5

соціальна географія України Лекція № 2

Лекція №2

Тема. Становлення cучасної соціальної географії в україні

План

1. Виникнення соціальної географії у світі.

2. Концептуальні особливості соціальної географії у ХХ ст.

3. Становлення української антропогеографії.

4. Розвиток радянської соціальної географії.

1. Виникнення соціальної географії у світі.

Термін "соціальна географія" використовуєте більш як 100 років. Вперше його застосував у 1884 р. П. де Рузьє в журналі "Соціальні реформи". Назва "соціальна географія" зустрічається також в листах Е. Реклю за 1895р., а пізніше в його капітальній роботі "Всезагальна географія".

Наукові дослідження з соціальної географії виникли у другій половині XIX ст., і створив їх французький соціолог і економіст Ф. Ле-Пле. Сповідуючи ідеї географічного детер­мінізму, Ф. Ле-Пле, а також його учні Е. Демолен, П. де Рузьє, Р. Піно та інші створили географічну школу в соціології. Із послідовників Ф. Ле-Пле найбільш відомий Е. Демолен. Ним були проведені дослідження умов життя різний соціальних груп населення, в тому числі фабричних робітників, гірників, сільських жителів. Призначення соціальної географії (за Е. Демоленом, соціогеографії) полягає у визначенні впливу сукупності територіальних факторів, включая⁴¹¹ природні умови, на соціальний розвиток.

Соціальна географія розглядалась як частина соціології. Е. Дюркгейм визначив її місце поряд з демографією. У Франції на початку XX ст. спостерігалось тісне співробітництво соціо­логів і географів.

Амстердамська соціологічна школа, критикуючи геогра­фічний детермінізм, робила головний акцент на дослідження зв'язку між соціологією і географією і бачила предмет соціо­географії у вивченні географічного контексту життя соціаль­них груп.

Становлення і розвиток соціальної географії має свої особливості.

По перше, соціогеографія виникла як соціальна наука, але з широким діапазоном міждисциплінарних контактів і на­самперед з географією.

По друге, її предметний зміст трактувався досить широко, проте без чіткої цільової спрямованості досліджень.

По-третє, методологічною базою аналізу слугували ідеї і підходи географічного детермінізму і позитивізму.

По-четверте, виникає питання про соціологізацію гео­графії наприкінці XIX — на початку XX ст. Проте соціальна проблематика в географічних дослідженнях різко зросла в другій половині XX ст., коли загострились регіональні дис­пропорції у всіх країнах, виникла криза великих міст.

2. Концептуальні особливості соціальної географії у хх ст.

Для періоду класичної науки, що тривав до кінця ХІХ – початку ХХ ст., характерні:

а) об’єктивізм. До наукових досліджень висувається вимога забезпечення об’єктивності отриманих знань (досягається за рахунок виключення із опису об’єкту та його пояснення усіх тих моментів, що відносяться до суб’єкту пізнання), виявлення як остаточного результату абсолютної істини (досягається за рахунок того, що розум „сам по собі”, „зі сторони” спостерігає світ і розкриває сутність явищ). Пізнавальна діяльність суб’єкту (дослідника) та його здібності залишаються поза увагою;

б) детермінізм. Передбачається, що будь-яка подія однозначно визначається початковими умовами, що можуть бути задані абсолютно точно. Таким чином, виявивши усі фактори, що можуть вплинути на розвиток регіону, можна чітко визначити його майбутній стан. Основним фактором регіонального розвитку вважаються природні умови та ресурси (природний детермінізм);

г) безчасовість. Час трактується лише як астрономічний параметр, а категорія „процес” взагалі відсутня. Регіональний розвиток при цьому характеризується стійкістю, однорідністю, відсутністю випадковостей, лінійністю (незначний за силою вплив факторів може викликати лише незначний „відгук” у розвитку регіону);

д) емпіризм та описовість. Результатом наукових досліджень є опис фактичних даних про розвиток регіонів, їх емпірична характеристика. Досліджуються субстанційні (емпіричні) об’єкти – конкретні ділянки території (земної поверхні). Основними методами дослідження є описові, порівняльно-географічні.

