2.1. Поняття та значення принципів цивільного процесуального права

Принципи цивільного процесуального права, як і будь-якого іншого, відображають суть, характер та основні риси цієї галузі - у цьому й полягає їхнє (принципів) значення. Під принципами у цивільному процесуально­му праві О. П. Клейнман розумів ґрунтовні основи цивільного процесу, К. С. Юдельсон - теоретичні положення, які виражають потребу визначення засобів та форм регулювання суспільних відносин державою, зумовлених обґєктивними закономірностями суспільного розвитку. Н. о. Чечіна визна­чає принципи цивільного процесуального права як основні ідеї, положення, керівні начала у здійсненні правосуддя в цивільних справах, що затверджені нормами цієї галузі.

Термін «принцип» перекладається з латинської мови як «основа», «пер- шопочаток». Тому всі попередньо наведені тлумачення цього терміна тією чи іншою мірою співзвучні.

Принципами цивільного процесуального права є врегульовані його нор­мами основні правові ідеї, про завдання цивільного судочинства, органі­заційної побудови і процесуальної діяльності суду, його процесуально- правових повноважень та становища учасників процесу, що визначають характер цивільного процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку.

Значення принципів полягає у їх впливі на законотворчу діяльність. Під час внесення змін до законодавства, законодавчі органи не повинні

допускати суперечності нових норм права дійсним його принципам. Велике значення мають принципи права і в правозастосовчій діяльності: вони виз­начають основні форми і методи діяльності суду та інших учасників процесу під час здійснення правосуддя у цивільних справах, сутність процесуальної форми цивільного судочинства.

М. Й. Штефан так характеризує принципи процесуального права:

- принцип містить певну ідею, погляд, що і становить його зміст;

- така ідея має бути передбачена в нормі цивільного процесуального права;

- принцип мусить бути безпосередньо пов'язаний із цивільним процесом, визначати його основні властивості;

- принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного про­цесу;

- принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;

- принципами не можуть бути звичайні вимоги, правила, які не є однією з відомих альтернативних вимог;

- принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них випливають.

2.2. Система принципів цивільного процесуального права

Систематизація принципів цивільного процесуального права - це зве­дення їх у групи згідно з визначеним критерієм чи підставою. У науковій літературі таким критерієм можуть бути:

- джерело закріплення принципів (конституційні принципи та принципи, закріплені в процесуальному законодавстві);

- предмет регулювання (принципи організації та принципи здійснення правосуддя);

- функціональна роль (організаційно-функціональні та функціональні принципи) (М. Й. Штефан називає цей критерій предметом регулювання);

- правосубґєктна роль (принципи, що визначають процесуальну діяль­ність суду та принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь в справі);

Найбільш практично значущою є систематизація принципів у цивільно­му процесуальному праві за їх змістом і сферою розповсюдження:

загальноправові принципи - притаманні всім галузям права, тобто і

цивільному процесуальному праву. До них належать принципи демокра­тизму, гуманізму, законності;

міжгалузеві принципи -принципи цивільного процесуального права та деяких інших суміжних галузей права. До них можна віднести принцип здійснення правосуддя тільки судом, рівності всіх громадян перед зако­ном і судом, їх підкорення тільки законові, мови судочинства, гласності, об'єктивної істини тощо;

галузеві принципи - характерні тільки для цивільного процесуального права: диспозитивнісь, змагальність, процесуальна рівноправність сторін;

принципи судового розгляду справи - визначають порядок судового розгляду цивільних справ (раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, безпосередність, усність).

2.2.1. Загальпоправові принципи. Демократизм у цивільному су­дочинстві полягає в тому, що під час здійснення правосуддя у цивільних справах суд має охороняти соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи фізичних осіб, а також права та охоронювані законом інтереси юридичних осіб. Діяльність суду повинна бути спрямована на зміцнення правової держави, соціальної справедливості, забезпечення демократизації та подальшого розвитку самоврядування народу. •

Гуманізм цивільного процесуального права полягає в тому, що:

- учасникам процесу забезпечують рівні права незалежно від їхньої освіти, статі, віку тощо;

- позивачі в окремих категоріях справ звільнені від сплати судових витрат (справи про поновлення на роботі, стягнення аліментів тощо);

- цивільне процесуальне законодавство встановлює пільгову підсудність (в окремих категоріях справ позивач самостійно обирає суд, в якому буде розглядати справу за його позовом, наприклад, справи про поновлення на роботі розглядає суд за місцем знаходження позивача або відповідача).

