до уваги розмір їхніх статків і той вплив, який вони мають у США.*

Не можна не звернути увагу і на той факт, що фінансово-олігархічним кланам США належать і всі основні американські медіа-корпорації, що дають можливість здійснювати контроль над громадською думкою.

Причому не тільки у США, а у всьому світі, - беручи до уваги той факт, що США є монополістом у мережах Інтернет та багатьох інших

______________________________________________________

* За відповідними джерелами, на сьогодні саме вони займають монопольне становище як на фінансовому, так і промисловому ринках США. У власності цих кланів і підконтрольних їм сімейств (Морганів, Кунів, Лоєбів та ін.) знаходяться провідні фінансово-банківські структури США і ряду інших країн. Так, вони контролюють фінансовий конгломерат Сітігруп (куди, зокрема, входять «Сітібенк» та інвестиційний банк «Соломон Сміт Барні»), відомі банки «Морган Гаранті Траст», «Морган Стенлі», «Джей Пі Морган Чейз», «Ю Бі Ес Варбург», «Голдман Сакс», «Дюпон де Немур», «Рокуелл-Коллінз», «Юніройял», «Кредит Свісс Фест Бостон», «Веллс Фарго», «Вестерн Юніон» і безліч інших, розміщених по всьому світу. Клан Ротшильдів, крім чималої частки в активах вищеперелічених банків, контролює також значну частину великого «етнічного» (єврейського) світового капіталу, тобто велику частину банківських структур інших країн.

До числа промислових (по суті, транснаціональних) корпорацій, що належать зазначеним кланам і «сімействам», відносяться такі відомі в світі компанії, як «Стандард Ойл», «Ексон Мобіл», «Амерікен Телефоун енд Телеграф» (Ей-Ті-енд-Ті), «Інтенешнл Бізнес Машинс» (Ай-Бі-Ем), «Макдонелл-Дуглас», «Дженерал Моторз», «Дженерел Електрик», нафтова компанія «Галф Ойл», золотодіамантова «Де Бірс» і безліч інших [Див.: 5, 158–160].

міжнародних засобах масової інформації.

Слід зауважити, що подібний інтерес до засобів масової інформації є далеко не випадковим. Адже сьогодні, як вважає багато аналітиків, «політична влада – всього лише третя влада. Є, перш за все, влада економічна, потім влада засобів масової інформації. І якщо володієш цими