1/ Соціальна психологія як наука досить молода. Більшість дос-лідників вважає, що вона стала самостійною в першій половині ХХ ст. Існують також інші думки. Дехто стверджує, що соціальна психологія виникла в 90-і роки ХІХ ст., пов’язуючи цей термін з датою виходу в 1895 р. роботи Г. Лебона “Психологія народів і мас”. Інші дослідники прямо вказують на дату 1908 р. як рік народження соціальної психології, коли одночасно вийшло дві книги: Уільяма Мак-Даугалла “Вступ в соціальну психологію”, яка вийшла в Лон-доні, і Едварда Росса “Соціальна психологія”, яка вийшла в Нью-Йорку. Б.Д. Паригін стверджує, що соціальна психологія оформи-лась в самостійну науку в 70-х роках ХХ ст. Такий різнобій у визначенні цієї дати пояснюється тим, що на-звати точну дату появи науки, як народження дитини, неможливо, бо становлення науки, її розвиток – це багатоманітний, розтягну-тий у часі процес. Тому, визначаючи термін появи соціальної пси-хології як самостійної науки, ми можемо говорити приблизно про етап її виникнення, виходячи з розгляду його передумов, а також особливостей періодів, стадій, в яких відбувався розвиток соціаль-но-психологічних знань.
-Передумови виникнення та розвитку соціальної психології як науки Можна говорити про декілька стадій розвитку соціальної пси-хології. Б.Д. Пригін вказує на три стадії оформлення соціальної пси-хології як самостійної науки. Перша стадія – це формування соціальної психології як на-прямку думки. Друга стадія – це формування соціальної психології як си-стеми знань. Третя стадія пов’язана з диференціацією прикладних розділів, відділення їх від загальної соціальної психології, перетворенням соціальної психології у загальну теорію і мето-дологічну основу людинознавства.
-Формування соціальної психології як напрямку думки здійсню-валось на основі складання певних передумов: Накопичення емпіричних даних на основі досвіду практичної діяльності людей. Це чисельні дані про механізми створювання пев-них психологічних станів у людей, про способи впливу на маси, які накопичено в історії людства. Серед передумов формування соціальної психології як наукової думки визначну роль відіграють філософські джерела. Потрібно зауважити, що більшість проблем дослідження соціальна психологія бере з філософії. Роботи багатьох філософів античності присвячені соціально-психологічним питанням. В трактаті Аристотеля “Про по-літику” людина визначається як політична тварина, а політична орга-нізація — як психологічне об’єднання, в основі якого – інстинкти. Згадаємо, хоча б “теорії суспіль-ного договору” французьких просвітителів, в яких природа держа-ви пояснювалась природними людськими інстинктами, потягами та іншими психічними властивостями. Або, скажімо, французьких ма-теріалістів ХVІІІ ст. Гольбаха, Гельвеція, які писали про роль по-треб, здібностей, що обумовлені соціальним середовищем. А великого філософа, найяскравішого представника німець-кої класичної філософії Г.В. Гегеля, справедливо можна назвати й соціальним психологом. В своїх “Лекціях з філософії історії” він пояснює історію як розвиток “духу народу”, а релігію і дер-жаву – як виявлення тих або інших змін в “духові народу”. Передумовою формування соціальної психології як напрямку думки стали також дослідження соціально-психологічних проблем в людинознавстві. Насамперед такі дослідження з’являються у мовознавстві (Лазарус, Штейнталь, Вундт) в зв’язку з вирішенням різних проблем, пов’язаних з міграцією народів, зокрема проблем мовного спілкування, проблеми досліджувались у зв’язку з аналізом психологі-чних особливостей етносів (Л.Г. Морган), побуту людей первісної культури (Е. Тейлор), особливостями мислення людей стародав-нього світу (Л. Леві-Брюль). З’являється соціально-психологічний напрямок в психології (роботи психологів Б. Болдуіна, В. Мак-Даугалла, В. Вундта, Т. Рі-бо), в психіатрії (Бехтерєв, З. Фрейд). Формується психологічний напрямок в соціології.
