2 Методологічні основи наукового пізнання і творчості

2.1 Методологія наукового дослідження

Методологія (від метод і...логія) – вчення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності). Методологія науки – вчення про принципи побудови, фор­ми і способи наукового пізнання.

Дослідник прагне до пізнання світу – предметів, явищ, закономірностей їх роз­витку, взаємозв'язків між ними, причин і наслідків таких зв'язків – для отримання об'єктивних відомостей про дійсність. При цьому він користується науковим методом.

Метод (від грецького methodos – шлях дослідження, теорія, вчення) – спосіб до­сягнення мети, вирішення конкретної задачі, сукупність прийомів або операцій теоретичного або практичного освоєння (пізнання) дійсності.

Пізнання здійснюється як перехід від незнання до знання, від одного знання до другого, більш глибокого, як рух до об'єктивної багатогранної істини.

В науковому пізнанні існують два рівні, які відрізняються способом досягнення основного змісту знання і за формою відображення – емпіричні і теоретичні. Тому, відповідно, називають і рівні знань.

Емпіричне знання безпосередньо характеризує об'єкт і виводиться в основному із досліджень (спостережень, експерименту) шляхом деякої раціональної обробки. Прикла­дом служать чисельні результати експерименту, оброблені методами математичної статис­тики і представлені у вигляді математичних виразів, так званих емпіричних рівнянь або формул.

Теоретичне знання всесторонньо характеризує об'єктивну реальність в її суттєвих зв'язках і закономірностях і пов'язане з вдосконаленням і розвитком понятійного апара­ту науки. Воно може бути отримано і в відносній незалежності від досліду, наприклад за допомогою введення гіпотетичних припущень, або теоретичних моделей. Так, Ж.Фур'є вивів диференціальне рівняння теплопровідності, прийнявши гіпотезу про про­порційність теплового потоку градієнту температур.

Емпіричні і теоретичні рівні пізнання тісно пов'язані між собою, так як теоре­тичні побудови виникають на основі узагальнень існуючих знань, в тому числі і отрима­них із спостережень, експериментів, і, в свою чергу, орієнтують і направляють ем­піричне дослідження. Розвиток пізнання передбачає безперервну взаємодію досліду і теорії. Однак кінцевою метою наукового пізнання є не експеримент, а теорія. Степінь розвитку науки визначається не стільки кількістю добутих емпіричних знань, скільки повнотою і достовірністю висунутих і достатньо обґрунтованих теорій.

Рівень знання визначається не тільки тим, яким способом отримано знання – дос­лідним шляхом, або теоретичним мисленням, але і тим, як в ньому відображений об'єкт дослідження – у всіх своїх зв'язках або з однієї, хоча і досить важливої сторони. З цієї точки зору прийнято поділяти знання на конкретне і абстрактне.

Абстракція (від лат. abstractio – відсторонення) – форма пізнання, заснована на уявному виділенні суттєвих властивостей і зв'язків предмету і відстороненні від інших, часткових його властивостей і зв'язків. За допомогою абстракцій предмет уявно аналізується, розчленяється на абстрактні визначення. Цей логічний прийом полягає в тому, що людина подумки відкидає ті властивості об'єкта, що вивчаються, котрі переш­коджають розгляданню його "в чистому вигляді" чи як "ідеальний об'єкт". Як було ска­зано раніше, сучасне суспільствознавство характеризується всезростаючим значенням аб­страктного мислення і його дією на матеріальне виробництво, тобто наступної конкрети­зації думки в предметному оформленні.

Процес абстрагування в системі логічного мислення тісно пов'язаний з іншими пізнавальними процесами, такими, як аналіз і синтез, порівняння, узагальнення, і спрямований на глибоке розуміння реального світу, властивостей матерії, шляхів пере­ходу від часткового знання до загального.