Лекція 3. Форми держави в зарубіжних країнах (2 год.)

1. Поняття форми держави. Елементи форми держави.

2. Форми правління в зарубіжних країнах.

3. Форма державного устрою.

4. Форма державного режиму.

1. Поняття форми держави. Елементи форми держави.

Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є форма держави, в якій виявляються особливості організації влади, відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму.

Форма держави – це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами організації влади.

Елементами форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного права, є

• форма державного правління (інституціональні характеристики організації влади);

• форма державного устрою (територіальні характеристики);

• форма політичного режиму.

2. Форми правління в зарубіжних країнах.

Форма державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка.

Головними ознаками президентської республіки є:

1. дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

2. обрання президента на загальних виборах;

3. поєднання повноважень глави держави і уряду в особі президента;

4. формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

5. відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6. відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

7. відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках – шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. Їхніми ознаками є:

8. здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами;

9. обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;

10. формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною;

11. формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом;

12. право глави держави розпустити парламент;

13. контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Ознакою парламентарно-республіканської форми правління є також те, що глава держави – президент – обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в ряді країн – колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Серед них насамперед слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб’єктами виконавчої влади є прем’єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Влада монарха спадкова.

У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова форма правління, як абсолютна монархія (Оман, Саудівськая Аравія).

3. Форма державного устрою.

Це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин.

а) Федерація – це держава, територія якої складається з територій її членів – суб’єктів (державних утворень).

Федерації, в яких розмежування компетенції здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноважень її членам, прийнято називати децентралізованими.

Для федерації характерні такі ознаки:

- існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної та управління в суб’єктах федерації;

- можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб’єктів одночасно є громадянином федерації;

- дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб’єкта;

- суб’єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації;

- двоканальна система податків.

4. Форма державного режиму.

Поняття політичного режиму охоплює низку основних критеріїв:

- характер і міра здійснення влади;

- механізм формування влади;

- відносини суспільства і влади;

- роль і значення недержавних та неполітичних організацій і структур;

- характер заборон у суспільстві;

- роль ідеології в житті суспільства;

- характер політичного лідерства;

- співвідношення прав і свобод громадян;

- становище засобів масової інформації;

- роль політичних партій;

- співвідношення між законодавчою і виконавчою владою;

- роль і значення силових органів;

- тип політичної поведінки.

Класифікація політичних режимів:

- тоталітарні;

- авторитарні;

- демократичні.

Лекція 4. Парламент і парламентаризм

1. Парламенти і парламентаризм.

2. Побудова, склад і організація парламентів.

3. Комісії як елемент структури парламентів.

4. Компетенція парламентів. Статус депутатів.

5. Законодавчий процес у парламентах.

1. Парламенти і парламентаризм.

Парламенти – це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості.

В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях – також і на рівні їхніх суб’єктів.

Парламентаризм – це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу.

У президентських республіках конституції встановили досить жорстокий розподіл основних функцій вищих органів держави. Внаслідок цього парламенти діють як юридично і фактично незалежні органи з властивими тільки їм важливими повноваженнями. Прикладом можуть бути США, де Конгрес не тільки суто законодавчий орган, а й виступає як один з центрів концентрації політичної влади. Сучасна історія цієї країни наочно свідчить, що за певного розкладу партійно-політичних сил конгрес ефективно конкурує з президентом у здійсненні державних функцій.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже завжди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він спирається.

2. Побудова, склад і організація парламентів.

Головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є двопалатність або бікамералізм.

Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу.

В наш час існування верхніх палат передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент звичайно ставиться на необхідність забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня.

У федеративних державах двопалатна побудова парламентів вважається чи не обов’язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб’єктів федерації та їхнього населення. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ в цілому, а верхніх – тільки свій штат, провінцію тощо.

Істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат.

Нижні палати двопалатних парламентів, як і однопалатні парламенти в цілому, практично повсюдно формується на основі прями виборів.

Порядок формування верхніх палат має істотні відмінності і звичайно відрізняється від прийнятого для нижніх. В ряді країн застосовуються прямі вибори. Їх нерідко проводять не тільки на основі виборчого права з більш високим віковим цензом, а й з використанням інших виборчих систем.

Свої особливості мають прямі вибори у верхні палати парламентів деяких федеративних держав. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб’єктів федерації. Від кожного суб’єкта обирається рівна кількість депутатів.

Строк повноважень (так званий строк легіслатури) членів верхніх палат нерідко більш тривалий. Так, у Конгресі США членів нижньої палати обирають на 2 роки, а верхньої – на 6.

У Франції – на 5 і 9 відповідно.

Для членів однопалатних парламентів тривалість легіслатури встановлена, як правило, в межах 4 – 5 років.

У деяких країнах верхні палати формуються на невиборній основі, наприклад шляхом призначення. У Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем’єр-міністра.

Особливе місце серед верхніх палат займає палата лордів парламенту Великобританії (спадкові лорди, духовні лорди, судові лорди.

Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії (комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького органу та реалізацію його завдань.

Парламентські фракції утворюються за принципом належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання депутатів за іншими принципами звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім фракцій, у парламентах функціонують об’єднання депутатів на основі спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо.

Фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практично всіх парламентських рішень. Від них залежить зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу, ініціативи щодо контролю за урядом тощо. Беруть активну участь у формуванні інших парламентських структур – постійних і спеціальних комісій (комітетів), а також керівних органів палат.

Керівні органи – одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво палатами здійснюється одноосібно їхніми головами.

В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії.

Особа спікера вважається політично нейтральною.

Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа – лідер палати. Його призначає прем’єр-міністр з числа політичних діячів – членів кабінету (уряду). Виступає від імені уряду.

У більшості країн керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи (бюро, президія, правління тощо). Голову цього органу, як правило, обирає палата і він є водночас його головою.

Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн він визначений у межах від трьох до п’яти осіб. У Швейцарії бюро нижньої палати складається з 10, а верхньої – з 5.

Адміністративно-допоміжні служби.

3. Комісії як елемент структури парламентів.

Найголовніший елемент внутрішньої структури.

Бувають кількох видів.

Постійні комісії. Головна функція – детальний розгляд законопроектів.

Спеціальні комісії можуть мати найрізноманітнішу предметну компетенцію. У нижній палаті парламенту Канади спеціальні комітети створюють для розгляду якогось окремого питання або для підготовки конкретного законопроекту.

Слідчі комісії або комітети з розслідування. Займаються питаннями державно-політичного життя, які мають певний суспільний резонанс: від розслідування зловживань окремих парламентаріїв та урядовців до масштабних політичних скандалів.

Об’єднані (спільні) комісії.

4. Компетенція парламентів. Статус депутатів.

Бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з двох палат, і, як правило, нижні палати відіграють більшу і навіть домінуючу роль. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат в цілому рівні (Італія, США та ін.).

- законотворчість;

- прийняття бюджету;

- контроль за діяльністю органів виконавчої влади;

- зовнішньополітична;

- судова.

Вільний мандат.

Імперативний мандат.

Депутатський індемнітет.

Депутатський імунітет.

5. Законодавчий процес у парламентах.

- внесення законопроекту;

- перше читання;

• дебати в палаті щодо законопроекту;

• розгляд законопроекту в комісії (комітеті);

• стадія доповіді;

• третє читання;

• промульгація;

• офіційне опублікування закону.