2. Із великого розмаїття перших соціально-психологічних теорій, які виникли на Заході в середині XIX століття, зазвичай виокремлюють три, найвагоміші: психологію народів, психологію мас, теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції «психологія народів» були німецькі вчені М. Лацарус, Г. Штейнталь і В. Вундт. Так, Вільгельм Вундт (1832—1920 pp.) стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. При цьому душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена в мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі. Схвально ставився до концепції «психологія народів» професор Харківського університету Олександр Потебня (1835—1891 pp.). Він дав філософське, етнопсихологічне обґрунтування виникненню, розвиткові мови та її ролі в суспільних взаємовідносинах. На думку вченого, мова і слово — це не лише засіб визначення думки, можливість спілкування, це також засіб творення свідомості, удосконалення думки — це водночас чинник етноформування і етноди-ференціювання. Отже, з мовою пов'язані прогрес у пізнанні, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками й можливість спілкуватися. Звісно, втрата народом своєї мови означає і втрату національної своєрідності. В цілому концепція «психологія народів» тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда на шкоду індивідуальній неповторності людини.
Представниками концепції «психологія мас» були французькі соціологи Г. Лебон та Г. Тард, італійський юрист С. Сігеле. Зокрема, Гюстав Лебон (1841 — 1931 pp.) підкреслював, що на зміну ері еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Дослідник відстоював позицію расового визначення, расової належності в розвитку цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуально творчої еліти. Г. Лебон виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії, доводячи при цьому, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, яка, на його думку, за сучасних умов відтісняється від участі в історичному процесі. Такий стан справ він пояснював тим, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації посилює роль мас в історичному процесі. Г. Лебон виокремив основні ознаки маси — втрата відповідальності, знеособленість, інтелект, домінування почуттів над розумом. Ототожнюючи масу з натовпом, сформулювавши концепцію масового суспільства, Г. Лебон характеризує його як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють під владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними управляє закон «духовної єдності народу».
Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на розв'язання проблеми психології мас, мають погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зигмунда Фройда (1856—1939 pp.), які найповніше викладені ним у прані «Масова психологія і аналіз людського Я» («Групова психологія і аналіз Его»). Структуру особистості, за 3. Фройдом, формують три іпостасі, інстанції: «Ід» (Id), або «Воно», «Его» (Ego), або «Я», і «Супер-Его» (Snper-Ego), або «Над-Я», ле «Ід» — не первісна, основна, найнейтральніша частина структури особистості, вона містить усе успадковане під час народження, її зміст майже цілком несвідомий; «Его», навпаки, підкоряється принципу реальності, постійно перебуває у зв'язку із зовнішнім середовищем, соціальною групою й виробляє ефективні способи спілкування із зовнішнім світом; «Супер-Его» — цс, власне, моральні принципи людини, що визначають прийнятність або неприйнятність для неї того чи іншого способу поведінки. Остання частина структури розвивається не з «Ід», а з «Его» і є суддею та цензором. 3.Фройд виокремив і три функції «Супер-Его»: совість, самоспостереження й формування ідеалів. У соціальній групі індивіди замінюють свій ідеал «Я» на масовий ідеал, що втілюється у вожді. Такий психологічний механізм, як ідентифікація, саме і спрацьовує завдяки тому, що індивіди ототожнюють себе з лідером як своїм ідеалом. За 3. Фройдом та його послідовниками, стан незадоволеності собою, тривоги й турботи, які часто виникають у людини в процесі взаємодії, є емоційним відтворенням у свідомості індивіда боротьби «Воно» і «Над-Я». Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє в себе захисні механізми: заперечення (якщо дійсність людині неприємна, то вона «закриває на неї очі», заперечує її наявність), придушення, стримування (цей механізм, на противагу запереченню, яке передусім стосується інформації, що надходить іззовні, належить до блокування внутрішніх імпульсів і погроз), раціоналізація (спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків, що суперечать моральним нормам), формування реакції (іноді люди приховують від самих себе мотив власної поведінки за рахунок його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу), проекція (цей механізм проявляється в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій особі), інтелектуалізація (намагання Уникнути загрозливої ситуації шляхом її обговорення в абстрактних термінах), заміщення (часткове задоволення неприйнятного мотиву яким-небудь морально допустимим способом).
