4.2 Голокост.

Напад на Радянський Союз став початком планомірного і систематичного знищення нацистами та їх посібниками єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву голокост.

Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп'ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв (загалом 50 тис. чоловік). За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефективними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 тис. євреїв). У січні 1942 р. нацистське керівництво приймає рішення про створення на території Польщі шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцім, Белжець), до яких вивозились євреї із західних областей України. Для концентрації євреїв перед знищенням створювалась система гетто та єврейських жит-лових кварталів.

Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищенням населення гетто, яких в Україні нараховувалося понад 350.

Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скурпульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї марганець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будівельні матеріали, промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеч­чини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюва­ний фашистами економічний визиск де в чому нагаду­вав господарювання комуністів, зокрема, було збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністратив­ним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгос­пи визнавалися найефективнішим способом викачуван­ня з місцевого населення хліба і продовольства.

4.3 Рух опору

«Новий порядок», запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939-1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд - Українське держав­не правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Про­те реакція німців на таке «самоуправство» була не­гативною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборони­ли діяльність Правління, заарештували його голову Я.Стецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт ЗО червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокре­ма Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази, «не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців». У відповідь фашисти кинули С.Банде­ру, Я.Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивно­го удару по ОУН. Зокрема у вересні було заарештова­но бл. 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бан­дерівських «похідних груп». їх завданням було, ру­хаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності Украї­ни, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН(М), розстрілявши по­над 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу Олену Телігу. В той же час німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бан­дерівців.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби, як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опо­ру. Осередками такого спротиву на перших порах ста­ли Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли парти­занські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У резуль­таті об'єднання всіх цих розрізнених військових фор­мувань у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військо­вою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських фор­мувань, оскільки вони представляли комуністичний ре­жим на окупованих територіях і своїми діями наклика­ли фашистські репресії проти мирного населення. Влітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких ворог, незва­жаючи на підтримку авіації й танків, втратив вбитими і пораненими бл. 3000 солдатів і офіцерів. 47 боїв про­ти німців і 54 бої проти радянських партизанів було також проведено у жовтні — листопаді того ж року. На звільнених від фашистів територіях, зокрема на Волині, УПА формувала українське державне управлін­ня, яке впроваджувало місцеве самоврядування, вирі­шувало земельне питання, створювало грошову систе­му, школи тощо.

Крім фашистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лон-доні. її основне завдання по­лягало в тому, щоб до приходу радянських військ взя­ти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК су­проводжувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення, зокрема лише на Холмщині протягом 1943— 1944 рр. було замордовано бл. 5 тис. українців та спалено десятки сіл. Заклики команду­вання УПА та митрополита А.Шептицького до порозу­міння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це призвело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки ти­сяч мирних жителів з обох боків. Протистояння три­вало аж до 1947 р.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА – Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте фор­мування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ {тому часом УПА-Південь назива­ли ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстрашним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішення запро­вадити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка {спо­чатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На поч. 1944 р. УПА на­раховувала бл. 100 тис. вояків. Це свідчило про ма­сову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої до­помоги ззовні вона не мала.

21-25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимо­ги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян Укра­їни незалежно від національної приналежності, сво­бода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік, у липні 1944 р., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бандери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керів­ництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім комуністів та ОУН(М)), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етніч­ну винятковість, більше уваги приділяла соціально-еко­номічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу станов­лення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських за­гонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкін. 1942 р. парти­занський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобе­режної України. Путивльський партизанський загін на­прикін. травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продоволь­ства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка. Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем. Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобе­режжі, туди наприкін. жовтня 1942 р. рейдом виру­шили партизанські з'єднання С.Ковпака і О.Сабуро­ва. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводи­лася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька на­падів на фашистів, вони відходили в глиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю..

З'єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдавши загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами У ПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на поч. 1944 р. на території Украї­ни, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося 40 - 50 тис. радянських партизанів. У містах України діяли націоналістичні та прорадянські підпільні групи, зокрема «Молода гвардія» на Луганщині та «Партизанська іскра» на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо. Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.