20,11. Розгляд судом справ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

Як уже зазначалося, звернення за медичною допомогою здійснює особа добровільно, тому важливо одержати згоду особи на застосування таких мір медичного характеру, як ізоляція, госпіталізація. Проте, якщо особа страждає на хворобу, яка є небезпечною для інших осіб, відмова від ліку­вання може поставити під загрозу життя і здоров'я самої хворої особи та осіб, які її оточують.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5.07.2001 «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», туберкульоз - інфекційна хвороба, викли­кана мікобактеріями туберкульозу, протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально деза- даптовані групи населення (біженців, мігрантів, особіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, осіб без постійного місця проживання, алкоголіків, наркоманів тощо), спричиняє високу тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікуван­ня та реабілітації. Негативні соціально-економічні наслідки, спричинені туберкульозом, дали підстави зарахувати цю хворобу до групи соціально небезпечних.

Протитуберкульозна допомога - комплекс соціально-економічних, ор­ганізаційних, лікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і протиепі­демічних заходів щодо захисту населення від туберкульозу, спрямовані на профілактику, своєчасне виявлення та діагностику, лікування, медичний (диспансерний) нагляд і реабілітацію хворих на туберкульоз та здійсню­ються відповідно до зазначеного Закону, інших нормативно-правових актів у сфері боротьби з туберкульозом.

Лікувально-профілактичні заходи - заходи медичного характеру щодо індивідуальної профілактики, своєчасного виявлення захворювання, діагнос­тики, лікування, медичного (диспансерного) нагляду та реабілітації хворих на туберкульоз.

Профілактика захворювання на туберкульоз - заходи соціально-еконо­мічного, організаційного, протиепідемічного та медичного характеру, спря­мовані на запобігання виникненню та масовому поширенню туберкульозу, а також на своєчасне виявлення інфікованих мікобактеріями туберкульозу дітей та підлітків і хворих на туберкульоз серед населення.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на ту­беркульоз», лікування хворих на туберкульоз відбувається під обов'язковим медичним контролем із дотриманням установлених стандартів лікування.

Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на тубер­кульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу та особами, які були у контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюють спеціалі­зовані протитуберкульозні заклади.

Протитуберкульозним закладом є спеціалізований заклад охорони здоров'я, що здійснює діагностику туберкульозу та надає лікувально-про­філактичну (стаціонарну та амбулаторну) допомогу хворим на туберкульоз (протитуберкульозні диспансери, лікарні, відділення, кабінети, науково-до­слідні інститути, денні стаціонари, санаторії тощо - ст. 1 Закону). Перелік протитуберкульозних закладів затверджує центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз забезпечують лікарі, інші медичні працівники, зобов'язані скерувати всіх хворих із будь-якими ознаками туберкульозу направити для подальшого обстеження до відповідного протиту­беркульозного закладу чи до лікаря-спеціаліста (фтизіатра). З метою своєчас­ного виявлення осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз, проводяться також профілактичні медичні огляди населення.

Заклади охорони здоров'я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов'язані скерувати її до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення особи та терміново пові­домити про них цей заклад.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадап- товані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкуль­озних закладів та зобов'язані пройти відповідне лікування. Не підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів хворі, які страждають на психічні розлади; вагітні жінки; жінки, які мають дітей віком до трьох років.

У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації особа, яка хвора на зараз­ну форму туберкульозу, щоб запобігти поширенню туберкульозу, за рішенням суду підлягає розшуку, приводу та обов'язковій госпіталізації до протитубер­кульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Територіальну підсудність цих категорій справ визначено ст. 283 ЦПК України, відповідно до якої заяву про обов'язкову госпіталізацію до про­титуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від лікування, подають до суду за місцезнаходженням проти­туберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

Заява подається протягом 24-х годин з часу виявлення в особи заразної форми туберкульозу.

Заяву про обов'язкову госпіталізацію чи продовження лікування хво­рого на заразні форми туберкульозу подає до суду представник протиту­беркульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.

У заяві про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, крім загальних реквізитів, обов'язково потрібно зазначити встановлені законом підстави для такої госпіталізації.

