8.інститут відповідальності у міжнародному кримінальному праві

Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності

       Змістом інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є визнання спеціальним міжнародним судовим органом особи винною у вчиненні певного злочину та призначення їй конкретного виду покарання. При цьому, і сам склад злочину, і міри покарання за нього передбачаються не національним законодавством якої-небудь держави, а міжнародними договорами. Якщо ж за вчинення подібних злочинів особа притягається до кримінальної відповідальності судовим органом певної держави на підставі її внутрішнього кримінального законодавства, має місце національна, а не міжнародна кримінальна юрисдикція. Так, наприклад, у 1979 р. відбувся Пномпеньський трибунал, на якому за злочини геноциду були засуджені керівники режиму Пол Пота. Проте цей трибунал являв собою спеціальний судовий орган Камбоджі (Кампучії) і при розгляді справи керувався як нормами міжнародного права, так і внутрішнім законодавством, тому притягнення до відповідальності червоних кхмерів є проявом саме національної, а не міжнародної кримінальної юрисдикції.

       Вперше питання про притягнення осіб, які вчинили кримінальні злочини, до міжнародної кримінальної відповідальності виникло після першої світової війни у зв’язку з необхідністю покарання осіб, винних у масових знищеннях вірмен у 1915-1916 рр. Проте, тоді інститут міжнародної кримінальної відповідальності так і не був розроблений.

       Після другої світової війни для покарання військових злочинців були утворені Нюрнберзький (1945 р.) та Токійський (1946 р.) трибунали, які мали характер міжнародних судових установ.

       Нюрнберзький трибунал складався з чотирьох представників союзників (СРСР, США, Великобританія та Франція) та їх чотирьох заступників. Кожна держава також призначила свого головного обвинувача і допоміжний персонал. Процедура розгляду справ, а також міри покарань за конкретні види злочинів передбачалися у статуті Трибуналу. Для підсудних були передбачені процесуальні гарантії, зокрема призначалися захисники. Токійський трибунал складався з представників 11 держав (СРСР, США, Китай, Великобританія, Франція, Нідерланди, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та Філіппіни). Призначався один головний обвинувач (представник США) та по одному додатковому обвинувачу від решти країн.

       Нюрнберзький та Токійський трибунали були наділені компетенцією судити і призначати покарання особам, винним у вчиненні злочинів проти миру, військових злочинів та злочинів проти людяності. Перелік злочинів, які підпадали під юрисдикцію цих трибуналів, визначався їх статутами, при цьому чіткого переліку покарань не було встановлено, і трибунали могли призначати будь-яке покарання, в т.ч. смертну кару, позбавлення волі та конфіскацію майна. Для виконання винесених вироків була утворена міжнародна тюрма в м. Берлін. Винесені смертні вироки були виконані окупаційною адміністрацією.

       За рішенням Ради Безпеки ООН у 1993 р. був створений Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії (м. Гаага, Нідерланди). Трибунал складається із 11 незалежних суддів, що призначаються Радою Безпеки ООН строком на чотири роки, та обвинувача, який також призначається Радою Безпеки ООН. В складі Трибуналу утворено дві судові камери (палати) по три судді в кожній, та апеляційну камеру в складі п’яти суддів. Трибунал наділено юрисдикцією щодо злочинів проти миру, безпеки людства та людяності, вчинених на території колишньої Югославії. Трибунал має право давати доручення для розшуку і затримання винних осіб. Трибунал може призначити покарання у вигляді тюремного ув’язнення, яке відбувається у державі, що визначається трибуналом з числа країн, які заявили про готовність прийняти засуджених осіб. При цьому строки позбавлення волі визначаються трибуналом виходячи з положень кримінального законодавства Югославії, яке діяло на момент вчинення злочину.

       За аналогією з Трибуналом по колишній Югославії у 1994 р. було утворено Міжнародний трибунал по Руанді, юрисдикція якого поширюється на злочини геноциду, вчинені на території Руанди та сусідніх держав. Місцезнаходженням цього Трибуналу є м. Аруша (Танзанія).

       На виконання Резолюції Ради Безпеки ООН від 14.08.2000 р. та на підставі Угоди між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне для покарання осіб, винних у вчинені геноциду на території Сьєрра-Леоне протягом 1991-2002 р. був утворений Спеціальний суд по Республіці Сьєрра-Леоне. Формально цей Суд знаходиться у Республіці Сьєрра-Леоне, однак з міркувань безпеки частина засідань проводяться у м. Гаазі (Нідерланди) з використанням матеріальної бази Міжнародного кримінального суду.

       Відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. цей суд має наділятися юрисдикцією щодо притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину геноциду, агресії, військових злочинів та злочинів проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення). За вчинення вказаних злочинів суд може призначити покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на строк до тридцяти років, штраф, а також конфіскації майна, доходів та активів, отриманих внаслідок вчиненого злочину. Статутом визначено, що Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Основоположним принципом діяльності Суду є принцип компліментарності, відповідно до якого суд не приймає справи до свого розгляду, якщо відповідна особа вже була засуджена з дотриманням належної законної процедури іншим судом (у т.ч. національним) за діяння, заборонені Статутом. До складу суду мають входити Президія, Апеляційне відділення, Судове відділення, Відділення попереднього провадження, Канцелярія прокурора та Секретаріат. Місцезнаходженням Суду є м. Гаага (Нідерланди).

       Міжнародний кримінальний суд почав діяти у 2002 р., а перші слухання розпочалися наприкінці 2006 р. у справі Томаса Лубанги, одного з лідерів озброєного ополчення Демократичної Республіки Конго, котрого було обвинувачено у залученні дітей до участі в бойових діях.

       Станом на початок 2007 р. юрисдикцію Міжнародного кримінального суду визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн. Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, в основному через побоювання переслідувань своїх військовослужбовців. Ще два члени Ради безпеки ООН – Росія і Китай – також утрималися від участі в роботі Суду. Україна підписала Римський статут, однак не може його ратифікувати, оскільки відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України. Тим не менше, 18.10.2006 р. Україна приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду, згідно з положеннями якої Міжнародний кримінальний суд користується на території кожної держави—учасниці такими привілеями та імунітетами, які є необхідними для досягнення його цілей.

9. Поняття та відповідальність за агресію і геноцид.

Агресія - злочин проти миру, що складається в тому, що особа, яка є керівником, бере активну участь або віддає наказ про плануванні, підготовці, початку або проведенні агресії, що здійснюється державою.

Відповідальність за агресію несуть особи, наділені відповідними владними повноваженнями. Вона настає в разі, якщо держава розв'язала агресивну війну. У Статуті Нюрнберзького трибуналу мова йде саме про агресивну війну, а не про окремих актах застосування сили.

У міжнародному праві немає визначення агресії, придатне для застосування в МУП. Визначення, що міститься в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 р., не є достатньо чітким для застосування судом. У ньому перераховуються акти агресії, які можуть і не досягати рівня агресивної війни.

Проте дане визначення агресії не може не братися до уваги судом при оцінці відповідних фактів. Принципове значення має визначення агресії як застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави. Розробка необхідного визначення агресії передбачена Статутом Міжнародного кримінального суду (п. 2 ст. 5).

Найбільш серйозну відповідальність держава несе за дії, що становлять міжнародні злочини, за злочини, що створюють загрозу міжнародному світу і безпеці (апартеїд, пропаганда війни і ін.). Важливою межею сучасного міжнародного права є те, що воно передбачає відповідальність за агресію . Оскільки в міжнародних відносинах немає судової інстанції, яка могла б розглядати в обов'язковому порядку спори між державами, безпосередні переговори між зацікавленими сторонами і ін. способи мирного дозволу суперечок грають важливу роль у встановленні відповідальності, її форм і об'єму.

Відповідальність держави за А. може включати всі види і форми міжнародно-правової відповідальності (див. Відповідальність держав ). В разі вживання за рішенням Ради Безпеки ООН(Організація Об'єднаних Націй) військових санкцій проти агресора озброєні сили повинні надаватися членами ООН(Організація Об'єднаних Націй) в розпорядження Ради Безпеки на основі особливих угод, що укладаються між Радою Безпеки і відповідною державою — членом ООН(Організація Об'єднаних Націй). До теперішнього часу (1969), проте, такі угоди не поміщені, унаслідок чого застосування Радою Безпеки ООН(Організація Об'єднаних Націй) військових санкцій до агресора практично утруднене.

  Окремі держави також мають право реагувати на порушення міжнародного права, що зачіпають підтримку міжнародного світу: засоби дії проти агресора, які вони можуть застосовувати поза рамками ООН(Організація Об'єднаних Націй), досить багаточисельні, але вони істотно відрізняються від засобів, вживаних ООН(Організація Об'єднаних Націй), як правило, це заходи, не зв'язані з використанням озброєної сили. Статут ООН(Організація Об'єднаних Націй) не зачіпає право держав на індивідуальну і колективну самооборону проте використання озброєної сили в порядку самооборони можливо лише в разі озброєного нападу, а не в разі загрози такого нападу або яких-небудь інших форм А. Прімененіє будь-яких заходів самооборони проти А. поставлено Статутом ООН(Організація Об'єднаних Націй) під контроль Ради Безпеки. Відповідальність за А. включає не лише примусові заходи, направлені на припинення А. і відновлення міжнародного миру, але і різні заходи по ліквідації наслідків А. і запобіганню можливості її відновлення.