3. Фройд звернувся до проблематики групової психології не випадково. Він нагромадив великий досвід, який став основою для розроблення положень психоаналітичної теорії, яка, своєю чергою, дала змогу по-новому підійти до пояснення низки соціально-психологічних феноменів. Отож його вплив на розвиток соціальної психології на Заході нині визнають усі відомі соціальні психологи, ставлячи ім'я дослідника поряд із такими засновниками цієї науки, як Г. Тард, В. Мак-Дугалл, С Сігеле та ін. На противагу багатьом психологам, які вважали інстинкти підґрунтям соціальної поведінки, 3. Фройд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Саме тому все розмаїття інстинктів він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (або сексуальні), та інстинкти смерті (або деструктивні), що руйнують життя. При цьому суспільство розглядається як ворожа стосовно людини сила, яка придушує її інстинктивні імпульси. У результаті з'являються фрустрації. Захистити людей від природних небезпечностей і від знищення один одного може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей викликає в них небажані риси характеру. Таким чином, 3. Фройд виходить за межі психології особистості. Водночас, розглядаючи питання групової психології, 3. Фройд і його послідовники спиралися все ж таки на методологію психоаналізу, екстраполюючи поняття і принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-психологічних явищ. Основою в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових стосунків були психологічні механізми такої групи, як сім'я, сили, які об'єднують людей у групу, ті ж самі лібідо, ідентифікація, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується, як зазначалося вище, аналізу взаємин лідера й маси. Так, члени різних соціальних груп ідентифікують себе з їхніми лідерами, які виступають у ролі ідеалів — у подобі батька. Тобто будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, котрі вважають лідера власним ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, що втілюється у вожді. 1 якщо вождь у психології натовпу є суб'єктом персональних дій, а його свідомий вольовий акт полягає в нав'язуванні іншим власного образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Звісно, ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки й насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як своїм ідеалом. А за схемою 3. Фройда, взаємини з лідером вибудовуються за аналогією стосунків дитини з батьком, який викликає в дитини (хлопчика) почуття страху й ненависті. При цьому соціальні почуття являються «перевернутими» почуттями ворожості, позаяк ідентифікація з лідером, подобою батька, є захисною реакцією, яка перетворює почуття ворожості індивіда на протилежні, соціально прийнятні. Саме тому зв'язки, які поєднують лідерів та інших членів групи, 3. Фройд вважає надзвичайно важливими для підтримки групової стабільності. 1 навіть важливішими, аніж зв'язки членів групи один з одним. Загалом, на думку 3. Фройда, саме в природі суспільства закладене намагання осіб, які перебувають при владі, перешкоджати вільному вияву імпульсів людей, котрі такої влади не мають. Водночас він відчував необхідність у такій соціальній системі, яка могла б регулювати прояви людської агресивності. 3. Фройда вважають одним з останніх видатних мислителів, які намагалися будувати соціально-психологічну теорію без відповідного підкріплення емпіричними даними.
Вищезгадані автори поняття маси протиставляли еліті, вождеві, лідерові, здатним навести порядок у середовищі маси, повести її за собою. С. Московічі таким чином визначає сутність позиції щодо психології мас одного з них — Г. Лебона:
• натовп у психологічному розумінні являє собою людей, наділених людською спільністю, а не просто зібраних в одному місці;
• індивід поводиться як і маса, але він — свідомо, а маса — неусвідомлено, позаяк свідомість індивідуальна, а безсвідоме — колективне;
• незважаючи на революційний спосіб дій, натовп залишається консервативним, він завжди закінчує відновленням того, що зруйнував, оскільки для натовпу важливішим є минуле, аніж сучасне;
• маса, хоч би якими були її культура, доктрина чи соціальний статус, потребує вождя, котрий переконує людей не за допомогою доказів розуму чи сили, а як гіпнотизер — своїм авторитетом;
• комунікація має ірраціональну основу, колективні переконання й такий інструмент, як навіювання;
• політика за необхідністю не чужа фантазії, адже її метою є управління масами; вона має спиратися на якусь вишу ідею (революції, родини), котру впроваджують у свідомість кожної людини з маси доти, доки не навіють її.
Загалом концепція «психологія мас» базується на абсолютизації індивідуального в розв'язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства.
Прагнення з'ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів передбачала теорія інстинктів соціальної поведінки англо-американського психолога Вільяма Мак-Дугалла (1871 — 1938 pp.) та його послідовників. У книзі «Вступ до соціальної психології» В. Мак-Дугалл стверджує, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти («схильності», «прагнення»). При цьому значна увага приділяється стадному інстинктові, що утримує людей разом, адже на ньому грунтується більшість соціальних інстинктів. Під інстинктом, звісно, розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Для певного інстинкту, на думку В. Мак-Дугалла, характерна відповідна емоція (наприклад, інстинктові втікання — емоція страху). З короткочасного стану емоція перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й визначає «інстинкт поведінки». Таким чином, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів. У цілому, вчення про інстинкти розглядало поведінку людини, її" взаємодію із соціумом як похідні від вроджених особливостей індивіда.