До заяви додають мотивований висновок лікарської комісії про потребу обов'язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про про­довження лікування. У висновку потрібно вказати строк, протягом якого буде проведено лікування.

Справу про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закла­ду або про продовження лікування розглядають за загальними правилами цивільного судочинства з особливостями, передбаченими у главі 11 розділу VI ЦПК України.

Так, у ст. 285 ЦПК України передбачено:

- справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного за­кладу або про продовження лікування розглядають не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі. Зі змісту цього положення можна зробити висновок, що стосовно цих категорій справ діє загальне правило про відкриття провадження у справі, яке, зокрема, полягає у тому, що для виріщення цього питання передбачено десятиденний строк (ч. З ст. 122 ЦПК України). Хоча, враховуючи специфіку підстав для звернення із за­явою про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, провадження у справі мало б бути відкрито у максимально скорочені строки. Наприклад, можна було б передбачити, що суддя, який у порядку черговості одержав відповідну заяву, має негайно вирішити питання про відкриття провадження у справі;

- особі потрібно надати право особистої участі у судовому засіданні, за винятком випадків, коли, за відомостями протитуберкульозного закладу, така особа становить загрозу розповсюдженню хвороби. Варто погодитись із думкою В. Кравчука та О. Угриновської, що мова йде про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лі­кування хворого на заразну (курсив - С. С.) форму туберкульозу, який, згідно зі ст. 1 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберку­льоз», є джерелом інфекції для осіб, що з ним контактують. Тому як такий хворий не може становити загрозу розповсюдженню хвороби, залишається незрозумілим". Враховуючи небезпеку туберкульозу для інших, вважаємо, що справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

' Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-ирактичішй коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К. : Істшіа, 2006. - С. 716.

або про продовження лікування хворого варто розглядати без участі особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію;

- обов'язковою є участь у справі представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі;

- обов'язковою є участь у справі представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію. Незрозуміло, про якого пред­ставника йде мова. Якщо про законного, то питання про залучення його до участі у справі має бути вирішено суддею після відкриття провадження у справі. Якщо про договірного, то в який спосіб і на якій підставі він буде залучатись до участі у справі.

Обов'язкову госпіталізацію осіб, щодо яких суд ухвалень відповідне рішення, здійснюють на строк до трьох місяців. Продовження лікування цих осіб відбувається за рішенням суду на визначений ним строк на підставі висновку лікарської комісії протитуберкульозного закладу.

Порядок госпіталізації, лікування та медичного (диспансерного) нагляду за хворими на туберкульоз визначає центральний органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації до протитуберкульозних закладів або від продовження лікування осіб, хворих на заразні форми ту­беркульозу, щодо яких суд ухвалив рішення про обов'язкову госпіталізацію або про продовження лікування, органи внутрішніх справ за зверненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах своїх повнова­жень медичним працівникам допомогу у забезпеченні виконання рішення суду-

20.12. Розгляд судом справ про розкриття

банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб

Відповідно до ст. 60 Закону України від 7.12.2000 «Про банки і бан­ківську діяльність», банківська таємнигщ - це інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуго­вування клієнта та взаємовідносин із ним чи третім особам під час надання послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів, зокрема кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2) операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи- клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комер­ційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, які використовують банки для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення

банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Не є банківською таємницею узагальнена по банках інформація, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлює Національний банк України та додатково сам банк на його власний розсуд.

Згідно зі ст. 61 Закону, банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці через:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організацію спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованого доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку під час вступу на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційної інформації, яка стала відома їм при ви­конанні своїх службових обов'язків.

Приватні особи та організації, які під час виконання своїх функцій або надання послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфі­денційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цієї інформації і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Банкові заборонено надавати інформацію про клієнтів іншого банку, на­віть якщо їхні імена зазначено у документах, угодах та операціях клієнта.

Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, відповідно до ст. 62 Закону, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інфор­мації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України - на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності за конкрет­ний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову ви­могу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

5) спеціально уповноваженому органові виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, ш,о стала об'єктом фінансового моні­торингу;

6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з пи­тань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності.