  Розрізняють політичну і матеріальну відповідальність держави за А. Політічеськая відповідальність виражається в різних формах тимчасового обмеження суверенітету держави-агресора: повній або частковій демілітаризації, демократизація державного і суспільного ладу і так далі Наприклад, відповідно до угод Потсдама окупація Німеччини повинна була забезпечити викорінювання німецького мілітаризму і нацизму з тим, щоб Німеччина ніколи більше не загрожувала своїм сусідам або збереженню світу; запобігання з цією метою всякої фашистської і мілітаристської діяльності і пропаганди, заохочення демократичного розвитку Німеччини; ліквідацію надмірної концентрації в економіці Німеччини — картелів, синдикатів і ін., які забезпечили прихід фашизму до влади, підготовку і здійснення гітлерівської А.

  Матеріальна відповідальність держави-агресора може виражатися в реституції (повернення в натурі тих або інших матеріальних цінностей) або в репарації (відшкодування нанесеного збитку).

  Міжнародне право передбачає також індивідуальну кримінальну відповідальність за А. осіб, винних в планеруванні, підготовці, розв'язуванні або здійсненні А., а також осіб, що зробили в ході А. злочини проти законів і звичаїв війни і злочину проти людяності (див. Військові злочинці ). Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за А. був підтверджений у ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН(Організація Об'єднаних Націй), а також в проекті Кодексу злочинів проти світу і людства, розробленому Комісією міжнародного права ООН(Організація Об'єднаних Націй).

Геноцид - дії, що мають на меті знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.

До таких дій віднесені: вбивство членів групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове фізичне знищення групи, заходи, розраховані на запобігання дітонародження, насильницька передача дітей однієї людської групи в іншу.

Геноцид (від греч.(грецький) génos — рід, плем'я і лат.(латинський) caedo — вбиваю), винищування окремих груп населення по расових, національних або релігійних мотивах, один з тяжких злочинів проти людства. Злочини Р. органічно пов'язані з фашизмом і аналогічними реакційними «теоріями», що пропагують расову і національну ненависть і нетерпимість, панування т.з. «вищих» рас над «нижчими» і т.п.

Злочини Р. скоювалися в масових масштабах гітлерівцями під час 2-ої світової війни 1939—45 в окупованих країнах Європи, особливо проти слов'янського і єврейського населення. Мільйони людей різних національностей були знищені у фашистських «таборах смерті». Правлячі круги ряду імперіалістичних держав грубо порушують Конвенції 1948 і 1965, проводячи політику Р. як усередині країни, так і на підвладних їм територіях, використовуючи цю політику для боротьби проти національно-визвольного руху. Політика Р. і апартхейда стала державною політикою в Південно-африканській Республіці, в Родезії.

Караність Р. встановлена статутами міжнародних військових трибуналів (Нюрнберзького і Токійського), а також спеціальних міжнародною конвенцією «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» (схвалена Генеральною Асамблеєю ООН(Організація Об'єднаних Націй) 9 грудня 1948). Згідно конвенції, під Р. розуміються дії, що здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, яку або національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, а саме: вбивство членів такої групи, спричинення ним серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу; навмисне створення умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення таких груп, вживання заходів, розрахованих на запобігання дітородінню в їх середовищі, насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. Конвенція передбачає також караність змови з метою здійснення Р., підбурювання, замаху і співучасті в Г. Конвенция передбачає запобігання і покарання злочинів фізичного і біологічного Г. Прі виробленню конвенції представник СРСР наполягав на забороні також національно-культурного Р., який виражається в заходах і діях, направлених проти користування національною мовою і проти національної культури якої-небудь групи населення, проте імперіалістичні держави відмовилися прийняти цю пропозицію, а також розповсюдити дію конвенції на колонії, в яких злочини Р. носять масовий характер. У 1965 ООН(Організація Об'єднаних Націй) прийнята конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, осуджуюча расизм, однією з форм якого є Р.

В Радянському Союзі і інших соціалістичних державах всяке обмеження прав або встановлення яких-небудь привілеїв громадян залежно від їх расової, національної або релігійної приналежності, а також проповідь расової або національної винятковості або ненависті і зневаги заборонені і караються законом.