3. 3/ Основні напрямки сучасної психології Заходу
Проведені в країнах Заходу дослідження в області психології і етики ділового спілкування сприяють на ті чи інші положення існуючих там напрямків загальної і соціальної психології при вирішенні перш за все теоретичних і методологічних проблем
Біхевіоризм (від лат. behorrior -поведінка) чи психологія поведінки, з'явився в США на початку минулого століття. Його експериментальною передумовою стали дослідження поведінки тварин проведені Едуардом Тордацком (1874-1949). Багато висновків цих дослідів були враховані при поясненні поведінки людей, педагогіка повинна опиратися на психологію і перш за все психологію поведінки. На його думку “вся поведінка людини складається з безумовних реакцій, даних в спадковому досвіді помножені на нові умовні зв'язки, які дані в особистому досвіді.
В 1913 р. Джон Уотсон (1878-1958) пропонує досліджувати психологічні явища об'єктивно. Замість аналізу суб'єктивних відчуттів, сприйняття, образів і т.д. слід вивчати поведінку ін. людей, тобто як людина реагує на ті чи ін. Впливи зовнішнього середовища, які Уотсон називає стимулами. Звідси схема аналізу (S-R) (стимул - реакція). Він підкреслює, що “психологія, як наука про поведінку займається передбаченням і управління діями людей, а не аналізом їх свідомості”.
Якщо біхевіористи обмежувалися вивченням реакції організму на зовнішні а подразники, а представники шитальдпсихології, перші за все німецькі психологи Макс Вертиймер (1889-1943) і
Для розуміння міжособистісних відносин немале значення мають “зазначення В.Келера та так названий “інсайт” спонтанне “схоплення” відносин, осмислення їхнього характеру в цілому. Він пояснює цей психічний, протікаючий в багатьох випадках на рівні підсвідомості процес, як “раптове розуміння”.
Один з учнів Вертгеймера Куртом Лкевіним (1890-1947) була створена “теорія поля”, яка на його думку повинна пояснити відповідні моменти в відносинах людини і середовища, в якому здійснюються її життєдіяльність, а також в відносинах людей між собою. К.Левін вважав, що психологія має пояснити психологічні явища перш за все в категоріях “відносин”, а не ізольованих “речей”. “Індивід діє в повному середовищі. Одні його області притягують, інші відштовхують. Цю якісь об'єктів Левін назвав “валентністю”, яка може бути позитивною і негативною. При позитивній валентності всі сили направляються до цієї області, при негативній - від неї. Середовище заряджень “плюсами” і “мінусами”, направляючими “локомоції” особистості. Що стосується самої особистості, то вона представлена в концепції Левіра в виді “систем напруги”.
Суттєвий вплив на дослідження в області психології особистості, її поведінки і між особистісного спілкування зробив психоаналіз австрійського ученого Зігмунда Фрейда (1856-1939) і його послідовники.
Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв’язків та процесів. Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився уЗахідній Європі та Америці у ХХ ст.[1]
Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 - початку 20 століття Зиґмунд Фройд (Фройдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.
Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічногонесвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.
Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.
Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо - тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.
В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.
Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.
Спираючись на наукові дані і аналіз особистого досліду лікаря - психіатра, Фрейд зробив висновок, що на поведінку людини роблять вплив не тільки його раціональні думки, але й ірраціональні прояви його психіки. Мова йде про різного роду психологічні імпульси і нахили направленні на задоволення інстинктів людини, перш за все інстинкту самозбереження і статевого інстинкту.
Фрейд стверджує, що виходячи з статевого інстинкту нахили людини під впливом моральних, релігійних та інших обмежень і заборон витісняють область неусвідомленого. Проте вони “дають про себе знати”, продовжують діяти без відома людини. Фрейд підкреслює “що витіснені потяги ніколи не перестають прагнути до повного задоволення”.
Звідси проблема “неусвідомлених спонукань”, які визначеним образом діють на поведінку людей. Аналіз даних спонук і в цілому проблеми неусвідомленого відкриває багато для розуміння поведінки людей, їх між особистісних відносин.
В своїй праці “Я і воно” Фрейд пише, що поділ психіки на свідоме і несвідоме являється основною передумовою психоаналізу”, що поняття “несвідомого” ним взято з вчення про витіснення а витіснення він розглядав як “типовий приклад неусвідомленого”. Далі він наступним образом характеризує взаємодію основних елементів психіки людини - підсвідомого “Я”, “Над-я”, і невідомого “Воно”.
Особистість “Індивідум, пише Фрейд, показується нам як непізнане і неусвідомлене. Воно, на поверхні якого знаходиться “Я” “Я” намагається сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і намагається замінити “принцип задоволення, який нероздільно панує в “Воно”, принципом реальності”. “Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, в протилежному до “Воно”. “ Над - я” - це “інстанція в Я” яку можна назвати “Я - ідеалом”.