Для розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної осіб у судовому порядку подається заява до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу. Таку заяву може подати будь-яка заінтересована особа. Проте інтерес особи має бути обґрунтований у заяві з посиланням на законодавчі положення, які надають відповідні повноваження, або із зазначенням порушених прав та інтересів.

Крім загальних реквізитів, у заяві потрібно зазначити:

1. ім'я (найменування) особи, щодо якої вимагають розкрити інфор­мацію, яка містить банківську таємницю;

2. найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої потрібно розкрити банківську таємницю;

3. обґрунтування потреби та обставин, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інте­ресів, які порушено;

4. обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таєм­ницю, щодо особи та мету і"і використання.

Справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таєм­ницю, розглядають у п'ятиденний строк від дня надходження заяви у за­критому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках, коли справу розглядають із метою охорони державних інтересів та національної

безпеки, - з повідомленням тільки заявника. Неявка у судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, чи її представника або представника банку не переш­коджає розгляду справи, якщо суд не визнав їхньої участі обов'язковою.

Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядають у порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

За результатами розгляду справи суд:

I. Ухвалює рішення про задоволення заяви про розкриття банком ін­формації, яка містить банківську таємницю.

У рішенні суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи зазначають:

1) ім'я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, ім'я представника одержувача, коли інформацію надають представникові;

2) ім'я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи;

3) найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої треба розкрити банківську таємницю;

4) обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємни­цю, яку має надати банк одержувачеві, та мету її використання;

Рішення суду про задоволення заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, підлягає негайному виконанню (ч. З ст. 290 та п. 6 ч. 1 ст. 367 ЦПК України).

II. Ухвалює рішення про відмову задовольнити заяву про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю. Так, відповідно до ч. 2 ст. 290 ЦПК України, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заявник вимагає розкрити банківську таємницю без підстав та повновалсень, визначених законом, суд відмовляє у задоволенні заяви.

Копії рішення суд надсилає банкові, що обслуговує юридичну або фі­зичну особу, заявникові та особі, щодо якої надають інформацію.

Стосовно цих категорій справ законодавець відходить від загального правила про оскарження рішень суду. А саме, особа, щодо якої банк роз­криває банківську таємницю, або заявник має право у п'ятиденний строк оскаржити ухвалене судом рішення в установленому порядку. Законодавець обмежує як суб'єктний склад права на апеляційне оскарження, так і строк апеляційного оскарлсення рішення суду. Зазначено, що не зовсім доречно є вказівка на «установлений порядок» апеляційного оскарження. Оскільки у ст. 290 ЦПК України встановлено скорочений строк апеляційного оскаржен­ня, тому, на нашу думку, суб'єктові оскарження не потрібно подавати заяву

про апеляційне оскарження рішення, а відразу слід подавати апеляційну

скаргу. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні ознаки, характерні для окремого нроваджеінія як виду цивіль­ного судочинства.

2. Вимоги, які можуть бути предметом розгляду в окремому провадженні.

3. Охарактеризуііте суб'єктний склад права на подання заяви для розгляду її в окремому провадженні.

4. Специфіка проведення підготовчих дій у справах окремого провадження.

5. Особливості стадії судового розгляду у справах окремого провадження.

6. Підстави, порядок та правові наслідки скасування і оскарження рішень у справах окремого проваджешія.

Розділ 21

I V

ерешд судові рііень в ІШЩШШ] nopf у

21.1. Поняття та завдання інституту перегляду судових рішень в апеляційному порядку

Доступність правосуддя означає не тільки право ініціювати відкриття провадження у цивільній справі, але й можливість користуватися всіма процесуальними засобами, нередбаченими цивільним процесуальним законо­давством, зокрема правом на перегляд судових рішень. Стосовно права осо­би на судовий захист, на стадії його безпосередньої реалізації зобов'язаним суб'єктом є суд будь-якої інстанції. Відсутність права на перегляд судових рішень зменшує і обмежує право кожного на судовий захист, передбачене у ст. 55 Конституції України.

Водночас право на судовий контроль не є абсолютним. Комітет міністрів Ради Європи визнає допустимим введення окремих обмежень на судовий контроль, які базуються на презумпції про те, шо у питання судового спору потрібно вирішувати на рівні суду першої інстанції. До суду першої інстанції треба подавати всі можливі претензії, факти і докази.