Законність, як один із найважливіших принципів цивільного процесу­ального права та судової діяльності (ст. 68, 129 Конституції; ст. 2, 8 ЦПК України), передбачає неухильне і суворе дотримання законів та підзаконних актів судовими органами, а також учасниками процесуальних відносин.

Під час здійснення правосуддя потрібно дотримуватися процесуальних норм права і при цьому чітко керуватися матеріальними нормами.

Невиконання обов'язку судами тягне за собою негативні процесуальні або організаційні наслідки для них (скасування рішення чи ухвали, дис­циплінарне стягнення тощо).

Якщо обов'язок дотримання закону не викопують особи, які беруть участь у справі, або інші учасники процесуальних відносин, то до них застосовують процесуальні санкції (суд не прийме позовної заяви в разі недотримання її процесуальної форми).

1.2.2. Міжгалузеві принципи. Здійснення правосуддя лише судом. Відповідно до ст. 124 Коституції України, правосуддя здійснюється лише судом. Серед органів, що захищають суб'єктивні цивільні справи, суди посідають окреме місце. Закон встановлює пріоритети судового захисту, наприклад: суд перевіряє законність рішення третейського суду під час видачі по ньому виконавчих листів; акти адміністративних органів можна оскаржувати в суді; трудові відносини, що були предметом розгляду в комісії з трудових спорів розглядають у суді першої інстанції як спір про право, а не як скаргу на рішення комісії. '

Принцип територіальності та спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції передбачено у ст. 125 Конституції України. У сис­темі судів загальної юрисдикції утворюються загальні (територіальні) та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій -адміністративні та гос­подарські суди.

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя визна­чено у ст. 124 Конституції України і у ст. 18 ЦПК України. Розгляд справи у судах проводять професійні судді із залученням народних засідателів. Вимоги та порядок обрання народних засідателів передбачено у ст. 65, 66 Закону України «Про судоустрій України». Народним засідателем може бути особа, яка досягла 25-річного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду. Перелік народних за­сідателів затверджує відповідна місцева рада за поданням голови місцевого суду. У цивільному судочинстві участь народних засідателів передбачено у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізич­ної особи, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги у примусо­вому порядку, обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ст. 234 ЦПК України).

Принцип виборності і призначуваності суддів. Відповідно до ст. 128 Конституції України, перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України. Всіх інших судді судів загальної юрисдикції обирає Верховна Рада України безстроково у порядку, встановленому законом. - ' . .

Принцип колегіальності й одноособовості розгляду цивільної справи передбачений у ст. 129 Конституції України, згідно з якою судочинство проводить суддя одноособово чи колегія суддів. Відповідно до ст.,18, ЦПК України, суддя одноособово розглядає всі справи, що належать до юрис­дикції суду у першій інстанції, а у випадках, передбачених ст. 234 ЦПК, - колегіально за участі двох народних засідателів.

Колегіальний розгляд справ у складі трьох суддів проводиться під час розгляду справ в апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстан­

ції проводиться колегією у складі палати Верховного Суду. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядає колегія суддів Судової палати Верховного Суду України у складі не менше 2/3 суддів палати. Перегляд рішень чи ухвал за нововиявленими обставинами здійснюють у тому ж складі, у якому їх постановлено (ухвалено), за винятком випадків, передбачених ст. 18, 363 ЦПК України.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки закону. Цей принцип пе­редбачено у ст. 129 Конституції, ст. З Закону України «Про статус суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій». Його гарантують:

- недоторканість суддів - ніхто і ні в який спосіб не може впливати на роботу судді. Кримінальний кодекс (КК) України у ст. 376, 377, 378 пе­редбачає відповідальність за такі дії, а також за посягання на життя судді при здійсненні ним правосуддя (ст. 379);

- право суддів оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи сукупно, керуючись законом і правосвідо­містю;

- неприпустимість вказівок з боку вищестоящого суду про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, про характер рішення тощо.