Період некласичної науки (модернізм), що тривав до 1980-90-х років, характеризується такими рисами:

а) відносність. Передбачається, що у результаті наукових досліджень можна виявити істину, але залежно від обраної точки зору вона може трактуватися по-різному (тобто істина є відносною). Відповідно до цього і регіональний розвиток може характеризуватися багатоваріантністю залежно від обраної стратегії. Суб’єкт пізнання включається до об’єкту дослідження (людина розглядається як невід’ємна частина регіону, ландшафту);

б) посибілізм. Передбачається, що природа створює лише можливості, а їх використання залежить від способу життя людей. Такий підхід у своїх крайнощах призвів до споживацького (а інколи – й хижацького) ставлення до природи: „людина – головне, а

природа – лише джерело її розвитку”. Це супроводжується абсолютизацією науки як форми пізнання і основи перетворення світу, поширенням сцієнтизму (наука – головний засіб розв’язання суспільних проблем);

в) темпоральність. Час розглядається як безпосередній фактор розвитку об’єктів дослідження. У науковий обіг вводиться поняття „процесу”, „географічного процесу”. Регіональний розвиток розглядається як процес зміни станів, стадій просторової організації. Саме у цей час „відкрилася можливість передбачення майбутнього у формі географічних прогнозів, гіпотез” [239, с. 103];

г) теоретизація та системність. Результатом наукових досліджень є побудова теорії розвитку об’єкту дослідження, виявлення відповідних законів і закономірностей, на основі яких відкривається можливість наукового передбачення майбутнього. Поряд з емпіричними досліджуються теоретичні об’єкти – різноманітні територіальні комплекси, системи. Регіони розглядаються як географічні системи, тобто як сукупність взаємозв’язаних елементів, що характеризується певною цілісністю. Основними методами дослідження є системний аналіз і синтез, географо-математичне моделювання.

Період постнекласичної науки, що триває нині, вирізняють такі характеристики:

а) людиновимірність (суб’єкт-об’єктний підхід). Визначається необхідність наукового дослідження не об’єкту як такого, а суб’єкт-об’єктних зв’язків. Суб’єкт при цьому розглядається і як частина об’єкту дослідження, і як його усвідомлювач. Важливого значення набуває рефлексія – самопізнання розвитку наукових досліджень;

б) ціннісна орієнтація (аксіологічний підхід). Істина залишається вищою цінністю

наукового пізнання, але разом з тим виникає проблема оцінки її культурно-гуманістичних наслідків. Зокрема, важливим моментом дослідження є оцінка можливих наслідків реалізації стратегій регіонального розвитку для людини як жителя регіону, конкретної території. На зміну завойовницькому ставленню до природи прийшла концепція коеволюції людини (суспільства) і природи. Перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства змінює характер основних ресурсів регіонального розвитку (ними стають інформація, інновації);

в) еволюціонізм. Регіональний розвиток розглядається як поступальний стадійно-

циклічний процес, що характеризується нестійкістю, розмаїттям, нелінійністю (незначний за силою вплив факторів може викликати істотний „відгук” у розвитку регіону), незворотністю в часі (т.зв. „стріла часу”, за І. Пріґожиним). Актуалізуються дослідження етногенезу (за Л. Ґумільовим), ноосферогенезу;

г) концептуальність та холістичність. Результатом наукових досліджень є розробка концепцій розвитку об’єктів дослідження. При цьому допускається поліконцептуальність, тобто плюралізм концепцій, поглядів. Так, згідно синергетичних концепцій, об’єктами дослідження виступають відкриті системи, що характеризуються холістичністю (тобто розглядаються як цілісні утворення, поділ яких на складові призводить до появи нових цілісних об’єктів), можливістю переходу від рівноважного до нерівноважного стану і навпаки (теорії хаосу, дисипативних структур), непередбачуваністю розвитку в точках біфуркації (де зростає роль випадкових факторів). Згідно біхевіористичних концепцій, на перший план виходять аспекти цілісного сприйняття об’єктів дослідження, їх перцепційні характеристики. Водночас як об’єкти дослідження додаються методи і засоби дослідження, а також виникають віртуальні об’єкти дослідження (на базі ГІС-технологій), вивчається кіберпростір. Методичний апарат досліджень розширюється за рахунок методів нелінійної алгебри, фрактальної геометрії, теорії нечітких множин тощо.

Проте, як зазначає О. Шаблій, нині у суспільній географії паралельно і взаємопов’язано існують усі три підходи (класичний, некласичний та постнекласичний).

3. Становлення української антропогеографії. Модерна українська суспільна географія сформувалась в період початку - середини XX ст. Її характерними рисами є: а) вона формувалась працями фахівців з географічною освітою; б) її адептами були свідомі українці, які писали свої твори головним чином українською мовою і працювали над вивченням СГ України; в) велику роль у її становленні відіграли громадське- і державно-наукові організації вчених – Академія наук, Наукове товариство ім. Шевченка та ін.

Модерній українській СГ доводилось закладати передусім основи теорії національної науки. Але найбільший внесок вона зробила у розвиток суспільної географії України. Менше було зроблено у вивченні СГ країн світу і світового господарства.

Певні досягнення у сфері соціально-економіко-географічного картографування України, особливо її населення. Довгий час праці соціально-географічного змісту писались з позицій антропогеографії, панівної наукової школи на початку ХХ ст. У ній головний акцент робився на взаємини природи і суспільства та географічний детермінізм, тобто обумовленість соціальних процесів впливом природного середовища.