Європейський Суд з прав людини виокремив кілька критеріїв для ви­рішення питання про те, які внутрішні засоби захисту у кожному конк­ретному разі підлягають використанню, чи може скаржник досягти за їх використання успіху. До таких критеріїв належать доступність, доцільність і ефективність. Засоби внутрішнього правового захисту відповідають вимо­гам, якш,о; 1) заявник може самостійно порушити судовий розгляд; 2) його справу буде розглянено по суті заявленої вимогрг чи питання; 3) заявник може одержати судове рішення, яке буде визначати його права, обов'язки

і правовий стан, тобто матії потенційну можливість успіху у разі звернення до зазначеного органу.

Зазначимо, що саме під впливом Ради Європи і практики Європейського Єуду з прав людини змінено процедури перегляду судових рішень у цивіль­ному судочинстві України. ЦПК України передбачає такі види перегля­ду судових рішень: 1) перегляд судових рішень апеляційною інстанцією; 2) перегляд судових рішень касаційною інстанцією; 3) перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами; 4) перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Єуть апеляційного перегляду судових рішень полягає у тому, ш;о особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право звернутися в установленому законом порядку з апеляційною скаргою на судове рішення, яке не набрало законної сили, до апеляційного суду (суд другої інстанції). Слово apellatio має латинське походження і означає «прикликати кого- небудь втрутитися у спір». У нашому розумінні мова йде про втручання вищестоящої судової інстанції. Звернення заінтересованої особи в апеляцій­ну інстанцію зобов'язує останню перевірити законність та обґрунтованість судового рішеїнія суду першої інстанції.

Системи перегляду судових рішень, які не набрали законної сили, за­кріплюють різну компетенцію і повноваження апеляційної інстанції, межі перегляду, права заінтересованих осіб та відкриття провадження вищестоя­щій інстанції та поданню нових доказів у справі. Відомі такі види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція - перегляд рішення суду, яке не набрало закотюї сили, на підставі доказів, які досліджувались судом першої інс7панції, так і доказів, поданих безпосередньо до суду другої інстанції. У разі неповної апеляції справу можуть повернути до суду першої інстанції для нового розгляду. Неповна апеляція закріплена, наприклад, у цивільному процесуальному законодавстві України, Австрії, Німеччини.

Повна апеляція має кілька ознак: 1) рішення суду переглядається в ці.пому на основі не тільки тих матеріалів, які є у справі, але й поданих до суду апеляційної інстанції будь-яких нових доказів, які мають значення для справи; 2) апеляційний суд вправі встановлювати нові факти; 3) справа не може бути направлена до суду першої інстанції на новий розгляд, оскільки вищестоящий суд поврпгеп сам ухвалити рішення по суті па основі дослідже­них доказів і встановлених фактів. Повна апеляція передбачена, наприклад, цивільним процесуальним законодавством Франції, Італії, Росії.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивіль­них справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрис­дикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК України). Відповідно до ст. 25 Закону України

від 7.02.2002 «Про судоустрій України» апеляційними загальними судами, які переглядають судові рішення у цивільних справах, є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим. В апеляційній інстанції створено судові па­лати у цивільних справах, які і здійснюють безпосередній перегляд судових рішень суду першої інстанції. За потреби замість апеляційного суду області можуть утворюватись апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області. Юрисдикція цих судів по­ширюється на рішення, ухвалені місцевими судами, які створено у межах адміністративно-територіальної одиниці, діє цей апеляційний суд.

21.2. Звернення до апеляційного суду для

перегляду судового рішення та прийняття апеляційної скарги до розгляду

Апеляційний перегляд судових рішень як стадію цивільного процесу можна поділити на кілька етапів: прийняття апеляційної скарги з перегляду судового рішення до розгляду; підготовка справи до перегляду апеляційним судом; перегляд судового рішення апеляційним судом.