По Фрейду, враження дитинства, отримані преш все в сім'ї, робить вирішальний вплив на формування характеру людини, його психологічного складу і визначають його поведінку наступні роки. “В подальшому ході розвинута роль батька переходить до вчителів і авторитетів. Їхні заповіді і заборони зберігають свою силу в Я-ідеалі, здійснюють в якості совісті моральну цензуру. Незгода між вимаганнями совісті і діями Я відчувається як почуття провини соціальні почуття спочивають на ідентифікації з іншими людьми на основі однакового я-ідеалу.
Таким чином “Над -Я” чи “Я-ідеал” обумовлює появу моральної свідомості, служить джерелам моральних і релігійних почуттів, контрольованим і покараним агентам”. Під його впливом особистість входить в соціальне середовище, пристосовується до змісту існуючих міжособистісних відносин.
Велике значення для розуміння мотивів поведінки людини її внутрішніх спонук має вчення Фрейда про способи психічного захисту, які звільняють людину від надмірних різних обставин: До таких способів відносяться витіснення в область неусвідомленого неприйнятої інформації, чи її заперечення, раціоналізація як надходження прийнятого пояснення своїм діям, ідентифікацій, тобто не усвідомлення перенесення на себе бажаних якостей властивих іншій людині і т.д.
Наслідки З.Фрейда, преш за все А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні, Е.Фромм, В.Райх, Г.Маркізе і деякі інші обґрунтували вплив на формування і поведінку людини не тільки психоорізіологічних, але й соціальних.
Так, А. Адлр (1870-1937) досліджував несвідоме прагнення до влади, як основну спонуку людей, яка проявляється в їхніх міжособистісних відносинах, в сім'ї, в різного типу соціальних об'єднань і т.д. Карл Юнг (1875-1961) розвивав концепцію про “колективне несвідоме” яке діє на відносини соціальних груп.
Карен Харін (1885-1952) намагався обґрунтувати вплив на поведінку людини, її соціальних зв'язків і відносин, а також матеріальної і духовної культури.
Е.Фромм (1900-1980) розкриває вплив соціокультурних факторів на життєдіяльність людей, показав суперечливу роль в цьому таких соціальних явищ, як незалежність, власність, мораль.
Відомі психологи В.Рейх (1897-1957) і Г.Маркізе (1898-1979) звертали увагу на проявлення мазохізму і сааїзму в відносинах між людьми: мазохізм проявляється “в доставленні насолоди під коренем різного роду авторитетам, а садизм - в прагненні перетворити людину в “безпомічний об'єкт масної волі, стати її тираном, її богом, поступати з нею так, як захочеться”.
В своїй праці “Ерос і цивілізація: філософське дослідження про Фрейде” Г.Маркізе розвиває ідеї про вину культури за страждання людей, подавлення їхнього прагнення до щастя і до насолоди життям.
Він пише про необхідність створення не репресивної цивілізації, в умовах яких діяльність і поведінка, людей будуть керуватися “життєвою енергією любові”. Самі потреби і потяги людей, як першоосновні потоки їх соціальної активності, перетерплять існування зміни, стануть більш шляхетними. В цьому плані Маркузе говорить про революцію потреб, і результаті якої почне розвиватися нова культура. Її він називав контркультурою, яка основана на принципах гуманізму, яка служить на добробут людей.
Цей напрямок отримав назву гуманістична психологія.
В соціальній психології існує ще й такий напрямок як інтеракціонізм. Його положення викладені в концепції символічного інтереакціоназіму Т.Мід, А.Роуз, Г.Шибутані та ін.)., а також в теоріях ролей (Т.Сорбіт, Р.Лінтон, Р.Лінтон, Е.Гоформан) і референтних груп (Р.Мертон, Б.Хоймен, Г.Ньютон, М.Шериф).