Здійснення судочинства державною мовою. Судочинство в суді прова­диться державною, тобто українською мовою (ст. 10 Конституції визначає державною мовою українську). Дотримання цього принципу забезпечують такі положення: особи, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, мають право давати пояснення і показання, виступати і заявляти клопотання рідною мовою. їм також забезпечено право користуватися пос­лугами перекладача. Судові документи ведуться державною мовою (ст. 7 ЦПК України).

Здійснення правосуддя професійними суддями. Професійні судді, від­повідно до ст. 1 Закону України «Про статус суддів», є посадовими особами державної влади, наділені в конституційному порядку повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі, займати штатну посаду судді у судах загальної юрисдикції.

Професійні судді не мають права бути членами політичних партій, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової чи викладацької (або іншої творчої діяльності) у вільний від основної роботи час.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадянина України, не молодшого, ніж 25 років, який має вищу юри­дичну освіту і стаж роботи в галузі права щонайменше три роки, проживає в Україні не менше 10 років та володіє державною мовою.

Рівність громадян перед законом і судом. Відповідно до п. 2 ст. 129

Конституції, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рів­ними перед законом. У ст. 24 Конституції передбачено заборону будь-якої дискримінації з причин віри, статі, віку чи інших особистих рис людини.

Суд зобов'язаний поважати честь, гідність усіх учасників процесу і здійснювати правосуддя на засадах їхньої рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК України).

Гарантією дотримання прав рівності громадян перед законом є кримі­нальна відповідальність за обмеження осіб у правах залежно від расової і національної приналежності (ст. 161 КК України), а також право апе­ляційного та касаційного оскарження судових рішень (ст. 292, 324 ЦПК України).

Гласність судового процесу. Цей принцип передбачено у п. 7 ч. З ст. 129 Конституції, а також у ст. 6 ЦПК України. Він полягає в тому, ш;о розгляд справ в усіх судах є відкритим, за винятком тих справ, предметом розгля­ду яких є інформація, ш,о становить державну або іншу таємницю, яку охороняє закон. Ухвалою суду може бути прийнято рішення про закритий розгляд справи за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошення відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

На закритому засіданні можуть бути присутні всі особи, які беруть участь у справі, а в разі потреби - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Якщо справу розглядають на відкритому судовому засіданні, будь-хто має право бути присутнім у залі судового засідання. Присутні в залі судо­вого засідання не можуть порушувати громадського порядку, вони вправі лише спостерігати за розглядом справи.

Фото- і кінозйомка, відео- і звукозапис із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо чи телеба­ченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі (ч. 8 ст. 6 ЦПК України).

Рішення суду теж оголошується прилюдно, за винятком справ, які розглядалися на закритому судовому засіданні.

Обов'язковість судових рішень (ч. 5 ст. 124 Конституції; ст. 14 ЦПК України). У постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 визначено, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законна сила судового рішення поширюється на всю територію України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, - і за і"і межами.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, під­приємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни

зобов'язані вчиняти всі дії, необхідні для оформлення або реєстрації прав, встановлениї судовим рішенням, та сприяти його виконанню.

Гарантією дотримання принципу обов'язковості судового рішення є ад­міністративна та кримінальна відповідальність за його невиконання (ст. 87 ЗУ «Про виконавче провадження», ст. 382 КК України).

Судове рішення, що набуо законної сили, не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо воно порушує їхні права, свободи чи інтереси (ч. З ст. 14 ЦПК України).

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження. Конституція України гарантує право на оскарження рішення суду в усіх випадках, крім тих, що передбачені законом. Оскарження судових рішень

- це перевірка їх законності та обґрунтованості судом вищої інстанції. Правом на таке оскарження наділені особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки (ст. 13 ЦПК України). Докладну регламентацію цього принципу подано у главах 1; 2 розділу V ЦПК України.