Прийняття апеляційної скарги з перегляду судового рішення до роз­гляду - перший етап апеляційного перегляду, в ході якого суддя-доповідач розглядає можливість реалізації права на перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції. До передумов прийняття апеляційної скарги з перегляду судового рішення до розгляду можна віднести наступні юридичні факти:

- наявність у скаржника статусу суб'єкта, якому належить право на апе­ляційне оскарження судового рішення. Так, згідно зі ст. 292 ЦПК України, до осіб, які мають право на апеляційне оскарження судових рішень, нале­жать особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якш,о суд вирішив питання про їхні права та обов'язки. Проте, органи та особи, які за законом мають право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси (ч. 2 ст.ст. 45, 46 ЦПК України), але не брали участі у справі, мають право на апеляційне оскарження судових рішень, якщо таке право передбачено законом. Так, згідно зі ст. 32 закону України від 5 листопада 1991р. «Про прокуратуру» право апеляційного оскарження мають прокурор і заступник прокурора в межах їх компетенції, незалежно від участі в розгляді справи в суді першої інстанції, а помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів

- тільки у справах, у розгляді яких вони брали участь. Згідно з п. 10 ст. 13 Закону України від 23 грз'дня 1997р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з пав людини» передбачено право Уповноваженого на апеляційне оскарження судових рішень, ухвалених у справі за його зверненням (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику роз­гляду цивільних справ в апеляційному порядку»).

Крім цього, у п. 8 згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що у разі подання апе.іяційної скарги особою, яка не має передбаченого ст. 292 ЦПК України права на апеляційне оскарження, суддя-доповідач постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Якщо ця обставина буде встановлена після прийняття апеляційної скарги до розгляду, апеляційний суд постановляє ухвалу про закриття апеляційного провадження у справі за такою скаргою;

існування об'єкта оскарження. Об'єктами апеляційного оскарження можуть бути: а) рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Оскаржувати можна і рішення загалом, і частину (мотиви ріиіення, резолютивну частину тощо); б) додаткове рішення суду; в) заочне рішен­ня суду з дотриманням правил, встановлених главою 8 розділу ПІ ЦПК України; г) ухвали суду першої інстанції, які не набрали законної сили, перелік яких передбачений ст. 293 ЦПК України. З приводу ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Верховний Суд України зазначив, що потрібно буквально тлумачити по­ложення ст. 293 ЦПК України. Зокрема, підлягає оскарженню ухвала про забезпечення позову, а не про відмову в забезпеченні; про відмову поновити пропущений процесуальний строк, а не про його поновлення; про визнання мирової угоди, а не про відмову у її визнанні тощо. Можуть бути оскаржені ухвали, зазначені у ч. 4 ст. 135, ст.ст. 211, 397 ЦПК України, та ухвали про визнання заяви нро перегляд заочного рішення неподаною та повер­нення її заявникові. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (п. 4 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку»);

- дотримання формальних умов апеляційного оскарження судового рішення. Зокрема, право на апеляційне оскарження можна реалізувати у строки, встановлені ЦПК України, суб'єкт звернення зобов'язаний до­держати всіх вимог щодо реквізитів заяви про апеляційне оскарлсення та апеляційної скарги, сплатити судовий збір та витрати на інформаційно- технічне забезпечення.

ЦПК України передбачає двостадійний порядок апеляційного оскаржен­ня судових рішень: 1) подання заяви про апеляційне оскарження судового рішення; 2) подання апеляційної скарги на судове рішення.

І. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції

молена подати протягом десяти днів від дня проголошення рішення. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції можна подати протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали.

II. Апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подають про­тягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції подають протягом де­сяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

III. Згідно із ч. 4 ст. 295 ЦПК України, апеляційну скаргу можна подати без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скаргу подано у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Відповідно до ч. З ст. 294 ЦПК України, заява про апеляційне оскар­ження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків на апеляційне оскарження, залишаються без розгляду, якихо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлено ухвалу. Таке формулювання цього положення означає, що:

- у разі пропуску строку на апеляційне оскарження, якщо особа не подає заяви про поновлення пропущеного строку, суддя-доповідач постанов­ляє ухвалу про залишення заяви чи скарги без розгляду і повертає справу до суду першої інстанції;

- у разі пропуску строку на апеляційне оскарження, якщо особа подає заяву про поновлення пропущеного строку, суд зобов'язаний розглянути цю заяву. Якпш буде встановлено підстави для поновлення пропущеного строку, суддя-доповідач постановляє ухвалу про поновлення пропущеного строку на подання заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарги. Якщо підстав для поновлення пропущеного строку не буде встановлено, суддя-доповідач постановляє ухвалу про відмову у поновленні пропуще­ного строку на подання заяви про апеляційне оскарлсення чи апеляційної скарги. У цьому разі відмова у поновленні пропущеного строку означатиме неможливість прийняти апеляційну скаргу з перегляду судового рішення до розгляду.