Когнітивізм - (від лат. Cognitio - знання, пізнання) - сукупність різнорідних концепцій, об'єднаних не завжди явно вираженим переконанням, що всі психічні явища суть явища пізнавальні і можуть бути описані в термінах логіки пізнання і процесів переробки інформації. Термін К. став широко застосовуватися з середини ХХ ст.відразу в декількох областях знання - у філософії науки, в психології, в лінгвістиці, в нейрофізіології, в етиці і т. д. К. протистоїть нонкогнітівізму. Нонкогнітівісти вважають, що не всі психічні явища можна ототожнити з пізнавальними. Так, стверджують вони, воля, емоції, духовні цінності не мають істиннісного змісту (тобто не можуть бути оцінені по шкалі "істина-неправда), а тому не є пізнавальними конструктами. Когнитивистов, в свою чергу, аж ніяк не прирівнюють всі психічніявища до знань. Вони виходять з того, що психіка являє собою необхідний інструмент пізнавальної діяльності. Частина психічних явищ виникає по ходу цієї діяльності як неминучий побічний продукт функціонування психіки і лише невелика частка цих явищ стає безпосереднім результатом пізнання. До кінця ХХ ст. саме До . став бастіоном раціоналізму, який відстоює погляд, що все в світі - в тому числі, і психіка, і свідомість - піддаються раціональному (тобто логічно несуперечливим) опису. У цій якості К. протистоїть антисцієнтизму, феноменології, методологічного анархізму, постмодернізму і іншим ірраціональним течіям. Когнітивна психологія, що виникла наприкінці 50-х - поч. 60-х рр.. ХХ ст., може бути віднесена до К. досить умовно. Її задум був пов'язаний з визнанням того, що поведінка людини не може бути зрозуміле без опису ментальних процесів. Такий підхід знаходився в прямій опозиції до біхевіоризму, проте пізніше багато когнітивні психологи стали послаблювати цю свою опозиційність, визнавши біхевіоризм спорідненої, але просто не достатньо повною загальною теорією. Хоча серед когнітивних психологів переконані когнитивісти зустрічаються навряд чи частіше, ніж нонкогнітівісти, проте розуміння незвідність когнітивного до поведінки, орієнтація на опис процесів переробки інформації, а також часто зустрічається ототожнення психології та психології пізнання - все це перетворює більшість когнітивних психологів у стихійних когнитивистов. У вітчизняній психології позицію К. послідовно відстоює Б. М. Величковський, а її найбільш радикальний варіант представлений псіхологікой, що розробляється з 1990-х рр.. петербурзькими психологами В. М. Аллахвердовим і його послідовниками
4 Предмет соціальної психології — вивчення закономірностей і механізмів виникнення, функціонування і вияву реальності, яка формується у процесі суб'єктивного відображення людиною об'єктивних соціальних відносин і соціальних спільностей.
Це визначення охоплює найважливіші сутнісні ознаки соціальної психології:
— особистісні механізми регуляції соціального процесу;
— ціннісне ставлення індивіда до соціального, що дає змогу соціальній психології пояснити поведінку людини в соціальному середовищі, конкретній групі; як її поведінка, що виникла в результаті суб'єктивного відтворення індивідом об'єктивного світу, діяльність впливають на функціонування соціальної спільності, яким є індивідуальний внесок кожної людини у функціонування групи;
— соціально-психологічні чинники, які визначають розвиток активності особистості та групи;
— соціальні спільності, масові явища, які впливають на людину та її поведінку.
Отже, сучасне розуміння предмета соціальної психології не обмежується дослідженням традиційних сфер, а розкриває механізми взаємин на рівні “група — суспільство”, індивід — суспільство”. Це свідчить, що предмет соціальної психології охоплює дедалі ширшу соціально-психологічну реальність, пов'язану із масовою свідомістю і масовою поведінкою людей.
Предмет соціальної психології. Предмет соціальної психології визрівав тривалий час. У цьому процесі виокремлюють такі періоди:
1. Накопичення соціально-психологічних знань у сфері суспільних і природничих наук (з давніх часів і до середини XIX ст.).
2. Виокремлення соціальної психології із соціології і психології та формування її як самостійної галузі знання (друга половина XIX ст. — початок XX ст.).
3. Оформлення соціальної психології як самостійної науки (20-ті роки XX ст.).
На всіх етапах розвитку соціальної психології існували різноманітні, навіть альтернативні тлумачення її предмета. Так, американський учений Гордон-Віллард Олпорт (1897—1967) вбачав призначення соціальної психології у поясненні впливу реальної, уявної чи передбачуваної присутності інших людей на думки, почуття і поведінку ІНДИВІДІВ; Такої ж позиції дотримується сучасний американський соціальний психолог Девід Майєрс, стверджуючи, що соціальна психологія є наукою про те, як люди думають один про одного, як вони впливають один на одного і як ставляться один до одного.
Принципово іншим є погляд на предмет соціальної психології французького вченого Сержа Московічі, який розглядає соціальну психологію як науку про групи та індивіди, що створюють свою реальність (вона, по суті, є їх єдиною реальністю), управляють один одним і формують зв'язки, що їх об'єднують чи роз'єднують.