Серед учених-географів цього періоду слід назвати передусім акад. С.Рудницького, професорів Г.Величка, В. Гериновича, В.Огоновського, А.Синявського, В.Кубійовича, М. Кулицького, О.Степанів та ін. Більшість з них працювали як у суспільній, так і у фізичній географії. Центральними фігурами є акад. С.Рудницький та проф. В.Кубійович.

Найбільший внесок у становлення соціальної геогр. України зробив Степан Рудницький (1877-1937) – фундатор модерної української географії загалом і СГ зокрема. Академік ВУАН, дійсний член НТШ і багатьох європейських наукових товариств, доцент Львівського і професор Українського Вільного Університету (Відень, Прага), один з організаторів останнього (1921). Організатор і керівник Українського Інституту Географії і Картографії (1927) у Харкові. Народився у Перемишлі, загинув як в'язень більшевицького ГУЛАГу 3 листопада 1937 р. (урочище Сандормох біля Медвеж'єгорська у Карелії).

Учений створив теоретичні основи української географічної науки. Виклав їх у праці "Нинішня географія" (1905). Вважав об'єктом дослідження усієї географії земну поверхню і трактував нашу науку як просторову, що вивчає реальні об'єкти і процеси і встановлює закони їх просторової взаємодії. Розкрив класифікацію географічних наукових дисциплін: передусім виділив загальні (номотетичні) і описові (регіональні, дескриптивні) їх групи. В загальній географії, крім математичної (геодезія, картографія), фізичної, біологічної, він виділив антропогеографію. В її складі – географія населення, культури, економічна та політична. Великий його внесок у методику географічних досліджень, у якій він виділяв чотири етапи: морфологічний (дослідження просторового складу і структури явищ на земній поверхні), гилологічний (змістовний - встановлення сутнісних особливостей елементів складу), генетичний (дослідження походження явищ і процесів) та динамічний (вивчення функціонування об'єктів і явищ в часі). В СГ С.Рудницький дотримувався антропогеографічного напрямку. З його антропогеографічних праць слід назвати такі: "Коротка географія України. Антропогеографія" (1914), "Україна. Край і народ", 1916, "Основи землезнання України. Антропогеографія" (1926). В цих та інших працях він визначив максимальну (1056 км2) і мінімальну (905 км²) українську національну територію.

С.Рудницький заклав наукові основи української політичної та військової географії загалом (ряд праць у 1914-1923 рр„ зокрема фундаментальна монографія "Українська справа з погляду політичної географії", 1923), і особливо політичної географії України. У державотворенні головним вважав національний принцип (а не класовий чи більшовицько-інтернаціональний). Розумів Україну як країну, що має об'єднати усі українські етнічні землі "від Сяну до Дону і по Кавказ" у єдину Соборну Самостійну Державу. Велику увагу звернув на причорноморське географічне положення нашої України її вихід до країн Близького і Середнього Сходу, а також межування з Росією і Польщею.

У ряді праць С.Рудницький заклав наукові основи української географічної термінології, краєзнавства і шкільної географії. В організованому С.Рудницьким Інституті Географії і Картографії був відділ економічної географії, для керівництва яким вчений запросив проф. В.Гериновича.

Володимир Геринович (1883-1949) –

професор, дійсний член НТШ у Львові. Народився на Львівщині. Вчився у Львівському та Віденському університетах. Працював у Кам'янці-Подільському, Харкові, Москві. Репресований у 1932-1944 рр. Зробив значний внесок у розвиток географії України (як фізичної, так і економічної - на початку 20-х років багаторазово видавалась його "Географія України"), в обґрунтування її західного кордону, у краєзнавство (відома його двотомна праця "Кам'янеччина", 1926, 1927) та ін.

Антін Синявський.

У 20-30-х роках відомим географом став проф. Антін Синявський (1866-1951) - автор багатьох праць з економічної і фізичної географії України і її окремих регіонів (особливо Півдня), політичної географії зарубіжних країн, теорії економічної географії. Він народився на Київщині, вчився у Київському та Одеському університетах. Працював у Києві, Дніпропетровьку, Одесі, Кам'янці-Подільському, Чернівцях, Сімферополі та ін.

Значний внесок А.Синявський зробив у теорію і методологію української економічної географії (ЕГ розглядав як науку економічну і географічну водночас), особливо у теорію економічного районування (стаття "Економічний район і економічний ландшафт" (1930). Досліджував географічні проблеми України в цілому (книга "Економіко-географічний нарис України", 1924) та Степової України. Був одним з перших національних геополітиків – дослідників близькосхідних інтересів України (Єгипет, Сирія) і безпосередніх сусідів нашої держави (Польща, Румунія).