2.2.3. Галузеві принципи. Диспозитивність - головний принцип цивільного судочинства, оскільки забезпечує:

- виникнення (подання заяви, апеляційної скарги тощо);

- розвиток (заміна неналежної сторони, зміна підстави чи предмету позову і Т.Д.);

- закінчення цивільної справи (відмова від позову, мирова угода).

Тому цей принцип можна назвати «мотором» цивільного процесу. Термін

походить від. лат dispono, що в перекладі означає розпоряджатися. Отже, диспозитивність - це можливість вільно розпоряджатися своїми правами (ч. 2 ст. 11 ЦПК України). Хоча є й інші думки. Наприклад, О. Т. Боннер вважає, що «розпорядження» можна застосувати лише до таких прав: відмова від позову, визнання позову, закінчення справи мировою угодою. Натомість до права подання позовної заяви, оскарження рішення суду першої інстанції тощо підійде радше термін «здійснення» права. На нашу думку, поняття «розпорядження» і «здійснення» можна вживати і до права про подання позову, і до права про його визнання, адже за змістом вони не суперечать один одному.

Принцип диспозитивності має місце на усіх стадіях цивільного судочинства і в усіх видах проваджень.

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції; ст. 10 ЦПК України). Якщо принцип диспозитивності забезпечує рух справи, то принцип змагальності

- повноту дослідження обставин конкретної справи. Принцип змагальності полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, обстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу надання судові доказів і доведення перед судом їх переконливості.

Змагальність інколи розуміють лише як форму процесу. Але змагальність має не лише формальну, а й змістовну сторони.

Формальна сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій справа буде розглядатися шляхом змагання, спору сторін, дослідження доказів, поданих сторонами та іншими особами.

Змістовна сторона цього принципу полягає у праві й обов'язку учасників процесу визначити коло фактів, на які вони можуть покликатися як на підставу своїх вимог і заперечень та довести обставини, якими вони обґрунтовують або заперечують позов.

Дехто з науковців поряд або навіть замість принципу змагальності пропонують встановити принцип активності суду. Однак фактично активність суду є частиною принципу диспозитивності (ч. З ст. 11 ЦПК України), тож немає потреби виокремлювати такий принцип.

Рівноправність сторін - встановлює рівні можливості для сторін здійснювати свої процесуальні права і виконувати обов'язки (ст. 31 ЦПК України). Рівні не означає однакові. Цей принцип відтворює зміст конституційного принципу (ст. 24, 129 Конституції) рівності всіх громадян перед законом.

Для забезпечення цього принципу, суд повинен доступно роз'яснити сторонам їхні процесуальні права на початку судового засідання, сприяти рівною мірою сторонам у здійсненні їхніх прав та виконанні обов'язків (наприклад, збирання доказів). Суд не вправі приймати рішення, не заслухавши якоїсь зі сторін.

Об'єктивна істина. На нашу думку, цей принцип є частиною принципу змагальності. Власне змагальність забезпечує встановлення істини в суді. Утім деякі автори наполягають на тому, що це повинен бути окремий принцип цивільного процесуального права. В. І. Тертишніков навіть зараховує цей принцип до міжгалузевих.

Зміст цього принципу - висновки суду мають відповідати викладених у рішенні, дійсним обставинам справи. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Це означає, що суд має здійснити завдання цивільного судочинства, з'ясувавши всі питання у справі, тобто встановити істину у справі.

Об'єктивне з'ясування обставин справи можливе за умови, коли суд й учасники процесуальних відносин виконуватимуть свої обов'язки неунереджено і сумлінно.

2.2.4. Принципи інституту судового розгляду справи. Раціональна процесуальна форма - це створення найбільш сприятливого порядку для процесуальної діяльності суду та доступу до процесу зацікавлених осіб.

Вдало організований порядок розгляду справи у суді забезпечує логічний розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущені порушення.