Заяву про апеляційне оскарження і апеляційну скаргу подають у пись­мовій формі.

У заяві про апеляційне оскарження зазначають такі реквізити: 1) най­менування суду, до якого подано заяву; 2) ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, її місце проживання або місцезнаходження; 3) рішення або ухвала, яку оскаржують; 4) підпис особи, яка її подає, або ґї представника. Якщо заяву подає представник, до неї потрібно додати довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо ці документи раніше не подавали. До заяви про апеляційне оскарження додають копії заяви та доданих письмових матеріалів, відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

В апеляційній скарзі потрібно зазначати такі реквізити:

1) найменування суду, до якого подано скаргу;

2) ім'я (найменування) особи, яка подала скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

3) ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

4) дата подання заяви про апеляційне оскарження {якщо її подано)',

5) у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необгрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправиль­ного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів із поважних причин та (або) неправильне визначення, відповідно до встановлених судом обставин правовідносин);

6) нові обставини, які підлягають встановленню, докази, які підляга­ють дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом нернюї інстанції;

7) клопотання особи, яка подала скаргу;

8) перелік документів та інших доданих матеріалів. Якщо скаргу нодає представник, до неї потрібно додати довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо цих документів раніше не подавали;

9) підпис особи, яка її подає, або її представника.

До апеляційної скарги додають копії скарги та доданих нисьмових ма­теріалів, відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Апеляційну скаргу має бути оплачено судовим збором (50% ставки, ию підлягає сплаті за подання позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з май­нових спорів - ставки, обчисленої, з оспорюваної суми (п. 1 ст. З Декрету КМУ «Про державне мито»). Крім того, скаржник має сплатити витрати на інформаційно-технічне забезпечення перегляду судового рішення, розмір яких визначено у постанові Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 «Про затвердисення Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпе­чення розгляду цивільних справ та їх розмірів» (п. 10).

Заяву про апеляційне оскарження і апеляційну скаргу подають через суд першої інстанції, який ухвалював судове рішення, що оскаржується. Якщо апеляційна скарга надійшла безпосередньо до апеляційного суду, вона надсилається до суду, який ухвалив судове рішення, для виконання вимог, передбачених ст. 296 ЦПК України.

Суд першої інстанції після одержання всіх апеляційних скарг у справі від осіб, які подали заяви про апеляційне оскарження, або через три дні після закінчення строку на подання апеляційної скарги надсилає їх разом

зі справою до апеляційного суду. Апеляційні скарги, що надійшли після цього, не пізніше, ніж наступного робочого дня після надходження ске­ровують до апеляційного суду. Суд першої інстанції лише акумулює всі апеляційні скарги у конкретній цивільній справі. Виконує лише організа­ційну функцію і не має жодних повноважень ш,одо прийняття апеляційної скарги до розгляду.'

Після надходження цивільної справи до апеляційного суду вона реєструється в канцелярії і передається в порядку черговості судді-доповідачу.