Особливу увагу А.Синявський звернув на географічне дослідження світового господарства, подібно як економісти В.Садовський та В.Тимошенко (розвідка "Методологія і схематичний план економгеографії", 1927). Працями цих вчених вже у 20-30-х роках було закладено основи українського географічного світознавства.

Після арешту фундатора української географії С. Рудницького (1933) і ліквідації Наукового Інституту Географії і Картографії (1934) центр наукової думки перемістився у Західну Україну, зокрема у Львів. Представниками географічного українознавства у 30-х роках стають В.Кубійович, В.Огоновський, М.Кулицький, О.Степанів та ін., що були членами Географічної комісії НТШ у Львові.

Володимир Кубійович (1900-1985) –

найбільш яскравий представник української антропогеографії у міжвоєнний період. Почесний член НТШ, керівник його Географічної комісії (а після війни - один з відроджувачів НТШ в еміграції, його довголітній Голова). Народився у м. Новий Санч (Польща), закінчив Краківський університет, де до війни працював доцентом. Наприкінці війни емігрував до Баварії (професор Українського Вільного Університету, перенесеного з Праги до Мюнхена), а у 1951 р. – до Франції (м.Сарсель біля Парижа). В 1952-1985 рр. - Головний редактор сімнадцятитомного видання "Енциклопедія Українознавства" (в т.ч. чотири томи англійською мовою).

В.Кубійович прямий спадкоємець наукової спадщини С.Рудницького і продовжувач його українознавчих ідей. Його творчістю закінчується перед Другою світовою війною короткотерміновий період становлення української географії.

Найбільш відомими працями (співавтор і редактор) були "Атлас України і сумежних країв" (1937) та "Географія українських і сумежних земель" (1938). Це колективні праці багатьох західноукраїнських географів, природодослідників та інших вчених, де роль В.Кубійовича була домінуючою. Як і у С.Рудницького, Україна тут показана в її етнічних межах в той час, коли вона перебувала під займанщиною чотирьох держав (Росія, Польща, Чехо-Словаччина, Румунія). "Атлас України" - це перший національний атлас Соборної України.

Особливо великим є внесок В.Кубійовича у національну демогеографію. Він дослідив динаміку українців та етнічних меншин (поляків, росіян, євреїв) на наших землях, починаючи з другої половини XIX, до 80-х років XX ст. Показав етнічну структуру України в цілому і в окремих її історико-географічних регіонах (особливо на західних землях). Багато праці вчений доклав, щоб висвітлити географічні аспекти міграції українців, а також української діаспори. Одним з перших почав досліджувати проблеми географії міст (геоурбаністики).

У 20-х - першій половині 30-х років В.Кубійович багато працював в українській реґіоналістиці. Основним об'єктом його наукових пошуків були Східні Карпати. В них він вивчав географічні аспекти пастушого способу життя, а також використання земельних угідь. Після війни для "Енциклопедії Українознавства" підготував серію географічних нарисів про окремі регіони і міста України.

Крім названої картографічної праці ("Атлас України і сумежних країв"), в якому із приблизно 150 карт В.Кубійовичу належить близько двох третин, вчений підготував і видав ряд карт населення України в цілому (в т.ч. німецькою мовою) і окремих її регіонів. Найцікавішою серед них є "Етнографічна карта Південно-Західної України (Галичини)" на 1.1.1939 у масштабі 1:250000 (1953 р.), де показано кількість і національний склад населення в розрізі довоєнних ґмін та міських поселень. Досягненням української географії в діаспорі було також видання у 1977 р. українською та англійською мовами "Карти України" у масштабі 1: 1000000 (у співавторстві з проф. Аркадієм Жуковським з Парижа).

Олена Степанів (1892-1963).

Хрещеною матір'ю В.Кубійовича як українського географа була відома героїня національно-визвольних змагань Олена Степанів (1892-1963) - доктор географії, звичайний член НТШ. Вчилася у Львівському та Віденському університетах. До війни працювала у Львові, в 1949-1956 рр. репресована. Внесок О.Степанів у СГ полягає у дослідженні проблем геоурбаністики (праці про Київ та Львів). Книга "Сучасний Львів" (1943) перевидавалась декілька разів. Вона досліджувала природно- і працересурсний потенціал західних областей. Праця "Крим. Геополітичний нарис" (1942) – це оригінальна наукова розвідка, що продовжила розвиток політичної географії України, розпочатий С.Рудницьким.

Володимир Огоновський (1896-1970) –

український етнограф, економіст і економіко-географ, доктор географії, дійсний член НТШ. Народився на Івано-Франківщині. Вчився у Львівському, Віденському та Карловому (Прага) університетах. Учень Степана Рудницького. Брав участь у підготовці "Української Загальної Енциклопедії" (1930-1935), до якої підготував понад 50 нарисів-статей про окремі країни і регіони світу.