Про раціоналізм цивільного процесу свідчать його простота, зро­зумілість, доступність.

Неможливість процесуального сумісництва. Суб'єкт цивільних проце­суальних відносин не може в одній справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі. Єдиної норми, що регулювала б таке обмежен­ня немає в ЦПК України, але цей принцип прямо випливає із статей, що регулюють правове положення учасників процесу (ст. 20, 22, 40, 41 ЦПК України)

Безпосередність судового розгляду. Суд під час розгляду справи по­винен приймати докази з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо (ст. 159 ЦПК України). Винятком можуть бути лише випадки, коли суд дає доручення дослідити окремі докази іншому суду за місцем їх знаходження (ст. 132 ЦПК України).

У ході розгляду справи склад суду не змінюється. Якщо в процесі роз­гляду справи відбулася заміна одного із суддів, то, незважаючи на причини заміни, судовий розгляд починається спочатку.

У судовому засіданні головуючий з власної ініціативи або за клопотан­ням осіб, які беруть участь у справі, може оголошувати перерви. Підстав для оголошення перерви та її тривалості законодавчо не визначено. Це можуть бути об'єктивні обставини - закінчення робочого дня чи бажання учасника процесу ознайомитися з матеріалами справи. Перерва у судовому засіданні не має затягувати процес розгляду справи. Про оголошення перерви суд постановляє ухвалу і судових повісток у такому разі не надсилає.

Кількість перерв у судовому засіданні законодавцем не обмежена.

Усність судового розгляду (ч. 1 ст. 6 ЦПК України). Діяльність суддів та учасників процесу відбувається в вербальній формі. Усна форма спрощує процес, робить його більш доступним для зацікавлених осіб. Процес стає динамічним (обмін запитаннями-відповідями). Звичайно, усна форма не позбавляє права користуватися записами-чернетками.

Принцип оперативності - це правова вимога своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ із дотриманням строків, визначених у законі, завдяки найбільш повному і раціональному використанню процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ.

Завдання для самоконтролю

1. Чи прийме суд до розгляду позовну заяву російською (англійською, китайською) мовою?

2. Як виявляється принцип диспозитивності на стадії проваджепня у справі до судового розгляду (на інших стадіях цивільного процесу)?

3. Що є формальною та змістовною сторонами приіщипу змагальності?

4. Якщо одна сторона у справі, на відміну від іншої, не вдається до послуг пред­ставника, чи є це порушенням принципу рівноправності сторін? Чи порушить цей ііриіщип суд, не допустивши до участі у справі представника сторони на підставі ст. 41 ЦПК України?

Розділ З

|івіші процесу ші правовіроши

3.1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

У процесі здійснення правосуддя в цивільних справах суд та учасники процесу вчиняють чимало дій, створюючи, змінюючи чи припиняючи взає­мовідносини між собою. А так як і дії суду, і дії учасників процесу, а також порядок їх здійснення є регламентовані процесуальним законодавством, то ці відносини набувають форми правових. Таким чином, можна вважати, що цивільні процесуальні відносини є засобом реалізації норм цивільного процесуального права.

Більшість процесуалістів, керуючись тим, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права є суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні відносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного процесуального права. Утім таке визначення цивільних процесуальних відносин неповне, бо вказує лише на механізм реалізації права (через правовідносини). Щоб доповнити дефініцію, потрібно визна­чити, хто є носієм прав та обов'язків, що є об'єктом цього суб'єктивного права, встановити місце і час виникнення та виконання прав та обов'язків для конкретних осіб, тобто вказати на відмінності цивільних процесуальних відносин.

Цивільні процесуальні відносини мають чітко визначений суб'єктний склад. Особи, на яких поширюється дія норм процесуального права, що регулюють конкретну поведінку, яка повинна чи може бути здійснена у процесуальних відносинах, заздалегідь визначені законодавчо: суд, особи.

які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України), а також інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК України).