Тривалий час не було єдності у поглядах на предмет соціальної психології і в колишньому Радянському Союзі. Наприклад, російський психолог, засновник і директор Московського психологічного інституту Георгій Челпанов (1862—1936) пропонував розмежувати психологічну науку на соціальну психологію і власне психологію. Не погоджуючись із таким підходом, відомий фізіолог, засновник рефлексології Володимир Бехтерев (1857—1927) у своїй фундаментальній праці “Колективна рефлексологія” стверджував, що предметом соціальної психології є вивчення діяльності учасників зборів у широкому розумінні цього слова. Власне соціально-психологічні проблеми, на його думку, має вирішувати спеціальна галузь психологічного знання — колективна рефлексологія. Колектив він розглядав як збірну особистість, а головною його ознакою вважав спільність завдань та інтересів, що спонукає до єдності дій. Серед соціально-психологічних механізмів Бехтерев виокремлював взаємодію, спілкування, а серед колективних — спадкові рефлекси, настрій, спостереження, творчість, погодженість дій, зосередження. За його твердженнями, люди об'єднуються в колективи внаслідок взаємонавіювання, взаємонаслідування, взаємоіндукції. Експериментальними дослідженнями впливу спілкування і спільної діяльності на формування процесів сприймання та пам'яті Бехтерев започаткував експериментальну соціальну психологію.
У 50—60-ті роки XX ст. було розгорнуто ще одну дискусію, у процесі якої викристалізували три підходи у поглядах на предмет соціальної психології. Вчені-соціологи тлумачили соціальну психологію як науку про “масовидні явища психіки”. Представники психологічного підходу вважали предметом досліджень соціальної психології особистість. Третій підхід полягав у намаганнях синтезувати обидва попередні, спираючись на баченні соціальної психології як науки, що вивчає і масові психічні процеси, і стан особистості у групі. Таке прагнення “психологізувати” соціологію та “соціологізувати” психологію нерідко призводило до ототожнення об'єктів і предметів їх досліджень. Інколи воно помітне і нині, передусім у спробах визначити предмет соціальної психології через перелік об'єктів, які вона повинна вивчати. До того ж цей перелік (далеко не повний) ще не вказує на специфіку соціально-психологічного підходу, адже психологічні особливості груп, закономірності поведінки та діяльності у процесі взаємодії з іншими людьми, кооперація, форми спілкування, масові психічні явища тощо можуть бути об'єктом дослідження багатьох наук — соціології, психології праці, психології управління, політології тощо.
У різні періоди розвитку соціальної психології її предметом вважали:
— причинну зумовленість психічного соціальним. Довкола цієї проблематики дискутували вчені у 20-ті роки XX ст., що стимулювало розвиток соціально-психологічних досліджень у межах загальної психології та педагогіки;
— співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості);
— закономірності поведінки людей, зумовлені їх спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливами. Цей погляд на соціальну психологію, що поєднав психологічний і соціологічний підходи, сформувався внаслідок дискусій про предмет соціальної психології у 20-ті, 60-ті роки XX ст. Він засвідчив, що предмет соціальної психології можна визначати, беручи за основу як особистість, так і масові психічні явища. Послуговуючись цими критеріями, сучасний російський соціальний психолог Галина Андреева предметом соціальної психології вважає вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, зумовлених включенням їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп.
Згідно з першими двома підходами предмет соціальної психології визначали з точки зору психології або соціології. Соціологічний підхід окреслював предмет соціальної психології від “зовнішнього” до “внутрішнього”, тобто від суспільства, соціального середовища, групи до індивіда. Прихильники психологічного підходу основою предмета соціальної психології вважають особистість, її психологічні особливості, міжособистісні взаємини.
Визнання того, що соціальна психологія базується, з одного боку, на соціології, а з другого — на психології, не сприяло становленню її як самостійної науки. Пошук нової парадигми у визначенні предмета дослідження триває і нині. Розуміння соціальної психології як проміжної ланки між соціологією і психологією призвело до того, що, наприклад, у США вона функціонує на правах секції Американської соціологічної асоціації і секції Американської психологічної асоціації. Подібна ситуація склалася і в інших країнах. Так, у російській та вітчизняній соціальній психології більшість дослідників розглядають її як науку з подвійним предметом (психологічні властивості людини, що виявляються у взаємодії з іншими людьми; особливості соціально-психологічних процесів і феноменів, котрі породжують ці психологічні властивості).