Протягом трьох днів після надходл^ення справи суддя-доповідач вирі­шує питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом. В ідеалі цивільну справу потрібно зареєструвати і передати судді- доповідачеві протягом трьох днів після її надходження і в цей же строк треба вирішити питання про прийняття апеляційної скарги з перегляду судового рішення до розгляду. Хоча, з другого боку, незрозумілим є за­конодавче формулювання щодо початку перебігу строку для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги з перегляду судового ріиіення до розгляду: перебіг триденного строку починається з моменту реєстрації цивільної справи у канцелярії апеляційного суду чи з моменту одерл<ання справи суддею-доповідачем? Крім того, якщо буквально тлумачити ст. 297 та 301 ЦПК України, то можна зробити висновок, що цей триденний строк ще й включений у десятиденний строк для підготовки справи до апеляцій­ного перегляду. Логічно, на разі, звичайно ж буде прив'язувати початок перебігу зазначеного строку саме з дня одержання цивільної справи суд­дею-доповідачем. Але у який строк тоді потрібно передати справу після її реєстрації судді-доновідачеві? Видається, для усунення законодавчих «незрозумілостей», правильно було б встановити окремо строк, протягом якого справу треба передати судді-доповідачеві після і"ї реєстрації у канце­лярії апеляційного суду, окремо - строк, протягом якого суддя-доповідач вирішує питання про прийняття апеляційної скарги з перегляду судового рішення до розгляду і строк, протягом якого триває підготовка цивільної справи до перегляду судового рішення в апеляційному порядку.

Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги з перегляду су­дового рішення до розгляду, суддя-доповідач перевіряє, чи немає підстав для залишення апеляційної скарги без руху (ч. 1 ст. 121 ЦПК України), для повернення апеляційної скарги (ч. 2, З ст. 121 ЦПК України).

Про прийняття апеляційної скарги з перегляду судового рішення до розгляду або про відмову прийняти апеляційну скаргу з перегляду судово­го рішення до розгляду суддя-доповідач постановляє ухвалу. Ухвалу про відмову у прийнятті апеляційної скарги з перегляду судового рішення до розгляду можна оскаржити.

' Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-ирактичний коментар Цивільного процесуального кодексу Україїіи / В. М. Кравчук, О. І. Угриіювська. - К. : Істина, 2006. - С. 745.

г

Якщо надійшла неналежно оформлена справа з нерозгляненнми заува­женнями на правильність і повноту фіксування судового процесу технічними засобами або з нерозгляненими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності журналу судового засідання або без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення суддя-доповідач повергає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу зі зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки (ч. 4 ст. 297 ЦПК України). Крім цього, слід повернути справу до суду першої інстанції і в разі надходл<ення від особи, яка бере участь у справ, заяви про виправлення описок, арифметичних помилок у судовому рішенні або про роз'яснення рішення (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку»).

Наступного дня після постановлення ухвали про прийняття апеляцій­ної скарги з перегляду судового рішення до розгляду суддя-доповідач має надіслати копії заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги та доданих до них матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встанов­лює строк, протягом якого вони можуть подати заперечення на апеляційну скаргу. Цей строк потрібно зазначити в ухвалі про відкриття провадження у справі з перегляду судового рішення.

Будь-яка особа, що бере участь у справі, має право, подавиш заяву до початку перегляду судового рішення, приєднатися до апеляційної скарги. Крім того, до апеляційної скарги мають право приєднатися особи, які не брали участі у розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їхні пра­ва й обов'язки. За подання заяви про приєднання до апеляційної скарги судового збору не сплачують. Не сплачують у таких випадках і витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відкликати її до початку перегляду справи в апеляційному суді. У такому випадку суддя-доповідач постановляє ухвалу про повернення скарги. Відкликання апеляційіюї скарги не позбавляє особу права ще раз подати апеляційну скаргу.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, протягом усього часу перегляду судового рішення має право відмовитися від апеляційної скарги повністю або частково. Питання иро прийняття відмови від апеляційної скарги вирішує апеляційний суд, що переглядає судове рішення, у судовому засіданні. У разі прийняття відмови від апеляційної скарги апеляційний суд постанов­ляє ухвалу закрити провадження у справі. Повторне оскарження судового рішення з тих самих підстав не допускається.

Протилежна сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтова­ною у повному обсязі чи у частині. Таке визнання враховує апеляційний суд у частині наявності або відсутності фактів, які мають значення для

вирішення справи. Якщо визнання апеляційної скарги суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову приіїняти визнання і продовжує перегляд судового рішення.

Варто зазначити, що під час знаходження цивільної справи у проваджен­ні апеляційного суду позивач має право відмовитися від позову, відповідач - визнати иозов, сторони - укласти мирову угоду. У цих випадках слід керуватися положеннями ст. 174, 175, 205-206 ЦПК України.