Прикметно, що обов'язковим учасником цих відносин є суд. Оскільки всі учасники цивільного процесуального правовідношення вступають у правовідносини з судом, то схематично систему цивільних процесуальних правовідносин у суді першої інстанції можна зобразити так:

У науковій літературі висловлено думку про існування процесуаль­но-правових зв'язків поза судом (без участі суду). Як приклад наводять правовідносини між стороною і представником з приводу надання обсягу процесуальних прав і їх оформлення; відносини між сторонами про відш­кодування збитків, заподіяних забезпеченням позову; між сторонами про відшкодування судових витрат тощо. Ми не можемо підтримати цієї позиції, оскільки названі відносини є майновими і врегульовані нормами цивільного права. Отож їх слід вважати цивільними, а не цивільно-процесуальними.

Ще одна ознака цивільних процесуальних відносин -характер цих відносин. Судочинство у цивільних справах - це така діяльність, яка су­воро урегульована нормами права. Тому цивільні процесуальні правовід­носини існують тільки у формі правових. Для виникнення процесуальних правовідносин завжди потрібна відповідна норма права, яка регулює ці відносини (на відміну від цивільного права, де відносини виникають і з підстав, які не передбачені законом, але за суттю йому не суперечать (ст. 7 ЦПК України). У ЦПК діє правило, що порядок провадження цивільних справ у судах визначають Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс та Законом України «Про міжнародне приватне право» (ст. 2 ЦПК України). У цивільному судочинстві затверджено дозвільний спосіб право­вого регулювання процесуальних правовідносин - дозволено лише те, що прямо передбачено в нормативних актах.

Це правило підтверджено й у рекомендаційних положеннях постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.1990 р. «Про практику засто­сування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції». У п. 1 звернено увагу судів на потребу суворого дотримання правил судочинства, розгляду кожної цивільної справи у точній відповідності до закону, у встановлені строки і на високому професійному рівні.

Механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства при дозвільному способі правового регулювання характеризується також тим, ш,о в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність.

Наступна особливість цивільних процесуальних відносин - мета їх виникнення. Для усіх суб'єктів процесуальних відносин вона є єдиною (загальною) - захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави (ст. 1 ЦПК України). Кожен суб'єкт процесуальних відносин досягає цієї мети власними, властивими його процесуальній ролі, засобами - подання позовної заяви; відкриття провадження у справі; подання зустрічного позову тощо.

Характерною властивістю процесуальних відносин є їх системність. Вони виникають, розвиваються і припиняються у чіткій, заздалегідь зумовленій стадіями судочинства, послідовності.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини - це суспільні відносини, що виникають на основі норм цивільного процесуального права, індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що здійснює правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд і вирішення цивільних справ, а також виконання прийнятих судових рішень.

Тривають дискусії і стосовно того, скільки правовідносин виникає в конкретній справі. Одні науковці вважають, що виникає одне багатосуб'єктне правовідношення, яке розвивається в процесі здіснення судової діяльності. Інші твердять (і це найбільш поширене бачення), що виникає система правовідносин, яка складається із правовідносин типу «суд-позивач», «суд-відповідач» тощо, цих елементів у справі стільки, скільки є учасників процесу. Кожному окремому правовідношеню притаманний свій комплекс цивільних прав та обов'язків, специфічний склад суб'єктів, підстав і часу їх виникнення, а також припинення.

Ця концепція одного комплексного правовідношення, на думку М. Й. Стефана, не спроможна пояснити характеру правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав та обов'язків багатьох суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Правовідносини розмежовуються на основні і додаткові, що спростовує концепцію єдиного комплексного правовідношення.

Основними є правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом та сторонами).

Додаткові виникають між судом і особами, які не беруть участі у кожній справі (треті особи, прокурор).

Службово-допоміжні виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти і т.д.).

Існує думка і про те, що правовідносини при класифікації за суб'єктом є не одиничними, а комплексними і що особи (фізичні і юридичні) - вступають у ці правовідносини декілька разів упродовж процесу (на стадії відкриття провадження, провадження у справі досудового розгляду, на стадії розгляду справи і т. д.). Однак прихильники цієї концепції нехтують стадійним розвитком процесу.