Таке розуміння предмета соціальної психології потребує уточнення. Тому ці проблеми активно обговорюються вітчизняними та зарубіжними вченими. Цілком раціональними є твердження сучасного російського соціального психолога П. Шихірєва, що, незалежно від того, в річищі якої з наук формувалася соціальна психологія, її основу становлять такі провідні ідеї: ціннісне ставлення (оцінка) як регулятор поведінки; форма його існування та способи функціонування; соціальна взаємодія (спілкування) як середовище зародження та існування ціннісного ставлення. І саме в ціннісному ставленні фіксується уявлення людей про те, що існує, чи те, чого вони прагнуть у взаєминах з іншими людьми, групами, суспільством.
Кризові явища в розвитку соціальної психології, що вразили її у 60—70-ті роки XX ст., спричинені тим, що надто довго вона була індивідуалістичною, нездатною пояснити соціальну поведінку людей у великих соціальних групах. Так, один із найпослідовніших критиків “лабораторної культури” американської соціальної психології С Московічі звинувачує її у нездатності передбачити студентські бунти та демонстрації у 70-ті роки XX ст., розкрити проблеми соціальної нерівності, політичного насильства, національних і расових конфліктів, соціальної напруженості. Йдеться про наповнення соціальної психології адекватним соціальним змістом, її “соціологізацію”, що стимулюється не стільки розвитком теорії, скільки об'єктивними життєвими потребами, необхідністю враховувати людський чинник у розв'язанні суспільних проблем і накресленні перспектив розвитку суспільства. Тому дедалі більше вчених розглядає соціальне (соціальний процес) як спільну зміну людьми свого соціуму, як особливий простір мислення та реальності. А соціальна психологія активно послуговується категоріями “соціально-психологічний простір”, “соціально-психологічна реальність”.
5/ Функції соціальної психології. Як самостійна галузь знання, соціальна психологія реалізує усі функції, властиві психологічній науці: теоретико-пізнавальну, комунікативну, гуманістичну, прогностичну, прикладну та ін. Теоретико-пізнавальна функція передбачає повне і конкретне пізнання соціально-психологічної реальності, її структури, механізмів розвитку та функціонування з позицій інтересів людини і групи, а також з'ясування закономірностей, механізмів та чинників, що детермінують соціально-психологічні явища. Комунікативна функція реалізується як систематизація знань з проблем сприймання, передавання інформації, взаємодії і взаємовпливу людей. Гуманістична функція полягає в дотриманні норм етики і моралі щодо індивіда, в захисті соціальних спільностей, верств, відтворенні й передаванні соціального досвіду. Прогностична функція передбачає формування соціально-психологічних прогнозів щодо співвідношення індивідуального і соціального, суб'єктивного відображення об'єктивної реальності. Зміст прикладної функції полягає у з'ясуванні на основі теоретичного й емпіричного аналізів закономірностей становлення соціально-психологічної реальності форм існування та способів функціонування ціннісного ставлення індивіда до соціальної дійсності, вироблення практичних рекомендацій з різних аспектів взаємодії, впливу людей один на одного та сприйняття їх у соціальній спільноті.
6/ Журналістика — це соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ.Під суб'єктами суспільного життя розуміються органи влади, організації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та громадські організації, а також окремі громадяни. Суб'єкти суспільного життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних реципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) організація інформаційного простору держави.Усі суб'єкти суспільного життя неспроможні функціонувати й реалізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації. А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. "Своєрідність журналістики як соціального інституту, — відзначено в авторитетному дослідженні, — полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності". Об'єктивна й всебічна інформація потрібна всім суб'єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та антагоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.
7/ Збирання зовнішньої інформації. Спостереження як метод збирання
Інформації та його види відкрите і приховане, включене і невключене.
Як
було вже встановлено, журналістика — це передусім збирання інформації.
Лише на базі зібраної зовнішньої інформації можливе виготовлення
внутрішньої інформації, тобто створення власної концепції подій.
Існує лише три методи збирання зовнішньої інформації:
1) спостереження,2) вивчення документів і джерел, 3) інтерв'ю.
І. Спостереження — пасивний метод збирання інформації. Сутність його
полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи що-не-будь, звертати
увагу на когось, щось.
Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У
багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки
матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширнии за-дум статті чи
нарису, призводить до журналістського розслідування. Але, як правило,
завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом
яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима
журналіста: портрети, інтер'єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження,
відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне
місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі.
Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане,
включене і невключене. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане — відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає
авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для
ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до
нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування
журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових
обов'язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але
забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об'єктом вивчення,
можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи
установи.